81. Український націонал-комунізм: теоретичні пошуки поєднання нац

ідеї з більшовизмом. Український націонал-комунізм. Його поява й поширення спричинені насамперед слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками українізація (з 1923 р.) навіяли деяким представникам українських лівих надію на те, що можна виправити критичне становище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, компромісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної державності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націонал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єдиного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку. Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кілька напрямів: 1) ліва течія в УСДРП (1917-1918 pp.; головні представники - П.Буценко, В.Врублевський, Е.Касьяненко, Ю.Медведєв, Е.Неронович); 2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918-1919 pp.; головні представники - Г.Лапчинський, С.Мазлах, В.Шахрай, певною, мірою М.Скрипник); 3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше - УКП (боротьбисти) (1918-1920 pp.; головні представники - Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний, О.Любченко, О. Шумський); 4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укапісти) (1920-1925 pp.; головні представники - М.Авдієнко, А.Драгомирецький, Ю.Кулиниченко, А.Річицький (Пісоцький), М.Ткаченко); 5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні представники - Е.Касьяненко, Я.Ландер, Г.Лапчинський, П.Попов); 6) закордонна група УКП (1920-1922 pp.; головні представники - В.Винниченко, З.Висоцький, В.Левицький, В.Мазуренко, певний час М.Чечель). Найяскравішим представником націонал-комунізму є письменник і публіцист М.Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він вважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості ("малоросійства"), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу - людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та рушія історії. Гасло культурного Ренесансу на українських теренах, проголошене М.Хвильовим, було наслідком відмови від однобічної орієнтації на Росію ("Дайош Європу!" - закликав мислитель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спадщини "психологічної Європи". Оскільки для М.Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політичними, він вважав боротьбу за самостійність української культури складовою процесу кристалізації української нації та створення повноцінного й незалежного від Москви державного організму у формі радянської соціалістичної республіки. Він виявився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самостійної комуністичної України. Націонал-комуністичні ідеї набули "другого дихання" на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). Їх обстоювали тоді І.Дзюба, Л.Плющ, М.Руденко та ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства - праця І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965), в якій викривалися відхилення радянської національної політики в Україні від ленінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Надалі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція "загірної комуни" (М.Хвильовий) з українським "обличчям" виявилась утопічною й нежиттєздатною