66.Проблема місця України між Сходом і Заходом в політичній думці післявоєнної української еміграції.

Диференціюючи проблеми Сходу і Заходу, Борис Крупницький доходить висновку, що протягом століть виробилися і утвердилися два типи європейської культури - західна та східна. Серед основних рис, притаманних західній культурі, вчений визначає передусім своєрідний "фаустівський дух" - активізм, динамізм, дух дослідження і пошуку, індивідуалізм на противагу колективізму; східний тип, навпаки, сприйняв характерні риси російського інтелектуалізму - пасивність, нездатність чинити опір злу, колективізм, насильство і примус...  Український історик і політолог професор Іван Лисяк-Рудницький у трактуванні місця України між Сходом і Заходом виходить із факту існування у кожного народу свого національного характеру, який визначається комплексом культурних цінностей, способом поведінки і системою звичаїв, притаманних кожній окремій країні... Натомість політична і соціальна структура, до якої завжди органічно тяжіє український народ, є частиною європейського світу. В цьому, на думку вченого, і полягає синтез України між Сходом і Заходом, де Україна об'єднує дві традиції у своєму єстві, є легітимним членом обох культур і завжди перебуватиме під їхнім подвійним впливом, оскільки домінування одного з них, яким би привабливим він не здавався (наприклад, західний, на думку Б. Крупницького), призведе лише до погіршення політичного становища майбутньої держави, порушить її природний, історично вироблений стан пограничної землі.  Проблему України між Сходом і Заходом розглядає у своїх працях український історик і політолог професор Я. Пеленський. Основну увагу він приділяє дослідженню українсько-російських та українсько-польських взаємовідносин, оскільки Росія і Польща, на думку вченого, були для України уособленням найбільш контрастних реальних впливів Орієнту і Оксиденту (або Сходу і Заходу). Спираючись на традиції та методологічні підходи політологічно-соціологічної школи Макса Вебера, Пеленський у своїх працях доводить, що процес націоутворення визначається державою та її установами. 

67. Програма і устав Кирило-Мефодіївського товариства як важливий етап у розвитку укр.пол.думки ХІХст. Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Лідерами цієї організації були М.Костомаров (1817-1885), П.Куліш (1819-1897) і Т.Шевченко (1814-1861). Один із братчиків Г.Андрузький (1827-?) вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії ("Начерки конституції республіки"). Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення селянських мас ("народу") від кріпацтва, метою була проголошена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: знищення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спілки християнських республік; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії. У концентрованому виразі ці погляди було висловлено у праці "Закон Божий (Книги буття українського народу)", написаній М.Костомаровим, та в численних поетичних творах Т.Шевченка. Загалом, ідеологія кирило-мефодіївців була синтезом романтичного етнографізму і культурництва з традиціями козацької державності та західноєвропейськими ідеями демократії, першими носіями яких в Україні XIX ст. були російські декабристи. Кирило-Мефодіївська програма стала платформою українського національно-визвольного руху на кілька наступних десятиліть (до 1917 р. включно)

.