Список використаних джерел та літератури:

1. Туган-Барановский М. И. Социальные основы кооперации / Михаил Иванович Туган-Барановский // Предисл., коммент.: Л. А. Булочникова, Г. Н. Сорвина, Т. П. Субботина. – М.: Экономика, 1989. – 496 с.

2. Українська Радянська Енциклопедія. – К., 1984.

Т. 11. – К.: 1984. – С. 286.

3. Туган-Барановский М. М. Это было в Одессе / Туган-Барановский М. М. // Вечерняя Одесса. – 1990. – 26 – 30 июля.

4. Академія наук у Києві. 1918 рік // Київська старовина. – 1993. – №3. – С. 27.

5. К нашей анкете (ответ профессора Туган-Барановского) // Украинская жизнь. – 1914. – №1. – С. 15-17. // Українська кооперація. – 1919. – № 1. – С.6. – №2. – С. 4 – 8.

Висоцька О.

студентка 43 групи

науковий керівник − к.і.н.,

ст. викладач Козинець І.Ю.

Голокост на Любарщині

« Не може бути привілеїв та обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі,етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними, іншими ознаками » [6, c.8].

Конституція України. Стаття 24.

Часи незалежності відкрили широкі можливості неупередженої оцінки великих чи малих національностей, котрі населяли або нині населяють українські землі, живуть і творять тепер незалежну українську державу, чи зійшли з історичної арени в силу різних причин. Тема життя і долі єврейського населення на території Любарщини цікава та актуальна тому, що ще донедавна ця спільнота була чисельною національною меншиною, відігравала значну роль в економіці, медицині, науці, освіті, суспільному житті. Ще 50 – 70 років тому були вулиці, куточки в Любарі, Новій Чорториї, що заселялися євреями, а сьогодні лише з листів, розповідей, спогадів нащадків любарських євреїв, архівних джерел можна дізнатися про часи, коли євреї фактично формували імідж селища і окремих сіл району. Особливо це проявлялося в ХІХ – на початку ХХ століття, коли цей край входив до складу Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Наступні події розсіяли нащадків любарських іудеїв по Росії, Молдові, Ізраїлі, Канаді, Німеччині та США [1, c. 213].

Перші євреї в’явилися на території, що сьогодні входить до Любарського району більше п’яти століть тому. Перша згадка про них відноситься до 1491 року. Більш інтенсивно представники цього народу стали осідати на Любарщині після Люблінської унії 1569 року. Інвентар князів Острозьких за 1621 рік показує, що в Любарі проживало 67 єврейських родин. Примітно, що 56 з них не розпорошувалися серед інших етнічних груп, а мешкали в окремому «десятку», можливо навіть на окремій вулиці, своєю громадою – «кагалом», на чолі з єврейським десятником – Мишком.

За матеріалами колишнього Центрального воєнного архіву СРСР в Москві 1810 року в Любарі уже налічувалося 652 особи євреїв при загальній чисельності населення містечка 4556 чоловік, що близько п’ятої частини. Представники цієї народності осідали також і в інших населених пунктах краю. Це – містечко Нова Чортория, села Юр”ївка, Стрижівка, Горопаї, Липно [2, c. 35].

Розвиток і саме існування єврейського населення в Любарі та районі перервала Велика Вітчизняна війна, окупація України, що обернулася геноцидом або голокостом єврейського народу. Реалізовуючи людоненависницьку теорію остаточно розв’язання єврейського питання, німецько-фашистські загарбники та їх пособники знищили все єврейське населення району, що не зуміло евакуюватися. Найдостовірнішим свідченням тієї жахливої трагедії є спогади жителя Любара, на той час 14-річного підлітка – Юхима Зейденберга, котрому судилося бути очевидцем тих жахливих подій і одночасно отримати щасливий дарунок долі, щоб врятуватися і повідати світу ці жахіття. Подається із скороченням та стилістикою автора:

«Це було в Любарі, в містечку розташованому на обох берегах річки Случ за 80 км на захід від м. Житомира на Україні в 1938 році.

Я закінчив 4 класи єврейської школи і батьки перевели мене в Новолюбарську українську середню школу, щоб я міг вступити у вищий учбовий заклад по її закінченню. В цьому ж році єврейську школу закрили. В 1941 році я закінчив 7 класів, мені було 14 років.

Вже 22 червня фашистські літаки бомбардували склади з пальним і обстрілювали будинки в нашому місті. Почалася паніка, евакуюватися зуміли небагато – потрібен був транспорт, гроші, дозвіл залишити роботу. Багато йшли пішки, але потім повернулися, шлях їм перепенили німецькі десантники, а багато не вірило, що німці вбивці – кати.

Перед Любаром декілька годин йшов бій, ми чули стрілянину і вибухи снарядів. Мої батьки, сестричка і я ховалися в підвалі цегляного будинку, який належав сусідам – Бали Арону і Меєру. Тут знаходилися майже всі сусіди із найближчих будинків.

Коли стрілянина закінчилася в містечко в’їхали на мотоциклах фашистські загарбники, зразу ж почали ходити по єврейських будинках і грабувати, що попадалося під руки. Це відбувалося в неділю 9 липня 1941 року.

Через декілька днів після окупації Любара була організована поліція з місцевих жителів-відщепенців і бандитів, здатних вчинити будь-який злочин. Перші єврейські жертви – сім’я Гальперіна Гірша, 4 чоловіки. Їх звинуватили в тому, що нібито їх син Азріель підпалював полукіпки з хлібом на полях під Любаром. Потім поліцією були розстріляні Лиговчик Нусь, Кайман Лейб, Друзь Йосип, Беренберг Шмуль, чия вина крилася лише в тому, що вони колись були працівниками сільради.

В центрі містечка визначили вулиці, якими обмежувався простір, де повинні були жити євреї. За межі гетто виходити євреям заборонялося під страхом бути побитим чи вбитим. Почався голод. Єврейські діти пробиралися на вулицю, де жили українці, росіяни, поляки і обмінювали речі на продукти харчування, але поліцаї ловили дітей та відбирали останні крихти. Багато українців намагалися передати якісь продукти своїм знайомим, але поліція не допускала їх у гетто.

В суботу 9 серпня 1941 року, вранці фашисти зібрали і вивезли чоловіків, яких ганяли на різні роботи, за с. Юрівка недалеко від Любара. На околиці гайка «Ладьова Вільшина» вони цілий день копали ями, а під кінець дня всіх їх розстріляли – близько 300 чоловік. Так загинув мій батько – Зейденберг Майєр Іцькович.

Знущання, насилля, побиття євреїв продовжувалися день за днем. Вночі п’яні поліцаї вривалися в єврейські будинки – грабували і били людей. Жах навис над містечком. Так продовжувалося до вересня 1941 року.

Ми жили в центрі містечка, у нас була корова, яку я вранці водив пасти на берег р. Случ, на окраїні гетто біля с. Стрижівка. В суботу 13 вересня 1941 року я дуже рано погнав на пасовисько корову. Коли я приблизився до річки, в містечку розпочалася стрілянина, я залишив корову на березі річки, зарослями втік під с. Карань, що розташоване за 3 км від Любара. Зі мною був Шика Герашний, хлопчик мого віку. Ми сховалися на сінокосі в копиці сіна, але і туди долинали крики, ридання людей, яких виганяли з будинків і везли на розстріл. В другій половині дня все стихло, ми бачили як в селах, що оточували Любар, почали виносити різні речі награбовані в єврейських будинках. Тоді ми зрозуміли, що всіх євреїв Любара розстріляли.

На другий день, вранці, після жаху, втративши сестричку і всіх родичів, я і Шика пішли в містечко Остропіль. Шика сказав мені, що там у нього живуть родичі. Коли ми туди прийшли, єврейське населення ще було в живих. Але ми подумали, що їх очікує доля євреїв Любара, і вирішили йти з Острополя. Ми йшли, самі не знаючи куди.

В с. Провалівка нас зупинив селянин, що молотив у дворі хліб. Він запитав нас, куди ми йдемо, ми не знали, що йому відповісти, але сказали, що з Любара. Він був без ноги, замість неї у нього була дерев’яна. Він сказав, щоб ми його зачекали, обіцяючи винести що-небудь поїсти, згодом зайшов до хати, але скоро вийшов із гвинтівкою та загнав нас у хлів і замкнув. Ми сиділи там до вечора, а коли він закінчив роботу і зайшов у дім, ми віджали двері і через отвір, що утворився вилізли і втекли. Нас помітили, хоча ми побігли до кукурудзяного поля. Однак жителі цього села на чолі з поліцаєм оточили поле з усіх сторін, нас спіймали, посадили у хлів і поставили охорону.

На другий день нас і спійману любарчанку Песю повезли в Любар і здали в поліцію. Там вже було близько 50 осіб, яким вдалося сховатися чи втекти до навколишніх сіл під час масового розстрілу євреїв. Усіх нас замкнули в Старолюбарській неповній середній школі, тримали під охороною, водили на різні роботи. Кожний день знаходили євреїв, що заховалися і вміщували до нас. Спали на підлозі, на гнилій соломі. Харчування ніякого, поліцаї відносилися до нас, як партизанів – били, вбивали заради розваг. Потім нас перевели до приміщення колишнього дитячого будинку і там тримали під арештом.

Усі єврейські будинки були спустошені, усе в них розграбовано. Мені пощастило зайти у наш дім, щоб взяти щось із одягу, але там нічого не знайшов – усе забрали, валялися лише обломки посуду, меблів, порвані фотографії. Навіть на пам'ять не було, що взяти. Всі мої рідні і близькі – всього 23 чоловіки, були розстріляні в урочищі «Піщане». В той день, 13 вересня, було розстріляно близько 2-х тисяч чоловік євреїв, яких похоронили у ровах, де раніше брали пісок. Я залишився один…

Батьків приятель Фрідя Ковтун (його рідня також загинула, а він знаходився в дитмістечку) брав мене із собою на роботу, де я працював помічником шапошника. Кравці, чоботарі, шапошники працювали в приміщенні колишнього райвійськкомату, біля великого червоного млина. Вони шили одяг та взуття для поліцаїв. Нас, дітей, інколи відпускали, щоб ми могли попросити у знайомих таку-сяку їжу, але при цьому попереджували, що коли ми не повернемося, будуть розстріляні дорослі. Так ми жили і мучилися до кінця жовтня 1941 року. В останніх числах жовтня, перед закінченням роботи, прийшли поліцаї (вони були з Чуднова) і всіх нас повели в дитмістечко, де нас тримали в ув’язненні.

В приміщенні дитбудинку ми розташовувалися в декількох кімнатах, спали на підлозі, на гнилій соломі. В цей останній вечір нашого перебування там, нас усіх зігнали в одну кімнату, посадили усіх на підлогу. П’яні поліцаї знущалися над нами. Був у нас в містечку пекар по імені Льова. То поліцаї бритвою відрізали йому ніс. Поліцаї звіріли. Всі ув’язненні були в заціпенінні, наче загіпнотизовані.

Коли прийшла ніч (ми знаходилися на 2-му поверсі і у нас було відкрите вікно), я вирішив втекти. Я подумав, нехай мене краще вб’ють під час втечі, ніж будуть стріляти в обличчя. Виліз через вікно, спустився по водостічній трубі і втік. Поліцаї не помітили цього. А вранці, хто був в дитмістечку – 250 чоловік, розстріляли. Так було знищене повністю все єврейське населення Любара, тільки за те, що їх батьки були євреями» [3; 4, c. 4-5].

Трагедія євреїв Любарщини висвітлила певні риси українського населення краю – байдужість до того, що відбувалося, участь у бузувірських акціях окупантів, бездіяльне співчуття нещасним. Однак є приклади іншого порядку. В умовах фашистського окупаційного режиму, який під страхом смерті забороняв надавати будь-яку допомогу оточенцям, військовополоненим, євреям, партизанам українці чинили високоморальні, високогуманні дії. Так, згадуваний Юхим Зейденберг, жив після втечі з ув’язнення, майже тиждень у родині Юхима та Василини із села Глезно поблизу Любара. Ці добрі люди, прізвища яких встановити не вдалося, відмили нещасного, вивели воші, забезпечили одягом, харчами [5, c. 563].

Цим прикладом, як і співом Гіндою Борисівною Кофман та її учнями перед розстрілом «Інтернаціоналу» над ровом у Піщаному було продемонстровано велику гуманістичну сутність, єдність чесних людей усіх національностей в Україні сущих колись, тепер і в майбутньому.