24. Обмеження Росією політичної автономії Гетьманщини. Правління Катерини іі і ліквідація української незалежності Обмеження автономії Гетьманщини у складі Росії

Особливістю політичного становища Лівобережжя у складі Російської імперії у першій половині ХVІІІ ст. було обмеження автономії. Зміцнення позицій царату і ще більше послаблення гетьманської і старшинської влади відбулося після подій, пов’язаних з Північною війною. Фактично посилення тиску з боку царату розпочалося після переходу до табору шведів Мазепи і частини козаків.

З 1708 р. практично призначений Петром І, а формально обраний на старшинській раді в Глухові новий гетьман Іван Скоропадський підпав під особливий нагляд царя. З 1709 р. поряд з ним постійно знаходився царський резидент Андрій Ізмайлов, якому таємно наказано було у разі невдоволення застосовувати російські полки. Гетьманську резиденція перенесли до Глухова – поближче до кордонів з Росією, застосовуються економічні утиски, зокрема дозволялася торгівля українськими товарами тільки через російські порти, змушували українців купувати деякі товари тільки на російських мануфактурах. Окрім цього активно використовуються українці на будівництві фортець та каналів на Півночі. Спостерігаються культурні обмеження (у 1720 р. указом Сенату заборонялося друкувати світські видання українською мовою). Водночас активно підтримуються змішані шлюби.

22 січня 1715 р. була скасована виборність полкової та сотенної старшини. З 1721 р. поступово була ліквідована виборність на посади генеральної старшини та полковників.

В Україні активно роздаються землі російському дворянству, які запроваджують кріпацтво.

Переможне завершення Північної війни у 1721 р. зміцнило міжнародне та внутрішнє становище Російської держави. Це дало можливість царизму ще більше обмежити право на самоуправління Гетьманщини. 16 травня 1722 р. замість резидентів та Малоросійського приказу була створена Малоросійська колегія з шести офіцерів та прокурора. Вона знаходилась у Глухові. Були створені також Генеральна воєнна канцелярія та Генеральний військовий суд.

Перша Малоросійська колегія здійснювала нагляд за усіма адміністративними, судовими та фінансовими справами Лівобережної України. Після смерті І. Скоропадського царський уряд не дозволив вибори нового гетьмана. Указом Петра І від 11 червня 1722 р. управління Гетьманщиною тимчасово передавалося наказному гетьману П. Полуботку та генеральній старшині. Але майже всі важливі питання вирішувалися тільки після узгодження з президентом Малоросійської колегії. Царський уряд контролював і місцеве самоврядування.

У полкові міста, зокрема, Чернігів, Полтаву, Переяслав, призначались царські коменданти. З 1723 р. козацьке військо перейшло у безпосереднє підпорядкування до князя М. Голіцина. Стали призначатися царські офіцери на посади козацьких полковників.

Наказний гетьман Полуботок, намагаючись нейтралізувати Малоросійську колегію, провів судову реформу., згідно з якою судочинство стало колегіальним і встановлювався порядок апеляцій. Це давало змогу розпочати боротьбу з хабарництвом. Водночас Полуботок тисне на старшину, щоб зменшила утиски народу..

Ці зміни викликали гнів Петра І, влітку 1723 р. він викликав наказного гетьмана та старшину до столиці. Однак Полуботок виявляє непокору, доводячи правоту реформ, за що був запроторений разом зі старшиною до Петропавловської в’язниці. Тільки смерть Петра врятувала непокірних від заслання до Сибіру. Більша частина старшини повернулася додому, а Полуботок помер у в’язниці.

Зі смертю Петра в Росії розпочинається черга двірцевих переворотів. Ці події відобразилися і на долі України.

Уряд Петра ІІ (1727-1730 рр.) –онука Петра І вирішив відновити гетьманство на Лівобережній Україні. Петро ІІ проголосив себе руйнівником дідових перетворень, тому і дозволив вибори гетьмана. Вони відбулися у 1727 р. під наглядом представника царського уряду. Гетьманом було обрано 70-річного миргородського полковника Данила Апостола, який підписав “Решительныепункты”. Малоросійська колегія була ліквідована. Але царський уряд повністю контролював діяльність нового гетьмана та його адміністрації: гетьман не мав права вести дипломатичні переговори, генеральну старшину та полковників затверджував цар, для контролю за гетьманськими фінансами запроваджувалися посади двох підскарбіїв – росіянина та українця, мито за товари, які ввозилися до України йшло до Москви, Гетьманщина була переведена з-під юрисдикції Сенату під юрисдикцію міністерства закордонних справ водночас були зроблені деякі поступки: кількість російських військ на території України скорочувалася, скасовувалися податки, накладені Малоросійською колегією. Однак не треба запроваджену політику царату вважати припиненням наступу на автономію України, це була тільки реакція на зміну політичної кон’юнктури у Москві.

Данило Апостол, користуючись ситуацією зміг провести в Гетьманщині деякі зміни. Було поповнено земельний фонд, здійснено реформу судочинства та засновано скарбницю. Це забезпечило Гетьманщині перший річний бюджет. Під владу гетьмана було повернуто Київ, помітно зменшилося переселення селян на Правобережжя і зріс потік тих, хто повертався на Лівобережжя. Апостол скоротив експортні мита, накладені російськими чиновниками, різко зменшив кількість росіян і чужинців у своїй адміністрації, добився дозволу на повернення запорожців під владу Росії.

Однак зі зміною уряду у Москві змінилася ситуація і в Україні.

Після смерті Д. Апостола у січні 1734 р. влада на Лівобережній Україні перейшла до колегії, яка мала офіційну назву – “Правління гетьманського уряду”. Керівна роль в ній належала царському резиденту. У період “Правління гетьманського уряду” (1734 – 1750 рр.) Лівобережна Україна продовжувала зберігати свій адміністративно-військовий устрій. Одночасно ще більше посилився контроль і втручання з боку царських урядовців у діяльність старшинської адміністрації.

Характерними рисами цього періоду були свавільне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор “Таємної канцелярії”. Ситуація ще ускладнювалася російсько-турецькою війною (1735-1739 рр.). під час війни Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних і людських ресурсів. Наслідки війни були катастрофічними: загинуло 35 тисяч українців. Нескінченні мобілізації селян для обозів, людські втрати спричинили спустошення Лівобережжя. Внаслідок війни (включаючи витрати на утримання 50-75 російських полків) Україна зазнала збитків на 1,5 мільйони карбованців. До речі один віл на той час коштував 8 карбованців.

Отже, у першій половині ХVІІІ ст. спостерігається тотальний, хоча хвилеподібний наступ на автономію України, внаслідок чого її права гетьмана та старшини були обмежені.

ІІ