Висновок

Так склалося що, як держава, Україна носить проміжний, “окраїнний” характер через своє геополітичне розташування між європейською, середньоазіатською, російською структурними платами. Завжди вона була “бар’єром” і прикривала собою то одних то інших. Але таке положення речей не може влаштовувати нас по одній простій причині – країна “ширма” ніколи не буде до кінця самостійною. Знаходячись не перетині інтересів, вона Україна завжди піддаватиметься жорсткому тиску з боку зацікавлених сторін. Саме це ми сьогодні спостерігаємо.

Можливо тому зовнішня політика України на даний момент така якою вона є – Україна шукає своє місце в світовому суспільстві. Всі сучасні інтеграційні процеси покликані ствердити Україну як зрілу самостійну державу.

Окрім того будучи по суті своїй державою мирною(що підтверджує повна відмова від ядерної зброї), Україна, в силу своїх можливостей, намагається впливати на ситуацію в світі. На сьогодні чимало українських миротворців знаходиться в різних гарячих точках планети, сприяючи мирному врегулюванню ситуації. І на відміну від більшості “миротворців” інших країн, які нав’язують мир силою зброї – українські корпуси проводять роботи по захисту мирного населення від результатів війни.

В економічному плані, українська зовнішня політика зосереджена на одному – стабілізація економіки країни і виведення її на міжнародний рівень, слід відмітити що під міжнародним рівнем в основному бачиться європейський.

І залишається одна проблема – засилля чужої культури, яке почалося після того як Україна відкрила себе світу. Але це тема для іншого реферату.

31. Культура Другої Половини XIX ст.

У другій половині XIX ст. відбулося територіальне роз’єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Всі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвиткові культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі.

До скасування кріпацтва освіта народних мас перебувала на низькому рівні, на той час одна школа припадала на майже 10 тис. жителів. Намагаючись підняти рівень освіти, передова інтелігенція організовувала безплатні недільні школи. Першу з них було відкрито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні їх функціонувало вже 110. А 1862 р. недільні школи царським указом були закриті.

Царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70% дітей.

Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. системи освіти, були гімназії, які давали середню освіту. Вони поділялися на класичні (превага надавалася гуманітарним предметам, особливо грецькій і латинській мовам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної — лише до вищих технічних навчальних закладів. На початку 70-х років відбулася нова реорганізація і гімназії стали училищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ.

У другій половині XIX ст. певні зрушення в освітній галузі відбулися в західноукраїнських землях. По-перше, відповідно до реформи 1869 р. початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі. По-друге, ця ж реформа бодай формально запроваджувала обов’язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. По-третє, наприкінці XIX ст. було розширено коло навчальних закладів, що давали вищу освіту, — до Львівського університету приєдналися Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут (1877), Академія ветеринарної медицини (1897). Однак, незважаючи на ці позитивні зміни, рівень освіти в західноукраїнських землях залишався низьким. Зокрема, 1890 р. неграмотними у Східній Галичині були 66,4% населення, а на Буковині — 75%.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик 0. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки — фізичної хімії. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І. Сеченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус — школи молекулярної фізики. У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40—90-х роках процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу — було створено Київський центральний архів (1852), опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России» (1859 — 1914), протягом 1863—1892 рр. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». Така потужна джерельна база дала змогу розширити проблематику історичних студій, посилити аргументованість тверджень та концепцій, збільшити кількість наукових праць з історії.

Друга половина XIX ст. подарувала Україні цілу плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін.