84. Утвердження політичної науки як навчальної дисципліни у вищих навчальних закладах України.

Політологія як наука виникла в другій половині XIX cm. Відтоді вона розвивалася і вдосконалювалася, залучаючи до свого арсеналу набутки європейського та американського напрямів, досвід національних політологічних шкіл.

Проблеми, які на сучасному етапі вона досліджує, тісно пов'язані з політичним життям різних суспільств і людської цивілізації загалом. До них насамперед належать політична теорія, політичні інститути, політичні партії, громадська думка, міжнародні відносини. На сучасному етапі розвитку людства політологія виступає важливою складовою загальногуманітарного знання. в Україні інституалізація проходила два етапи: спочатку виникла «політологія»,що булла обмежена стереотипами історичного матеріалізму і наукового комунізму, а тільки потім став вибудовуатись понятійний аппарат і методологія. У вузах булла відсутня типова навчальна программа з політології для нач.закладів. Замість цього був розпосюджена проект « концепт. засади укр.політології» і був розроблений на кафедрі університету ім.Шевченка.. Проблема становлення політології булла темами конференцій та круглих столів. В 1993р булла створена академія політичних наук. Сучасний етап розвитку політичної науки в Україні можна охарактеризувати як період стабільності. Окреслено предметне поле політології, визначено проблематику і методи досліджень. Вийшли друком монографічні праці, присвячені актуальним проблемам політичної науки, підручники, навчальні посібники. Політологія вивчається у вищих закладах освіти. Поряд із такими „старими” журналами, як „Віче”, „Політика і час”, з’явилися нові часописи політологічного профілю – „Політична думка”, „Нова політика”, „Людина і політика”, „Розбудова держави”, „Політичний менеджмент”. Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: академічні – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень та Інститут держави і права ім. В.Корецького, Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут проблем міжнародної безпеки, ряд суспільно-політичних центрів. Створені і діють, хоча не так активно, як належало б, Українська академія політичних наук, Українська асоціація політологів, Асоціація молодих політиків і політологів України. Зріс чисельно, і це особливо приємно, корпус фахівців вищої кваліфікації з політичних наук. На 1 січня 2003 року захищено та затверджено ВАКом України 47 дисертаційних праць на здобуття наукового ступеня доктора і 261 – на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук. Отже, політична наука в Україні поступово посідає належне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності. Про зростаючий інтерес до політології, як і про труднощі в її становленні, свідчить і те, що з ключових проблем цієї науки тривалий час точились – не вщухають і нині – гострі дискусії. 

88. Формування і утвердження українського лібералізму. “Історія Русів”.

Коротко охарактеризуємо ті джерела, які мали безпосередній вплив на формування політичної думки періоду Відродження. Своєю оригінальністю і колоритністю українське народне життя привернуло до себе всезагальну увагу. Не менше значення, на нашу думку, відіграв відроджений інтерес до недавнього минулого, його військово-політичні аспекти. Неоціненною була праця, яку активно розповсюджували в Україні в 10-20-ті роки XIX ст., переписували від руки, зачитувалися нею, - це «История Русов», авторство якої приписують Георгію Кониському (1717-1795) або Григорію Полетиці (1723/24-1784), а також «История Малой России» українського архівіста Дмитра Бантиш-Каменського. Вчені відзначають вплив цих книг на тогочасну українську молодь, зокрема на Т.Шевченка, признається в такому впливі і М.Костомаров в «Автобіографії»2."Молодь із розумінням сприйняла романтизований переказ славних звитяг українських гетьманів, схвильовано переживала нещастя, які впали на Україну у зв'язку з татарськими навалами, походами царських військ, виступами козацьких вождів проти поневолювачів. Для молоді пророче прозвучало оскарження полковника Полуботка Петрові І: «...Повергать народы в рабство и владеть рабами и невольниками есть дело Азиатского тирана, а не Христианского Монарха, который должен славиться и действительно быть верховным отцом народов. Я знаю, что нас ждут оковы и мрачные темницы, где уморят нас гладом и притеснением, по обычаю Московскому но, пока еще жив, говорю тебе истину, о Государь! что воздаси Ты непременно отчет перед Царем всех Царей, Всемогущим Богом, за погибель нашу и всего народа»3. Як слушно, на наш погляд, писав Ю.Охримович: «...Думки автора «Історії Русов» живуть ще довго серед українського дворянства, але радше як спомин минулого, ніж як активна ідея сучасності»1.Пробудження національної свідомості перших українських письменників, філологів, етнографів не мало спочатку політичного характеру. Любов до природи, української землі, побуту, звичаїв, українських пісень, захист української мови, права української літератури на самостійний розвиток, а також романтична туга за славним історичним минулим України - ось складові національної свідомості на початку національного відродження. У політичному плані українство було лояльним до царської Росії, офіційної політичної доктрини - «православие, самодержавие и народность». У той же час, дисонансом прозвучала «Історія Русов», яка позитивно висвітлювала борців за національну державність - Дорошенка, Виговського, Мазепу, Орлика, Гордієнка, Полуботка. Однак це був виняток із загальної тенденції. Бо, як писав Т.Шевченко, «бесконечную и подлую лесть русскому оружию» виспівували більшість тодішніх поетів і письменників - Котляревський, Квітка," Гребінка, Метлинський, Бо-дянський, Морачевський і Максимович. Вони демонстрували своє українолюбство з нагоди утворення окремих українських козацьких полків проти французів у 1812 р. і проти поляків у 1831 р. В історичних поезіях вони славили Б.Хмельницького (Бодянський, Гребінка) за те, що зробив велике добро -прилучив Україну до Росії, у Гребінки кобзар співає про гетьмана Самойловича, а Бодянський тужить за відомим гетьманом Кирилом Розумовським. їх твори повні сентиментальних вигуків любові до України - «неньці нашій коханій, Україні любій», але даремно там шукати заклику до визволення неньки... Причини цього треба шукати в їхньому світогляді, політичних поглядах. Вони - діти свого часу - монархісти, прихильники централізованої імперії. Віра в царя-батюшку та правоту всього, що виходило від нього, захищали їх від «вредных» ідей сепаратизму, автономізму. Навіть українці-декабристи, виховані на ідеях Французької революції, виявили відносно незначний рівень розуміння національного інтересу. Члени Південного товариства захоплювалися ідеями республіканського якобінського централізму і мало цікавилися проблемами автономії рідних земель. Вони вважали, що соціально-політичні проблеми України будуть вирішені в рамках російської держави, бо універсальні ідеї Французької революції сконцентрували їхню увагу на політико-соціальних реформах російської держави як цілості, а вирішивши загальносистемні проблеми, вважали вони, вирішаться й часткові - тобто і українські, які вони органічно пов'язували з цілим. Вони започаткували течію «общерос-сийского» лібералізму, що все більше радикалізувалася, перетворившись потім в соціалістичну. Це були дві течії, кожна з них по-своєму спричинилася до українського національного відродження. Перша, до якої належали піонери літературного відродження, - українофіли, які бачили у відродженні культурний аспект справи, друга - українці-декабристи, які актуальність вирішення соціально-політичних проблем розглядали крізь «юбщероссийскую» призму. Формується і третя течія, до якої входили ті, хто захоплювався спочатку «Історією Русів», а потім досить швидко еволюціонував через Кирило-Мефодіївців до національного радикалізму.