- •1.“Права, за якими судиться малоросійський народ”
- •3. “Слово про закон і благодать” Іларіона та “Поучення” Володимира Мономаха як інтегральні твори політичного характеру
- •4.Б.Кістяківський про значення правових норм для суспільного життя і утвердження правосвідомості
- •5.В.Винниченко “Відродження нації”
- •6.В.Винниченко “Заповіт борцям за визволення”.
- •7.В.Липинський “Листи до братів-хліборобів”.
- •8.Визначення майбутнього державного устрою України у творах м.Костомарова.
- •9.Владні відносини і суспільно-політична думка Київської Русі.
- •13.Гуманістичні погляди українських середньовічних мислителів.
- •14.Д.Донцов “Націоналізм
- •15. Еволюція поглядів м.Грушевського від ідеї перетворення Росії у вільний союз вільних народів до осмислення проблеми національного самовизначення українського народу.
- •17.Загальні положення Конституції п.Орлика.
- •18. Загально-демократичний етап в історії української політичної думки (хіv-кін.Хvііі ст.).
- •20.І.Дзюба “Інтернаціоналізм чи русифікація”
- •21.І.Лисяк-Рудницький як історик і політолог.
- •22.Ідеї волі і демократії у політичному житті українського козацтва
- •23.Ідея “демократичної, соціальної, правової держави” та перспективи її втілення в суспільну практику.
- •24. Ідея слов’янського єднання в історико-політологічній концепції м.Костомарова.
- •26. Конституційний лад, права і свободи людини і громадянина за Конституцією України
- •27.Конституційний проект “Устрій Галицької держави”
- •28.Конституційний проект м.Драгоманова “Вольный Союз-Вільна Спілка”
- •29.Конституційний проект м.Міхновського і його порівняння з конституційним проектом м.Драгоманова.
- •31.Конституційний процес часів незалежної України
- •32.Конституція Пилипа Орлика
- •33.Конституція унр
- •35.Концепція правової держави б.Кістяківського
- •36.Концепція української історії м.Грушевського
- •38М.Грушевський “Хто такі українці і чого вони хочуть?”.
- •39.М.Драгоманов – основоположник політичної науки в Україні
- •40.М.Драгоманов як політичний мислитель та його концепція вітчизняного лібералізму.
- •42. «Дві руські народності»
- •43.Народницький напрям в історії української політичної думки та його представники.
- •44.Націократична модель української держави м.Сціборського.
- •46. Національно-самостійницька концепція м.Міхновського.
- •47. Націотворча державницька концепція в.Липинського.
- •49. Осмислення і спроби втілення національно-державницької ідеї в революційну добу української історії (1917-1920 рр.).
- •53. Політична діяльність і політична свідомість перших київських князів.
- •54.Політичний трактат с.Оріховського “Напучення королеві польському Сигизмунду Августу”.
- •55. Політичні ідеї та концепції в.Винниченка.
- •57. Політичні концепції у Києво-Могилянській Академії.
- •58. Політичні погляди Богдана Кістяківського
- •59. Політичні погляди м.Хвильового
- •63.Правозахисний рух в Україні: основні постаті і підходи.
- •65. Причини виникнення і характерні особливості розвитку течії націонал-комунізму на українському грунті. §1. Микола Міхновський — романтик української ідеї
- •66.Проблема місця України між Сходом і Заходом в політичній думці післявоєнної української еміграції.
- •69.С.Мазлах, в.Шахрай “До хвилі. Що діється в Україні і з Україною?”.
- •70.Соціально-політична програма колектократії як складова “теорії конвергенції”.
- •71.Суспільно-політичні ідеї і.Вишенського.
- •75. Суспільно-політичні погляди українських дисидентів-шістдесятників.
- •78. Теорія національного самовизначення українського народу в політичній спадщині м.Грушевського.
- •81. Український націонал-комунізм: теоретичні пошуки поєднання нац
- •84. Утвердження політичної науки як навчальної дисципліни у вищих навчальних закладах України.
- •88. Формування і утвердження українського лібералізму. “Історія Русів”.
- •90. Чотири Універсали Української Центральної Ради. Конституція унр та її політико-правові ідеї.
63.Правозахисний рух в Україні: основні постаті і підходи.
Після смерті Сталіна, як вважають, в Україні починає зароджуватись пра-возахисний рух та громодянський опір правлячому режиму• Перший документ цього руху — «Відкритий лист до ООН», що його передали в 1955 р. Протягом 80-х років український правозахисний рух (на відміну від російського) поділився на три групи. Перша ставала на боротьбу за права людини в чистому вигляді. Друга політизувалася й наголошувала на праві нації на самовизначення, тобто виступала за незалежність України. Третя група боролася за права громадян на свободу совісті та віросповідання, тобто діяла переважно в релігійній сфері.. Сучасні правозахисні організації практично втратили вплив на політичні процеси в нашій державі. Єдиною сферою, де можна помітити їхню активність, залишається здебільшого громадсько-просвітницька діяльність. Так, правозахисні організації більш-менш регулярно оприлюднюють доповіді про стан прав людини і основних свобод в Україні. Після проголошення незалежності 1991 р. український правозахисний рух фактично помер. Колишні правозахисники стали політиками. Нова держава, у розбудові якої взяли участь і колишні радянські чиновники, отримала в спадок від СРСР колишнє ставлення до прав людини: за інерцією, вони робилися залежними від самої держави. Окремі колишні правозахисники почали говорити про допустимість диктатури в ім’я становлення нової держави. Як гриби після дощу з’являлися організації та партії з авторитарними програмами. Демократія знову стала гаслом, гарною обгорткою, модною концепцією, засобом для отримання грантів.
65. Причини виникнення і характерні особливості розвитку течії націонал-комунізму на українському грунті. §1. Микола Міхновський — романтик української ідеї
Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право її народу на самовизначення, був харківський адвокат Микола Іванович Міхновський. 1900 року він виголосив промову «Самостійна Україна», яка того ж року була видана у Львові окремою брошурою. Проблеми взаємовідносин України та Росії вперше в новітній історії розглядалися в ній з позицій державності. «Українська мрія» у вигляді питання про звільнення нації з’явилася світові. І хоча публікація містила в собі більше запитань, ніж відповідей щодо того, якими шляхами мусить іти Україна до незалежності, сама постановка проблеми висунула її автора на одне з чільних місць на українському політичному небосхилі.Міхновський в емоційній формі характеризує утиски українського народу в царській Росії. «Яким правом,— пише він, — російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами?.. На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренеґатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т.д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?» 1.Відповідаючи на ці запитання, автор доводить, що Росія порушує майже всі статті Переяславської угоди 1654 року, зводячи нанівець українську автономію. З цього робиться логічний висновок про те, що невиконання договору однією стороною позбавляє іншу юридичного обов’язку дотримуватися його положень. А отже, «единая неделимая Россия» для України не існує.Окреслюючи першочергові завдання нової української інтеліґенції, яку М.Міхновський вважав рушійною силою національної революції, він констатував: «Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться... Українська інтеліґенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок...» 2.Звичайно, в даному разі Міхновський багато в чому видавав бажане за дійсне. Ані український народ, який не пройшов періоду станової стратифікації і мав досить туманне уявлення про власні інтереси, ані інтеліґенція, що перебувала в основному в полоні соціалістичних ідей і звикла обслуговувати імперський режим, вважаючи себе частиною загальноросійської демократії, — всі вони на той час не були готові до політичної боротьби за національні права. До того ж радикалізм автора «Самостійної України», що подекуди межував з шовінізмом, стояв на перешкоді популярності його думок. Заяви типу: «Усяк, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя» 3, — відштовхували від української ідеї, в інтерпретації Міхновського, інші національності поліетнічного суспільства. Брошура Міхновського була першою спробою оформити скривджені національні почуття українців у рамках політичної програми. Власне, її важко назвати програмою, бо питання тактики і стратегії політичної боротьби окреслені в «Самостійній Україні» дуже побіжно. Скоріше, ми можемо розглядати твір Міхновського як дзеркало тих переживань, які нуртували в свідомості молодих українців, окрилених ідеями національного визволення напередодні революційних потрясінь початку XX століття. Звідси — переважаючий вплив емоційного чинника, певний брак неупередженого аналізу, виразні шовіністичні акценти. Але всі ці очевидні вади документа не можуть вплинути на загальну позитивну його оцінку щодо чіткої постановки питання про незалежну українську державу. Заслугою М.Міхновського перед українською державністю слід вважати те, що він публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми. Головним ворогом України М.Міхновський вважав Росію. Він застерігав захоплених соціалістичними ідеями земляків, що навіть у разі повалення самодержавства Україна залишиться в колоніальному стані, якщо не вийде зі складу імперії під час революції. М.Міхновський пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Проте він не брав до уваги того, що, скажімо, у Німеччині та Італії XІX століття націоналізм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдські права і свободи, які ставилися на перше місце. До того ж населення цих країн було переважно мононаціональним. Ці суттєві чинники були проігноровані і національна ідея у викладі М.Міхновського не знайшла на початку століття широкого визнання серед українства.В середині 20-х років ці ідеї трансформувалися у рух, що виник на західноукраїнських землях, які увійшли до складу Польщі. Його ідеологією став «інтеґральний», або чинний націоналізм, автором якого був Дмитро Донцов.
