Література XX століття

художньої майстерності поета. 1918 р. вий­шла наступна збірка — «Під осінніми зоря­ми», де, як і в попередній, превалювали ро­мантика юнацької мрії, поривання у далекі незнані світи, поетизація кохання, краси і людини.

Найвищого творчого розвитку М. Риль­ський досяг у 1920-х рр., у так званий нео­класичний період. Збірки «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринад­цята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) засвідчили розквіт самобутнього таланту поета, що ви­явився насамперед у художній довершеності вірша, філігранній обробці кожної строфи, вишуканій досконалості образів. У поезіях М. Рильського цього періоду відтворено ідеї культури, краси, мистецтва, пошуки гар­монії природи і людської душі.

У роки Великої Вітчизняної війни М. Рильський створив такі твори, як «Сло­во про рідну матір», поеми «Жага» і «Ман­дрівка в молодість» (останню поетові пізні­ше довелося кілька разів переробляти, аби уникнути звинувачень у націоналізмі). Тема патріотизму постала у спогадах про дитин­ство, зображенні митцем краси пейзажів рідної землі, героїки національної історії, найкращих рис українського народу.

Творче відродження М. Рильського при­пало на період «відлиги» в житті суспіль­ства. Поетичні збірки «Троянди й виног­рад» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959) синтезували в собі здобутки попередніх етапів. Провідними для поета стали філософські роздуми про вічні цінності буття: працю, красу, добро і гуманізм.

«Рильський досить витончений і складний поет, щоби так легко було його умостити в елементарні формули як «геть від сучасності!» або «солодкий світ!». І живе він разом з своїм часом, напружено і уважно в околишнє життя вдивляється, уміє помічати останній вираз його обличчя. Уміє пізнавати в його глибині струю вічно людського, близького всім часам і народам. <:..>

Весь чар поезії Рильського і лежить саме в широті його мистецького співчуття і розмаїтості його поетичних перевтілень. <...>

Він не вірить в рожевий і безмежний поступ. Знає, що людина розв'яже ще тисячі складних технічних завдань, але головна життьова загадка зостанеться нерозгаданою. <...>

Сліди символічної техніки у Рильського можна знайти скрізь — перш за все вони в непереможній владі звуків, що один одного підказують, нанизуються один на один, утворюючи цілі узори внутрішніх рим, анафор і інш. повторів... Разом з тим в другій книзі, «Під осінніми зорями», помітне прагнення іншої поетики і іншого слова, твердого і гострого, без тремтіння, зате чіткого ясною лінією...

Парнасизм не зразу дається поетові, збуджуючи в ньому лише спрагу і заздрість («Завидую тобі, морозний супокою»). Але поволі, з дозріванням хисту із мішаної манери «Осінніх зорь» виформовується, коли хочете, класичний стиль, з його зрівноваженістю і кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі. Місцями він досягає вершин Леконта де Ліля («Звірі», «Ловці»), часами єднає безпосередність Гомера з витонченим різцем Ередія («Анхізів син, вклонившися богині... І ряд очей, прихильних і ворожих, На них дивився із чертогів Божих»); то розіллється по віршованих рядках капризним потоком майже розмовної синтакси Міцкевича («Човен»); то візьме мотив Франка і до невпізнання з декорує і «розбарочить» строгу архітектурність його монументальних мас (« Мандрівники »).»

(Зеров М. Літературний шлях Максима Рильського// Зеров М. Твори: В 2 т— К.₉ 1990.— Т. 2 — С 547—562.)

51

ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ