3. “Слово про закон і благодать” Іларіона та “Поучення” Володимира Мономаха як інтегральні твори політичного характеру

Важливим компонентом ідеологічної програми Ярослава Мудрого були заходи щодо розвитку літератури і книжкової справи. Піклуванням великого князя при Софійському соборі утворилась своєрідна академія — гурток добре підготовлених книжників та вчених, зайнятих не лише перекладами з грецької, а й укладанням нових літературних творів, покликаних втілити й пропагувати теоретичну платформу доби... Визначним лідером академії був Іларіон, який 1051 року став митрополитом

Іларіон був філософствуючим богословом, соціально ангажованим і включеним в церковно-політичну діяльність епохи Ярослава Мудрого" [1, С. 85]. Іларіон був пресвітером княжої церкви у Берестові, визначним ученим, громадським діячем, близьким соратником Ярослава Мудрого. Саме завдяки старанням останнього, навіть в супереч волі константинопольської патріархії, собор єпископів Київської Русі 1051 року обрав Іларіона митрополитом — першим на цій посаді вихідцем з русичів.

роботою Іларіона, що дійшла до нашого часу є "Слово про закон і благодать" написане в період між 1037 і 1050 роками у Києві. У ній сформовано основні проблеми які стануть висхідними для політичної думки княжої доби і будуть так чи інакше інтерпретуватись наступниками цього визначного мислителя. наскрізь просякнутий актуальними політичними проблемами того часу. І головною з них — проблемою взаємовідносин Київської Русі та Візантійської імперії.

Наскрізною ідеєю "Слова про закон і благодать" Іларіона якраз і було доведення рівності Київської Русі з Візантійською імперією.

Під "законом" Іларіон розуміє Старий Заповіт, що виступає як певне зовнішнє настановлення, розпорядження яке регулює діяльність людей до осягнення ними істини, вираженої Новим Заповітом. Закону неприйнятне уявлення про вище благо, хоча він і дається людям Богом на ранніх стадіях розвитку суспільства. Однак закон не протистоїть істині, дотримання закону є шляхом до отримання істини, яку несе в собі христова віра, а разом з нею і свободи. Адже, на думку Іларіона, як закон з необхідністю змінюється істинною, так і рабство — свободою.

Суть загальнолюдської історії, на думку Іларіона, полягає в поступовому прилученні народів до християнства, звідси випливає принципова рівність усіх народів, що прилучилися до благодаті — теза, явно протиставлена візантійській теорії Вселенської церкви і Вселенської держави, на роль якої претендував Константинополь" [18, с.172]. При цьому Іларіон не вважає, що визначальним у "богоугодності" народів є порядок їх прилучення до Христової віри. Сам акт прилучення вводить їх в коло рівних перед Богом, а отже, і один з одним як в сенсі духовному так і політичному.

аріон, окреслюючи коло цивілізованих народів, проводить також думку про те, що милішими Богу є вчорашні язичники ніж ті хто закостенів у догматах Старого заповіту після принесення Христом істини, а з нею, і благодаті. Він відзначає, що "Віра благодатна по всій землі розповсюдилась і до нашого народу руського дійшла. І озеро закону висохло, євангельське ж джерело наводнилось і, всю землю покривши, простерлося до нас. Ось вже й ми з усіма християнами славимо святу трійцю, а Іудея мовчить. Христа славлять, а іудеїв клянуть. Народи прийняті, а іудеї відвернені" [104, с. 52].

Виступ Іларіона проти іудеїв — це виступ проти концепції богообраності одного з народів. Віра в богообраність, в укладання "контракту з Богом", що відсікає всі інші народи — це, по суті, синонім гордині. Для Іларіона ж головне — довести рівність народів перед Богом, а, отже, і рівність один перед одним

Полеміка Іларіона проти богообраності іудеїв спрямована не стільки проти них, оскільки перебуваючи в розсіянні вони вже не становили політичної загрози Київській Русі, скільки проти Візантії, яка все більше претендувала на лідерство в християнському світі.

він поставив руський і інші "нові народи" в один ряд зі старими, багатими християнською традицією і досягненнями. Сучасники Іларіона завоювали це право силою зброї. Є підстави в такому розвитку думки бачити певною мірою антивізантійську загостреність" [170, с. 14].

Саме з цими "новими народами" пов’язує Іларіон подальший прогрес людства, встановлення царства істини і благодаті Божої:

Для посилення аргументації на користь політичної рівності Київської Русі і Візантії Іларіон творить, за висловом М. Брайчевського, "Володимирову легенду". Даючи характеристику діянням великого князя Володимира, що своєю волею зробив християнство державною релігією Київської Русі, мислитель всіляко підкреслює схожість його вчинків з діями імператора Костянтина. Володимир, за Іларіоном, великий правитель великої країни, що походить з давнього княжого род

Говорячи про діяльність апостолів по розповсюдженню Христової віри, про ті труднощі, які вони змушені були долати, щоб переконати світських володарів прийняти істинну віру, софійський книжник підкреслює: "Ти ж ні закону, ні пророків не читавши, розп’ятому поклонився... Інші царі і властителі, що бачили як все це здійснювалось святими мужами, не лише не вірили їм, але на муки і страждання віддавали їх. Ти ж, о блаженний, без всього цього прийшов до Христа, тільки по благому розумінню і гостроті розуму.

Оспівуючи Володимирові діяння Іларіон підкреслює, що він був єдиновладний володар своєї держави. При цьому ідея монархічного єдиновладного правління у Іларіона знаходить досить цікавий аргумент на свою користь. Мислитель вважає, що саме єдиновладна форма правління є основною запорукою єдності і сили держави, її територіальної цілісності. І сам Володимир є символом могутності і сили держави як для зовнішніх так і для внутрішніх сил.

Князь Володимир у "Слові про закон і благодать" Іларіона виступає не стільки як конкретна історична особа, скільки як певний образ ідеального правителя. Князь — глава держави відповідальний перед Богом "за труди пастви людей його". Його влада величезна, але зовсім не безмежна. Князь повинен, на думку Іларіона, здійснювати свою владу в рамках закону — "землю свою пасуши правдою". В основі його дій повинна лежати не сваволя, а справедливість — "без блазна же Богом дані йому люди управивши". Істинний правитель повинен не лише сам бути справедливим, але й слідкувати за дотриманням закону, правосуддя здійснювати на його основі і бути милостивим — "мало казни, много милуй".

Іларіон не довго посідав митрополичу кафедру в Києві. Після смерті 1054 року великого князя київського Ярослава Володимировича літописці перестають згадувати про нього. Немає однак і згадок про смерть митрополита. Ряд дослідників вважає, що втративши підтримку світської влади за наступника Ярослава Іларіон склав з себе сан і став ченцем Києво-Печерського монастиря, прийнявши ім’я Никон. Саме Никона вважають одним з основоположників літописання в Київській Русі, чиї ідеї справили значний вплив на авторів найбільш відомого літопису того часу — "Повісті минулих літ".

«Повчання» В.Мономаха. Визначною пам'яткою політичної дум­ки Київської Русі є «Повчання» (бл. 1117) Володимира Мономаха (1053—1125), яке є складовим елементом „Повісті минулих літ” і третьою, завершальною її частиною. Постать Володимира Мономаха – великий київьский князь, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. «Повчання» написане у формі заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі. І саме цей досвід він намагається передати своїм синам. І саме центральною темою цього твору є єдність, а радше, заклик до єдності роду Рюриковичів, що може забезпечити єдність земель Київської Русі.

Вишукувати моменти політичної ангажованості твору навіть не доводиться. Варто лише поглянути на „Повчання” через призму особи правителя, яким він постає перед читачем. В автобіографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами, які, в свою чергу так чи інакше мають релігійне походження. Саме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію. І, базуючись переважно на християнському віровченні, „Повчання” випромінює ще одну важливу тему твору – значення чеснот, якими повинен володіти князь, щоб найяскравішим чином виконати свій обов’язок перед Богом і своїми підданими. Власне кажучи, якщо перефразувати, випливає проблема, яка має велике значення для аналізу і потребує безумовного врахування: Звідки береться авторитет князівської влади? Відповідей може бути немало, однак слід вказати на основоположні моменти:

«Навчися, праведний чоловіче, поступати благочестиво, навчися, за євангельським словом, спонукаючись на добрі діла ради Господа.»

Акцентуючи увагу на понятті честі, Мономах – останній князь, якому вдалося, хай і на нетривалий період, подолати феодальну роздробленість держави і об'єднати амбітних князів під своєю владою, визначав найбіль­шим гріхом, недопустимим для правителя, порушення клятви, що неоднора­зово приводило до сутичок і братовбивчих війн. Перераховуючи княжі чесноти, розказуючи про своє життя і заслуги перед Богом і державою, Володимир Мономах творить перед своїми нащад­ками ідеал князя, шо має бути не лише воїном, а й господарем у своєму домі і державі. На думку Володимира Мономаха, князь не повинен уникати і праці, спрямованої на забезпечення достойного існування громадян держави, на захист слабших від можливого свавілля можновладців. Висока освіченість є необхідною вимогою для того, щоб відповідати моральним вимогам, що висуваються до правителя, і які формують його як авторитетну особу. Мономах радить своїм синам невпинно працювати над собою, збільшувати знання, ставлячи у при­клад власного батька. І тут же Мономах протиставляє навчанню лінь, якої слід уникати і знищувати у собі як таку, що є антиподом, шкідником знання як вже набутого, так і перспетивно отримуваного.

Підсумовуючи, варто сконцентрувати увагу на тому, що базисом для подальшого обгрунтування ідей твору є християнське віровчення, зокрема його джерело у вигляді Євангеліє. І саме виходячи звідси, Володимир Мономах і формує своє „Повчання”, наскрізь пронизане політичною проблематикою. Тут, зокрема, наявне співвідношення князівської влади, фактично політики, і моралі; присутні чесноти та моральні якості, які є визначальними у формуванні авторитету князівської влади; своєрідними порадами та напученнями, автор спрямовує тих, до кого він звертається у русло консолідації з метою набуття стійкості такого державно-політичного утворення як Київська Русь.