20. Лютнева революція 1917 р. В Росії. Утворення та діяльність Української Центральної Ради Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну. Утворення і діяльність Української Центральної Ради

27 лютого 1917 р. В Петрограді перемогла буржуазно-демократична революція. Було повалено самодержавства. В країні встановилося двовладдя: Тимчасовий комітет Державної думи (згодом Тимчасовий уряд) і Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів. Микола II з березня зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи (слова, друку, право на зібрання та об’єднання, діяльність політичних партій і т. п.). Влада на місцях перейшла до громадянських комітетів та губернських і повітових комісарів Тимчасового уряду. Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності різних політичних партій, створення різноманітних громадських організацій, в т. ч. Рад робітничих і солдатських депутатів, для активізації національно-визвольних процесів.

4 березня постала Рада об’єднаних громадських організацій, яка проголосила про утворення громадсько-політичного об’єднання всеукраїнського масштабу – Центральної Ради. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій. 7 березня Головою Центральної Ради обрано визнаного лідера національного відродження професор М. Грушевського.

Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) – історик, літературознавець, публіцист, політичний і державний діяч, голова Української Центральної Ради. Народився у м. Холм (Ніни на території Польщі). По закінченню Київського університету (1890) проводив викладачку і дослідницьку роботу в наукових установах Києва і Львова. Брав активну участь у громадському житті: голова Наукового товариства ім.. Шевченка (1897-1910); один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899); редактор „Записок НТШ” і член редакції журналу „Літературно-науковий вісник” (1898-1907); засновник Товариства українських поступовців (1908). У 1914 р. був заарештований і засланий царським урядом до Симбірська. 7 березня 1917 р. обраний Головою Української Центральної Ради. За Гетьманату П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р, – в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж).

У 1927 р. М. Грушевський повернувся в УРСР, Очолював кафедру історії України та історичний відділ Всеукраїнської Академії наук. У 1929 р. обраний академіком АН СРСР. У березні 1031 р. переїхав до Москви, де був заарештований ДПУ і звинувачений у керівництві „Українським національним центром” та в антирадянській діяльності. Однак Грушевський зумів спростувати звинувачення і був звільнений з-під арешту, але йому вже не дозволили повернутися в Україну. Помер 25 листопада 1934 р. під час лікування у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Наукова спадщина М. Грушевського надзвичайно велика і різноманітна. Він автор майже 2 тис. праць з галузі історії, літератури, археології, соціології, спеціальних історичних дисциплін, головними з яких є „ІсторіяУкраїни-Руси” у 10 т., „Історія української літератури” у 5 т. та ін.

Утворення Центральної Ради поклало початок української національно-демократичної революції 1917-1920 рр., головною метою якої стало державне самовизначення українського народу. В розвитку української революції виділяють в основному три етапи: доба Центральної ради, гетьманату і доба Директорії УНР.

9 березня 1917 р. УЦР звернулася з відозвою „До українського народу”, в якій закликала його домагатися від Тимчасового уряду автономії для України у складі Росії та публічного використання української мови „в державних, судових та освітніх установах”.

Оглядом сил українства и поштовхом до остаточного визначення політичної програми Центральної Ради стало проведення 6-9 квітня 1917 р. в Києві Всеукраїнського національного конгресу, на якому було визначено основний принцип державотворення: „національно-територіальна автономія України” і був затверджений новий склад Центральної Ради в кількості 118 чол. на чолі з М. Грушевським та його заступниками – В. Винниченком та С. Єфремовим. Було вирішено доповнити склад УЦР представниками усіх регіонів України та національних меншин. Після Конгресу відбулися з’їзди політичних партій і громадських формувань, які делегували до Центральної Ради своїх представників.

У травні 1917 р. відбувся 1-й з’їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з’їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з’їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала представницьким органом української демократії.

У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада – найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд – Генеральний секретаріат – у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його відомий письменник і громадський діяч В. Винниченко.

Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) – визначний український письменник, політичний і громадський діяч. Народився в с. Великий Кут на Кіровоградщині. Навчався в Київському університеті, з якого був виключений за нелегальну політичну діяльність та ув’язнений. Після звільнення з Лук’янівської тюрми в серпні 1907 р. брав участь у створенні Української соціал-демократичної робітничої партії, входив до складу її центральних органів, редагував газету „Боротьба”. В 1906-1914 рр., ховаючись від переслідування поліцією, змушений періодично жити в еміграції. На початку 1914 р. переїхав до Москви, де співпрацював у часописі„Украинскаяжизнь”. Після Лютневої революції 1917 р. повертається до Києва, де бере активну участь в українському національно-визвольному русі: один з організаторів Центральної Ради, заступник її голви, голова Генерального секретаріату і генеральний секретар внутрішніх справ (917-1918), автор чотирьох Універсалів та інших документів УЦР. З серпня 1918 р. – голова „Українського національного союзу”, організатор анти гетьманського повстання. В листопаді 1918 – лютому 1919 р. – голова Директорії. В 1919 р. емігрував за кордон, де спільно з однодумцями організував закордонну групу української комуністичної партії, створив її друкований орган – газету „Нова доба”. У 1920 р. повернувся в Україну, де був введений до складу Ц КП(б)У і призначений членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету. Заступником голови Рад наркому та наркомом закордонних справ УСРРР, Проте Винниченко висунув вимогу включити його ще й до складу Політбюро КП(б)У. Отримавши відмову, він виїхав знову за кордон (спочатку в Австрію, а згодом – у Францію), де в основному присвятив себе літературно-публіцистичній діяльності. У 1920 р. опублікував у Віднісвою тритомну мемуарно-публіцистичну працю „Відродження нації. Історія української революції (1917-1919 рр.)”. У роки фашистської окупації Франції був ув’язнений в концтаборі. У повоєнні роки займався в основному живописом, написав понад 100 творів. Помер В. Винниченко у французькому м. Мужен неподалік від Канн. В 1926-1930 рр. в Україні було видано 24-томне зібрання творів Винниченка.

Після проголошення Центральною Радою автономії України і сформування її Генерального секретаріату Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР і визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні.

З липня 1917 р. було проголошено II Універсал Центральної Ради. В ньому йшлося про результати переговорів з представниками Тимчасового уряду, зокрема про те, що ЦЕ визнана крайовим органом Тимчасового уряду на Україні, що до скликання Всеросійських Установчих Зборів не проголошуватиметься автономія України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Ради і Генерального секретаріату представниками національних меншин. Тобто цей Універсал можна розцінювати, з одного боку, як поступку Тимчасовому урядові, а з іншого – як подальше наполягання на автономії України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся з’їзд, який обрав отаманом Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського.

Дальше погіршення соціально-економічного і військово-політичного становища в Росії призвело до жовтневого повстання (25-26 листопада 1917 р.), здійсненого під керівництвом більшовиків на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, було проголошено встановлення влади Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів на всій території Росії, а також оприлюднено Декрети про мир і про землю.

У Києві розпочалася боротьба між штабом Київського військового округу та більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня 1917 р. було прийнято Звернення Генерального секретаріату „До всіх громадян України”, а 7 листопада Центральна Рада ухвалила III Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку. УНР не визнавала більшовицької влади, а лише скористалася поваленням Тимчасового уряду для проголошення УНР. У III Універсалі наголошувалося на тому, що, „не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. Передбачалося скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих Зборів для обрання легітимних органів влади.

У перший місяць після жовтня Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Посилювалася більшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень здійснювалася повільно й непослідовно, обіцяної емлі селянам так і не дали. Тому соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало ‡рунт для приходу до влади більшовиків, вплив яких з огляду на зазначене зростав. Поряд із цим посилювалися суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.

По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до Української Центральної Ради, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд приймає рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом для боротьби з радянською Росією послугувалося ставлення українського уряду до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях – через Україну. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію і не перешкоджала їм у цьому. Тоді більшовики поставили ультиматум українському урядові, вимагаючи визнання ним радянської влади й недопущення на територію України згаданих військових частин. У відповідь на це Генеральний секретаріат приймає рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією.

Ще раз наголосимо: проблема для України полягала в тому, що внаслідок дальшого погіршення соціально-економічного становища і антиукраїнської агітації більшовиків уряд УНР втрачав свій вплив на маси. В той же час вплив більшовиків невпинно зростав. На І Всеукраїнському з’їзді Рад у грудні 1917 р. у Харкові було проголошено створення Української Радянської Республіки. В основному це віддзеркалювало інтереси русифікованої частини насамперед робітничого класу. Українське село загалом залишалося нейтральним, вичікуючи, яка влада візьме гору.

Таким чином, на кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна ситуація: на частину її території поширювалася влада ЦР, на іншу частину – радянсько-більшовицька влада. В такій обстановці, в січні 1918 р., було скликано чергову сесію Центральної Ради, на розгляд якої виносилися питання про землю і про самостійність Української держави. Есери, які після кризи уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив на селянство, провели закон про соціалізацію землі. Що ж до самостійності України, то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна перебувала у стані війни з радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22 січня 1918 р., зафіксував, що „віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам. Рефреном IV Універсалу була ідея незалежності та самостійності України.

Проте домогтися цього Центральній Раді не вдалося. Загальна ситуація ставала дедалі складнішою. Центральна Рада катастрофічно втрачає свій вплив на маси, особливо на українське село, яке її підтримувало. Під впливом більшовицьких гасел: „Земля – селянам!”, „Мир – народу!” посилюється зневіра народу щодо здатності Центральної Ради вирішити його найболючіші проблеми, соціальні орієнтири беруть гору над національними. В середині січня радянську владу було встановлено не лише в Харкові й Катеринославі, але й в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Більшовицькі війська стрімко наближалися до Києва. Через три дні після проголошення IV Універсалу останні військові підрозділи уряду покидали Київ і направлялися до Житомира, куди вже переїхали ЦР та уряд. У бою під Крутами героїчно загинули студенти й учнівська молодь Києва, які виступили на захист Центральної Ради. Ситуація стала вкрай критичною, коли 16 січня 1918 р. Проти Центральної Ради повстали робітники столичного „Арсеналу”. І хоч січовим стрільцям та загонові Вільного козацтва вдалося придушити цей виступ, однак доля Києва була вирішена – він був взятий радянськими військами.

ІІ