21. Софістична філософія

Софісти – давньогрецькі вчителі мудрості. Вони створювали школи, де навчали юнаків різним наукам та мистецтвам, головним з яких вони вважали мистецтво формулювати і відстоювати в суперечці свою думку. Софістам подобалось розмірковувати буквально про все – про створення світу, про буття, про людину і суспільство, про математику, музику, поезію та багато іншого. Часто ці розмірковування здавались парадоксальними, такими, що суперечили здоровому глуздові. Але софістів це мало турбувало – головне, вважали вони, щоб міркування, яке доводило ту чи іншу думку, було логічно доведеним. А відповідає воно істині чи ні – неважливо, оскільки софісти вважали, що немає і не може бути ніякої загальної або об’єктивної істини. Софісти займали філософську позицію сумніву по відношенню до того, що стверджували до них перші натурфілософи. Софісти вважали, що якщо прийняти точку зору того чи іншого натурфілософа, то доведеться визнати, що людське пізнання просто неможливе. Адже пізнання є процес просування або розвитку свідомості. Якщо ж, наприклад, прийняти позицію Парменіда про неможливість руху, тоді ніякий процес, в тому числі і пізнавальний, неможливий. Якщо ж, навпаки, прийняти позицію Геракліта про те, що “все тече, все змінюється”, то вийде, що пізнанню не буде на що спертися. Дійсно, якщо я в даний момент пізнав щось про предмет, то вже в наступний момент часу і цей предмет зміниться, і я, що пізнаю його, теж змінився – таким чином, отримане знання неістинне. Один з найвідоміших софістів, Горгій, першим сформулював три принципи відносності людського пізнання: нічого не існує; якщо щось існує, то його неможна пізнати; а якщо його і можна пізнати, то неможливо це знання передати і пояснити іншому. Інший відомий софіст, Протагор, розглядаючи проблему пізнання, вважав, що воно є виключно особиста справа кожної людини. Немає загального, об’єктивного знання про світ, кожна людина пізнає щось своє, і сама для себе визначає істинність свого знання. Протагору належить відома фраза: “Людина є мірою всіх речей”, яка говорить не про те, що людина володарює над світом, а про те, що у неї немає ніякого іншого критерію істинності свого знання про світ, крім самої себе. Софісти прославились тим, що висказували багато дуже суперечливих думок. Тим не менше, софістика зіграла дуже важливу роль у розвитку філософії – по-перше, вона поставила питання про відносність філософського пізнання, і по-друге, підготувала розуміння того, що людина є центром філософії.

22. Філософія Сократа.

Сократ був незвичайним вченим: він ніколи не записував своїх думок.Метою і сенсом філософії Сократа стала людина. Головним у вченні філософа було питання про суть людського життя. Причому відповіді потрібно шукати в самій людині. «Пізнай самого себе».Сократ ввів поняття внутрішнього голосу або сумління, через яке душа людини з’єднана зі світом Богів та основами буття. Для того щоб її почути треба вести добропорядне життя. Особливу увагу Сократа приділяв розробці методу пізнання, або способу, філософствування, який для нього полягав перш за все у бесіді. Сократ прагнув в аргументах співрозмовника виявити слабкі місця, суперечливість, які доводили б неправильність його позиції. Тобто до аргументів співрозмовника, вважав філософ, необхідно ставитись із сумнівом або з іронією – завдяки цьому, той, хто пізнає, переконується в хибності своїх міркувань і, починаючи шукати істину в іншому напрямку, поступово знаходить правильний шлях. В суперечці народжується істина – таким є метод філософствування Сократа, який отримав назву маєвтики. Знання, вважав Сократ, вже присутні в душі людини від народження, необхідно тільки допомогти їм “народитись”, тобто необхідно усвідомити вже існуюче знання. Існує притча про те, як Сократ розмовляв з неграмотним хлопчиком-підмайстром. У процесі розмови хлопчик зумів сформулювати теорему Фалеса, знання котрої було закладене в його душі від народження, – йому необхідно було лише згадати це знання.В своїх розмірковуваннях Сократ, як правило, прагнув на основі пошуку загальних рис різних окремих життєвих випадків вивести загальні закони– це стало свого роду основою філософської діалектики, сенс якої полягає у співставленні різних аргументів та контраргументів з вирішення того чи іншого питання.