6.В.Винниченко “Заповіт борцям за визволення”.

Написана 1949 року, праця досі ніде не публікувалася. Це— перше видання її.

Уроки української історії... Осмислення пройденого шляху... Роздуми про майбутнє України... Конкретні рекомендації, як його досягти. І прискіпливий погляд на українську еміграцію, визначення її ролі і завдань у цих процесах. Так можна схарактеризувати зміст унікального твору видатного українського письменника, громадського і державного діяча Володимира Винниченка.

В. Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки. У праці «Заповіт борцям за визволення» (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення. Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого вони не мали декілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.

В. Винниченко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу.

7.В.Липинський “Листи до братів-хліборобів”.

У “Листах до братів-хліборобів” В.Липинський

аналізує причини, що призвели до знищення

української державності в формі УНР та

гетьманщини. Особлива увага при цьому

надається висвітленню ролі української

інтеліґенції в державотворчих та руйнівних

процесах тієї доби, а насамперед – оцінки різних

форм державного устрою, що практикувались у

тогочасній Україні. Він підкреслює: “Українська демократична

інтеліґенція, що творила головні кадри так

званого свідомого українства в часах

передвоєнних і належала до всяких так званих

вільних російських професій, себе в ролі

будівничих української держави абсолютно

уявити не могла, і тому ідея своєї держави,

збудованої якимись іншими українськими

класами, була їй як не ворожа, то в найкращім

разі абсолютно чужа. Натомість хотіла вона

використати виключно для себе одиноку ролю,

до якої вона по природі своїй почувала себе

здатною, – ролю посередників між російською

державою й українськими народними масами,

яких перші прояви національної свідомости

вона намагалась у тій цілі всіма силами

опанувати”

8.Визначення майбутнього державного устрою України у творах м.Костомарова.

Засуджуючи самодержавство, М. Костомаров водночас бачив і недоліки республіканського устрою, який не дає гарантій захисту від свавілля влади «багатьох царків». Перевагу він віддає такому республіканському устрою, де влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам, а відносини між народами будуються на федеративних засадах. Для М. Костомарова, як і для більшості членів Кирило-Мефодіївського братства, федерація в поєднанні з республіканською формою правління була найдоцільнішою формою державного устрою. Він вважав її традиційно слов'янською формою, що має свої початки ще в Київській Русі і дає змогу поєднати прагнення українського народу до політичної самостійності та застерегти його від появи експлуататорських класів.

Суть слов'янської федерації М. Костомаров вбачав у тому, «щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і управляв незмісимо з другими» і водночас щоб були «один сейм або рада слов'янська, де сходились депутати од усіх Речей Посполитих і там розважали і порішали такі діла, котрі б належали до цілого союза слов'янського». Тобто, щоб кожна слов'янська держава — польська, литовська, українська, білоруська, російська — була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ.

Очолювати як кожну окрему державу, так і їхній союз у цілому мали виборні особи: «...щоб у кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим союзом був би правитель, вибраний на года»і. За М. Костомаровим, в усіх суб'єктах федерації мали бути впроваджені однакові основні закони, система мір, єдина грошова система, свобода торгівлі та ліквідація внутрішніх митниць, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народної освіти.