2.3 Військово-політичний та пропагандистський спротив оун–упа тоталітаризму

Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км2, На якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Формування повстанців мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. вона здійснила 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких 34 тис. повстанців було вбито і 46 тис. захоплено в полон. У кривавому протистоянні загинули лідери ОУН—УПА — командувач УПА, член Центрального Проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячківський), Карпович — перший заступник командувача і начальник штабу УПА, Кремінь — заступник командувача УПА-«Захід» та ін. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з´єднання поділилися на малі групи, які принципово уникали фронтальних боїв і повернулися до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.). [17, 219]

Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада прийняла рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправленні певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму.

У сучасній історичній літературі є згадка про те, що завершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголошеним Р. Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає». За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні. [17, 221]

Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 року) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років.

На час приходу на територію Західної України радянських військ, пропагандистський апарат ОУН і УПА був вже цілком сформований, мав чітку і розгалужену структуру. Особливо важливо звернути увагу на тісний зв’язок відділів політвиховання УПА та референтури пропаганди ОУН. Але широкомасштабні бойові дії, що точилися на території, охопленій рухом ОУН і УПА, спричинили значні втрати кадрів та руйнування (часто доволі серйозні) організаційної структури. Важливо відмітити, що крім референтури пропаганди ОУН та апарату політвиховників УПА, які безпосередньо відповідали за пропагандистську діяльність, до неї по можливості залучалися інші структури підпілля, зокрема Служба Безпеки, Український Червоний Хрест. А загалом пропагандою визвольних ідей повинні були займатися всі члени ОУН та вояки УПА. [17, 223]

Організація діяльності розгалуженого пропагандистського апарату ОУН і УПА була побудована на доволі високому рівні і включала в себе цілий комплекс питань, пов’язаних з розподілом повноважень та функцій, керівництвом та контролем за здійсненням пропагандистської діяльності, підбором та підготовкою кадрів та ін.

Завдання, які покладалися на осередки пропаганди різних рівнів та їх керівників, можна умовно поділи ти на декілька основних напрямків: підготовка кадрів; забезпечення необхідними матеріалами, що можуть бути використані в пропаганді (опрацювання пропагандистських статей на актуальні теми і т.д.); безпосередньо пропагандистська робота серед населення і, нарешті, контроль за її веденням. Залежно від рівня осередку, той чи інший напрямок діяльності був для нього пріоритетним. Осередки вищого рівня (крайові) визначали напрямки роботи низовим ланкам, займалися забезпеченням їх необхідними пропагандистськими матеріалами, проводили вишколи і контролювали дії нижчих щаблів. Середня ланка — окружні, повітові (згодом надрайонні) — займалася в основному підготовкою кадрів та контролем. Основний тягар пропагандистської роботи серед населення несла нижча ланка – масові та районні пропагандисти. [10, 138]

Велика увага приділялася контролю праці осередків пропаганди. Він забезпечувався двома основними шляхами – через організацію суворої звітності та через інспекторські перевірки окремих теренів. Питання звітності, як свідчать документи з середовища підпілля, було одним з центральних у системі організації діяльності осередків пропаганди ОУН. Найефективнішим способом перевірки роботи окремого осередку були своєрідні інспекторські перевірки референтами пропаганди вищого рівня. У структурі референтури пропаганди існувала система заохочень та покарань. В цілому на той час існував досить високий рівень організації діяльності пропагандистського апарату, завдяки чому українському національно-визвольному рухові вдавалося тривалий час вести ефективну «психологічну війну» проти радянської тоталітарної системи.

Найважливіше завдання пропаганди ОУН та УПА вбачали у пробудженні і підтримці серед українського народу національної свідомості у всіх її формах. Для здобуття держави необхідно було весь народ залучити до національно-визвольних змагань, викликати у нього любов до свого народу і ненависть до окупанта.

Серед основних напрямків, за якими здійснювалася пропагандистська діяльність ОУН і УПА в 1944-1950-х рр. можна виділити пропаганду в Червоній армії, поширення визвольних ідей серед східноукраїнського населення, пропагандистську кампанію проти колективізації та ін. Стратегічне значення для українського визвольного руху мала пропагандистська робота серед молоді. Поряд з означеними вище напрямками, робота за якими носила постійний характер, існували і такі, які були актуальними протягом певного періоду. Їх можна назвати тимчасовими і вони, як правило, були пов’язані з конкретними подіями. Яскравим прикладом такого тимчасового напрямку була пропагандистська кампанія, спрямована на зрив виборів до Верховної Ради СРСР 10 лютого 1946 року.

Окремим напрямком пропагандистської діяльності ОУН і УПА було поширення правдивої інформації про український визвольний рух та його ідеї за межами України. В основі цієї роботи лежала концепція національних революцій та створення єдиного фронту боротьби поневолених народів проти більшовицького режиму. З цією метою відділи УПА здійснювали рейди за межі України – у Білорусію, Чехословаччину, Польщу, Румунію, в Західну Європу.

Друковані засоби пропаганди посідали безумовну першість серед усіх форм популяризації ідей визвольного руху. По-перше, поширення підпільної літератури дозволяло при мінімальній кількості пропагандистів охопити значно більшу аудиторію, ніж міг зібрати будь-який мітинг. По-друге, друковане слово значно довше впливає на людину, ніж промова, оскільки літературу можна неодноразово перечитувати. Врешті-решт сама наявність літератури сприяла піднесенню авторитету того, хто її видавав, оскільки свідчила про його достатню силу і можливості.

В кількісному відношенні переважну частку друкованої продукції становили листівки, летючки та короткі заклики. Натомість літератури більш високого рівня видавалося значно менше. Це є цілком зрозумілим – листівки і гасла краще сприймалися населенням, ніж ґрунтовні аналітичні матеріали, відповідно вони користувалися більшим попитом. Переважна більшість видань через великі розміри та високий теоретичний рівень були складними для сприйняття населенням, мали, головним чином, внутрішньоорганізаційну навчальну вартість і були малопридатними для масової пропаганди. [30, 174]

Високий рівень організації видавничої діяльності, ґрунтовний підхід до справи видавництва преси та неперіодичних видань робили їх важливим засобом пропаганди і грізною зброєю українського національного руху в боротьбі за Українську державу.

Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає певної трансформації. Якщо на початку переважали форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність великих формувань, які охоплювали кавалерійські та артилерійські частини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінилися. Чинниками, які визначали ці зміни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у «холодну війну»; значні втрати УПА в протиборстві з радянськими військами; загибель повстанських лідерів; певні успіхи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режиму на розкол лав повстанців.

Тогочасне світове співтовариство визнало ОУН і УПА складовою загальноєвропейського руху Опору. До цього спричинили переговори представників Української Головної Визвольної Ради з генералом Де Голем наприкінці 1944 р. за посередництва колишнього патрона легіону УСС (1914–1918) полковника Василя Вишиваного (В. Габсбурга). Тож не випадково на Нюрнберзькому процесі (1945–1946) Міжнародний воєнний трибунал відкинув домагання головного обвинувача від СРСР Р. Руденка (прокурора УРСР 1944–1953 рр.) щодо притягнення ОУН до судової відповідальності за нібито тісне співробітництво з нацистами. Резолюція УГВР про боротьбу українського народу за визволення і суверенну державу фігурувала на Генеральній Асамблеї ООН восени 1946 р.

Військово-політичний спротив українського підпілля суттєво загальмував утвердження тоталітаризму в західному регіоні України, що позитивно відбилося в наступних етапах боротьби за незалежність, яка увінчалася створенням суверенної Української держави.