13.Гуманістичні погляди українських середньовічних мислителів.

Починаючи від 2-ї половини XV ст. в Україні, яка входила до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, складаються передумови ренесансно-гуманістичної філософської та громадсько-політичної думки[55]. Насамперед це була поява значної кількості економічно незалежних міст із магдебурзьким правом, які ставали не лише торгівельними й ремісничими центрами, але й центрами політичного й культурного життя.

Ідеї ренесансного гуманізму виникали й розвивалися в Україні на ґрунті двох різних традицій: західноєвропейської та русько-візантійської.

На думку Володимира Литвинова, дослідника епохи Відродження на українських землях, до українських гуманістів XV–XVI ст. передусім належали ті, хто сам усвідомлював себе українцем («рутенцем») і наголошував на цьому. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не мали суттєвого значення. Водночас багато з українських гуманістів того періоду належали до кола діячів інших культур, насамперед, польської.

Найвизначнішими гуманістами другої половини XV — початку XVII ст., що поширювали нові ідеї на українських теренах, були такі діячі як: Григорій Саноцький (Гжегош із Санока) (1406–1477), Юрій Дрогобич (Котермак) (бл. 1450–1494), Павло Кросненський (Русин із Кросна) (бл. 1470–1517), Лукаш із Нового Міста (пом. бл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566), Йосип Верещинський (1532–1598), Себастьян Кленович (бл. 1545–1602), Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558–1629), Симон Пекалід (Пенкальський) (бл. 1567 — після 1601), Іван Домбровський (кінець XVI — поч. XVII ст.), Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. після 1634), Стефан Зизаній (пом. до 1621), Дем'ян Наливайко (пом. 1627), Мелетій Смотрицький (бл. 1577–1633), Кирило Транквіліон-Ставровецький (пом. 1646), Хома Євлевич (поч. XVII ст.), Йов Борецький (пом. 1631), Касіян Сакович (бл. 1578–1647).

Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах повернулися на українські землі й провадили гуманістичну діяльність передусім у так званому Руському воєводстві.

Головними центрами поширення гуманістичний ідей у цей час були Київ, Львів, Острог, Перемишль, Замостя.

За свідченням Дмитра Антоновича, гуманістичний рух на українських землях був тісно пов'язаний з друкарською справою[56]:

Найвагоміший внесок українських гуманістів складають їхні здобутки у галузі історіософської, суспільно-політичної та етичної проблематики. Українські гуманісти розвивали й поширювали комплекс ідей, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння, справедливість, політичні свободи. Популяризація цих ідей створила духовне підґрунтя для майбутньої національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Дмитро Антонович у лекціях про українську культуру висловив думку про те, що український гуманізм був ближчим до німецького гуманізму, аніж до емансипованого від церкви італійського ренесансного гуманізму. Спільною рисою з німецьким гуманізмом, на думку Антоновича, було те, що у обох випадках це був рух пробудження національної ідентичності.