Список використаних джерел та літератури:

1. Державний архів Житомирської області, ф. 2274. Волынский губернский земельный комитет, оп.1, спр. 89. Дело о захвате крестьянами м. Пятки и с. Миньковцы леса наследников А.Ф. Терещенко. – 1917 г., 20 арк.

2. Державний архів Житомирської області, ф. 2274. Волынский губернский земельный комитет, оп. 1, спр. 16 Сведения управляющего Андрушовским имением Н. А. Терещенко губернскому комиссару о разделе и запашке крестьянами экономической земли в селах Котельня и Миньковцы, Житомирского. – 20 октября 1917 р., 197 арк.

3. Державний архів Житомирської області, ф. 1644. Волынский губернский староста, оп.1, спр. 3 Циркуляры министра земледелия о мерах борьбе с разрухой в сельском хозяйстве и объявление Волынского губернского старосты по этому вопросу. – 10 июля – 20 августа 1918 г., 33 арк.

4. Борьба трудящихся Волыни за власть советов (март 1917 г. – декабрь 1920 г.): сборник документов и материалов. – Житомир: Житомирское областное издательство. – 1957. – 479 с.

5. Венгерська В. О. Волинь у буремному 1918 році (сторінками місцевої періодики) / Вікторія Олексіївна Венгерська // Шляхами творення української державності: за матеріалами регіональної науковопрактичної конференції: [«Боротьба українського народу за державну незалежність 1917-1921 роках (до 85 річчя Другого Зимового походу)»] – Житомир: Журфонд, 2006. – C. 37 – 42.

6. Встановлення радянської влади на Житомирщині / [Булкін Г. П., Іващенко О. М., Матящук В. О., Москвін П.П.]. – Житомир: Житомирська обласна організація товариства «Знання», 1977. – 38 с.

7. Грушевський М. Про монетну грошову одиницю / Михайло Грушевський // Волынские народные известия. – 1918. – № 2. – 15 січня. – С. 7.

8. Козинець І. Ю. Соціально-економічні передумови утвердження гетьманської адміністрації на Волині / Козинець І. Ю // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. Григорчука П. С. – Вінниця, 2006. – Вип.10. – 412 с.

9. Лавринович М. І. Історія рідного краю : навч. посібник для 10 к. СЗШ / М.І. Лавринович, Г. М. Махорін. – Житомир: Полісся, 2008. – 120 с.

10. Москвін П. Житомирщина в період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни: [Методичні матеріали і рекомендації] / П.Москвін. – Житомир: Житомирська обласна організація товариства «Знання», 1980. – 45 с.

11. Поліщук Ю.М. Центральна Рада в Житомирі / Поліщук Ю. М. // Тези Всеукраїнської краєзнавчої конференції: [«Житомир в історії Волині і України»]. – Житомир. – 1994. – С. 62 – 64.

Ожоженко А.

магістрант історичного факультету

науковий керівник − к.і.н.,

доцент Рудницька Н.В.

Дипломатичні відносини Директорії унр з Ватиканом в 1919-1921 роках

Східний напрям дипломатичної діяльності Ватикану завжди викликав значний науковий інтерес. Особливо цінні ті дослідження, що ґрунтуються на джерелах ватиканських архівів. До таких досліджень належать передусім узагальнюючі роботи Гансякоба Штеле, Віма Роода та Роберто Мороццо делла Рокка.

Надзвичайно важливе значення в утвердженні України на міжнародній арені мало встановлення дипломатичних відносин з Ватиканом. Величезний моральний авторитет папського престолу, його якнайширші міжнародні зв'язки могли б сприяти справі міжнародного визнання Української Народної Республіки. До тісних контактів з Римом Директорію спонукало також об'єднання УНР і ЗУНР в одній державі, у якій відтепер значну частину населення складали греко-католики.

23 січня 1919 р. міністерство закордонних справ повідомило графа М. Тишкевича, який на той час перебував у Лозанні, про його призначення дипломатичним представником УНР при Ватикані. До складу дипломатичної місії входили також П. Карманський (секретар) та український священник О. Юзик [1, c. 189].

Однак український уряд не видав спеціального офіційного документа про призначення М. Тишкевича, і українська дипломатична місія в Швейцарії мусила перебрати на себе переговори з кардиналом Л. Маліоне (представником Ватикану в Берні) у справі прийняття української місії у Ватикані.

31 березня 1919 р. кардинал Л. Маліоне повідомив графа М. Тишкевича про те, що Святий Престол з великим задоволенням прийняв намір України увійти з ним у постійні дипломатичні відносини. Кардинал зауважував, що Ватикан не має звичаю приймати дипломатичні місії нових держав, які не визнані кількома державами, однак, дав згоду на особистий приїзд М. Тишкевича.

Отримавши італійську візу, М. Тишкевич прибув до Риму у травні і одразу звернувся з офіційним листом до державного секретаря кардинала П'єтро Гаспаррі, в якому було декларовано щире бажання Директорії Української республіки вступити у добрі стосунки із Святим престолом для того, щоб покласти кінець російським переслідуванням на своїх землях і запровадити абсолютну релігійну толерантність. 25 травня М. Тишкевич мав приватну аудієнцію у папи Бенедикта XV і вручив йому ввірчий лист, підписаний С. Петлюрою. Папа прихильно прийняв українського представника, який ще раніше був відзначений папським орденом – хрестом св. Григорія Великого, запевнив його у своїх симпатіях до українського народу і висловив надію, що українська справа буде вирішена згідно із засадами про права самовизначення народів [1, c. 211].

16 червня 1919 р. державний секретар П'єтро Гаспаррі надіслав голові Директорії С. Петлюрі лист, текст якого був погоджений з папою. B ньому інформувалось про отримання ввірчої грамоти щодо призначення М. Тишкевича Головою Надзвичайної Української Дипломатичної Місії при Святому Престолі. При цьому кардинал зауважував, що Святий Престол, визнаючи шляхетність характеру української нації, піднесе свої палкі молитви задля її щастя, в твердому переконанні, що право самовизначення, вже визнане для інших націй, які належали до колишньої російської імперії буде визнане також і для України.

М. Тишкевич був схильний вважати цей лист офіційним визнанням УНР, про що він писав у листі до голови української місії у Вашингтоні Ю. Бачинського. Такої ж думки дотримувався і сам голова Директорії С. Петлюра. Однак, офіційного визнання незалежності УНР з наступним встановленням дипломатичних зв'язків на рівні посольств не відбулося. Пізніше, у 1920 р. М. Тишкевичу двічі довелось звертатись до державного секретаріату Ватикану з проханням визнати незалежність України. Однак, на обох листах було покладено резолюцію, яка свідчила, що Апостольський престол чекає поки Україна буде визнана хоча б однією з великих держав [2, c. 204].

На жаль, М. Тишкевич, який так успішно розпочав свою дипломатичну місію у Ватикані, вже у червні 1919 р. був змушений виїхати у Париж, де тимчасово замінив Г. Сидоренка – голову місії УНР на Паризькій мирній конференції. Наприкінці вересня М. Тишкевич остаточно був призначений головою паризької делегації. В зв'язку з цим постало питання про новий склад української дипломатичної місії у Ватикані, оскільки О. Юзик і П. Карманський фактично так і не прибули до Риму. Остаточно українська місія сформувалася у листопаді 1919 p. i складалася з Ксаверія Бонна, призначеного радником i П. Карманського – секретаря.

Від початку свого перебування у Римі К. Бонн здійснював дипломатичні візити, налагоджував зв'язки з римським духовенством, представниками інших держав при Ватикані. Невдовзі він був прийнятий державним секретарем Ватикану кардиналом Гаспаррі, який виявив серйозне зацікавлення українською проблемою. Надзвичайно важливе значення мали аудієнції членів української місії у римського понтифіка Бенедикта XV. Перша з них відбулась 22 лютого 1920 p. i мала приватний характер. Папа цікавився політичним і релігійним становищем в Україні та був поінформований К. Бонном про польські утиски українців в Галичині. 30 березня 1920 р. папа прийняв К. Бонна і П. Карманського, які вручили йому меморандум про українську справу і про переслідування українців-католиків [3, c. 96].

Важливим досягненням української місії у Ватикані було призначення Бенедиктом XV апостольського візитатора для України – отця Дженоккі. Це був перший крок на шляху до призначення апостольського нунція в Україні, як незалежній державі. Про це свідчить той факт, що аналогічний підхід вже застосовувався Ватиканом у процесі визнання Польської держави, куди було призначено апостольського візитатора монсеньйора Ахіла Ратті (30 квітня 1918 p.), який 6 червня став для неї апостольським нунцієм. 6 квітня 1920 р. отець Дженоккі виїхав через Париж і Відень до Варшави з наміром прибути в Україну. Бонн супроводжував його до Відня, де залишився на довший час з тим, щоб розшукати фінансові фонди для місій, оскільки державна скарбниця вичерпувалась, дипломатичні місії скорочували свій персонал, або просто ліквідовувались. До Риму він більше не повернувся і 1 листопада 1921 р. був звільнений [4, c. 19-24].

На перебіг дипломатичних перемовин між УНР та Ватиканом вплинули як теоретично-практичні дискусії найвищих посадових осіб Святого Престолу щодо шляхів та методів ведення місійної діяльності на території колишньої Російської імперії, так і зміни в геополітичній ситуації на Сході Європи. Отже, несприятливий клімат відношення центральних держав Європи до України не дозволив налагодити оптимальні відносини зі Святим Престолом у Римі і домогтися від Папи визнання незалежності УНР.