15.6. Створення Європейського валютного союзу

Політична воля країн—членів ЄС тепер була зорієн­тована на активізацію конвергенції, скорочення інфляції, гармо­нізацію грошової політики, посилення грошової стабілізації та

317

Розділ IV

15. Європейський економічний і валютний союз

ролі емісійного банку. Наприкінці 80-х років країни ЄС взяли курс на прискорення темпів валютно-економічної інтеграції, про­голосили своєю метою створення до кінця XX ст. єдиної валюти та єдиного емісійного банку, тобто валютного союзу. Основні принципи, вимоги до економічного розвитку та механізм цього руху були окреслені у плані Ж. Делора і в Маастрихтському договорі про Європейський Союз.

Передумовою цих рішень було створення у червні 1988 р. спеціального комітету експертів під керівництвом Ж. Делора, який мав досліджувати можливості й займатися розробкою поетапного переходу до економічного та валютного союзу. Діяльності комітету значно сприяло прийняття Єдиного європейського акта, який створив можливості завершити формування єдиного економіч­ного простору в Європі наприкінці 1992 р. Це ще раз підтвердило тезу про те, що створенню відповідних інтегрованих валютно-кредитних відносин та інституцій мають передувати функціональ­на інтеграційна основа ринкових сил, і передусім постання єди­ного європейського ринку товарів, послуг, капіталів, робочої си­ли, зняття всіх перешкод, які обмежують конкуренцію.

У відповідності з програмою комітету Ж. Делора валютний союз визначається як зона, в якій спільно здійснюється політика країн—членів ЄС, спрямована на досягнення макроекономічних цілей.

Для існування валютного союзу необхідні три основні умови: •повне й остаточне конвертування валют;

• повна лібералізація руху капіталів та інтеграція банківських та

інших фінансових ринків;

• ліквідація меж коливань валютних курсів і остаточна фіксація

паритетів валют, що створить реальний грунт для заміни на­ціональних валют єдиною валютою ЄС — евро. Комітет Ж. Делора розробив конкретні етапи реалізації еко­номічного і валютного союзу. На першому етапі, який мав розпочатися з 1 липня 1990 p., слід було пройти шлях коорди­нації і гармонізації економічної та валютної політики, більш тісної кооперації у сфері грошового обігу. При цьому всі країни ЄС мали брати участь у механізмі валютних курсів відповідно до вимог спільної структури на основі створюваних структурних фондів.

Для другого етапу як основного перехідного ступеня були рекомендовані подальші заходи в галузі економічної та фінансової політики, створення європейської системи центральних банків з покроковим розподілом компетенцій щодо прийняття рішень і

318

звуженням валютного коридору при відмові від змін валютного курсу (за винятком надзвичайних випадків).

На третьому етапі виникає валютний союз, об'єднуються ре­зерви країн-учасниць, провадиться єдина грошова політика в обо­в'язкових для всіх єдиних макроекономічних умовах. Основний наголос робиться на необхідності автономної європейської бан­ківської системи, яка б не залежала ні від національних урядів, ні від органів ЄС і мала зберігати стабільність цін.

На урядових переговорах виникли дискусії не тільки від­носно принципів ЄВС та етапів його формування, а й щодо структури європейської центральної банківської системи, пра­вил фінансової політики, способів та ступенів урівняння еконо­мічних структур. Деякі країни висунули свої проекти стосовно умов перехідного етапу. Особливе бачення цієї проблеми запро­понували Франція, ФРН та Велика Британія. Так, центральним елементом французької пропозиції було створення «економіч­ного уряду» на європейському рівні, який би координував на­ціональну економічну політику та давав загальні розпорядження відносно регулювання грошової маси. На другому етапі мала вже діяти система емісійних банків, яка провадила б інтер­венцію на валютних ринках у межах визначених Радою міністрів основних напрямів.

Німецький проект базувався на положенні про виконання визначених критеріїв на другому етапі. Країни ЄС мають реалі­зувати таку бюджетну політику, яка дає змогу витримати кількісні граничні значення для бюджетного дефіциту і державної заборго­ваності. Далі, Рада керівників емісійних банків впливатиме на координацію у сфері грошової політики, дотримуючись примату національного. Останнє означало, що повноваження Федерально­го банку та його вплив на грошову політику на другому етапі залишаються в попередньому обсязі.

Пропозиція британського уряду основний акцент робила на так званому «плані твердого екю». Суть його зводиться до того, що паралельно з усіма валютами в обіг уводиться додаткова, яка обертається у кожній країні разом з національною, але не підлягає знеціненню. Тобто стабільність цієї валюти буде залишатися на рівні стабільності найсильнішої валюти. Але така пропозиція не привела б у близькій перспективі до валютного союзу. Тому схва­лення дістала німецька пропозиція, оскільки вона найповніше відбивала реальні економічні умови країн — майбутніх членів ЄВС.

319

Розділ IV

Важливим аспектом створення ЄВС є питання про критерії вимог до його учасників та їх виконання. Так звані «критерії конвергенції» були вироблені для того, щоб забезпечити одно­рідність економічної політики та економічного розвитку для створення основи для стабільного евро. Договір визначає такі критерії:

•стабільність цін. Країна-кандидат повинна мати рівень інфляції не більше 1,5 % зверх середнього значення трьох країн спів­товариства, де зафіксоване мінімальне зростання цін;

• процентна ставка. Довгострокові процентні ставки на 10-річні державні облігації не повинні виходити за двохвідсотковий ліміт над середніми ставками тих трьох країн, де вони мінімальні;

•дефіцит. Дефіцит державного бюджету має бути меншим за 3 % сукупного національного продукту;

• борг. Рівень державного боргу не повинен перевищувати 60 % сукупного національного продукту;

• валютна стабільність. Національна валюта не повинна бути девальвована протягом двох останніх років і має залишатися у дозволених межах механізму обмінних курсів.

Країни ЄС у 1996 р. зробили спроби виконати критерії конвер­генції, і ці спроби були переважно вдалими. Характерно те, що більшість країн продовжували скорочувати видатки, збільшувати надходження до бюджету та досягли невисокого рівня інфляції (у Бельгії, Люксембурзі й Фінляндії він становив відповідно — 1,4; 1,9; 1,0). У цілому стан конвергенції на 1997 р. мав такий вигляд (табл. 15.1).

Аналіз ситуації з конвергенцією та сучасні тенденції еконо­мічного розвитку країн ЄС дають підставу для висновку, що найвірогіднішими першими членами ЄВС будуть ФРН, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія, Фінляндія, Австрія та, можливо, Іспанія, Ірландія. Велика Британія, Данія та Швеція теж мають добрі шанси, але ці країни не висловили бажання приєднуватися до ЄВС із самого початку. Греція та Португалія на зазначений термін не відповідали жодному «критерію кон­вергенції».

Відносно перспектив останніх чотирьох країн можна стверджу­вати, що Велика Британія та Швеція приєднаються до ЄВС у 2003 p., а Греція намагається поліпшити свої економічні показ­ники і розраховує стати членом ЄВС уже в 2001 р. Складніші справи з Данією, жителі якої проголосували проти союзу, а тому на найближчу перспективу це питання буде відкритим.

320

Виконання критеріїв, необхідних для приєднання до ЄВС

Таблиця 15.1

Країна	Індикатори конвергенції				Відповідає критеріям чи ні
	Рівень інфляції, %	Ставки за довгостро­ковими державними облігаціями	Дефіцит бюджету	Держав­ний борг	Рівень інфляції, %	Ставки за довгостро­ковими державними облігаціями	Дефіцит бюджету	Держав­ний борг	Стабіль­ність валюти	Кіль­кість по­зитивних відповідей
			% від ВНП
Франція	1,7	8,7	-5,0	51,5	Так	Так	Ні	Так	Так	4
Люксембург	1,9	7,8	+ 0,4	6,3	Так	Так	Так	Так	Так	5
Данія	2,3	8,9	-2,0	73,6	Так	Так	Так	Ні	Так	4
Німеччина	1,6	7,8	-2,9	58,8	Так	Так	Так	Так	Так	5
Ірландія	2,4	10,0	-2,7	85,9	Так	Ні	Так	Ні	Так	3
Велика Британія	3,0	9,0	-5,1	52,5	Ні	Ні	Ні	Так '	Ні	1
Бельгія	1,4	8,8	-4,5	134,4	Так	Так	Ні	Ні	Так	3
Нідерланди	1,1	8,0	-3,1	78,4	Так	Так	Ні	Ні	Так	3
Італія	5,4	13,5	-7,4	124,9	Ні	• Ні	Ні	Ні	Ні	0
Іспанія	4,7	12,6	-5,9	64,8	Ні	Ні	Ні	Так	Ні	1
Греція	9,0	21,5	-9,3	114,4	Ні	Ні	Ні	Ні	Ні	0
Португалія	3,8	16,5	-5,4	70,5	Ні	Ні	Ні	Ні	Ні	0
Швеція	2,9	8,0	-7,0	81,4	Ні	Так	Ні	Ні	Так	2
Фінляндія	1,0	6,8	-5,4	63,2	Так	Так	Ні	Ні	Так	3
Австрія	2,0	6,0	-5,5	68,0	Так	Так	Ні	Ні	Так	3
Критерії	2,7	8,9	-3,0	60

15.7. Запровадження евро — центральна проблема створення ЄВС

На саміті у Мадриді (грудень 1995 р.) були визначені основні принципи переходу від національних валют до евро, який буде здійснено у три стадії: •прийняття рішення про склад ЄВС — у 1998 p.; •початок функціонування ЄВС — 1 січня 1999 p.; • впровадження євробанкнот та монет (найпізніше — 1 січня 2002 р.) та завершення обміну валют (найпізніше — 1 липня 2002 p.). Євро стане єдиним законним платіжним засобом на території Європейського Союзу.

Перехідний період до повномасштабного запровадження евро триватиме до трьох років. На початку стадії курси перерахунку національних валют у евро (і, таким чином, курси між ними) будуть необоротно зафіксовані. Обмінні курси дорівнюватимуть курсам перерахунку, тому національні валюти стануть не більш ніж різними вираженнями евро (останні гроші ще не матимуть фізичного втілення). Функція реалізації грошової політики пере­йде від національних банків до Європейського центрального бан­ку (ЄЦБ), який розташований у Франкфурті-на-Майні. Євро­пейська система центральних банків (ЄСЦБ) нестиме відпові­дальність за проведення кредитно-грошової політики, здійсню­ватиме валютні інтервенції лише в евро, підтримуватиме створен­ня спільного ринку нової валюти тощо.

Остання стадія переходу до евро буде характеризуватися впро­вадженням євробанкнот та монет, які замінять національні ва­люти. Не виключено, що нові та старі гроші певний час будуть у паралельному обігу. Вони спочатку охоплять фінансовий та бан­ківський сектори, наберуть сили на фондовому ринку, почнуть використовуватися великими компаніями, а потім поширяться на малі підприємства, домогосподарства та урядовий сектор.

Особливий інтерес викликає принцип фіксації курсів перера­хунку валют країн—учасниць ЄВС, які будуть необоротно зафік­совані відносно евро. Саму процедуру не визначено, але рішення про курси перерахунку має бути прийнято одностайно, щоб не створювати ризику «валютного демпінгу» перед уведенням нової валюти.

Незважаючи на плідні результати Мадридського та Дублін­ського (грудень 1996 р.) самітів, іще чимало принципових питань потребують свого рішення. Мова йде про те, які країни стануть

322

першими членами ЄВС, якими будуть обмінні курси, законодавче регулювання процесу переходу, терміни й темпи обміну націо­нальних валют на евро.

Важливо й те, що не всі країни бажають бути першими в ЄВС. Ще багато хто вважає, що темпи, задані Маастрихтськими уго­дами, надзвичайно швидкі. Тому не зовсім ясно, як будувати відносини країнам, які не ввійдуть до ЄВС з самого початку. Очевидно, що введення евро в певній групі країн створить гострі проблеми валютних відносин між сферою єдиної валюти і краї­нами ЄС поза нею. По суті на практиці замість одного валютного союзу доведеться регулювати два. Введення єдиної валюти може викликати й певну політичну загрозу. Забезпечення інтеграційних критеріїв може призвести до значного скорочення бюджетних витрат, урізання соціальних програм, навіть до певної нестабіль­ності в суспільстві. Але ті величезні переваги, які несе інтеграція на шляху до європейського економічного та валютного союзу, настільки незаперечні, що цей процес, націлений на майбутнє, набирає необоротного характеру.

Перші результати функціонування евро вії країнах ЄС дають підстави стверджувати, що у XXI ст. вона може стати провідною міжнародною валютою. Підраховано, що витрати західноєвро­пейського бізнесу при введенні євро сягнуть 35 млрд дол., але переваги обіцяють бути більшими. На 15 % зменшаться витрата компаній на операції з обміном валют. Євро обслуговуватиме третину світової торгівлі. Перші переваги відчують фінансові інс­титуції, аудиторські та консалтингові фірми, розробники програм­ного забезпечення. Позитивним має бути вплив євро на конку­ренцію на внутрішньому європейському ринку.

Експерти вважають, що функціонування євро змінить систему руху капіталів у Європі та вплине на світову фінансову систему, яка може стати триполярною — долар, євро та єна. Менша кіль­кість, але більша питома вага основних валют приведе до більш стабільних двосторонніх обмінних курсів, відбудеться реструк­туризація сфери фінансових послуг, зросте ліквідність фінансових зобов'язань, загостриться конкуренція між фінансовими інсти­туціями, підвищиться рівень прозорості фінансових послуг. Через процеси формування обмінних курсів і процентних ставок буде здійснюватися вплив не тільки на рух капіталів, а по суті на всю систему факторів виробництва. Вони залежатимуть від макро-економічної та структурної політики в зоні євро, а зважаючи на розміри території ЄС, економічний потенціал угруповання та

323

Розділ IV

15. Європейський економічний і валютний союз

зростання глобалізаційних тенденцій підсилиться його вплив на зміни макроекономічної ситуації у світовому господарстві.

Під кінець століття почало набувати дедалі більшого значення питання про розширення Європейського Союзу, зокрема за раху­нок країн Центральної та Східної Європи. Це, безумовно, потре­бує від першочергових кандидатів до вступу в ЄС проведення низки глибоких економічних та політичних заходів, спрямованих на адаптування їхніх господарств до нині чинних умов європейсь­кої економіки. З цього погляду країни, які є потенційними чле­нами угруповання, Комісія ЄС поділила на три групи: перша — країни, з якими було розпочато конкретні переговори про вступ до ЄС; друга —ті країни, переговори з якими перенесено на більш пізній термін; остання група охоплює ті країни, для яких при­єднання до ЄС —досить віддалена мета і які на даний момент не є асоційованими членами угруповання.

В 1998 р. Комісією ЄС було розроблено програму «Агнета 2000», в якій проведено оцінку десяти країн — кандидатів на вступ до угруповання з точки зору адаптованості їхньої економіки до умов ЄС. Найбільше відповідають економічним вимогам, на дум­ку КЄС, лише такі країни, як Чехія, Угорщина, Польща, Сло­венія, Словаччина та Естонія, з яких перших чотири — майже повністю. Нинішня співпраця ЄС із країнами Центральної та Східної Європи, спрямована на поступову адаптацію їхніх еконо­мічних показників (ефективність ринкового господарства, макро-економічна стабільність, стан інституційної структури, розвиток ринку капіталів та ін.) до цього угруповання, сприяє вирівню­ванню економічних дисбалансов, що мають місце в цих країнах, створює передумови для реформування фінансової сфери згідно з вимогами ЄС.

Щодо місця та можливостей України в цьому процесі, то вони визначаються тим, що наша країна віднесена до третьої групи потенційних претендентів на членство в ЄС. Уряд нашої держави визначив за стратегічну мету інтеграцію до ЄС, але для цього треба докласти багато зусиль, пов'язаних з поетапним подоланням від­сталості України за багатьма показниками, невідповідності бага­тьом критеріям ЄС, невизначеності пріоритетів зовнішньої по­літики та ін.

15.8. Структурна та науково-технічна політика ЄС*

Стратегічна мета економічної політики ЄС полягає в укріпленні, оновленні та реструктуризації промислової бази, ство­ренні міцного економічного та валютного союзу при одночасному збільшенні частки внутрішнього споживання продукції передових галузей країн—членів угруповання і підтриманні її конкуренто­спроможності на світовому ринку. В основі цієї політики — інтеграційні інтереси всього ЄС, і передусім найбільш економічно розвинутих країн.

Структурна політика ЄС — це система дій урядів, спрямо­вана на перерозподіл ресурсового потенціалу для створення, розвитку та якісного оновлення бази економічного зростання. Вона будується на основі вироблення національних пріоритетів структурних перетворень промисловості та формування методів регулювання для забезпечення концентрації ресурсів і капіталів на пріоритетних напрямах (економічне зростання зумовлене переливанням ресурсів та капіталів зі збиткових видів діяльності

у прибуткові).

У країнах ЄС концептуально прийнятий п'ятирівневий підхід побудови структурної політики, який охоплює загальноекономіч­ний, галузевий, технологічний, регіональний та міжнаціональний блоки. Всі вони переплітаються на практиці. Зокрема, індиві­дуальне регулювання окремих галузей пов'язується із загально­економічними методами стимулювання виробництв тощо. Так, при встановленні єдиних для всіх ставок податку на прибуток для пріоритетних галузей та виробництв передбачаються податкові

пільги.

Головним національним пріоритетом структурних перетворень у країнах ЄС є технологічна перебудова промисловості на основі ресурсозберігальних технологій для забезпечення конкуренто­спроможності національних економік. Проведення структурних перетворень промисловості потребує нового погляду на питання ранжування галузевої структури економіки по групах. Зазвичай виділяють групи: • базових галузей промисловості, що є основними у структурі

економіки;

•перспективних галузей, які визначають базу економічного зрос­тання;

*Матеріал підготовлений Л. С. Поліщук.

324

325

Розділ IV

15. Європейський економічний і валютний союз

•підгалузей або виробництв, що підлягають частковому за­криттю або ліквідації, тобто структурно-депресивних.

До пріоритетних належать також базові галузі, що виробляють інвестиційні ресурси. Наприклад, машинобудування — це вироб­ництво засобів виробництва для технічного переоснащення пріо­ритетних підприємств та будівництва нових.

Структурні перетворення, що проходять у країнах ЄС, поси­люють процеси міжнародної інтеграції та спеціалізації, сприяють відкритості національних економік. Завданням держави стає фор­мування економічно обгрунтованих торговельних зв'язків. Через те у рамках структурної політики вона визначає свою позицію щодо місця країни на ринку наукоемких товарів, технологій, інтелектуальних послуг.

Успішне проведення структурних перетворень залежить від системи державного регулювання. В країнах ЄС структурні пере­творення регулюються за допомогою бюджетної, кредитної, по­даткової, торговельної, патентової та науково-технічної політики, федеральної контрактної системи, а також заходів адміністра­тивного контролю. Для цього використовується широкий спектр економічних інструментів: прямі державні капітальні вкладення, цільове фінансування та субсидіювання, надання пільгових позик, укладання контрактів на розробку нової продукції та технологій, інвестиційні знижки, система протекціонізму, податкові пільги, правила та норми амортизації, комплексні цільові державні прог­рами тощо.

Особливістю сучасного економічного циклу в Європі є суттєві структурні зрушення, пов'язані з НТП. Передусім скорочується частка матеріального виробництва у ВНП при підвищенні якості продукції та економії на енергії, матеріалах, основних виробничих фондах. Скорочується фондо-, матеріале- та енергоємність про­дукції, а це свідчить про підвищення ефективності процесу від­творення.

Інша важлива структурна зміна пов'язана зі зростанням частки послуг, головним чином виробничих — програмного забезпечен­ня, проектного планування, логістики, консалтингу, інжинірингу тощо. Що стосується транспорту й торгівлі, то їхня питома вага зберігається на тому ж рівні.

У сфері промисловості відбуваються зрушення в галузевій _s структурі. Насамперед зростає частка електроніки, обробки даних, інформатики, машинобудування, хімії тощо. Раціоналізації при­діляється більше уваги, ніж створенню нових фондів або роз-

326

ширенню виробничих вкладень. Відбувається зміна й у споживчій вартості, що виражена через різні види устаткування. Наприклад, спостерігається зростання частки електронного оснащення при зниженні в той же час питомої ваги самих машин.

Нові риси у сучасному циклі проявляються і в характері на­громадження грошового капіталу. По-перше, це стосується акуму­ляції грошових засобів у концернах. По-друге, витрати концернів на НДДКР нині досягають розмірів, близьких до капіталовкладень в основний капітал. По-третє, поряд із поповненням грошових капіталів з прибутку і зростанням самофінансування проходить централізація капіталу шляхом придбання наявних підприємств або поглинання одних іншими. По-четверте, на сучасному етапі відтворювального циклу підвищується ліквідність підприємств, зростає кількість спільних підприємств великих концернів з ма­лими та середніми.

Реструктуризація промислового та сільськогосподарського ка­піталу забезпечується єдиною економічною (промисловою) полі­тикою ЄС, передусім науково-технічною у пріоритетних галузях розвинутих країн. Уже нині вони досягай суттєвих якісних та структурних змін в електроніці, машинобудуванні, інформатиці, інжинірингу. Інвестиції дедалі більше пристосовуються до кон'юнк­тури ринку, до попиту й пропонування, до рівня прибутковості.

Науково-технічна революція — один із важливих чинників глобальної трансформації світової економіки. Під її впливом від­буваються корінні зміни у структурі сучасного виробництва, ево­люція міжнародного поділу праці, формування нових моделей

розвитку.

Ці процеси розгорнулися одночасно в усіх розвинутих країнах, і тому значного розриву між ними в науково-технічній сфері не виникло. Проте певна обмеженість людських і фінансових скла­дових науково-технічних потенціалів окремих країн Західної Єв­ропи, традиційна для повоєнного періоду технологічна залежність від США примусила їх шукати можливості для колективної науково-технологічної протидії зростаючій могутності США та

Японії.

Необхідність пристосування до вимог науково-технічного про­гресу в умовах загострення міжнародної конкуренції зумовила перенесення акцентів у Західній Європі з ринкової сфери на галузі виробництва, науки й техніки. Науково-технічна політика стала одним із найважливіших пріоритетів ЄС.

327

Розділ IV

15. Європейський економічний і валютний союз

Ця політика, що формувалася з моменту створення перших інтеграційних об'єднань у Західній Європі, спочатку охоплювала ті сфери наукових досліджень, які розроблялися спільними зусил­лями західноєвропейських країн у рамках Європейського об'єд­нання вугілля та сталі (ЄОВС), Європейського співтовариства з атомної енергії (ЄСАЕ), Європейського економічного співтова­риства (ЄЕС), — вуглевидобуток, металургію, сільське господар­ство, атомну енергетику. Мета цієї політики до початку 70-х років полягала у сприянні формуванню науково-технічного потенціалу ЄС у цих галузях шляхом організації спільних наукових дослід­жень та їх координації.

Новий етап формування науково-технічної політики настав у 70-х роках. 14 серпня 1974 р. Рада міністрів ЄС прийняла рішення про координацію національних науково-технічних політик, про визначення заходів у галузі науки та технології, які становлять спільний інтерес, та затвердила першу програму НДЦКР на 1974— 1977 pp. Ця дата зазвичай вважається «офіційним народженням» спільної політики ЄС у галузі науки та техніки. У наступний період значно розширилися масштаби та тематичний спектр ко­лективних досліджень. Останній охоплював, наприклад, питання охорони навколишнього середовища, промислової політики, за­безпеченості сировиною, довгострокового прогнозування. Особ­лива увага приділялася проектам створення науково-технічної інфраструктури.

У 80-ті роки політика ЄС дедалі більше орієнтується на роз­в'язання найбільш актуальних проблем науково-технічного роз­витку, серед яких особливе місце посідає сприяння структурній перебудові, переливу капіталу в найновіші галузі економіки. Особ­ливий акцент робиться на заходи, що стимулюють підвищення міжнародної конкурентоспроможності, розвиток нових галузей промисловості, на більш ефективне використання науково-тех­нічного потенціалу ЄС.

На формування концептуальної та правової основи сучасної науково-технічної політики ЄС відчутно вплинули Меморандум Комісії ЄС «До технологічного співтовариства», представлення Раді міністрів документа «Здійснення Меморандуму Комісії про Європейське технологічне співтовариство» від 1985 p., а також введення в дію у 1987 р. Єдиного європейського акта.

Підписання Єдиного акта остаточно усунуло недоліки у право­вому обгрунтуванні комунітарної науково-технічної політики. Від­повідно до ст. 24 цього акта Договір про ЄС доповнювався роз-

328

ділом «Наукові дослідження та технологічний розвиток», у якому визначені її мета, головні напрями та заходи. Наголос робився на галузях, особливо перспективних для розвитку економіки в ці­лому. Це інформатика, телекомунікації, біотехнологія.

Згідно з цим документом ЄС отримав повноваження з під­тримки співробітництва підприємств (у тому числі дрібних та середніх компаній), науково-дослідних центрів та вищих нав­чальних закладів у галузі науки й техніки, зі сприяння мобільності науково-дослідних кадрів у рамках ЄС, а також із розвитку науко­во-технічного співробітництва з третіми країнами та міжнарод­ними організаціями.

Цільова орієнтація науково-технічної політики не означає, од­нак, прагнення ЄС здійснювати вплив на всі перспективні на­прями НТП. Мова йде виключно про спільні проекти, оскільки вони можуть бути ефективніше реалізовані на європейському

рівні.

Пріоритети науково-технічної політики ЄС — транскордонна координація та кооперування, підвищення мобільності кадрів, заохочення фундаментальних досліджень, а також інтегрування науково-технічного розвитку в концепцію Єдиного внутрішнього ринку, передусім по лінії гармонізації технічних норм і стандартів, створення єдиної системи вищої освіта та її інтеграції з бізнесом

і наукою.

Починаючи з 1984 р. науково-технічна політика ЄС реалі­зується в основному шляхом здійснення рамкових програм (РП), у яких сформульовані головні цілі, пріоритетні напрями, встанов­лені обсяги фінансування НДДКР та розподілені ресурси по окремих стадіях їх виконання. Цей порядок отримав правове закріплення.

Рамкова програма формується спільними зусиллями головних органів ЄС: Комісії, Ради міністрів, Європейського парламенту, Економічного і соціального комітету. Комісія після численних консультацій з представниками науки та ділового світу розробляє проект програми, який обговорюється у вищих органах управ­ління ЄС. Для остаточного прийняття програми необхідно одно­голосне рішення Ради міністрів ЄС.

У 1983 р. в ЄС були прийняті програма ЕСПРІТ (інформаційна технологія) та перша рамкова програма НТП на 1984—1987 pp., яка мала індикативний (рекомендаційний) характер.

Після "появи спеціального розділу Єдиного акта друга (1987— 1991), третя (1990—1994) та четверта (1994—1998) рамкові прог-

329

Розділ IV

15. Європейський економічний і валютний союз

рами стали основою науково-технічної політики та набули обо­в'язкового характеру. Всі РП певною мірою перекривають одна одну в часі, забезпечуючи таким чином неперервність розвитку.

Необхідно зазначити, що органи ЄС, підвищуючи конкуренто­спроможність європейської промисловості через науково-технічні програми, одночасно збільшують частку фінансування НДЦКР шляхом залучення інвестицій та збільшення бюджетних витрат (табл. 15.2).

Таблиця 15.2

Обсяги фінансування рамкових програм ЄС із досліджень та технологічного розвитку

Програми	Кошти на реалізацію, млрд екю
РП-1 (1984—1987 pp.)	3,75
РП-2 (1987—1991 pp.)	5,4
РП-3 (1990— 1994рр.)	5,7
РП-4( 1994— 1998рр.)	12,3
РП-5 (1998—2002 pp.)	14,96

У квітні 1994 р. Рада міністрів ЄС прийняла четверту рамкову програму з НДР на 1994—1998 pp., в якій ураховані рішення Європейської ради ЄС, прийняті в Маастрихті. На її реалізацію із бюджету Союзу було виділено 12,3 млрд екю.

Ця програма передбачала чотири напрями діяльності: •запровадження дослідницьких технологічних і демонстраційних програм співробітництва між дослідницькими центрами та уні­верситетами (інформаційні, комунікаційні та промислові техно­логії, навколишнє середовище, наука про живу природу, енер­гетика);

• сприяння співробітництву ЄС із третіми країнами та між­народними організаціями в галузі досліджень та розробок; •поширення і публікація результатів досліджень та розробок ЄС

та їх демонстрація; •стимулювання підготовки кадрів та мобільності вчених.

Заходи ЄС у галузі НДДКР здійснюються у відповідності з принципом допоміжності, тобто до них вдаються тоді, коли перед­бачені результати не можуть бути досягнуті країнами-членами,

330

коли важливість та масштаби програм потребують їх реалізації на наднаціональному рівні.

П'ята рамкова програма науково-технічного розвитку ЄС була прийнята на період з 1998 по 2002 р. Відповідно до стра­тегічних соціально-економічних завдань ЄС РП складається з семи підпрограм — чотирьох тематичних і трьох горизонталь­них. Для найбільш ефективного використання коштів зусилля вчених вирішено сфокусувати на чотирьох основних тематич­них напрямах:

• рівень життя та менеджмент ресурсів живої природи (16 % загального бюджету РП-5);

•створення зручного для користувачів інформаційного простору

(24 %);

• сприяння безперервному економічному зростанню та підви-

щенню конкурентоспроможності європейської економіки

(18 %); •енергетика, навколишнє середовище та стійкий розвиток (14 %

та 7 % за програмами Євратому).

Горизонтальні підпрограми, що доповнюють тематичні та тіс­но переплетені з ними, спрямовані на підвищення інтернаціо­нального значення європейських досліджень (INCO, 3 %), на сприяння інноваціям та стимулювання участі малих та середніх підприємств (2 %), а також на вдосконалення кадрового по­тенціалу та розвиток базових соціально-економічних знань.

Виконання РП можна простежити на прикладі таких програм, як ЕСПРІТ (дослідження в галузі інформаційних технологій), БРІТЕ (розробка та впровадження нових технологій в оброблю-вальну промисловість), ПАСЕ (розвиток технологій у галузі теле-комунікацій, створення інтегрованої системи багатоканального зв'язку) та ін. Найвідоміша з них, що виходить за межі ЄС, — «Еврика» — охоплює численні проекти, зокрема в галузях авто­мобілебудування та телебачення високої чіткості. В рамках науко­во-технічної політики ЄС розробляються і так звані «парасолькові проекти» («Євротрак», «Євроанвірон», «Євромар»), що стосуються формування значних транснаціональних мереж

Підтримка досліджень у ЄС здійснюється у трьох основних

формах:

• проведення досліджень на основі субконтрактів із розподілом

витрат;

• узгодження науково-дослідницької діяльності з партнерами із

країн ЄС; ^

•безпосереднє проведення досліджень Союзом.

331

Розділ IV

15. Європейський економічний і валютний союз

Основною є перша з названих форм. На наукові дослідження за субконтрактами витрачається до 80 % коштів рамкових про­грам. У цій формі виконуються всі широкомасштабні проекти (ЕСПРІТ, БРІТЕ). У таких випадках Союз покриває до 50 % усіх витрат, а решту — учасники проектів.

При узгодженні науково-дослідної діяльності ЄС не бере участі у витратах на дослідження, але несе основні витрати з координації (проведення конференцій, дорожні витрати тощо).

Самостійну науково-дослідну роботу Союз проводить в Об'єд­наному науково-дослідному центрі. Протягом довгого часу особ­лива увага приділялася ядерним дослідженням у рамках Договору про заснування Євратому. Нині Об'єднаний центр концентрує зусилля на найважливіших пріоритетних напрямах, указаних в рамковій програмі, таких як управління біологічними ресурсами, охорона навколишнього середовища, енергетика та інформати­зація. До його завдань входить також систематичне співробіт­ництво з промисловістю.

Підтримка Союзом НДДКР здійснюється на основі РП-5, що охоплює різні сфери. Нижче, в таблицях 15.3 та 15.4 наводяться обсяги коштів, які виділяє ЄС на реалізацію програм із розвитку сучасних тематичних та горизонтальних програм.

Особливу увагу Союз приділяє програмі наукових досліджень у галузі телекомунікацій, зокрема розробці нової системи телеба­чення високої чіткості (ТБВЧ), яке має прийти на зміну трьом діючим у світі системам: американській НТСК, німецькій ПАЛ і французькій СЕКАМ. Органи ЄС намагаються не тільки створити нову систему телебачення, але і використовувати її можливості для розвитку інших галузей промисловості, зокрема у виробництві ЕВМ (дисплеї), напівпровідників (мікропроцесорів), медичного обладнання, засобів автоматизації.

Євросоюз також сприяє розвиткові єдиної європейської енер­гетичної мережі (проекти ФУЗІОН, ДЖУЛЕ), європейських гнуч­ких виробничих систем (проект «Фамос»), інформації (УМПАКТ, ДЕЛЬТА, ДРІВЕ), біотехнології (БРІДЖЕ, ЕКЛЕР, ФЛЕР) та інших галузей, що свідчить про досить широке охоплення орга­нами ЄС різних сфер наукових досліджень та розробок. Але не­зважаючи на заходи, що проводяться на сьогодні, зростання сек­тора високих технологій проходить доволі повільно у порівнянні з американськими та японськими конкурентами.

Головним спеціалізованим органом, який здійснює розробку й реалізацію науково-технічної політики Євросоюзу, є Комісія ЄС.

332

Важливу роль відіграють Комітет із науково-технічних досліджень (КРЕСТ), Комітет із питань розвитку науки й техніки в Європі (КОДЕСТ), Комітет із наукових досліджень і розробок у про­мисловості (УРДАК), а також Генеральний директорат «Наука, наукові дослідження та розробки».

Таблиця 15.3

Обсяги коштів, що виділяються ЄС на реалізацію тематичних програм

у 1999—2002 pp.

Витрати на програми, млн евро

8923

1860 3120 2022 1921

Усього

В тому числі:

якість життя та управління біологічними ресурсами створення зручного для користувачів інформаційного простору

сприяння стійкому економічному розвитку та підви­щення конкурентоспроможності економіки енергетика, навколишнє середовище та стійкий роз­виток

Таблиця 15.4

Обсяги коштів, що виділяються ЄС на реалізацію горизонтальних програм

у 1999—2002_рр.

1597

47

369

1281