1 Жовтня 1653 року Земський собор у Москві вирішив прийняти Україну "під високу руку царя" і розпочати війну з Польщею.

Третій період (1654—1655pp.) визначився допомогою Україні Росією в боротьбі з Польщею. 8 січня 1654 року відбулася Переяславська рада, яка завершилася підписанням Березневих статей. Україна вступила у договірні стосунки з Москвою як вільна і незалежна сторона.

Четвертий період (1656-1657pp.) — укладенням союзу між Україною і Семигородським князівством, а також спільними діями козацтва і шведської армії проти Польщі.

9. Визначте місце і роль Переяславської ради в історії українського народу. Охарактеризуйте Березневі статті.

8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася генеральна військова рада, на яку прибули представники від полків та різних верств населення України (міщани, селяни, духовенство). Учасниками ради були близько 300 осіб.Після переговорів досягнуто угоди про те, що Військо Запорозьке має присягнути на вірність російському царю. Переговори у Москві відбулися з 23 березня по 6 квітня і завершилися підписання статей.

Присягаючи царю, старшина вимагала, щоб і посли присягнули від імені царя, що зберігатимуть вольності козацькі, не видаватимуть їх Польщі. Але посли відмовилися, пояснюючи, що цар — самодержець і нікому не присягає. Як показали наступні події, недаремно московські царські посли не хотіли присягати!

Присяга населення України, яке знаходилось під владою Б. Хмельницького, відбувалася в січні-лютому 1654 р. У цілому народ віднісся до присяги схвально. Але відмовилися від присяги Уманський та Брацлавський полки, найвидатніші на той час полковники Іван Богун та Іван Сірко, київський митрополит Косів. У ряді випадків присягу примушували складати.

Документально рішення Переяславської Ради було закріплено так званими Статтями Богдана Хмельницького або Березневими статтями (затверджені царем і Боярською думою в березні 1654 p.). Це був договір між Україною і Московським царством. Москва зобов'язувалася вступити у війну проти Польщі.

-Україна переходила «під руку» московського царя як самостійна держава — зі своїм главою (гетьманом), своїм політичним устроєм та територією.

-Реєстр установлювався в 60 тис. чол., козаки могли жити і судитись за своїми законами.

-Гетьман міг вступати у між народні відносини з іншими державами, крім Польщі і Туреччини.

-Гетьмана мало обирати військо і лише повідомляти про це царя,недоторканість прав Київського митрополита.

-Збір податків залишався за українськими урядовцями, але вони повинні були передавати частину їх московським.

Таким чином, суверенітет Української держави частково обмежувався у міжнародній та фінансових сферах. Були допущені певні прорахунки. Москва скористалася тим, що в умовах договору чітко не визначалася форма відносин між Україною і Москвою; московський уряд не присягнув у тому, що він буде виконувати свої зобов'язання; Б. Хмельницькому варто було б обмежитися особистою присягою, а не дозволяти присягати всьому народу; помилкою був і дозвіл мати російських воєвод в українських містах, а також збір податків на користь царя в Україні.

Таким чином, Переяславський договір:

1) констатував відокремлення України від Речі Посполитої;

2) означав міжнародно-правове визнання Української держави;

3) засвідчив внутріполітичний суверенітет Української держави, зберігав її основні політичні інститути;

Переяславський договір розпочав нову добу у відносинах між Україною і Московщиною. Москва з самого початку намагалася обмежити права України і згодом планувала перетворити її у звичайну провінцію.

10. Визначте сутність і цілі німецького окупаційного режиму в Україні.

Після загарбання фашистськими військами України, її територія була розділена на чотири частини.

1. Румунії були передані південні райони під назвою«Трансністрія».

2.Західноукраїнські землі під назвою дистрикт«Галичина» були включені до складу генерал-губернаторства, створеного на території Польщі.

3.Чернігівщину, Сумщину, Харківщину і Донбас, як прифронтові області, підпорядкували безпосередньо військовому командуванню.

4.Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. На пост рейхскомісара України Гітлер призначив Еріха Коха

Окупаційні власті спиралися на каральні органи — державну таємну поліцію (гестапо), озброєні загони націонал-соціалістичної партії Німеччини (СС), службу безпеки (СД) тощо. Крім окупаційних воєнної і цивільної адміністрацій, на захоплених територіях створювалася допоміжна адміністрація із представників місцевого населення, які виявили бажання співробітничати з окупантами. Домагаючись підтримки населення, окупанти особливо охоче використовували факти недавнього минулого. Через газети, плакати та інші пропагандистські матеріали вони оприлюднювали трагічні факти насильницької колективізації, голодомору 1932-1933 рр., масових репресій, здійснюваних органами НКВС в Україні.

Водночас окупанти обіцяли їм аграрну реформу, вільний розвиток української культури, повернення солдатів додому. Частину полонених українців випустили із концтаборів. Такі дії окупантів були схвально сприйняті. Але «новий порядок» не виправдав надій цих жителів. На власній території українці та інші жителі республіки перетворилися на людей «третього гатунку», їхнє життя регламентувалося наказами і правилами, порушення яких каралося концтаборами або розстрілом. Окупанти заборонили їм користуватися кафе, ресторанами, стадіонами, іншими громадськими закладами. Навіть біля деяких криниць і колодязів вивішувалися попередження: «Тільки для німців».

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток рейху, «життєвий простір» для колонізації представниками «вищої раси». Місцеве населення, в тому числі українці, росіяни, євреї та інші, підлягали витісненню і навіть фізичному винищенню. Сотні тисяч жителів великих міст України стали жертвами організованого окупантами голоду. Протягом 103 тижнів окупації кожного вівторка і п'ятниці у Бабиному Яру в Києві розстрілювали людей різних національностей, переважно євреїв.

Жорстоких репресій зазнало сільське населення. В ході каральних заходів було знищено 215 сіл, 150 концентраційних таборів, влаштованих в Україні, перетворилися в страхітливі «фабрики смерті». Найбільшими серед них були Львівський, Житомирський, Уманський, та ін. концтабори.

. До Німеччини вивозили устаткування, сировину, метали, продовольство, твори мистецтва, музейні експонати і навіть родючі українські чорноземи. На роботу в промисловості й сільському господарстві Німеччини, по суті в нацистське рабство, було вивезено з України 2,3 млн чоловіків і жінок, переважно молодих. Це становило майже 80 % усіх депортованих з СРСР. Окупаційні власті прагнули налагодити роботу підприємств, електростанцій, залізниць. Робочий день тривав 12-14 годин, заробітна плата була мізерною. Гітлерівці не пішли на ліквідацію колгоспів.

Отже, окупаційний режим в Україні характеризувався розчленуванням території, введенням «нового порядку», що супроводжувався репресіями,економічним пограбуванням, голокостом.

11. Визначте характерні риси політичного і соціально-економічного становища Лівобережної України у другій половиніXVIII ст.

Після поразки виступу І.Мазепи, протягом ХУІІІ ст. колоніальна політика царизму в підконтрольних українських землях посилилася. Почате з 1654 р. підпорядкування економіки й гетьманської влади московським, а далі імперським структурам на кінець ХУІІІ ст. завершилося цілковитою ліквідацією самобутнього суспільно-політичного устрою краю. Розвиток економіки України визначався дією і переплетінням суперечливих процесів. Посилювалася феодальна експлуатація більшості населення аж до реставрації кріпосництва. З другого боку, самі утверджувані феодальні відносини були на порозі своєї кризи, в їх надрах зароджувалися ознаки буржуазного суспільства. Економічна політика царизму була спрямована на використання матеріальних та людських ресурсів України в інтересах імперії.

Ще гіршим було становище селянства. Дедалі більшого поширення набувала відробіткова феодальна рента (панщина). У другій половині ХУІІІ ст. вона сягала 4 днів на тиждень на Лівобережжі і 2-3 днів – на Слобожанщині.

Стан сільскогосподарського виробництва визначали старі екстенсивні методи господарювання. Однак на кінець XVІІІ ст. з’являються прогресивні тенденції: зростання зернового товарного господарства; збільшення асортименту сільськогосподарських культур, поява нових сортів (почали вирощувати картоплю, кукурудзу, збільшились площі під тютюном, виникає приміське городництво, культурне садівництво); велика увага приділялась конярству та вівчарству, які стимулювала держава, та ін.

У розвитку промислового виробництва провідна роль належала ремеслу та промислам. В останній чверті XVІІІ ст. на Лівобережній та Слобідській Україні налічувалося 40 великих централізованих текстильних та винокурних мануфактур і близько 200 мануфактур у початковій формі у виробництві заліза, скла, селітри, паперу та іншої продукції.

Нові явища в економічному житті сприяли виникненню нових та зміцненню старих міст. Вже в середині XVІІІ ст. налічувалося більше двохсот міст. Господарська спеціалізація територій, поглиблення поділу праці стимулювали розвиток торгівлі. В кінці XVIII ст. на Лівобережжі відбувалося 390 ярмарків щорічно, збиралося до 8 тис. місцевих базарів. На Слобожанщині в цей період діяло – 270 ярмарків, 2 тисячі базарів. Царський уряд постійно обмежував свободу торгівлі й права українських купців (за Петра І, наприклад, їм дозволялося вивозити товари за кордон тільки через порти Північного чи Балтійського моря, встановлювалися високі мита; час від часу заборонялася торгівля із Запорожжям; надавалися значні пільги російським та іноземним конкурентам й т.ін.) – це був один із засобів колоніальної політики Петербурга. Однак всупереч такій політиці товарно-грошові відносини в Україні набували все більшого поширення. Це, як і розвиток селянських промислів і міського ремесла, будівництво мануфактур, зростання товарного виробництва, свідчило про появу в економіці України перших паростків капіталістичного укладу та процесу формування національного ринку.

1750 р. гетьманом України став брат фаворита нової імператриці Єлизавети Петрівни – Кирило Розумовський.

За молодого гетьмана, який саме закінчив освіту в кращих європейських університетах і заодно був президентом Російської Академії наук, як вказував відомий український історик О.Оглоблін, настала “доба останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави, доба економічного зростання Лівобережної України і буяння української національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури”. Було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної України: гетьманство, рада старшин; періодичні з’їзди старшин – Генеральні збори – мали тенденцію до перетворення у шляхетський парламент на зразок польського сейму. Була проведена судова реформа, модернізована армія; гетьман піклувався про розвиток народної освіти і виношував плани відкриття університету. Гетьманська резиденція, якою знову став Батурин, прикрасилась палацами гетьмана і старшин, новими адміністративними будівлями.

Однак російський уряд не відмовився від своїх стратегічних цілей щодо України. Підтвердивши старі заборони гетьману ( вести зовнішню політику, призначати полковників), він з 1754 р. став вимагати регулярних фінансових звітів, скасував митні кордони між Росією і Гетьманщиною ( чим дуже зменшив прибутки гетьманского скарбу), вилучив Київ з-під українського підпорядкування. В цілому підтримуючи соціальну політику К.Розумовського, спрямовану на задоволення інтересів старшини і перетворення її у шляхетство (роздача рангових земель, заборона переходів селян без згоди пана і таке інше), Петербург посилив свій контроль за наданням старшині урядових посад та земельних володінь. Прихід до влади Катерини ІІ (1762-1796) знаменував закінчення “золотої осені Гетьманщини”, розпочався рішучий наступ на залишки політичної автономії України.

Приводом до ліквідації гетьманства стала спроба К.Розумовського закріпити його за своїми нащадками спадково, в чому імператриця побачила зухвалий замах на повноту своєї влади. Після скасування 1764 р. гетьманства всі повноваження перейшли до Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П.Румянцевим. Суть подальшої політики визначала вказівка Катерини ІІ: “Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу”.

У 1765 р. було закрито загальноукраїнські установи – Генеральну канцелярію та Генеральний суд; скасовано полковий устрій на Слобожанщині (заможних виборних козаків переведено в гусари, решта стала державними селянами). У 1781 р. така ж доля спіткала полковий устрій Лівобережжя : тут було утворено намісництво за російським зразком.

У 1775 р. царський уряд розгорнув рішучий наступ на Запорожжя. Це було завершенням політики значних обмежень прав козаків, яка здійснювалася щодо Нової Січі.

Безпосередніми причинами ліквідації Запорозької Січі стали: втрата нею військового значення, ролі форпосту проти татарсько-турецької агресії після успішного завершення російсько-турецької війни 1769-1774 рр.; конкуренція, яку складала запорозька торгівля хлібом, худобою, продуктами тваринництва поміщицьким господарствам; претензії поміщиків на освоєні козаками землі; прагнення царизму зміцнити абсолютистську владу, позбутися єдиної самоврядної області, осередка і гальванізатора антифеодального руху.

Наприкінці травня 1775 р. російські війська під командуванням генерала Т.Текелія зайняли паланки і слободи Запорожжя, 4 червня оточили Січ і оволоділи її укріпленнями.

Близько 5 тис. запорожців перейшли за Дунай, прийняли турецьке підданство і збудували в гирлі річки Задунайську Січ (1775-1828).

Ліквідація Запорозької Січі означала ліквідацію останньої самоврядної області на території України. В 1783 р. на Лівобережжя і Слобожанщину було поширено дію загальноросійських законів. Обкладання всього селянства та рядового козацтва за новим указом грошовим податком збільшило збори в імперську казну в три рази. В цьому ж таки році відбулося юридичне оформлення кріпосного права на Лівобережжі і Слобожанщині, у 1796 р. його було поширено на Південну Україну.

Остаточна ліквідація автономії України відбулася без опору старшини.

12. Визначте характерні риси політичного розвитку Гетьманщини при урядуванні І.Мазепи.

Наприкінці XVII ст., як і раніше, козацька держава ділилась на полки. На Лівобережжі їх було 10, а в Слободській Україні – 5. У 1687 р.гетьманом України було обрано І. С. Мазепу, вихідця з української шляхти. Він замолоду побував за кордоном, служив при польському королі, потім у гетьманів Дорошенка і Самойловича. Мазепа відзначався освіченістю, мужністю, воєнним хистом, вмів подобатись людям. У своїй внутрішній політиці Мазепа спирався на старшину, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою відстоювати самоврядування. Водночас він обмежував прагнення старшини до необмеженого посилення експлуатації селянства, встановивши максимальну панщину у два дні на тиждень. Свою гетьманську владу рішуче захищав від посягань запорожців і старшини, а свою резиденцію в Батурині і хуторі Гончарівці устаткував з великим шиком.

Розквіт України Мазепа пов'язував з розвитком виробництва, освіти, культури. За часів його гетьманування(1687-1708 рр.) в Україні збільшилось виробництво полотна, канатів, поширились посіви окремих технічних культур, культивувались нові овочі і фрукти. Багато міст прикрасилось новими церквами і будинками, Києво-Могилянська колегія отримала статус академії (1701 р.), для неї були збудовані нові корпуси.

Мазепа остаточно відмовився від орієнтації на Польщу, Крим, Туреччину, бо вважав боротьбу проти Московії безнадійною. Тому довгий час він був щирим її прихильником, аж доки цар Петро не став нищити всі прояви українського самоврядування. Він всіляко допомагав царю у війнах проти татар і турків, надсилаючи проти них козацькі полки. Коли Москва розв'язала війну проти Швеції за захоплення узбережжя Балтійського моря, Петро І вимагав від Мазепи все нових і нових козацьких загонів. Потім цар наказував гетьманові посилати тисячі українців на будівництво своєї нової столиці С-Петербурга. В боях, а також на важких канальних роботах, від морозів, поганого харчування, хвороб щорічно гинули за чужі і зовсім незрозумілі українцям інтереси десятки тисяч козаків. Проте нехтування людським життям для досягнення своєї мети були характерними для Петра І. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютної влади, він розглядав і Україну як знаряддя для здійснення своїх імперських планів. Цар вимагав від гетьмана не тільки все нових і нових людей, але обклав український народ величезними податками, що посилювало розорення Гетьманщини. А в політичному плані Петро проводив курс на знищення самоврядування і повне підпорядкування України московській владі.

Усе це поступово починав усвідомлювати Мазепа. І коли він остаточно переконався в тому, що політика царя невпинно веде до руйнації України і послаблення його особистої влади, то жадібно почав шукати вихід із все зростаючого поневолення українського народу. Вважаючи, що лише поразка Москви в Північній війні (1700-1721 рр.) дастьзмогу Україні врятуватись, гетьман став на шлях встановлення союзу з шведським королем Карпом XII.Сподіваючись разом з шведським військом завдати поразку Московії, Мазепа планував звільнити Україну і домогтися її незалежності. Переговори про перехід гетьмана на бік шведів велись в глибокій таємниці, коли Україна фактично була окупована царськими військами. Тому Мазепа не зумів підготувати ні більшість козаків, ні взагалі українське суспільство до виступу проти Петра І та свого переходу на бік Карла XII. У 1708 р. гетьман з малим козацьким військом відкрито виступив проти Москви і пішов на з'єднання зі шведським військом, що надійшло на Україну. За зраду Петро І наказав піддати Мазепу анафемі, і його майже 300 років проклинали в усіх православних російських церквах. Цей акт "зради" треба розглядати як мужній і великий патріотичний крок гетьмана, що безмірно любив свою батьківщину.

Резиденція Мазепи м. Батурин і хутір Гончарівка були зруйновані, а їх населення було поголовне винищено.

27 червня 1709 р. під Полтавою стався вирішальний бій між військами Петра І і Карла XII, внаслідок якого шведський король і гетьман втекли з рештками розгромленої армії в межі володінь Туреччини. Петро І прохав султана видати гетьмана, але той відмовив. 22 серпня 1709 р. Мазепа помер у Бендерах ( Молдавія). Козаки і старшина, що були в еміграції, обрали гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика.

13. Цілі і сутність білогвардійських режимів в Україні

Біла армія .Історія зародження

Походження терміну «Біла армія» пов'язано з традиційною символікою білого кольору як кольору прихильників законності та правопорядку. Власне прихильники білого руху називали себе добровольцями або Російською армією. Назва «Біло—» також вживалася у відношенні до іноземних збройних з'єднань, які надавали підтримку білогвардійським військам, або які діяли самостійно проти радянських військ. У більшовицькій пресі і в ужитку також використовувалися терміни: «білочехи», «білофіни», «білополяки», «білоестонці». Аналогічно застосовувалася і назва «білокозаки». Примітно й те, що часто у радянській публіцистиці «білими» називали будь-яких представників контрреволюції взагалі[1] і навіть всіх осіб, які емігрували з Радянської Росії під час Громадянської війни, хоч не всі з них самі брали у ній участь («біла еміграція», «білоемігранти»).

Основою Білого руху було офіцерство старої Російської армії, її керівництво — представники старого генералітету:

Л. Г. Корнілов,

М. В. Алексєєв,

А. І. Денікін,

О. В. Колчак,

Є. К. Міллер,

М. М. Юденич,

П. М. Врангель та інші.

Білий рух зародився взимку 1918 р. після розгону більшовиками Всеросійських установчих зборів, які намагалися мирним шляхом вирішити питання про державний устрій Росії після Лютневої революції. Спочатку метою руху було скликання нових Установчих зборів. Проте це гасло поступово втрачало привабливість за умов хаосу, що охопив країну, і особливо — після розправи Колчаком у листопаді 1918 р. в Омську над багатьма членами Установчих зборів. Альтернативою стала військова диктатура під гаслом порятунку вітчизни: «За єдину і неподільну Росію». Серед Білого руху монархісти складали лише невелику частину. Велику роль відігравали різні уряди, що утворилися на місцях, різнорідні за своїм політичним складом, але єдині в ідеї неприйняття більшовизму.

Білогвардійські армії

обровольча армія

Донська армія

Західна добровольча армія

Земська рать

Кубанська армія

Народна армія

Оренбурзька армія

Північно-західна армія

Російська армія

Сибірська армія

Уральська армія

Військові дії

Верховний головнокомандувач Руської армією — адмірал А. В. Колчак.

Боротьба на Північному Кавказі, в Україні і на Півдні Росії

Ядром Білого руху на півдні Росії стала Добровольча армія, створена на початку 1918 р. під керівництвом генералів: Алексєєва та Корнілова у Новочеркаську.

Районами початкових дій Добровольчої армії були: Область Війська Донського та Кубань.

Після загибелі генерала Корнілова під час невдалого штурму Катеринодару командування білими силами перейшло до генерала Денікіна. У червні 1918 року восьмитисячна Добровольча армія починає свій другий похід на поголовно повсталу проти більшовиків Кубань [2]. Розгромивши кубанське угрупування червоних у складі трьох армій (близько 90 000 багнетів і шабель), добровольці і козаки 17 серпня беруть Катеринодар, а до кінця серпня повністю очищають територію Кубанського війська від більшовиків (див. також Розгортання війни на Півдні).

Узимку 1918–1919 рр. війська Денікіна встановили контроль над Північним Кавказом, розгромивши і знищивши дев'яностотисячну 11-у армію червоних, котра там діяла. Відбивши у березні-травні наступ Південного фронту червоних (100000 багнетів і шабель) на Донбасі і Маничі, 17 травня 1919 Збройні сили Півдня Росії (70 тисяч багнетів і шабель) перейшли у контрнаступ. Вони прорвали фронт і, завдавши тяжкої поразки частинам Червоної армії, до кінця червня оволоділи Донбасом, Кримом, 24 червня — Харковом, 27 червня — Катеринославом, 30 червня — Царицином.

3 липня Денікін поставив своїм військам завдання заволодіти Москвою.

Протягом наступу на Москву (докладніше див Похід Денікіна на Москву) влітку і восени 1919 1-й корпус Добровольчої армії під командуванням генерала Кутепова взяв Курськ (20 вересня), Орел (13 жовтня) і почав рух на Тулу. 6 жовтня частини генерала Шкуро зайняли Вороніж. Однак вже 10 жовтня 1919 з району Орла розпочався контрнаступ Червоної армії проти Білої армії Денікіна.

14-17 жовтня відбулася спроба захоплення Києва Червоною армією — 14 жовтня 58-а дивізія і 1-а Богунська бригада 44-ї дивізії під загальним керівництвом І.Федька з району Ірпеня підійшли до Києва і захопили його західні околиці. Білогвардійці відійшли на лівий берег Дніпра, проте утримували Печерські висоти та мости. Близько трьох днів у Києві панувало безвладдя. Але червоні війська не мали достатньо сил, щоби оволодіти Києвом, тому 17 жовтня залишили місто.

Однак сил для розвитку успіху у білих не вистачило. Оскільки основні губернії і промислові міста центральної Росії знаходилися у руках червоних, останні мали перевагу як у чисельності військ, так і у озброєнні. До того ж, польський лідер Пілсудський зраджує Денікіна і, всупереч домовленості, у розпал наступу білих на Москву укладає з більшовиками перемир'я, тимчасово припинивши військові дії і дозволивши червоним перекинути з їхнього польського флангу додаткові дивізії у район Орла і збільшити і без того переважаючу кількісну перевагу над частинами ЗСПР. 30 жовтня 1919 «головноначальствуючий» Києва генерал Драгомиров оголошує про проведення мобілізації до Білої армії у містах і повітах Київської губернії. Денікін пізніше (у 1937 р.) напише, що якби поляки у цей момент чинили хоч якісь мінімальні військові зусилля на своєму фронті, радянська влада лягла б остаточно, безпосередньо заявивши, що Пілсудський врятував радянську владу від загибелі[3] Крім того, Денікіну довелося у цій складній ситуації знімати з фронту значні сили і відправляти їх у район Катеринослава супроти Махна, котрий прорвав у районі Умані фронт білих і своїм рейдом Україною у жовтні 1919 зруйнував тили ЗСПР. У результаті цього наступ на Москву провалився, і під натиском переважаючих сил Червоної армії війська Денікіна почали відступ на південь.

3 листопада 1919 почався рейд дивізії Червоного козацтва під командою В.Примакова по тилах денікінської армії. 6 листопада війська 12-ї Червоної армії розгромили 9-ту Зведену гвардійську дивізію білогвардійців і вступили до Чернігова. 10 листопада білогвардійські сили зайняли Жмеринку. 22 листопада білогвардійці захопили Проскурів. 11 грудня червоноармійські формування вступили в Харків і Полтаву. 13 грудня польовий комендант Київського оборонного району генерал Габаєв оголосив Київ у стані облоги. 16 грудня Київ зайняла Червона армія, витіснивши з міста білогвардійців; наступ більшовиків був затриманий на кілька днів через те, що Дніпро ще не замерз. У боях за Київ брали участь Богунський і Таращанський полки 44-ї дивізії (командир І. Дубовий).

18-31 грудня провадилася частинами Південного фронту Червоної армії Донбаська операція, в ході якої вона завдала поразки Добровольчій і Донській білим арміям, заволоділа 24 грудня Луганськом, 27 грудня Бахмутом, 30 грудня Горлівкою, 31 грудня Яснуватою. Залишки білих військ відступили до Криму. 4 січня 1920 року радянські війська вступили в Катеринослав і Маріуполь. 5 січня в Олександрівськ (Запоріжжя) вступили загони отамана Нестора Махна та одночасно частини Червоної армії. Того ж дня червоноармійці оволоділи Жмеринкою; 6 січня — Знам'янкою Кременчуцької губернії.

10 січня 1920 червоні зайняли Ростов-на-Дону — великий центр, який відкривав дорогу на Кубань, а 17 березня 1920 Катеринодар. Білі з боями відступили до Новоросійська і звідти морем переправилися у Крим. Денікін пішов у відставку і покинув Росію (докладніше див Битва за Кубань).

Таким чином, до початку 1920 Крим виявився останнім бастіоном Білого руху на півдні Росії (докладніше див Крим — останній бастіон Білого руху). Командування армією перейняв генерал-лейтенант барон П. Н. Врангель. Чисельність армії Врангеля сягала у середині 1920 близько 25 тис. осіб[4]. Влітку 1920 Російська Армія генерала Врангеля зробила успішний наступ у Північній Таврії. У червні був зайнятий Мелітополь, розбиті значні сили червоних, зокрема знищений кінний корпус Жлоби. У серпні була зроблена висадка десанту на Кубань під командуванням генерала С. Г. Улагая, однак ця операція закінчилася невдачею.

На північному фронті Російської армії усе літо 1920 у Північній Таврії йшли запеклі бої. Незважаючи на деякі успіхи білих (був зайнятий Олександрівськ), червоні у ході запеклих боїв зайняли стратегічний плацдарм на лівому березі Дніпра у Каховці, створивши загрозу Перекопу. Незважаючи на усі зусилля білих, ліквідувати плацдарм не вдалося. В цих боях загинув генерал Ревішин Олександр Петрович.

14 вересня 1920 почався наступ частин Російської армії генерала П. Врангеля у напрямку на ст. Синельникове.

15 вересня напечатане звернення уряду РСФРР до офіцерів Російської армії генерала П. Врангеля з закликом скласти зброю проти радянської влади з гарантією повної амністії.

19 вересня 1920 Олександрівку (нині Запоріжжя) захопили війська Врангеля.

Становище Криму полегшувалося тим, що навесні і влітку 1920 великі сили червоних були задіяні на заході, у війні з Польщею. Проте наприкінці серпня 1920 Червона Армія під Варшавою була розбита, а 12 жовтня 1920 р. поляки підписали перемир'я з більшовиками, і уряд Леніна кинув усі свої сили на боротьбу з білою армією. Крім основних сил Червоної Армії, більшовикам вдалося залучити на свою сторону армію Махна, яка також взяла участь у штурмі Криму.

21 вересня 1920 року наказом Реввійськради в Москві формується самостійний Південний фронт проти армії генерала П. Врангеля у складі 6-ї, 13-ї та 2-ї кінної армій, командуючий М. В. Фрунзе. 22 вересня частини під рукою Врангеля вступають до станції Синельникове, проте вже 24 вересня вибиті червоноармійцями. 25 вересня частини генерала Врангеля зайняли о. Хортиця. 26 вересня почався наступ армії генерала Врангеля на ст. Волноваху, Юзівського повіту, Донецької губернії. 28 вересня врангелівці зайняли Маріуполь; 29 вересня сили РСЧА знову вступили до Синельникового. 1-2 жовтня червоні формування зупинили наступ білих військ на Волноваху, однак вже 3 жовтня були вибиті зі станції. 5 жовтня частини Червоної армії знову вступили до Маріуполя та Волновахи, 6 жовтня — до Синельникового. 8 жовтня до Бердянська вступають частини Червоної армії% того ж дня відбулася переправа частин армії генерала Врангеля через Дніпро в районі о. Хортиця та вступ її частин до Нижньої Хортиці, Катеринославської губернії. Початок наступу на Правобережну Україну з метою з'єднання з польськими військами для утворення спільного антирадянського фронту. 9 жовтня в ході боїв частин армії Врангеля в районі Олександрівська (суч. Запоріжжя) захоплено на правому березі Дніпра Томаківку. 14 жовтня почався відступ частин Російської амії генерала П. Врангеля з правого берега Дніпра — фронтальна атака частин Червоної армії на Каховський плацдарм. 23 жовтня загони отамана Махна вибили сили Врангеля з міста Олександрівськ (сучасне Запоріжжя). 24 жовтня махновці вибили білогвардійців з містечка Оріхів та відійшли з Олександрівська — вступили червоноармійці. 27 жовтня відбувся вступ загонів отамана Махна в Гуляйполе. 28 жовтня почався загальний контрнаступ Південного фронту Червоної армії проти Російської армії генерала Врангеля, загони отамана Махна вступили до міста Великий Токмак. 29 жовтня частини Червоної армії вступили в Бердянськ і підійшли під Перекоп. 30 жовтня червоне військо захопило Мелітополь, виходить директива командуючого Південним фронтом Фрунзе військам І кінної та VI армій про взяття штурмом перекопських позицій.

1 листопада 1920 повстанський загін Шепеля вибив денікінців з Вінниці.

3 листопада 1920 під населеними пунктами Риково, Новоолексіївка, Сальково частини Червоної армії прорвались на Чонгарський півострів в Криму, перейшли озеро Сиваш. 4 листопада сили Червоної армії вступили до міста Генічеськ.

Розташування військ до початку перекопської операції (на 5 листопада 1920)

Для штурму Криму червоні стягнули значні сили (до 200 тис. осіб проти 35 000 у білих). Наступ на Перекоп почався 7 листопада. Бої відрізнялися надзвичайним завзяттям з обох сторін і супроводжувалися безпрецедентними втратами[5]. 8 листопада почався відхід частин Російської армії генерала Врангеля з Турецького валу на Юшунську позицію. 10 листопада вийшов наказ командуючого Південним фронтом М. В. Фрунзе про наступ на юшунські укріплення та Чонгарський перешийок.

Незважаючи на гігантську перевагу у живій силі і озброєнні, червоні війська кілька днів не могли зламати оборону захисників Криму, і тільки після того, як, форсувавши вбрід мілководну Чонгарську протоку[6], частини Червоної армії і союзні їм загони Махна зайшли у тил основних позицій білих (див. схему), а 11 листопада махновцями під Короповою Балкою був розбитий кінний корпус Барбовіча, оборона білих була прорвана. Червона армія вдерлася до Криму, оволоділа Сивашською та Чонгарською переправами. До 13 листопада (31 жовтня) армія Врангеля і безліч цивільних біженців на кораблях Чорноморського флоту відпливли у Константинополь, того ж дня червоноармійці вступили в Джанкой. Загальна чисельність тих, хто покинули Крим, склала близько 150 тис. осіб[4]. 15 листопада більшовики зайняли Севастополь, загони отамана Махна — місто Євпаторію.

Боротьба на Уралі

Боротьба в Поволжі

Народна армія — Генерального штабу генерал-лейтенант В. О. Каппель

Боротьба в Сибіру і на Далекому сході

Східний фронт — адмірал О. В. Колчак,

М. К. Дітеріхс (20 червня — 4 листопада 1919);

К. В. Сахаров (4 листопада — 9 грудня 1919);

В. І. Оберюхтін, врід (9-11 грудня 1919);

В. О. Каппель (11 грудня 1919 — 25 січня 1920);

С. Н. Войцеховський (25 січня — 20 лютого 1920);

Сибірська армія

Західна армія

Уральська армія

Оренбурзька окрема армія

Боротьба у Середній Азії

Боротьба на Півночі

Північний фронт — генерал Міллер

Боротьба на Північному Заході

Генерал Микола Юденич створив на території Естонії Північно-Західну армію для боротьби з Радянською владою. Армія налічувала від 5,5 до 20 000 солдатів і офіцерів.

11 серпня 1919 у Таллінні було створено Уряд Північно-Західної області (Голова Ради міністрів, міністр закордонних справ і фінансів — Степан Ліанозов, військовий міністр — Микола Юденич, морський міністр — Володимир Пілкін та ін.) В цей же день Уряд Північно-Західної області під натиском англійців, які обіцяли за це визнання озброєння та спорядження для армії, визнало державну незалежність Естонії. Однак загальноросійський уряд Колчака не затвердив це рішення.

Після визнання незалежності Естонії Урядом Російської Північно-Західної області Великобританія надала йому фінансову допомогу, а також здійснила незначні поставки озброєння і боєприпасів.

Н. Н. Юденич двічі намагався взяти Петроград (навесні і восени), але всякий раз невдало.

Весняний наступ (5500 багнетів і шабель у білих проти 20 000 у червоних) Північного корпусу (з 1 липня Північно-Західна армія) на Петроград почався 13 травня 1919 року. Білі прорвали фронт під Нарвою і рухом в обхід Ямбурга примусили червоних до відступу. 15 травня вони оволоділи Гдовом. 17 травня впав Ямбург, а 25 травня — Псков. На початок червня білі вийшли на підступи до Лузі і Гатчині, погрожуючи Петрограду. Але червоні перекинули резерви під Петроград, довівши чисельність свого угруповання, що діяла проти Північно-Західної армії, до 40 000 багнетів і шабель, і в середині липня перейшли у контрнаступ. У ході важких боїв вони відтіснили нечисленні частини Північно-Західної армії за річку Лугу, а 28 серпня захопили Псков.

Осінній наступ на Петроград. 12 жовтня 1919 р. Північно-Західна армія (20000 багнетів і шабель проти 40000 у червоних) прорвала радянський фронт побіля Ямбурга і 20 жовтня 1919, взявши Царське село, вийшла до передмість Петрограда. Білі оволоділи Пулковськими висотами і на крайньому лівому фланзі увірвалися до передмістя Лігово, а роз'їзди розвідників зав'язали бої побіля Іжорського заводу. Але, не маючи резервів і не отримавши підтримки від Фінляндії та Естонії, після десятиденних запеклих і нерівних боїв під Петроградом з червоними військами (чисельність яких зросла до 60-тисяч чоловік) Північно-Західна армія оволодіти містом не змогла. Фінляндія та Естонія відмовили у допомозі, оскільки керівництво цієї білої армії так і не визнало незалежність цих країн. 1 листопада розпочався відступ Північно-Західної Білої Армії.

Армія Юденича з наполегливими боями до середини листопада 1919 відступила на територію Естонії. Після підписання між РРФСР і Естонією Тартуського мирного договору 15000 солдатів і офіцерів Північно-Західної Армії Юденича, за умовами цього договору, були спочатку роззброєні, а потім 5000 з них — схоплені естонськими властями і відправлені у концтабори.

Незважаючи на вихід Білих армій з рідної землі як результат Громадянської війни, у історичній перспективі Білий рух аж ніяк не зазнав поразки: опинившись у вигнанні, він продовжив провадити боротьбу проти більшовиків у Радянській Росії і за її межами.

ІІ