Політизація національного руху в 90-х роках. Братство тарасівців

У 90-х роках XIX ст. продовжували свою культурницьку діяльність діячі «Старих громад», українофіли. Вони, як і раніш, вважали неможливим займатися політикою, щоб не «дратувати» царський уряд і не накликати з його боку на себе та українську культуру нових утисків. Однак багатьох учасників національного руху, передусім членів «молодих громад», одна культурницька, аполітична діяльність українофілів не задовольняла, оскільки вона не могла ні кардинально поліпшити соціально-економічне становище українського народу, ні забезпечити його національне визволення.

У цих умовах у 90-х роках у національному русі склалася нова, більш радикальна течія з виразною політичною спрямованістю. її учасники називали себе уже не українофілами, а «свідомими українцями». Не відмовляючись від культурницької діяльності, вони в центр своєї уваги ставили активну політичну боротьбу проти денаціоналізації, зросійщення, за національне відродження й визволення українського народу.

Першою організацією «свідомих українців» стало таємне товариство «Братство тарасівців». Заснували його студенти Харківського університету Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Іван Липа і студент Київського університету Віталій Боровик, які під керівництвом відомого українофіла, статистика Олександра Русова проводили земський перепис нерухомого майна на Полтавщині. Влітку 1891 р. вони відвідали Канів і на могилі Т. Шевченка заприсяглися на все життя бути вірними заповітам національного генія. «Дух... Тарасів, — писав потім І. Липа, — був між нами німим і невідомим свідком нашої присяги, що ніхто з нас не схибне в бік, не покине своєї матері України...». Засноване так товариство в честь Шевченка й було назване Братством тарасівців.

Засновники Братства одразу приступили до створення розгалуженої таємної організації і розробки її програмних положень. Створилася «громадка» з 8 чоловік у Харкові (І. Липа, М. Яценко, О. Столбин та ін.), з'явилися гуртки у Києві (М. Міхновський, М. Кононенко, Є. Тимченко, В. Шемет), Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Ічні, всього не менш яку 10 містах. У них брали участь приблизно близько 100 чол. Членами гуртків були здебільшого молоді люди — студенти, дрібні службовці, інтелігенти, переважно з середньою і вищою освітою.

Спочатку тарасівці стояли на самостійницьких позиціях. Вони вважали, що мусить бути «самостійна, суверенна Україна, соборна, ціла й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, без пана й без хама, в будучому без класової боротьби». Але коли через деякий час виявилося, що ідею самостійності України багато учасників вважали нереальною, донкіхотською і не сприймали її, тарасівці стали на автономістсько-федералістські позиції, Програмним документом Братства тарасівців став реферат, прочитаний І. Липою у Харкові на шевченківські роковини 1893 р. Того ж року цей реферат був опублікований у львівському часописі «Правда» (Т. XVII) під назвою «Professiondefoi молодих українців» («Символ віри»). Тарасівці, передусім, наголошували на самобутності українського народу і його праві на незалежне існування: «Наука й життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». Звідси випливало завдання, що його ставили перед собою тарасівці: «Ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з гніту, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людності ще одну вільну духом одиницю...».

Щодо майбутньої долі українського народу, то в «Символі віри» говорилося так: «Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був можливий вільний розвій і цілковите визволення усім моральним, соціальним і політичним потребам українського народу. Досягаючи цього, мусимо працювати в дусі такого, на моральному й науковому ґрунті заснованого ідеалу, людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряд із усякою другою користується однаково рівним правом. Через це ми маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу в тих державах, із якими з'єднана українська земля».

Отже, більшість тарасівців стояли на автономістсько-федералістських засадах, вони уявляли Україну як автономну одиницю в складі федеративної держави. Але деякі з тарасівців відстоювали й ідею самостійності України.

Досить загальними у тарасівців були положення про політичний та соціально-економічний устрій майбутньої української держави. «В справах соціально-економічних, — говорилося у «Символі віри», — працюватимемо в дусі такого ладу, в якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві, ні визискуваному, а є місце ціло-вкраїнській національній родині, що складається з рівних проміж себе правом, можливо однаково забезпечених, національно-свідомих братів — працівників».

Досягти визволення і свободи український народ, на думку тарасівців, може лише у боротьбі, яку вони трактували не як збройну, а як мирну. «Народ під проводом поступових своїх дітей, — говорили тарасівці, — знову стає до боротьби, змінивши тільки способи її: не вогнем і мечем добуває він тепер собі волю, а духом та розумом».

Тарасівці ставили своїм завданням «піднести і розворушити в Україні національний дух, відживити і виробити серед інтелігенції й народу національні почування». Вони приділяли велику увагу утвердженню української мови в житті народу, підготовці національно-свідомої молоді до вступу в товариство, політичній роботі в українських культурницьких гуртках, розповсюдженню нелегальної літератури. Але в 1893 р. поліцією був розгромлений харківський гурток Братства, зазнали переслідувань і члени інших гуртків, хоча деякі з них продовжували свою роботу.

Одночасно з націонал-радикальною течією, яскравими виразниками якої були тарасівці, в українському суспільно-політичному русі діяли й гуртки, які знайомилися з марксизмом і ставали на соціалістичні позиції. У 1896 р. у Києві з групи інтелігентів, у тому числі й членів «молодих громад», склався гурток під назвою «Українська соціал-демократія». Організатором цього гуртка був І. Стешенко. До нього входили Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Кривенюк, П. Тучапський та ін. Вони виступали проти культурництва й аполітичності «Старих громад», за більш активну діяльність. Вони видрукували гектографічним способом кілька брошур: «Програма групи», «Про соціалістичну роботу серед українського селянства», «Оцінка програми Української соціалістичної партії» та ін.

У другій же половині 90-х років на Київщині утворилася й діяла «Група сільських робітників соціал-демократів Київської, губернії», яку очолювали М. Меленевський (Басок), І. Гилька та інші майбутні діячі Української соціал-демократичної партії і «Спілки».

Активізація «молодих громад», певна радикалізація «старих громад», поширення серед молоді соціалістичних ідей викликали тривогу царських властей. У документах жандармських управлінь і департаменту поліції, зокрема поліції Києва, відзначається, що з весни 1896 р. в Києві існувала організація «Молода Україна», яка пропагувала соціалізм і сепаратизм. Вона об'єднувала 22 громади, найважливіші з яких працювали в Києві, Чернігові, Лубнах і Одесі. У київській громаді налічувалося 108 членів, а в усіх громадах — 438.

Пожвавлення у другій половині 90-х років національного руху, невдоволеність молодих його учасників лише культурництвом і перехід їх до політичних дій, роз'єднаність і аморфність структур громад настійно вимагали створення організації, яка б об'єднала національно свідомих українців незалежно від їхніх соціальних і політичних поглядів. За ініціативою відомих громадських діячів В. Антоновича і О. Кенійського у вересні 1897 р. в Києві відбувся з'їзд громадівців України, в роботі якого взяли участь близько 50 делегатів. З'їзд утворив Всеукраїнську безпартійну організацію, яка в літературі часто називається Українською загальною організацією. До Ради організації були обрані мовознавець Є. Тимченко, поет М. Кононенко, лікар О. Черняхівський та ін. Почесними членами організації стали В. Антонович, М. Лисенко, П. Житецький. Всеукраїнська організація складалася з місцевих громад, об'єднаних у федеративну спілку. Вона об'єднувала людей з різними поглядами. У цілому як загальне завдання організація ставила об'єднати всі свідомі українські сили для боротьби «за національні права українського народу в Росії».

Важливою у діяльності Всеукраїнської організації була розробка її членами «Програми української національної партії». Програма ґрунтувалась на основних положеннях «Символу віри» тарасівців. Основне завдання партії — «дати своєму народові волю національну». «Головні точки» соціально-політичної програми формулювалися так: конституційний устрій держави, з якою федеративно поєднається Україна; свобода особистого сумління, свобода релігій; свобода слова, друку, освіти; скасування кари на тіло; свобода асоціацій, товариств; внутрішня самовлада, як основа соціальної справедливості.

Отже, 90-ті роки XIX ст. в українському національному русі стали переломним етапом. Українофільство з його культурництвом себе вичерпало, молоді діячі стали переходити до політичної діяльності, закладаючи фундамент українського ренесансу XX ст.