51. Філософія Джорджа Берклі

Берклі написав трактат “Досвід нової теорії зору”, де він намагався сформулювати початкові положення своєї філософської системи. Берклі стверджував, що у речей немає властивостей, сприйняття яких нами не залежало б від наших органів сприйняття. Ми не можемо, доводив він, навіть точно стверджувати, які розміри має той чи інший предмет. Адже один і той же предмет на великій відстані здається маленьким, а при наближенні – збільшується. Отже, ми нічого не можемо знати про речі до того часу, поки ми їх безпосередньо не відчуваємо. Світ є лише те, що я сприймаю – таким є принцип Берклі. Іншими словами, речі в світі з’являються перед нами тільки як сукупність наших відчуттів. Матерія, вважав Берклі, не існує поза духовною субстанцією, котра мислить. Джерелом такої субстанції є Бог. Решта світу, всі речі, котрі здаються нам реальними, насправді, казав Берклі, є лише “комплексами наших відчуттів”. Іншими словами, світ існує лише з точки зору нашого суб’єктивного сприйняття. А свого роду інстанцією, що забезпечує це сприйняття, виступає ідеальна духовна субстанція – Бог. Тому система Джорджа Берклі називається суб’єктивним ідеалізмом. Берклі наголошував на тому, що у філософії замість терміну “річ” необхідно віддати перевагу терміну “ідея”, який включає в себе всі речі, оскільки вони існують лише як усвідомлені ними. Берклі звернувся до “останнього філософського аргументу”, тобто до поняття Бога. Бог є єдина основа всього сущого, відповідно він є і джерелом нашого чуттєвого пізнання, і джерелом тих ідей (або ідей речей), котрі ми сприймаємо. Тому, прийшов до висновку Берклі, наше сприйняття лише здається нам суб’єктивним, насправді ж воно походить з єдиного об’єктивного джерела – Бога. Оригінальність філософії Берклі полягала в тому, що він переставив акценти у пізнанні. Берклі пропонував розглядати речі такими, якими вони вже є, якими вони вже створені, а не намагатись розібрати їх на частини, щоб подивитись, як вони влаштовані. Для нас, вважав Берклі, важливо те, які кінцеві цілі (фінальні причини) визначають існування і дії тієї чи іншої речі. Час і простір здавались в епоху Берклі абсолютними, а він напророкував можливість “теорії відносності” за 200 років до того, як її сформулював у вигляді наукової доктрини Альберт Ейнштейн.

52. Філософія Девіда Юма.

Засновник європейської філософії агностицизму. “Дослідження про людський розум” намагався відповісти на питання – що ми насправді сприймаємо в той час, коли думаємо, ніби сприймаємо речі, предмети, інших людей або тварин? З одного боку, казав Юм, у нас немає достатніх аргументів, щоб довести, що зовнішній світ, матеріальна природа, яку ми сприймаємо, дійсно існує. З іншого боку, ми не можемо і довести, що те, що ми сприймаємо, насправді не існує. Іншими словами, наше сприйняття так само мало говорить нам про існування світу, як і про його відсутність. Наш розум оперує лише зі змістом наших відчуттів, а не з тим, що їх викликає, – це і є основний принцип юмівського агностицизму, тобто скептичного ставлення до можливості достовірного пізнання. “Хоча здається, – писав Юм, – що наше мислення має необмежену свободу, ми з’ясовуємо при більш близькому знайомстві, що воно, власне, обмежене досить вузькими межами і що вся ця творча сила духу є не більше ніж здатність складати, перекладати, збільшувати або зменшувати матеріал, який нам постачають почуття та досвід», агностик прийшов до висновку, що в процесі пізнання ми можемо оперувати, з одного боку, нашими враженнями, котрі створюють у нас ілюзію відносин між “реальними речами”. А з іншого боку, ми можемо оперувати ідеями, тобто в нашій голові складаються “відношення ідей”.До “відношення ідей” ми можемо прийти або шляхом інтуїтивного прозріння, або шляхом доведень.Наприклад, твердження про те, що “квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів” залишається істинним при будь-якому положенні у відношенні до зовнішнього світу, навіть якщо в цьому світі взагалі не зустрічались би трикутники. Це геніальне прозріння Юма стало зрозумілим і було сприйняте лише на початку ХХ століття в таких важливих та цікавих філософських напрямках як неопозитивізм та аналітична філософія.Що ж до відношення “реальних речей”, то Юм взагалі не заперечував їх, він тільки казав про те, що тут ми входимо у дещо іншу область знань. Наприклад, ми нібито можемо з повною упевненістю стверджувати, що “завтра зійде сонце”. Ця впевненість ґрунтується на тому, що вже багато-багато днів ми спостерігаємо одне і те ж – вранці сходить сонце. Але, запитував Юм, хто може довести, що хибним є протилежне твердження – “сонце завтра не зійде”. Адже це твердження таке ж зрозуміле і таке ж несуперечиве, як і перше. І хто може дати гарантії, що в певний “енний” раз сонце обов’язково зійде? Таким чином, знати щось напевно про те, що відбувається в “реальному світі” ми можемо тільки після того, як це “щось” вже має місце бути.“Після” ще не означає “тому” – так сформулював своє ставлення до ідеї причинності Юм. Наприклад, небо закрили тучі і пішов дощ. За звичкою можна сказати, що дощ пішов через те, що небо закрили тучі. Але, як писав Юм, “розум не зможе навіть за допомогою найбільш прискіпливого пошуку та дослідження” знайти для цього наслідку істинну причину. Скепсис Юма був спрямований проти розвинутого в ту епоху уявлення про необмежені можливості людського розуму. Він піддав сумніву думку Декарта про існування самоосновного, тобто заснованого на собі самому, людського Я. Юм вважав, що людини не існує без її відчуттів, і, таким чином, людина невід’ємна від світу, який вона сприймає.Скепсис Юма став свого роду першим “цебром холодної води”, що було вилите на гарячі голови вчених Нового часу, надалі цим займався Іммануїл Кант, який зацікавився проблемою апріорного, тобто до досвідного, знання.