Паливно-енергетичний баланс світу, %

Джерело енергії	І 1913	1935	1970	1994	Перші роки XXI ст. (оцінка)
Вугілля	65	55	33	28	27
Нафта	5	15	42	37	30—33
Природний газ		3	18	23	18—22
Географічні джере-
ла (вода, сонце, вітер тощо)	3	6	6	6	Понад 6
Ядерна енергія	—	—	1	6	Понад 10
Дрова та інші	27	21	Не	Не	Не
органічні ресурси			врахов.	врахов.	врахов.

250

251

Розділ III

Якщо в першій половині XX ст. в енергобалансі переважало вугілля і мали важливе значення дрова, то в останні десятиріччя провідну роль відіграють нафта й газ. Понад два десятки років на їхню частку припадає 3/5 обсягу енергоспоживання. За прогно­зами, на початку XXI ст. їхня питома вага знизиться приблизно до половини світового енергоспоживання, водночас збереже своє значення споживання вугілля, дещо збільшиться роль ядерної енергетики і так званих альтернативних джерел енергії.

Система галузей з виробництва матеріалів об'єднує галузі, що випускають традиційні (метали, цемент тощо) та нові матеріали із заданими властивостями (сталі, сплави, композити тощо). Ця галузева система охоплює низку галузевих комплексів: металур­гійний, хімічний, лісовий, з виробництва будівельних матеріалів. Єдність розглядуваної системи галузей, окрім функціонального фактора, визначають: єдина науково-технологічна база їхнього розвитку, яка базується на методах фізико-хімічних досліджень у матеріалознавстві; значні можливості взаємозаміни матеріалів у процесі організації виробництва; великі можливості комбінування при організації самого виробництва матеріалів, що дає змогу ство­рювати складні енерго-нафто-хімічні, хіміко-металургійно-маши-нобудівні, енерго-хімічно-текстильні та інші комплекси. А все це веде до необхідності об'єднання зусиль «великого капіталу» з метою створення складних і дорогих основних фондів.

У структурі виробництва матеріалів і на сьогодні домінують чорні метали, передусім сталь та її сплави (від 70—75 % за об'ємом і 80—85 % за вагою), до 15 % об'єму матеріалів становлять лластмаси, важлива роль належить алюмінію. Дедалі більшого значення набувають композитні матеріали, які особливо активно використовуються в авіакосмічній та автомобільній промисло­вості, а також силікатні матеріали «тонкої кераміки», без якої немислима сучасна електронна промисловість.

Металургійний комплекс охоплює галузі з видобутку, збагачен­ня, первинної обробки сировини та виробництва чорних та кольо­рових металів. Найбільші виробники чорних металів у світі: Япо­нія, США та Китай (понад 1/10 світового виробництва кожний), а також Росія, ФРН, Україна, Республіка Корея, Італія, Бразилія (від 3,5 до 7 %). Залежно від використовуваної сировини комплекс поділяється на галузі чорної й кольорової металургії. Галузі чорної металургії розвиваються на базі переробки залізної, марганцевої руди, хромітів тощо. Підприємства з виробництва чавуну, сталі, сплавів, прокату дуже матеріаломісткі, потребують також палив­них ресурсів. Це зумовлює концентрацію виробництва, утворю-

252

12. Тенденції розвитку галузевої структури світової економіки

ються металургійні бази (Рур, Пітсбург, Урал, Придніпров'я то­що). Галузі кольорової металургії за факторами розміщення можна класифікувати на ті, що мають сировинну орієнтацію (мідна, мідно-нікелева, нікель-кобальтова, свинцево-цинкова), і ті, що орієнтуються на енергетичний чи паливний фактори (титано­магнієва, алюмінієва).

Хімічний комплекс — найдинамічніша частина галузевої сис­теми виробництва матеріалів. Усі провідні країни світу інтенсивно розвивають виробництва в цій галузі. Особливо помітне місце посідають США (близько 1/5 світового виробництва), Японія, Росія, ФРН (по 1/10), а також Китай, Велика Британія, Франція, Італія, Україна. Хімія — ця найскладніша за структурою галузь — охоплює галузі з видобутку гірничохімічної сировини (кам'яна, калійна, глауберова та інші солі, сірка, апатити, фосфорити тощо), на якій переважно розвиваються галузі основної хімії: вироб­ництво мінеральних добрив, кислот, соди, хлору і т. д. У розмі­щенні вони (крім виробництва калійних добрив) орієнтуються здебільшого на споживчий фактор.

На базі використання переважно вуглецевої сировини (нафти й газу) розвиваються галузі хімії полімерів: органічна хімія, вироб­ництво синтетичних смол, пластмас, синтетичного каучуку, штуч­них та хімічних волокон, гумово-технічних виробів та шин тощо. Специфіка сировинної бази зумовлює широкі можливості роз­міщення підприємств даного типу: в сировинних зонах, у місцях споживання, на шляхах транспортування сировини та напів­фабрикатів у пунктах з вигідним транспортно-географічним поло­женням.

Світова система машинобудування. Машинобудування — сис­тема взаємопов'язаних галузей, які, виготовляючи машини й устат­кування, забезпечують технічне переозброєння всього господарст­ва, задовольняють споживчий попит населення на різноманітні апарати та прилади побутового призначення, створюють основу економічного та оборонного потенціалу окремих країн. Особливо важливим є внесок машинобудування в прискорення темпів НТР та інформаційної революції, інтенсифікацію економічного роз­витку та підвищення продуктивності праці як за рахунок постій­ного технічного прогресу в самій галузі, так і за рахунок забезпе­чення всіх галузей господарства найновішими знаряддями праці. Серед промислових систем машинобудування вирізняється особ­ливо великою складністю та розгалужешстю внутрігалузевої струк­тури, широким асортиментом продукції, активною участю в тери­торіальному та міжнародному поділі праці.

253

Розділ III

У промисловості економічно розвинутих країн на машинобу­дування, як правило, припадає 25—40 % вартості виробленої промислової продукції. Недостатній розвиток машинобудування навіть за високих показників розвитку інших промислових вироб­ництв — суттєва структурна вада економіки. Машинобудівні ви­робництва групують у кілька галузевих об'єднань. Основними серед них є насамперед «загальне машинобудування» (промислове устаткування, верстати, сільськогосподарські машини та ін.), транс­портне машинобудування (автомобілі, літаки, кораблі, рухомий склад залізниць та ін.) та електротехнічне й електронне машино­будування (всі види електроустаткування, різноманітна електрон­на апаратура тощо). Дещо поступаються їм точна механіка та оптика. Особливий сектор становить військове машинобудування. До цієї ж системи належать металообробна промисловість (мета­локонструкції, металічні побутові вироби тощо) та різноманітні машиноремонтні підприємства.

Як ми вже зазначали вище, сучасні тенденції розвитку поляга­ють у значному збільшенні обсягів наукових досліджень та зрос­танні виробництва в наукоемких галузях, особливо в таких галузях машинобудування, як радіоелектроніка, виробництво ЕОМ, офіс­ного устаткування, сучасних засобів зв'язку, приладобудування, виробництво роботів, авіакосмічне виробництво.

У світовому машинобудуванні лише перша десятка країн спро­можна виробляти всю номенклатуру машинобудівної продукції. Це США, Японія, Росія, ФРН, Велика Британія та Франція, а також, певною мірою, Китай, Канада, Італія та Україна, їхня сумарна частка у випуску машинобудівної продукції становить приблизно 3/4 світового показника, машинобудівні фірми саме цих країн — основні лідери світового науково-технічного прогре­су. Велика група малих промислово розвинутих країн Європи (особливо Нідерланди, Бельгія, Швеція, Швейцарія, Чехія та ін.), «нових індустріальних країн» (а надто Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Мексика) та деякі економічно сильніші країни Азії (наприклад, Індія, Туреччина) спеціалізуються на випуску ок­ремих видів машинобудівної продукції, з якими вони виходять на світовий ринок. У багатьох країнах, що розвиваються, теж уже з'явилися окремі підприємства машинобудування, покликані зменшити імпортну залежність з цієї продукції.

12. Тенденції розвитку галузевої структури світової економки

Контрольні запитання

® Перелічіть основні сучасні глобальні суспільно-економіч-ні процеси та умови середовища, які впливають на розвиток структур світового господарства.

2. У чому суть різностадійності розвитку світового госпо­ дарства?

3. Яким чином явище різностадійності розвилку пов'я­ зане з формуванням типології країн?

@ У чому принципові відмінності структур господарства посгіндустріальної епохи від господарських структур епохи індустріальної?

© Порівняйте відмінності господарства країн з перехід­ною економікою — «нових індустріальних країн» та постсоціалістичних країн.

(D Окресліть різноманітність ситуацій у господарстві країн, що розвиваються.

© Діяльність яких міжгалузевих систем господарства країн набуває глобальних масштабів?

(D Схарактеризуйте схему будови однієї зі світових між­галузевих систем господарства за вибором.

254

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

виснаження родючості грунтів, ерозію грунту, його заболочуван­ня, зниження біологічної продуктивності природних пасовищ, засолення і заболочування площ, які зрошуються, тощо.

Таблиця 13.1 Світовий земельний фонд

13. Сучасний стан та перспективи розвитку сільськогосподарського виробництва

__ Сільське господарство — одна з головних галузей матеріального виробництва, і саме воно визначає специфічний спосіб життя 2,3 млрд осіб. Це насамперед стосується країн, що розвиваються, де в сільському господарстві в середньому зайнято майже 60 % населення, а в багатьох найбільш відсталих країнах ця частка ще більша. В цілому ж у цій галузі зайнято близько по­ловини економічно активного населення планети. Сільськогос­подарські угіддя становлять ЗО % суходолу. Загальна площа світо­вого земельного фонду дорівнює 134 млн км² (13,4 млрд га). 3 окремих великих регіонів найбільшим земельним фондом воло­діють Африка, СНД, Азія, Північна і Південна Америка (див.

табл. 13.1).

Найбільш пінні землі, що обробляються, становлять усього 11 % світового земельного фонду. Великими площами земель, що обробляються, володіють США (190 млн га), Індія (160), Росія (134), Китай (95), Канада (46), Казахстан (36), Україна (34).

Природні луки й пасовиська в усіх регіонах світу, за винятком Європи, помітно переважають над землями, що обробляються, а в Австралії це перевищення сягає більш ніж десятикратної ве­личини.

; Головна проблема світового земельного фонду сьогодні — це деградація сільськогосподарських земель. Під цим учені розуміють

256

Регіони	Загальна площа		Сільськогосподарські землі, %
	млн км	на душу населення, га	землі, що обробляються	природні луки й пасовища
СНД	22,1	8,1	10	17
Зарубіжна Європа	5,1	1,0	29	18
Зарубіжна Азія	27,7	1,1	17	20
Африка	30,3	6,4	11	26
Північна Америка	22,4	6,1	12	16
Південна Америка	17,8	7,3	7	20
Австралія і Океанія	8,5	37,0	5	54
Світу цілому	134,0	3,0	11	23

За деякими розрахунками, людство вже втратило 2 млрд га колись продуктивних земель. Тільки через ерозію, яка поширена не лише в найбільш відсталих, а й в багатоземельних економічно розвинутих країнах, щорічно з сільськогосподарського обороту вилучається 6—7 млн га. Приблизно половина зрошуваних земель світу охоплена засоленням і заболочуванням, що також призво­дить до щорічної втрати 1,5 млн га.

Найбільш очевидний результат усіх цих негативних явищ — помітне скорочення оброблюваних земель, що припадають на душу населення. Так, у колишньому СРСР відповідний показник зменшився з 1,03 га у 1960 р. до 0,81 в кінці 80-х років (табл. 13.2). А в окремих країнах світу забезпеченість землею скоротилася до катастрофічного рівня (в Китаї —до 0,09 га, Єгипті —до 0,05 га).

п 0-І42 . 257

Розділ III

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

Таблиця 13.2
Забезпеченість ріллею з розрахунку на душу населення
	Регіони	Забезпеченість ріллею, га
	Австралія та Океанія	1,87
	снд	0,81
	Північна Америка	0,65
	Південна Америка	0,49
	Африка	0,30
	Європа	0,28
	Азія	0,15

Сільське господарство — складна виробнича, соціальна та екологічна система, де взаємодіють безліч економічних, соціаль­них і біологічних факторів. Сільськогосподарські підприємства не тільки забезпечують потреби суспільства у продовольстві й сировині для промисловості, а й беруть участь у відтворенні його демографічного і трудового потенціалу, відновленні екологічної рівноваги та збереженні навколишнього середовища.

На відміну від інших сфер виробництва сільське господарство ведеться на великих площах і територіально розпорошене. У ньому використовуються земля (основний засіб виробництва), світло, тепло, вода та живі організми — рослини і тварини. Разом із тим частка сільського господарства у створенні валового внутрішнього продукту (ВВП) в окремих країнах світу значно скоротилася (див. табл. 13.3).

Головною галуззю сільського господарства є рослинництво. Ос­нова рослинництва — зернове господарство. Зернові культури ста­новлять найважливішу групу продовольчих культур, які дають зерно — основний продукт харчування людини, корми для сільськогосподарських тварин і сировину для багатьох галузей промисловості.

U Зернові культури займають майже половину посівних площ світу (720 млн га), а річне збирання зерна у світі становить 1,8— 1,9 млрд т. Головні зернові культури — пшениця, кукурудза, рис — забезпечують 3/4 світового виробництва зерна. Провідні ви­робники пшениці у світі — США, КНР, Індія, Франція, Канада, Австралія, Казахстан, Pock, Україна. Основні райони вирощуван­ня кукурудзи — Північна та Південна Америка. США є ви­робником до 50 % світового врожаю кукурудзи. Значні врожаї збирають у Китаї, Бразилії, Мексиці, ПАР. Рис як головна продо-

258

вольча культура більш ніж половини населення Землі вирощу­ється переважно на затоплених територіях. Понад 90 % світових посівів рису знаходиться у країнах Азії, в тому числі близько 60 % в Індії та Китаї. За рівнем його виробництва виділяються Китай (36 %), Індія, Індонезія, В'єтнам, Японія, Бангладеш, Таїланд, Філліпіни.

Таблиця 13.3 Частка сільського господарства у ВВП окремих країн світу, %

Країни	1980	1994	Країни	1980	1994
Велика Британія	2	1	Сальвадор	38	14
Німеччина	4	1	Греція	20	16
Австрія	4	2	Туреччина	23	16
США	3	2	Китай	ЗО	21
Франція	4	2	Індія	38	ЗО
Японія	4	2	Бангладеш	50	ЗО
Австралія	5	3	Мозамбік	37	33
Італія	6	3	Малі	58	42
Данія	6	4	Непал	62	44
Фінляндія	10	5	Чад	54	44
Республіка Корея	15	7	Гана	58	46
Уругвай	14	8	Уганда	72	49
Таїланд	23	10	Бурунді	62	53
Малайзія	22	14

У країнах помірного клімату для фуражних і частково продо­вольчих потреб вирощують ячмінь. Він поширений в Україні, Росії, Китаї, Чехії, США, Канаді. Овес вирощують у Росії, Польщі, Франції, Великій Британії, близько 50 % його посівів — у США й Канаді. Жито поширене в Росії, Білорусі, Польщі, ФРН, Франції. Із зернобобових зернових культур найбільш популяр­ними є соя (в основному в США, Китаї, Бразилії, Індонезії), горох (у Європі, Азії, Африці тощо).

Технічні культури (цукрову тростину, бавовник, каучуконоси, виноград, чай, каву, какао) вирощують в екваторіальному, тро­пічному і субтропічному поясах. У помірному поясі поширені

259

Розділ III

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

льон-довгунець, соняшник, соя, цукрові буряки. Найважливішу технічну культуру —бавовник —вирощують переважно в країнах, що розвиваються (Індія, Пакистан, Бразилія, Єгипет, Туреччина). Основні виробники бавовни-волокна — Китай, Узбекистан, Тад­жикистан, США; джуту — Індія, Бангладеш, Шрі-Ланка. Більше половини вирощуваного в світі цукру отримують з цукрової трос­тини (Куба, Мексика, Бразилія, США, Аргентина, Індія, ПАР, Єгипет).

Головні райони виробництва цукрових буряків — СНД, Поль­ща, Чехія, Словаччина, ФРН, Франція, США. З олійних най­більше культивують соняшник (Росія, Україна, Болгарія, Арген­тина, Уругвай) та сою (США, КНР, Росія, Бразилія).

Основними експортними товарами країн, що розвиваються, є чай (Індія, Шрі-Ланка), кава (Бразилія, Колумбія, Мексика, Індія, країни Східної Африки), какао (Бразилія), арахіс (країни Азії, Африки, Америки), олійна пальма (Конго, Індонезія, Малайзія). ^Важливою галуззю сільського господарства є тваринництво. Воно розвинуте в усіх регіонах світу. Ця галузь дуже різноманітна за складом, напрямами (м'ясне, молочне, вовняне тваринництво), рівнем інтенсивності та продуктивності. Тваринництво забезпечує населення продуктами харчування (молоко, масло, м'ясо, сало, яйця та ін.), легку і харчову промисловість — сировиною (вовна, шкіра, м'ясо, молоко та ін.), дає живу тяглову силу (коні, воли, осли, мули, верблюди, олені), деякі корми (кісткове борошно та ін.)., лікарські засоби (гормони, сироватки) та органічні добрива.

Провідна ділянка тваринництва — скотарство. Світове пого­лів'я великої рогатої худоби становить 1,3 млрд, у тому числі 225,3 млн корів. Близько 35 % світового поголів'я зосереджено в Азії, головним"чином в Індії та Китаї; більше 17 % —у Південній Америці, переважно в Бразилії, Аргентині і Колумбії; близько 15 % — у Північній Америці, з них майже 2/3 у США; 14 % — в Африці (Ефіопії, Судані, ПАР, Нігерії); 15 % —в Європі (Фран­ція, ФРН, Польша, Україна); близько 2 % — в Австралії. 97 % світового поголів'я буйволів зосереджено в Азії.

Свинарство розвинуте в Європі, Азії, Північній Америці, в районах з інтенсивним землеробством. Поголів'я свиней стано­вить понад 850 млн. Майже половина його зосереджена в Азії, в тому числі в Китаї (перше місце у світі). Серед інших країн за рівнем свинарства виділяються США, Бразилія, ФРН, Данія, Франція, Велика Британія, Нідерланди, Угорщина. l Вівчарство як галузь тваринництва, що займається розведен­ням овець з метою одержання продуктів харчування і сировини

260

для легкої та харчової промисловості, найбільш розвинуте в краї­нах з багатими пасовиськами. Світове поголів'я овець —1,2 млрд. Понад 1/3 цих тварин зосереджене в Азії (Китай, Індія, Туреч­чина, Іран, Пакистан, Афганістан, Казахстан, Узбекистан, Кир­гизстан, Туркменія); більше 18 % —в Австралії та Новій Зеландії; 16,5 % — в Африці (ПАР, Ефіопія, Алжир та ін.); понад 16 % — в Західній та Східній Європі (Велика Британія, Румунія, Іспанія, Франція); 8,9 % —у Північній Америці, в основному в Аргентині, Бразилії, Уругваї, Перу.

В цілому кількість поголів'я свійських тварин у світі та окремих його регіонах показано в табл. 13.4.

Таблиця 13.4 Поголів'я свійських тварин у світі та окремих його регіонах, млн голів

Вид тварин	Світо­ве по­голів'я	СНД	Західна Євро­па	Західна Азія	Аф­рика	Пів­нічна Аме-	Латин­ська Аме-	Авст­ралія та Оке-
						рика	рика	анія
Велика
рогата
худоба	1300	120	150	400	190	115	290	35
Свині	850	80	200	400	10	65	90	5
Вівщ	1200	140	140	380	240	10	125	106

Основну кількість м'яса, молока та іншої тваринницької про­дукції виробляють розвинуті країни світу. Країни, що розвивають­ся, забезпечені тваринними білками дуже погано. В цілому у світі виробляється більше 160 млн т м'яса. Основні його виробники — країни Західної та Східної Європи, Північної Америки і КНР. Середньорічне споживання м'яса на душу населення світу — менше 35 кг. Украй низьким є рівень споживання м'яса в країнах Африки, більшості країн Латинської Америки і Південно-Східної Азії, в той час як у провідних країнах він сягає 120—130 кг.

Дедалі більшого значення у виробництві м'яса набуває птахів­ництво, особливо у США,, країнах Західної Європи. Птахівництво — одна з найдинамічних галузей світового сільського господарства. Світове поголів'я птиці — понад 120 млрд. Із загальносвітового поголів'я курей на Азію припадає більше 40 % (близько 1/2 в Китаї, 1/5 в Японії, Індії та Індонезії); на Європу —близько 17 % (найбільше у Франції, Великій Британії, Італії, Румунії); на Пів­нічну Америку —до 11 % (близько 1/2 в США, 1/4 в Мексиці);

261

Розділ ПІ

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

на Південну Америку — близько 10 % (2/5 у Бразилії); на Африку — 9 % (Нігерія, Ефіопія, Єгипет, ПАР). Світове вироб­ництво пташиного м'яса становить близько 45 млн т, яєць — понад 500 млрд шт.

За останні десятиліття птахівництво розвивалося найбільш ви­сокими темпами порівняно з іншими галузями тваринництва: приріст виробництва у світі щорічно становив 5 %, в Азії — 7,5 %, а в Китаї —12 %. За прогнозами, світове виробництво м'яса птиці буде зростати щорічно на 4—5 %. З усієї продукції птахівництва до 80 % складають кури, 15—17 % — індики.

Перевагами птахівництва є нижчі, порівняно з іншими видами м'яса, ціни, висока якість м'яса (низький вміст жиру і високий — білка), а також можливість його приготування у найрізноманіт­ніших формах.

Прискореному розвитку сільськогосподарського виробництва сприяла «революція землеробства», а згодом — іще більшою мі­рою — «промислова революція». Промисловість виробляла для сільського господарства дедалі більшу кількість робочих та сило­вих машин, які постійно вдосконалювалися й урізноманітнюва­лися. Широке застосування сучасної високопродуктивної техніки, електрифікація, хімізація, використання досягнень біологічної нау­ки, запровадження науково-господарської організації значно змі­нили сільськогосподарське виробництво і систему його зв'язків. Багато трудових процесів набувають промислового характеру.

Процес індустріальної перебудови сільського господарства, який називають «зеленою революцією», у США, Канаді, Великій Британії в основному був здійснений ще напередодні війни, а в більшості інших країн Західної Європи і в Японії — у 50—60-х роках. Можна стверджувати, що на сьогодні постіндустріальні країни перебувають вже на принципово новому етапі «біотехнологічної революції», який характеризується широким застосуванням біо-технології, ЕОМ, абсолютно нових способів захисту рослин, обробітку грунту, зрошення та ін. Що ж стосується застосування терміна «зелена революція» в 60—70-ті роки, то це було пов'я­зано з перенесенням її нововведень на грунт країн, що розвива­ються.

«Зелена революція» у країнах, що розвиваються, має три головні компоненти. Перший з них — виведення нових сортів сільсько­господарських культур. З цією метою було створено 13 міжна­родних науково-дослідних центрів, які спеціально вивчали різноманітні агросистеми, котрі представлені в країнах, що розвиваються. Місцезнаходження їх такі: Мексика (кукурудза,

262

пшениця), Філіппіни (рис), Колумбія (тропічні продовольчі куль­тури), Нігерія (продовольчі культури гумідних та субгумідних тро­пічних областей), Кот д'Івуар (рис), Перу (картопля), Індія (про­довольчі культури посушливих тропічних районів) та ін.

/Другий компонент «зеленої революції» —це іригація (штучне зрошення). Вона особливо важлива тому, що нові сорти зернових культур можуть реалізувати свій потенціал тільки в умовах доброго водозабезпечення. Тому з початком «зеленої революції» в багатьох країнах, що розвиваються, особливо азійських, зрошенню стали приділяти особливу увагу.

Третій компонент «зеленої революції» — застосування сучас­ної техніки, добрив, засобів захисту рослин. І хоча загальний рівень механізації та хімізації сільського господарства в країнах, що розвиваються, ще явно недостатній, у цьому напрямі вже є певні зрушення, Прикладом можуть слугувати Мексика, Бразилія, інші країни. \

На сьогодні сільське господарство країн, що розвиваються, внутрішньо дуже неоднорідне і включає два зовсім різні сектори — традиційний і сучасний.

До традиційного (споживацького або малотоварного) сектора належить переважна більшість сільського населення країн, що розвиваються, тобто мінімум 100 млн осіб у Латинській Америці, 280 млн в Африці і 700 млн в Азії. Це дрібні й найдрібніші споживацькі господарства, чимала частка яких не в змозі про-кормити велику селянську сім'ю. Вони майже не використовують ні техніки, ні мінеральних добрив. Переважає примітивне мотичне землеробство, що залежить передусім від витрат живої праці. В таких господарствах, як правило, немає спеціалізації. Селяни вирощують ті продовольчі культури — зернові, зернобобові, ямс, які становлять основу харчування і дають «найдешевші» калорії.

Аграрні реформи, що проводяться в більшості країн, далеко не скрізь змінили загальну ситуацію, слабко вплинувши на інтенсифікацію і підвищення товарності сільського вироб­ництва.

Це можна проілюструвати на прикладі стану його механізації та хімізації. В країнах, що розвиваються, досі вручну обробляється 1/4, за допомогою тяглової сили — 1/2, а тракторами — 1/4 всієї ріллі. Хоча тракторний парк цих країн в останній час збільшився до 4 млн машин, усі вони разом узяті мають менше тракторів, ніж США. У зв'язку з цим на 1 тис. га, скажімо, у Латинській Америці припадає всього п'ять тракторів, а в Африці — один. Все це,

263

Розділ НІ

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

природно, не може не позначитися на показниках врожайності. При середній врожайності зернових у світі 25 ц/га в Африці юна становить лише 12 ц/га, а у Тропічній Африці є господарства, де збирають 1 ц/га або й того менше.

Що стосується сучасного сектора сільського господарства кра­їн, що розвиваються, то це велике капіталістичне виробництво, немовби «вбудоване» в традиційну аграрну економіку цих країн. Представлений цей сектор передусім великими добре організо-

.ими плантаціями, які займають кращі землі, широко вико­ристовують найману робочу силу, машини, добрива, штучне зро­шення. Однак такі плантації спеціалізуються переважно на одній товарній культурі (цукрова тростина, кава, какао, чай, каучук, банани, бавовник, олійна пальма), а їх виробництво зорієнтоване насамперед на зовнішні ринки.

\ Найбільш високого рівня нині сягає сільське господарство розвинутих країн Заходу, які вступили в постіндустріальну стадію свого розвитку. Різке зниження частки цієї галузі у ВВП, а також у зайнятості економічно активного населення аж ніяк не означає її занепаду. Навпаки, це свідчить про глибоку структурну перебу­дову галузі, про докорінну зміну її місця в загальній системі економіки, про органічне поєднання сільського господарства з іншими галузями, а також наукою, про формування агропромис­лового комплексу та агробізнесу.

Сучасне сільськогосподарське виробництво неможливо уявити ізольованим, що розвивається і функціонує поза національною еко­номікою. В реальному житті воно базується на міжгалузевій ви­робничій кооперації, котра пов'язує сільське господарство і сполу­чені з ним галузі економіки, які, з одного боку, поставляють сіль­ському господарству засоби виробництва та всі необхідні технічні умови виробництва; з іншого — переробляють сільськогоспо­дарську сировину і доводять готові продукти харчування до спо­живача.

На основі такої взаємодії різних галузей виникає агропро­мисловий комплекс (АПК). АПК — це функціональна багатога­лузева підсистема, що виражає взаємозв'язок, взаємодію сільсько­го господарства та поєднаних з ним галузей економіки з вироб­ництва сільськогосподарської техніки, сільськогосподарської про­дукції, її зберігання, транспортування, переробки та реалізації. Формування АПК пов'язане з переходом сільського господарства до машинної стадії виробництва, яка значно поглибила і роз­ширила технологічні та функціональні зв'язки сільського госпо­дарства з іншими галузями економіки.

264

Практично всі галузі національної економіки тієї чи іншої країни прямо чи опосередковано беруть участь у функціонуванні АПК, структура якого охоплює три сфери:

• І сфера — виробництво засобів виробництва для сільського господарства;

• II сфера — власне сільське господарство;

• III сфера —переробка, зберігання і реалізація готової продукції.

Розвиток міжгалузевої кооперації приводить до того, що у вартості продукції, яка виробляється в межах АПК, весь час зрос­тає частка першої і третьої сфер і знижується частка другої сфери. Так, у середині 90-х років співвідношення між цими сферами становило ЗО : 10 : 60. Звідси і скорочення частки сільського гос­подарства у ВВП.

Структура агропромислового комплексу США, наприклад, має такий вигляд: І сфера — 33,2 %, де зайнято 25,4 % населення, що працює в агропромисловому комплексі; II сфера — саме сільське господарство: 8,7 %, частка зайнятих 11,7 %; III сфера — 58,1 %, частка зайнятих — 62,9 %.

Фірми першої сфери, що орієнтуються на підвищення ефек­тивності системи агропромислового комплексу, є ініціаторами наукових розробок, базою практичного розв'язання значних між­галузевих проблем. Прискорення науково-технічного прогресу в усіх галузях економіки за умов конкуренції створює для фірм І сфери постійну необхідність упроваджувати новітні засоби ви­робництва. Фірми І сфери перетворюються на центри, що визна­чають напрями технічного прогресу, розробляють нові техноло­гічні методи виробництва, що дають змогу ефективно експлуату­вати техніку в сільському господарстві і гарантувати не тільки якість засобів виробництва, а й їхню конкурентоспроможність. Це проявляється у постійному зростанні техніки, збільшенні її оди­ничних потужностей, у зміні технології, організації автомати­зованих систем у сільському господарстві та ін.

Важливою складовою АПК є продовольчий комплекс (ПК), до якого входять галузі переробки сільськогосподарського нехарчо-вого призначення.

Поняття «продовольчий комплекс» особливо стосується еко­номіки країн Заходу, де по суті відсутнє виробництво власне технічної сировини: бавовни, льону та ін. У США на частку продовольчого комплексу припадає 9/10 усієї продукції, що ви­робляється АПК.

Матеріальною основою формування сучасного АПК є, по-перше, поглиблення суспільного поділу праці; по-друге, вироб-

265

Розділ TIT

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

ничо -технічне кооперування сільського господарства з іншими галузями національної економіки, яке безперервно розширюється і поглиблюється. На сьогодні безпосередній виробник сільсько­господарської продукції (наприклад, фермер), як правило, не до­водить до повного ступеня готовності до споживання свою про­дукцію.

Чим більше розвинута міжгалузева кооперація, тим менша частка сільського господарства у вартості кінцевого продукту АПК. У США, скажімо, в структурі валового національного продукту країни питома вага агробізнесу становить 15,8 %, у тому числі: фермерство — 1,4 %, матеріальне забезпечення фермерських господарств — 5,2%, переробка — 2,7 %, транспорт — 0,6 %, оптова і роздрібна торгівля продуктами харчування — 5,9 %.

Індустріалізація сільського господарства відіграє ключову роль у якісних процесах в АПК та економіці в цілому. Вона веде до скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві; змен­шення нетоварної частки продовольства, що споживається сільсь­ким населенням; збільшення частки міського і несільськогос-подарського населення; до переходу функції з приготування їжі від домашнього господарства до сфери громадського господарства на промисловій основі.

Наприклад, сьогодні 27,3 % американців мешкають у сільській місцевості, але лише 1,9 % живуть на фермах. Один фермер вироб­ляє продукцію для 129 людей (94 у США і 35 поза межами країни). При цьому США забезпечують 43 % світового виробництва соєвих бобів, 21 % бавовни, 34 % кукурудзи, 12 % пшениці.

У країнах Західної Європи, на відміну від США, формування ПК відбувалося не тільки в межах національної економіки, а й на основі світогосподарських зв'язків. Це зумовлено тим, що країни Західної Європи не забезпечували себе повністю не тільки сільсько­господарською сировиною, а й необхідними засобами виробниц­тва. В той же час найбільші західноєвропейські харчові корпорації ведуть свою діяльність і за межами національних кордонів (при­клад — швейцарський концерн «Нестле»). В основному тут ПК функціонує в межах Європейського Союзу.

Основою сільського господарства як розвинутих країн, так і країн, що розвиваються, є фермерські господарства. 7 Ферми у країнах Західної Європи та Північної Америки, дуже йаріюючи за розмірами, є в основному сімейними. Земля, що обробляється ними, є або приватною власністю, або орендується у великих землевласників. Майже 3/4 всіх американських ферм — невеликі сімейні, на кожну з яких у середньому припадає 17,8 га

266

землі, 1,5 трактора, один вантажний автомобіль і 1,1 постійного виробника. /

Нині у^СЛІА налічується 1,9 млн фермерських господарств (проти 6,8 млн у 1935 p.). 85 % ферм є власністю фермерських сімей, 10 % —власністю товариств (партнерів), 5 % —корпорацій (головним чином сімейних). У Голландії в середньому на ферму припадає 15,4 га землі, у Фінляндії —48 га, в тому числі 13 га ріллі і 35 га лісу, у Франції — 28, ФРН — 16 га. В цілому в країнах ЄС переважає сімейна ферма з середньою площею ріллі 13,9 гаЛїай-більші середні розміри ферм у Великій Британії — 65,1 га і найменші в Греції — 4,3 га.

і^ У сільськогосподарському виробництві розвинутих країн функ­ціонують різноманітні типи підприємств, що являють собою мо­дифікації фермерського господарства, які доповнюють одна одну. Різноманітність організаційних форм в аграрній сфері ЄС та ін­ших розвинутих країн підвищує ступінь стійкості сільськогос­подарського виробництва і гарантує продовольчу забезпеченість населення цих країн.

У країнах ЄС та інших розвинутих державах іде поступова еволюція окремої частини фермерських господарств у великі гру­пові ферми, акціонерні й кооперативні, але вони поширені зде­більшого не в сільському господарстві, а в інших галузях АПК. Основу ж сільського господарства становлять дрібні та середні ферми, частка яких у Великій Британії і Швеції становить більше 60 %, у ФРН, США і Фінляндії — близько 80 % тощо.

З розвитком науково-технічного прогресу зростають і розміри фермерських господарств, обсяги виробництва, потреби в капі­талі, витрати на матеріально-технічні ресурси, ціни на землю. З цих причин деякі ферми зазнають труднощів, і їм дедалі важче забезпечувати рентабельність виробництва.

Одна з проблем фермерських господарств розвинутих країн —^; процес старіння фермерів. Так, частка фермерів віком 55 років і більше дорівнює: у Бельгії —44,3 %, Данії —45,6 %, Франції — 44,8 %, Великій Британії —44,1 %, Португалії —56,9 %, Італії — 60 %, Греції — 58,5 %. В Австрії за останні 20 років більше 60 тис. фермерів припинили ведення господарства та здали в оренду або продали землю і тварин або трансформували свій бізнес у під­приємства, де лише частину доходів дає сільськогосподарське виробництво. Кожний третій фермер не має спадкоємця. Ще гірша ситуація у ФРН. Так, у Баварії тільки 40 % фермерів мають спадкоємців, власники 120 тис. ферм старші за 45 років.

267

Розділ III

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

У зв'язку з такою ситуацією Європейська комісія оприлюднила дослідження, яке констатує, що аграрне виробництво в Євросоюзі може динамічно розвиватися і бути конкурентоспроможним лише за умови припливу нових, молодих і висококваліфікованих людей. Покращанню аграрної структури мають сприяти деякі стимули, що передбачені спільною аграрною політикою Євросоюзу. Серед них різні пільги фермерам-початківцям, здешевлення кредитів та інші форми підтримки.

Високим економічним досягненням фермерських господарств розвинутих країн сприяють різні фірми та кооперативи: поста­чальницько-збутові, впроваджувальні, посередницькі, з переробки продукції, банки та ін. На частку закупівельно-постачальницьких кооперативів у країнах ЄС припадає до 50 % обсягу поставок товаровиробникам необхідних засобів виробництва. В таких дер­жавах, як Норвегія, Фінляндія, Швеція, цей показник дорівнює близько 60 %, у США — 76 %. Основою кооперативної поста­чальницької діяльності є забезпечення мінеральними добривами і кормами. У ряді держав кооперативам належить істотна роль у постачанні фермерів насінням тощо.

Основні типи кооперативів, що діють у США, можна поділити на три групи: маркетингово-закупівельні, постачальницькі та сер­вісні. Із загальної кількості кооперативів 51 % займається в основ­ному маркетинговою діяльністю, 37 % — діяльністю постачаль­ницького характеру, 12 % забезпечують фермерів необхідними послугами. Через кооперативи в США реалізується 81 % молока, 36 % бавовни та насіння цієї культури, 38 % зерна та насіння олійних культур, 18 % фруктів і овочів, 8 % великої рогатої худоби. В середньому ЗО % усієї сільськогосподарської продукції збува­ється через кооперативи. Постачальницькі кооперативи на 45 % забезпечують фермерів добривами, на 43 % паливом, на 28 % хімікатами, на 20 % кормами, на 14 % насінням.

Уряди розвинутих країн надають загальнодержавного значен­ня розвиткові національного сільського господарства і забезпе­ченню населення продовольством. За останні півстоліття в цих крашах широко застосовувалися різноманітні засоби державного регулювання сільського господарства. Підтримка фермерів роз­глядається як обов'язковий і безумовний елемент державної по­літики. Уряди активно підтримують своїх товаровиробників: сти­мулюють науково-технічний прогрес і структурну перебудову агробізнесу, забезпечують сприятливий режим торгівлі, оподат­кування, встановлюють мінімальний рівень доходності ферме­рів та ін.

268

Усі форми підтримки аграрного сектора економіки в крашах ОЕСР оцінювалися на початку 90-х років у середньому в 11— 14 тис. дол. на рік на одного повністю зайнятого фермера. Цей показник коливався від 2—3 тис. дол. у Швейцарії до 33 тис. у Норвегії. У країнах ЄС допомога в середньому становила 8— 10 тис. дол., у США — 20—27 тис.

Початок процесу формування багатосторонніх систем підтримки сільського господарства в розвинутих крашах припадає в основ­ному на 70-ті роки, а в 80-ті відбулося повсюдне їх посилення. Загальний рівень субсидування (прямого і прихованого, за раху­нок підвищення цін), взятий як процент від виручки за реалізо­вану продукцію, на початку та в середині цього десятиліття в цілому був досить високим, а до 1987 р. він узагалі сягнув по­ловини вартості продукції, що реалізується.

Державна підтримка сільського господарства, передусім заради підтримання його міжнародної конкурентоспроможності, привела до того, що досить значна частка доходів фермерів надходить за рахунок витрат державного бюджету, як національного, так і над­національного. Характерне в цьому плані становище у Європейсь­кому Союзі: основна частка бюджету цієї міжнародної організації йде на підтримку цін на сільськогосподарську продукцію і захист від впливу світового ринку.

Поряд із наднаціональними у Європейському Союзі функціо­нують національні системи субсидування. Прикладом масової дер­жавної підтримки сільського господарства є Франція. Тут, окрім загальних основних дотацій і субсидій, що йдуть через апарат Європейського Союзу, існує низка програм прямих виробничих субсидій. Частка цих субсидій у валовому доході сільського госпо­дарства коливається по роках від 4,6 до 15 %.

У США — країні з кращими в світі природними умовами для сільськогосподарського виробництва — також широко практи­кується пряма цільова фінансова допомога фермерам, не гово­рячи вже про систему підтримки цін, стимулювання експорту, розвитку сільської інфраструктури та ін. Тільки на 1993/94 р. із федерального бюджету на потреби аграрного сектора було виділено 63 млрд дол. З них прямі субсидії фермерам склали 20 млрд. Окрім того, держава щорічно закуповує у фермерів на 18—20 млрд дол. продовольства для цільового призначення. Закупівля цієї продукції відбувається за стабільно високими цінами. В цілому бюджетні асигнування перевищують у шість разів фермерські капіталовкладення і становлять 40 % усієї валової продукції ферм.

269

Розділ III

13. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва

Внаслідок дії угоди Уругвайського раунду ГАТТ і подальшої лібералізації міжнародної торгівлі сільськогосподарськими про­дуктами та підвищення світових цін на продовольство еквівалент виробничих субвенцій у 24 державах ОЕСР знизився з 42 % в 1994 р. до 41 % в 1995 р. Під еквівалентом виробничих субвенцій (ЕВС) розуміється сума виділених державних дотацій до вартості агропродукції. Однак, незважаючи на прагнення обмежити дер­жавні субвенції аграрному сектору., в абсолютному вираженні вони зростають. Так, у 1995 р. вони становили (без нових членів ОЕСР — Мексики і Чехії) 182,4 млрд дол. у порівнянні з 178,4 млрд дол. в 1994 р. Більше половини цієї суми в 1995 р. склали дотації аграрному виробництву.

Між окремими країнами ОЕСР існують істотні відмінності у рівні державного субвенціювання аграрного сектора. Еквівалент виробничих субвенцій найбільш високий у Швейцарії (81 %), Ісландії (75 %), Японії та Норвегії (74 %), а найменший —у Новій Зеландії (4 %) і Австралії (9 %). У США рівень ЕВС знизився з ЗО % на середину 80-х років до 19 % у 1995 р. •

Що стосується країн Центральної й Східної Європи та СНД, то одним із важливих результатів аграрного реформування в цих краї­нах є зміни соціально-економічної структури аграрного сектора.

По-перше, набагато скоротилася частка державних сільсько­господарських підприємств. Так, на нових землях Німеччини в 1989 р. було 580 народних (державних) господарств і підприємств з 15 % зайнятих і 7,5 % земельної площі. Землі народних госпо­дарств тепер продаються або здаються в оренду. При цьому госпо­дарства попередньо діляться на оптимальні, з точки зору ефек­тивного господарювання, ділянки. В Чехії 99 % угідь державних господарств продається на аукціонах. В Угорщині в ході реорга­нізації державних господарств їхні робітники і службовці отри­мали земельні ділянки, за винятком спеціалізованих державних господарств, земля яких не підлягає розподілу.

По-друге, помітно розширилися організаційні форми сільсько­господарських підприємств (командитні товариства, повні това­риства, товариства на довірі, акціонерні товариства та ін.), що відповідає уявленню про аграрний сектор як систему з багатоук­ладною економікою.

У більшості країн СНД сільське господарство є однією з го­ловних галузей національної економіки. В середньому по Спів­дружності на його частку припадає 12 % загального обсягу вало­вого продукту, в тому числі в Грузії — більше половини, у Мол­дові, Киргизстані, Узбекистані та Вірменії — близько третини, в

270

Азербайджані — 27 %, Україні — близько 20 %, Білорусі та Казахстані —близько 12 % і в Росії —близько 7 %.

Аналіз основних макроекономічних показників країн СНД показує стійку тенденцію спаду виробництва як у промисловості, так і в сільському господарстві. Практично в усіх країнах (крім Вірменії) обсяги сільськогосподарського виробництва значно нижчі відповідних показників докризового періоду. Визначальним є спад виробництва в державному секторі, частка якого в загальному обсязі виробництва постійно знижується і становить близько 60 % (74 % в 1990 р). В той же час кількість працюючих у селянських (фермерських) господарствах країн Співдружності невпинно зростає. На середину 90-х років у країнах СНД зареєстровано 765,5 тис. таких господарств, за якими закріплено 33,5 млн га земельних угідь, або приблизно 44 га на одне господарство. Однак обсяг продукції, що виробляється ними, поки невеликий.

Повсюдно зменшилися ефективність використання сільсько­господарських земель і продуктивність тваринництва. В цілому по СНД посівні площі скоротилися на 28 млн га (14 %), що дорівнює посівним площам такої держави, як Казахстан. Особливо не­гативно ця тенденція відбилася на виробництві зерна. Якщо на початок 90-х років його середньорічне валове збирання було на рівні 200 млн, то за кілька років через скорочення посівних площ та зниження врожайності зернових і зернобобових культур воно зменшилося майже наполовину.

Помітно розширилися посіви нетрадиційних культур. Так, у Туркменистані частка посівів зернових за 1991 — 1996 pp. збіль­шилася з 19 до 49 %, а частка кормових культур знизилася з 26 до 8 %. В усіх державах СНД скорочується поголів'я тварин, скоро­чуються обсяги виробництва тваринницької продукції. Майже наполовину зменшилося поголів'я великої рогатої худоби в Грузії та Молдові, овець і кіз — у Грузії, Вірменії, Казахстані, Киргиз­стані, Росії, Україні. Менше третини чисельності свиней у 1990 р. залишилося в Азербайджані, Вірменії, Грузії, Киргизстані, Мол­дові, Таджикистані, Узбекистані.

Внаслідок скорочення випуску сільськогосподарської продук­ції, зменшення сировинної бази, погіршення фінансового стану переробних підприємств істотно знизився рівень забезпечення населення основними продуктами харчування вітчизняного ви­робництва. Головними причинами скорочення обсягів виробниц­тва продовольчих товарів єшізке зниження купівельної спромож­ності населення, відсутніств^ у підприємств достатніх для відтво-

271

Розділ Ш

рення обігових коштів, а також імпортна експансія і слабка кон­курентоспроможність національних споживчих товарів.

Серйозну і необгрунтовану конкуренцію вітчизняним продук­там створюють імпортні товари, часто низької якості, котрі про­даються за нижчими цінами. За рахунок імпортної продукції зрос­ла насиченість ринку за багатьма групами споживчих товарів, хоча багато з них не відповідають санітарним нормам, вимогам до якості та безпеки сировини і застосовуваних матеріалів, що є загрозою для життя і здоров'я людей.

Покращити становище — як у країнах СНД, так і s Україні зокрема — можна лише за рахунок докорінної перебудови аг­рарних відносин, запозичення досвіду провідних країн світу у розвитку сільськогосподарського виробництва.