17.Загальні положення Конституції п.Орлика.

Основні положення Конституції

В день виборів Орлика була схвалена державна Конституція під назвою «Конституція прав і свободи Запорізького Війська».

Основний пункт її — проголошення незалежності України від Польщі та Москви.

Другим пунктом було встановлення козацького парламенту, який мав скликатися тричі на рік; крім Генеральної старшини до нього мали входити представники від Запоріжжя та по одному представникові від кожного полку. Гетьман мав радитися з ними “ о всяких ділах публічних” . Права гетьмана значно обмежувалися . Установлювався суворий розподіл між державним скарбом і коштами , які були в особистому розпорядженні гетьмана . Ліквідовувалися державні монополії , оренди й відкупи; заборонялося чинити утиски сільському населенню. Конституція пройнята демократичним духом, вона є однією з найвизначніших пам’яток політичної думки того часу.

Козацький парламент обмежував владу гетьмана і робив з України конституційну державу. Карл XII підтвердив схвалену конституцію і став гарантом незалежності України, ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, селян, як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації, перед цілим культурним світом, була: «вікоповним пам'ятником української державно-політичної думки», — так характеризує Бендерську конституцію О. Оглоблин.

Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користуватися гетьман. Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків — «людей убогих». В цілому була вона перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом і, за виразом О. Оглоблина, була «другою поразкою . . . гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі».До цього можна додати, що поява її, негайно після Полтавської катастрофи, може в значній мірі пояснити, чому саме плани великого гетьмана зазнали поразки: вона свідчить, що він не мав під собою твердого ґрунту, не мав середовища, на яке міг спиратися, не мав і тієї сили, яка могла б примусити всі середовища схилятися перед нею.

18. Загально-демократичний етап в історії української політичної думки (хіv-кін.Хvііі ст.).

Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Його "Закон Божий (Книга буття українського народу)", що синтезував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними ідеями та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця програма містила такі ідеї:

1) визнання української етнокультурної ідентичності;

2) створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів;

3) знищення кріпацтва й утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі християнського заповіту;

4) протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й самодержавної Росії.

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугували орієнтиром українському рухові, який був оформлений у мережу громад — напівконспіративних гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним із лідерів цього руху був історик Володимир Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи життя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, який призводить до самодержавства).

Політична думка в Україні XIX—XX ст. формувалася в умовах, коли зникав традиційний сільськогосподарський уклад життя, і його змінювало індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси національно-культурного й національно-політичного відродження України. Якщо попередня політична думка в Україні розвивалася в руслі релігійних, династичних та козацько-станових традицій і не була оформлена у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в XIX—XX ст. вона набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямкам і течіям.

Іван Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності, виділяє у тогочасній політичній думці такі напрями: демократично-народницький, націоналістичний, консервативний, комуністичний. А Володимир Потульницький на основі методології історичного дослідження суспільно-політичного життя в Україні наголошує на народницькому, консервативному і національно-державницькому напрямках.

Аналізуючи політичну думку в Україні, ці підходи можна поєднати, оскільки вони доповнюють один одного, незважаючи на відмінності у критеріях класифікації. Варто виділити ще один напрям у політології — лібералізм, хоч в українському контексті він лише частково збігався з подібною течією в Європі.

До демократично-народницького напряму належать Михайло Гру шевський у Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін. Вони відстоювали такі принципи:

1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;

2) розуміння українського народу як окремої культурної одиниці;

3) обґрунтування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної республіки;

4) федеративний устрій України;

б) відстоювання автономії України в складі федеративних чи конфедеративних союзів;

6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.

У праці "Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання" М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської та Литовсько-Польської держав.

М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання).

У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єднання двох і більше держав з їх ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України в загальноєвропейську федерацію.

Політичні погляди Р. Лащенка — вченого-правознавця дещо відрізнялися від поглядів М. Грушевського. Концентруючи увагу переважно на історії народу, він відстоював думку про те, що в історії України перепліталися як демократична, так і аристократична традиції, вважав приватну власність історично традиційною.

С. Шелухін вважав, що тільки самостійні держави можуть об'єднатись у федерацію, і, будучи противником федеративного союзу України з Росією і Польщею, схилявся до думки про можливість Чорноморсько-адріатичної федерації.