Список використаних джерел та літератури:

1. Коган Л. Голокост на Житомирщині / Коган Л. // Історія міст і сіл Волині. – Житомир, 2002. – 289 с.

2. Рудницька Н. Етноцид на Житомирщині / Рудницька Н // Держава та армія. Вісник. – № 541. – Львів, 2005. – 114 с.

3. Круглов А. Энциклопедия Холокоста / Круглов А. // Еврейская энциклопедия Украины. – К., 2000. – 146 с.

4. Дідківська О. Трагічна доля євреїв Житомирщини в роки Другої Світової війни / Дідківська О. // Матеріали наукової конференції Євреї на Житомирщині: історія і сучасність. – Житомир, 2007. – С. 34.

5. Катрич-Домалевська Л. Етноцид на Житомирщині / Катрич-Домалевська Л. // Матеріали наукової конференції Євреї на Житомирщині: історія і сучасність. – Житомир, 2007. – С. 63.

Костюк М.

студентка IV курсу

науковий керівник – к.і.н.,

доц. Натикач П.І.

Історія району, який ліквідовано

Історія кожного краю України, і Городниці зокрема, історія «малої батьківщини» кожного – це часточка всієї історії нашої Вітчизни, яка потребує шанобливого вивчення. Кожен населений пункт Житомирщини має свою історію, свої особливості, те, чим він славиться та чим відомий. Зокрема, доля Городницького району така, що в листопаді 1957 р. він, як і багато інших, були ліквідовані, а населені пункти передані до інших районів. Проте, найсумніше не ліквідація, а той факт, що населені пункти колишнього Городницького району, та й сама Городниця, сьогодні, в умовах розвитку ринкових відносин, урбанізації, модернізації суспільства, розвитку науки, культури і техніки, невпинно занепадають. Тому дослідження історії свого рідного краю – це перший крок до його відродження та піднесення.

Література радянського періоду, хоча і має комуністично-ідеологічне навантаження, проте якщо відкинути певну цю тенденційність та заідеологізованість, то дослідження цього періоду вважаються вельми плідними. З історії по періоду Великої Вітчизняної війни такими є праці: «Военные грозы над Полесьем: Житомирщина в годы Великой Отечественной войны» та інші.

Важливими для вивчення розвитку промисловості та сільського господарства Житомирщини та її соціально-економічного життя в цілому, є дослідження П. Х. Рубінчика, Г. П. Мокрицького, Л. Г. Ільчук та ін. Необхідну інформацію з даної теми дослідження містить збірник документів під назвою «Социалистическое строительство на Житомирщине. 1921 – 1941», 1983 року видання, який підготували Г. І. Денисенко, В. В. Калінкіна та ін., а також «Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область».

Сучасна ж література дає більш повне уявлення про тогочасні події. В працях сучасних авторів та в виданнях періодичної преси ми можемо більш детально розглянуті ті питання, які в літературі радянського часу не висвітлювалися, або ж висвітлювалися недостатньо. Такими є праці: «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795 – 2006», «Житомирщина. Історичний нарис», яка має два видання. Робота по дослідженню історії Городницького району проводиться і сьогодні.

Городницький район був утворений 7 березня 1923 року. Протягом своєї історії він пройшов всі ті процеси, що відбувались в той час у всьому Радянському Союзі та пов’язані з політикою радянської влади щодо всіх сфер життєдіяльності.

Народне господарство краю обумовлювалося, головним чином, географічним положенням району та його корисними копалинами. Значні поклади глини та кварцового піску сприяли функціонуванню Городницького фарфорового заводу, Курчицького та Броницько-Гутянського склоробних заводів. Наявність боліт в лісах району послужила джерелом болотяної руди для Броницького торф’яного заводу. Лісовими багатствами району опікувався Городницький лісгосп та п’ять великих лісництв: Городницьке, Голишівське, Броницьке, Дзержинське та Курчицьке [3, с. 3].

В Городницькому районі, як і по інших територіях, починаючи з другої половини 1920-х років радянська влада розпочала політику колективізації, яка тут проходила із деякими труднощами. Люди не хотіли іти в колгоспи. Лише в деяких селах незначні групи населення виявляли бажання до переходу до колективних форм господарювання. Окрім того, в деяких селах району, де неродюча земля і пріснуватий грунт, складно було вибрати оптимальне місце для розміщення колгоспу. Непростою була і ситуація з утворенням кооперативів. Економічне становище району також не відзначалося успішністю, а відтак, був дефіцитним бюджет району [1, арк. 8].

Політика колективізації в районі не зазнала крайніх меж, оскільки населення все ж погодилося мирним шляхом вступити до колгоспів. Так, п’ятдесят одне господарство району розкуркуленню не підлягало [6, с. 17].

Щодо голодомору початку 30-х років ХХ ст., то масштабної смертності людей в районі не спостерігалося, оскільки вони вижили завдяки тому, що їли лісові ягоди та птицю. Проте, все ж таки, немало людей померло голодною болючою смертю [7, с. 256-259].

В роки Великої Вітчизняної війни Городницький район, як і інші землі, потерпів від «нового порядку» нацистів, коли тисячі людей селища та навколишніх сіл було вивезено до Німеччини, страчено за відмову сплачувати податки, працювати на окупованій території. За зв’язки із партизанами і підпільниками спалювали цілі села.

Села Городницького району оточені лісами та болотами, поблизу проходила дорога, яка вела на Варшаву, саме тому тут активно діяв рух опору, представлений радянською та націоналістичною течіями. В краї пересікалися шляхи десяти партизанських з’єднань (Ковпака, Федорова, Сабурова, Маликова, Шитова, Скубка, Наумова, Андрєєва, Шукаєва), формувалися партизанські загони. Михайло Немолот, Анастасія Вознюк – легендарні молоді герої, які разом з багатьма іншими чинили опір окупантам, надавали допомогу партизанам і в ім’я своєї Батьківщини віддали життя. Район було визволено силами партизан та 1-го Українського фронту взимку 1944 р. [5, с. 132].

Городницький район перебував в окупаційному стані три роки, що, звичайно, позначилося на життєдіяльності краю. Становище було доволі складним: залізничного сполучення та шосейної дороги не було, міст через річку Случ був зруйнований. Колгоспи позбавлені техніки та господарських будівель. Більша частина чоловічого населення перебувала на фронті. Однак, вже в другій половині 40-х років народне господарство було відновлене і добре працювало все останнє десятиліття існування району.

В 50-х роках ХХ ст. діючі підприємства легкої, деревообробної та паливної галузі промисловості зазнали процесів модернізації та удосконалення виробництва та після ліквідації району в 1957 р. продовжили свій розвиток: Броницько-Гутянський склоробний завод діяв до закриття, фактично до середини 1990-х рр., Городницький фарфоровий завод було ліквідовано влітку 2008 року.

Робота колгоспів Городницького району в середині 50-х роках не відзначалася високою успішністю. Депутати району вказували на відставання сільського господарства району, погану роботу МТС та невиконання державного плану більшістю колгоспів в районі [2, арк. 100, 101, 167].

Згідно Указу Президії ВР УРСР від 28 листопада 1957 р. Городницький район було ліквідовано, а його територію приєднано до Ємільчинського, Ярунського, а згодом до Новоград-Волинського району [4, с. 36-37].

Сьогодні Городницького району в адміністративно-територіальному поділі немає, а населені пункти, які входили до його складу, тепер у віданні Новоград-Волинського району. Ситуація в краї надзвичайно складна: робочих місць, у зв’язку із закриттям Городницького фарфорового заводу, фактично немає. Молодь виїжджає до міст, а представників старшого покоління стає все менше. Та люди люблять свій рідний край і вірять в його нове майбутнє.