Розділ 2. Боротьба з національно-визвольним рухом в Західній Україні: тактика, стратегія, форми і методи радянських репресивних органів

2.1 Становище загонів упа і підпілля оун в західному регіоні України після відновлення радянської влади

Саме на 1944 р. припадав період найвищого організаційного і кількісного стану та боєздатності УПА, яка мала 60–80 тис. вояків. Бойовою діяльністю армії керував головний командир Р. Шухевич та Головний військовий штаб на чолі з полковником Д. Грицаєм. Повстанську армію складали сильні бойові групи УПА–Північ, УПА–Південь, УПА–Захід, УПА–Схід, що ділилися на військові округи, зокрема УПА–Захід мала шість округ: «Лисоня», «Маківка», «Буг» та ін. Кожну з них складали шість – сім куренів. В УПА впроваджено рангові відзнаки і військові нагороди. Своєю чисельністю і боєздатністю вона переважала тогочасні формування радянських партизан в Україні (40–50 тис.).

У вказаний період УПА контролювала значну територію Волині і Полісся, де розгорнула державотворчу діяльність згідно з наказом від 15 серпня 1943 р. Головна команда УПА проголосила себе «найвищою і одиноко-суверенною владою». Було впроваджено цивільну адміністрацію звільненої території, яка ділилася на області, округи, райони, міста і села; утворені земельні комісії наділяли селян землею. Діяли школи, лікарні, притулки для сиріт, розвивалося рільництво, промисловість, торгівля, налагоджено випуск власних грошей.

УПА творилася і діяла впродовж усього часу боротьби фактично без зовнішньої підтримки, опираючись на фінансово-господарську допомогу народних мас регіону. Тоді як польська Армія Крайова отримувала від лондонського еміграційного уряду 10 млн. дол. щорічно; радянські партизани на Волині й Поліссі у 1942-1944 рр. отримали лише автоматів 12,6 тис., близько 19 млн. набоїв. Чималу зовнішню підтримку мала югославська партизанська армія Йосипа Броз-Тіто. [21, 38]

Впродовж 1944 р. керівництво СРСР і УРСР ухвалили низку постанов, згідно з якими для радянізації західного регіону, перш за все боротьби проти «українсько-німецьких націоналістів», сюди скеровано тисячі працівників на керівні посади в партійних і радянських органах. Ще до зайняття регіону для кожної області сформовано так звані оперативні групи чисельністю 500-600 партійних, радянських, комсомольських і господарських функціонерів. Секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов доповідав Сталіну, що до лютого 1945 р. в західні області України скеровано 42 тис. працівників. До кінця року їх чисельність зросла до 86 тис. Апарат органів держбезпеки і внутрішніх справ нараховував без військ 22 тис. осіб. В результаті, по-суті колонізаторської політики, серед номенклатури обкомів партії частка керівних працівників з місцевого населення становила від 3% в Чернівецькій до 14% у Львівській областях. Ця кадрова політика скорегована лише після смерті Сталіна. [21, 44]

З перших днів насадження радянської влади головним змістом суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях стала жорстока боротьба типовими методами реалізації імперської політики, перш за все за придушення широкого руху опору українського народу тоталітарному режимові. У руслі цих заходів, поряд з військово-чекістськими операціями проти частин УПА, влада здійснила ряд інших підступних акцій. Щоб підірвати мобілізаційні ресурси УПА, за пропозиціями М.Хрущова і маршала Г.Жукова, Державний комітет оборони прийняв ухвалу провести поголовну мобілізацію чоловіків призовного віку до Червоної армії, а допризовну молодь – на роботу в Донбас. За даними Львівського військового округу було мобілізовано близько 450 тис. українців і 70 тис. поляків. Але немала частина молоді поповнила повстанські частини. В деяких місцевостях мобілізацію зірвано. Зокрема, у Станіславській області у серпні 1944 р. із запланованих 30 тис. осіб вдалося скерувати до війська лише половину. Головній меті – виявити повстанців і підпільників – служила акція перепису населення віком від 15 років, яку здійснювали органи НКВС за активною участю партійних і радянських органів. Сім`ї повстанців і підпільників депортувалися в Сибір.

Широкомасштабні заходи радянської влади, скеровані на утвердження режиму, зустріли впертий опір збоку патріотично налаштованого українства. Ядром масового руху опору були загони УПА і підпілля ОУН. Кинуті проти них величезні сили Червоної армії, військ НКВС і НКДБ, радянських партизанських частин у 1944-1945 рр. так і не змогли виконати наказ Сталіна ліквідувати національно-визвольний рух в Україні до кінця радянсько-німецької війни. Водночас владі вдалося частково нейтралізувати дії антикомуністичної опозиції. Але відкрита боротьба продовжувалася до середини 1950-х років.

Як відомо, у травні 1953 р. тодішній міністр внутрішніх справ Л. Берія доповів Президії ЦК КПРС, що за 1944–1952 рр. у західних областях України репресивно-каральними органами СРСР вбито 153 тис., арештовано й ув’язнено 134 тис., довічно вислано у віддалені райони понад 203 тис. осіб. Ці дані, які увійшли у постанову Президії ЦК КПРС «Про становище в західних областях УРСР», були надійно і надовго приховані від громадськості.