1.8. Суспільство ризику

Характерним аспектом нинішнього соціально-економічного розвитку, котрий більшість вчених висувають на перше місце, є науково-технічний прогрес (автоматизація всіх процесів вироб­ництва й управління, тотальна інформатизація усіх сфер суспіль­ного буття). Обговорюючи контури розвитку цивілізації, дослід­ники й вчені використовують різні понятійні підходи: «інформа­ційне суспільство», «технотронна цивілізація». В середині 80-х років XX ст. з'явилася нова соціологічна теорія сучасного суспі­льства, автор якої — німецький вчений Ульріх Бек. Згідно з цією теорією в останній третині XX сторіччя людство вступило в нову фа­зу свого розвитку, котру можна назвати «суспільство ризику» [308].

Суспільство ризику — це постіндустріальна формація, яка відрізняється від індустріального суспільства низкою докорінних особливостей. Головна відмінність полягає в тому, що, коли для індустріального суспільства характерним був розподіл благ, то для суспільства ризику — розподіл загроз і зумовлений цим ри­зик. Скорочення біологічного розмаїття, забруднення повітря та води хімікатами, постійне зростання обсягів надходження в сере­довище токсикантів, тенденція до зміни клімату — все це веде до різноманітних загроз і ризиків. У центрі цієї теорії перебувають ризики, породжені техносферою. На відміну від стихійних лих, голоду, епідемій, якими обтяжене людство, нові ризики інституалізовані, формально узгоджені з правовою й соціальною структу­рою суспільства. Але на практиці здебільшого технологічні та економічні ризики, котрі загалом влаштовують капітал, є не­прийнятними з погляду суспільства. Варто згадати, зокрема, ката­строфу в Бхопалі, низку катастроф на вугільних шахтах в Україні тощо. Тобто в сучасному суспільстві за індустріальні ризики від­повідальні люди, фірми, державні установи й політики [271].

Суспільству ризику доводиться розв'язувати такі проблеми [37]:

• яким чином запобігти, обмежити чи мінімізувати загрози й ризики, котрі все більшою мірою супроводжують постіндустріальне суспільство;

• де, коли і як проявляються поки що латентні негативні ефекти;

• яким чином здійснювати управління ризиками для тако­го їх розподілу, за якого, з одного боку, не гальмувався б науково-технічний прогрес, а з іншого — виконувалися би вимоги що­до прийнятності ризиків.

За нових умов загрози ризики позбавляються індивідуального характеру, економічні ризики стають глобальними. У [37] зазначається, що «...в суспільстві ризику діє так званий ефект буме­рангу. Для екологічних катастроф не існує ні державних кордо­нів, ні класових відмінностей. Радіоактивні опади, як наслідок досліджень ядерної зброї чи аварій на АЕС, кислотні дощі, зміни клімату однаково діють як на багатих, так і на бідних. Стосовно експорту шкідливих виробництв, то «ефект бумерангу» діє й тут. Вирощувані в бідних країнах культури — кава, какао, фрукти — виявляються все більш забрудненими. Зрозуміло, що ввезення таких продуктів до країн Заходу супроводжується зростанням ри­зику для їх населення. Отже, рано чи пізно ризиком обтяжені й ті, хто спочатку мав користь з розвитку небезпечних технологій».

У низці праць [308, 271, 37] детально розглядаються: біологі­чний ризик, ризик епідемій, екологічний ризик, ризик генної ін­женерії тощо. Йдеться й про те, що рано чи пізно знадобляться значні інвестиції для зниження цих ризиків. Нові ризики необ­хідно прогнозувати й у більшості випадків приймати політичні рішення.

Наш час, з легкої руки Ласло Ервіна, часто називають епохою біфуркацій, у котрій попередня траєкторія стає нестійкою, різко зростає небезпека глобальних катастроф і необхідно обирати нові шляхи розвитку. Терміном «біфуркація» тепер позначають пово­ротні пункти розвитку, підкреслюючи ситуацію вибору, можли­вість кількох варіантів подальшого перебігу подій, втрату стійко­сті попереднього стану. Поняття біфуркації, що зародилося в математиці, в наш час вживають політологи, соціологи, психоло­ги, економісти, філософи.

У математиці біфуркації надається простий та ясний зміст. Це поняття ввів Якобі і використовував Пуанкаре для позначення зміни кількості розв'язків чи втрати їх стійкості для рівнянь пев­ного типу. Типові ознаки біфуркації: чутливість до малих впливів поблизу точки біфуркації (малі причини можуть мати великі нас­лідки); нестійкість попереднього стану, тобто теза «завтра буде приблизно так само, як сьогодні» вже не працює; можливість ка­тастрофічних стрибків — значні зміни кінцевого відгуку на не­скінченно малі впливи. Власне, такі явища математики називають катастрофами, а теорію, що вивчає їх, — теорією катастроф. Зро­зуміло, що «катастрофи» такого роду описують лише невелику частку реальних катаклізмів. Арсенал концептуальних і матема­тичних моделей, що застосовуються в теорії ризику, у даний час є значно ширшим.

Уявлення про біфуркації робить вагомий внесок в економіку, соціальні науки, філософію, радикально змінює погляд на світ.

Наголосимо, що стратегічний вибір, який робить наша цивіліза­ція, є не лише відповідальним, а й складним, неоднозначним. Од­ним з головних критеріїв у цьому виборі повинно стати забезпе­чення стійкості суспільства стосовно природних, техногенних і соціогенних лих і катастроф. У низці наукових праць наголошу­ється, що основним напрямом розвитку мусить бути поліпшення якості життя, підвищення стійкості розвитку суспільства. Від то­го, наскільки успішно цивілізація в цілому й окремі держави, зо­крема, зможуть вирішити ці завдання, залежить їх майбутнє. Ці завдання стають проблемами стратегічного планування.

У світі як системі, що самоорганізується, виникли гострі гло­бальні суперечності [271]:

• між репродукційними можливостями біосфери, здатністю знешкоджувати антропогенні впливи, підтримувати гомеостаз і стратегією використання біосфери, що прийнята світовою спіль­нотою, цілями її розвитку;

• між інтересами нинішнього покоління, що проводить стра­тегію розширеного відтворення, та майбутніх поколінь, яких така політика позбавляє прийнятних стартових умов;

• між світом розвинутих країн, що споживає понад 80 % сві­тових ресурсів, й експлуатованим третім світом, що забезпечує його (перший) ресурсами.

Очевидно, що всі ці проблеми безпосередньо пов'язані зі стратегією управління ризиком. Ситуація, що склалася, зму­шує багатьох учених, політиків, громадських діячів говорити не про окремі проблеми, а про втрату стійкості тієї гілки біфуркаційної діаграми, котра визначає сучасний розвиток сві­тової спільноти.

Низка подій кінця XX—початку XXI століття змусила інакше дивитись на ризик. Щоб забезпечити безпеку й знизити міру ри­зику, необхідно уважно спостерігати, аналізувати, моделювати, прогнозувати можливі зміни системних властивостей соціально-економічного середовища. Системні властивості пов'язані з тим, що в складній системі можуть з'явитися якості, котрих не має жодна з її частин (елементів, підсистем). Це — ефект синергізму. В сучасному світі, що швидко змінюється, виникають і зникають сотні й тисячі нових причинно-наслідкових зв'язків, а разом з ними з'являються і нові ризики. Довгий ланцюг таких зв'язків може привести до того, що об'єкт починає вести себе парадокса­льно. Початок XXI сторіччя показав, що головний підсумок ми­нулого століття — це не лише величезні технічні досягнення й радикальні геополітичні зміни, а й зміна системних властивостей нашого світу. З цим пов'язані і нові ресурси розвитку, і нові ри­зики. З'явилися новітні методи боротьби, нові сфери суперницт­ва, нові загрози. Сьогодні ще важко усвідомити, наскільки пара­доксальною може виявитися ситуація. Якщо на зорі історії головною ареною суперництва була суша й суперечності вирішу­вались війнами (гармати були останнім аргументом королів), то з плином часу протистояння було перенесено на моря, потім — у глибини океану, до повітряного простору, в космос. У XXI сто­літті, як вважають експерти, головною ареною змагань стане ін­формаційний простір (західною термінологією — кіберпростір). Мета боротьби в цьому просторі — зміна масової свідомості, уявлень, цінностей як щодо окремих людей, так і стосовно соціа­льних груп. Теперішні інформаційні технології дозволяють зруй­нувати конкуруючу країну без жодного пострілу, якщо ця країна не усвідомить небезпеку й ризик і не побудує захист від цього. Відповідь на цю загрозу теж повинна формуватись на засадах комплексності й системного підходу.

Оскільки аналіз ризиків пов'язаний чи з ефектами, що вини­кають у складних системах, чи реакцією на загрози, яка виникає у багатоелементній системі, то природно скористатися методами синергетики чи нелінійної динаміки. Термін «синергетика» (у до­слівному перекладі — «теорія спільних дій») був упроваджений у 70-х роках XX століття Г. Хакеном [280]. Автор вкладав у цей тер­мін таке. По-перше, — це міждисциплінарний підхід, розробка котрого вимагає спільних, кооперативних зусиль фахівців у сфері управління, технології, моделювання, представників різних нау­кових дисциплін. По-друге, — це підхід, який вивчає проблеми виникнення в складних системах, що утворюється з взаємодію­чих елементів, нових властивостей, котрими жоден з окремих елементів не наділений.

Обидві ці відмінні риси синергетики мають безпосереднє від­ношення до ризику та його моделювання й управління ним. З од­ного боку, ризик, загроза, небезпека часто виявляються пов'яза­ними з кооперативними ефектами, взаємодією різнорідних еле­ментів, механізмів, людей, чинників. Ризики часто виникають між різними ієрархічними рівнями організації. З іншого боку, не існує жодної технології чи професії, в котрій не можливо було б спрямувати зусилля на зниження ступеня ризику. Отже, необхід­ним є міждисциплінарний підхід, співробітництво різних фахів­ців для пошуку ефективних методів зниження ризику, підвищен­ня стійкості, пом'якшення наслідків аварій, катастроф, конф­ліктів.