Молоді громади

У середині і другій половині70-х років, під впливом тяжкого становища селянських мас, розгортання революційної боротьби народників, серед молодої української інтелігенції посилювалося незадоволення надто поміркованою, лише культурницькою діяльністю громад, і в їх середовищі стали виникати більш радикальні гуртки, які почали називатися молодими громадами, а ті, що раніше діяли, дістали назву старих громад. Молоді громади створилися в Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові та в деяких інших містах. До них входили здебільшого радикально настроєні студенти, гімназисти, вчителі, семінаристи та і».

Одночасно з тим що молоді громадівці, переодягнені в простий одяг, йшли ия села, вивчали там життя, мову, звичаї селян, розповсюджували серед них популярні книжечки, працювали вчителями, частина з них вважала необхідним вести більш рішучу, революційну діяльність і йшла на зближення з революційними народниками. Найбільш революційно настроєні члени молодих громад переходили в народницькі гуртки і, отже, вливалися до загальноросійського народницького руху.

Емський акт 1876 р.

Хоча громади в Україні в основному мали дуже поміркований, культурницький характер, царський уряд вирішив заборонити їх діяльність. Спеціальна комісія «для припинення українофільської пропаганди», яка оцінила громадівський рух як «польсько-австрійську інтригу» і «сепаратизм», підготувала висновки, які й затвердив 18 травня 1876 р. цар Олександр II, будучи в Емсі (Німеччина). Цей урядовий указ, спрямований проти української культури, став відомий під назвою «Емського акта» 1876 р. За цим актом було заборонено ввозити з-за кордону книги на українській мові, друкувати оригінальні твори, переклади, тексти до нот і влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою. Адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання і щоб з бібліотек навчальних закладів були вилучені книги українською мовою. Було вирішено також закрити Південно-Західний відділ Російського географічного товариства й припинити видання газети «Киевский телеграф».

Емський акт 1876 р. як один з проявів гнобительської політики царизму гальмував розвиток української культури і національного руху, хоча повністю його припинити й не міг.

Український нацюнальний рух 80-х років. Журнал«Киевская старина».

Після видання Емського акта 1876 p., закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, із спадом революційної ситуації, що складалася в 1879—1881 pp., та з наростанням реакції на початку 80-х років українські гуртки — громади здебільшого припинили свою роботу, а діяльність тих, що продовжували існувати, мала ще більш, ніж раніш, поміркований, аполітичний, безідейний культурницький характер. Проводирі старих громад — Антонович, Житецький, Кістяківський та ін., які, як говорив Драгоманов, і «тіні своєї боялися», відхрещуючись від політичних питань, прагнули лише до розвитку «неполітичної культури», тобто до розробки питань української мови, історії, етнографії, літератури, мистецтва і т. п.

Громадівці брали участь у роботі Історичного товариства Нестора-літописця, заснованого в Києві у 1873 p., а з 1882 р. групувалися навколо відкритого в Києві історико-етнографічного й літературного журналу «Киевская старина» (1882—1906). Цей журнал був заснований за ініціативи і при діяльній участі істориків О. Лазаревського, В. Антоновича, Ф. Лебединцева і видавався при матеріальній допомозі українського цукрозаводчика В. Сими-ренка та поміщика, громадського і культурного діяча В. Тарновського. Журнал виходив до 1907 року, коли його було перетворено на щомісячний журнал «Україна».

У «Киевской старине» * публікувалися праці з історії, етнографії, археології, літературознавства України, історичні джерела — документи, щоденники, мемуари, пам'ятки народної творчості, критико-бібліографічні статті, художні твори. В журналі з своїми працями виступали видатні діячі української науки і культури — Д. Багалій, М. Драгоманов, М. Грушевський, О. Єфименко, О. Левицький, І. Франко, П. Мирний, І. Карпенко-Карий, М. Коцюбинський та ін. Велике значення для розвитку історичної науки мало надрукування в «Киевской старине» багатьох історичних джерел з історії України. Зокрема були опубліковані діаріуш Миколи Ханенка, щоденні («дневні») записки Якова Марковича, мемуари Михайла Литвива, щоденник С Освенціма та інші спогади, актові матеріали — універсали, грамоти, купчі, заповіти і т. п.

Історичне товариство Нестора-літописця, засноване в Києві у 1873 p., діяло при Київському університеті. У різний час на чолі цього товариства стояли В. Іконніков, В. Антонович, В. Лазаревський та ін. У його діяльності брали участь І. Срезневський, М. Костомаров, І. Лучицький, П. Єфименко, О. Левицький, Д. Багалій, Л. Падалка, І. Каманін та інші відомі вчені. Товариство видавало «Чтения в историческомобществеНестора-летописца». За 1879—1914 pp. вийшло 24 книги. У них було опубліковано багато праць з історії України і Південної Росії, філології, археології, історичної географії, палеографії, нумізматики, історії права, документальних матеріалів та ін.