Список використаних джерел та літератури:

1. Венді Лауер. Творення нацистської імперії та Голокост в Україні / Венді Лауер. – Київ, 2010.

2. Щупак І. Я. Голокост в Україні / І. Я. Щупак. – Днепропетровськ: центр «Ткума», 2009. – С. 96 – 105.

3. Щупак І. Я. Окупаційний режим та рух опору на окупованих територіях. Голокост / І. Я. Щупак // Історія і суспільствознавство в школах України. – 2011. – № 9.

4. Мельник Г. М. Єврейська історія с. Кодня на Житомирщині / Г. М. Мельник // Матеріали Другої Всеукраїнської науково-практичної конференції «Євреї на Житомирщині: історія і сучасність». – 2008. – № 2.

5. Кордон М. В. Голокост на Житомирщині (на матеріалах вивчення історії м. Коростеня) / М. В. Кордон // Науковий збірник. Житомирщина: минуле, сьогодення, поступ у майбутнє. – 2007.

6. Гроссман В., Еренбург І. Чорна книга / В. Гроссман, І. Еренбург. – Вільнюс. − 1993.

7. Венді Лауер. Творення нацистської імперії та Голокост в Україні / Венді Лауер. – Київ, 2010. − С. 95 – 106.

8. Іващенко О.М. Пам'ятники і пам'ятні місця Голокосту на Житомирщині в роки Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945) / О. М. Іващенко – Житомир «Полісся». 2008. − С. 4 – 7.

9. Єхуда Бауєр. Голокост у світовому та європейському контексті / Бауєр Єхуда // Науковий журнал Всеукраїнського Центру вивчення Голокосту «Ткума». – 2007. – № 4. – С. 8 – 13.

10. Мельник Г. М. Єврейська історія с. Кодня на Житомирщині / Г. М. Мельник // Матеріали Другої Всеукраїнської науково-практичної конференції «Євреї на Житомирщині: історія і сучасність». 2008. – №2. – С. 41 – 46.

Конарівський К.

студент 30 групи

науковий керівник – к.і.н.,

доц. Рудницька Н.В.

Внесок оун-упа в перемогу над німецько-фашистськими окупантами

Організація українських націоналістів (ОУН) виникла внаслідок об'єднання Української Військової Організації (УВО) та декількох студентських націоналістичних спілок – Групи Української Національної Молоді, Ліги Українських Націоналістів, Союзу Української Націоналістичної Молоді. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала легальні українські партії Галичини, як малодієві і колабораціоністські. ОУН сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх та внутрішніх ворогів. Членами ОУН були переважно студенти та молодь.

Українська Повстанська Армія стала дуже скоро всенародною та міжнаціональною армією, єднаючи під своїми прапорами симпатиків різних партійно-політичних концепцій та представників багатьох націй. З моменту повороту на рідні землі більшовиків з тактичних міркувань співпраця з ОУН зміцнилася. Керівне становища в УПА займають звичайно провідні члени ОУН [1, c. 12].

Територія, на якій діяла УПА, розподілялася на такі регіони:

1) Північний край – Волинська і Житомирська області.

2) Західний край – Львівська, Тернопільська, Станіславська (Івано-Франківська), Чернівецька, Закарпатська й Дрогобицька області та Перемильщина з Лемківщиною і Холмщиною.

3) Південний край – Вінницька й Кам'янець-Подільська області та частина Київської.

4) Східний край – Чернігівська область, частина Київської області та решта території України.

Відповідно до цього поділу діючі на окреслених теренах сили мають назви: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід [2, c. 4-5].

Так від літа 1942 р. почали діяти перші повстанські загони, які пізніше дістали назву Української Повстанської Армії (УПА). Офіційною датою створення Української Повстанської Армії вважається 14 жовтня 1942 р. – козацьке свято Покрови, коли Сергієм Качинським (псевдонім – Остап) було сформовано перший відділ УПА під керівництвом ОУН(б), але реально окремі українські націоналістичні збройні формування існували вже від початку війни. Першим командиром УПА був Клячківський (псевдонім Клим Савур), а шефом штабу – полковник УНР Л. Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу став полковник УНР М. Омелюсік. Місцем постою командування УПА була Костопільщина [1, c. 19].

УПА постала на Поліссі й Волині насамперед для оборони населення від німецького терору та для оборони від радянських партизанів, які від зими 1942 – 1943 рр. наступали з білоруських лісів, іноді грабували населення та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії.

У травні 1943 р. у засідці УПА загинув керівник штурмових відділів СА В. Лютце. Влітку 1943 р. відбулося ряд боїв і сутичок з німцями, наприклад, успішний швидкий наступ УПА на місто Камінь-Кощирський. Наприкінці 1943 р. влада німців в цьому місті була обмежена і місто було залишено поляками, решту території контролювала УПА. Одночасно вона частково витіснила з терен Рівненської, Волинської та Житомирської області радянських партизанів, а рейди деяких загонів УПА поширилися й на Київщину та Кам'янець-Подільщину. За радянськими джерелами, українські національно-повстанські частини діяли й на Чернігівщині та Кіровоградщині [3, c. 20-21].

У Галичині перші загони УПА почали створюватися у червні 1943 р. в Карпатах, коли туди прямували рейдом радянські партизани під проводом С. Ковпака. УПА провела на Волині 800 рейдів. В протистоянні між воїнами УПА та радянськими партизанами було знищено 36 угруповань УПА чисельністю 4300 чоловік. Бротьба була запеклою. Поранені бійці УПА часто заподіювали собі смерть, аби не потрапити у полон, де їх чекали тортури і смерть, або заслання в Сибір, чи на Далекий Схід.

На межі 1943 – 1944 рр. УПА була найчисельніша за весь час свого існування, нараховуючи близько 60 000 осіб. Рік пізніше, після переміщення лінії фронту, за радянськими джерелами сили УПА зменшилися до 20 – 25 тисяч осіб. Особливо успішною оперативно-тактичною формою дії УПА були рейди; деякі мали бойовий характер (репресії проти польських повстанців і радянських партизанів), інші переважно пропагандистські. Вони здійснювалися у 1943 – 1944 рр. з головної бази діяльності УПА на Волині, а у 1944 – 1946 рр. з Карпат. Рейди відбувалися на Правобережжя, Буковину, Закарпаття, а згодом з Засяння на Підляшшя та навіть на Словаччину [4, c. 109].

Українські повстанці, котрі прагнули будь-якою ціною досягти такої бажаної незалежності досі залишаються не визнаними борцями за свободу українських земель. Багато їх загинуло під час Другої світової війни, але ніхто не зрадив своїх благородних ідей. Їх боротьба зробила вагомий внесок в утворення Української держави, у формування національної свідомості, тому ми повинні пам’ятати про них [3, c. 29].