Список використаних джерел та літератури:

1. Державний архів Житомирської області, ф. 70, оп. 1, спр. 23, арк.1.

2. Державний архів Житомирської області, ф. 72, оп. 1, спр. 317, арк. 10.

3. Житомирський державний педагогічний університет імені Івана Франка: Історичний нарис. – К.: Техніка, 2002. – 88 с.

4. Костриця М. Гімназія на Малобердичівській: вихованці та наставники / М. Костриця // Вільне слово. – 1994. – 11 листопада. – С. 4 – 5.

5. Приемные испытания в Житомирскую прогимназию // Волынь. – 1892. – 18 апреля.

6. Учитель прогимназии дает уроки по предметам // Волынь. – 1895. – 23 февраля.

7. О преобразовании прогимназии в гимназию // Волынь. – 1897.

Маліновська І.

магістранта історичного факультету

науковий керівник − к.і.н.,

ст. викладач Рафальська Т. Л.

Тактика морського походу запорозьких козаків

Розвиток історичної науки, особливо після отримання Україною незалежності, вимагає докладного вивчення історичного минулого нашого народу у всіх його проявах. Виникнення, формування і розвиток козацького бойового мистецтва як наслідок становлення козацького війська є важливою частиною історії України. Не останнє місце в розвитку козацьких бойових мистецтвах займає тактика морського походу.

Протягом століть флотилії козацьких чайок здійснювали морські походи на турецько-татарське узбережжя, вели успішні бойові дії проти сильного османського воєнного флоту в Азовсько-Чорноморському басейні та в гирлах великих рік. Вістря цієї боротьби було направлене на прорив блокади Січі у гирлах Дніпра, Дону, Бугу, Дністра, Дунаю [1, с.7].

Морський похід запорожці підготовляли вельми старанно, а організація охоплювала такі етапи: вибори командуючого походом – похідного отамана, розподіл козаків на екіпажі, окреслення місця-мети походу, вибір місця і часу для будови чайок та озброєння. За кілька тижнів до походу подавались вони на водні простори Дніпра, де забезпечені численними островами, заростом та очеретом, збирали матеріали для будови і оснащення чайок. Кожен загін-екіпаж, у складі якого було біля 50-70 козаків, будував чайку для себе протягом 2-3 тижнів [2, с.3].

Служба на чайці була важкою, її екіпаж був підданий дії вітру, сонця та дощу. Веслували переважно на три зміни, а складні обставини вимагали від екіпажу великої психічної та фізичної сили.

Для виходу в море козаки користувалися кількома шляхами, які повинні були заплутувати противника. Географічно найзручніший з них пролягав по Дніпру. Козаки спускалися в Дніпровсько-Бузький лиман, а звідки виходили у відкрите море. Однак найпростіший шлях був найнебезпечнішим. Першою серйозною перешкодою для козаків була фортеця Іслам-Кермен. Залога твердині пильнувала козаків, намагаючись не дати їм прошмигнути в гирло Дніпра. Ще одним опорним пунктом турків у пониззі Дніпра була Очаківська фортеця – осередок флотилії і гарнізону, які намагалися всіляко перешкоджати козакам і сповіщати про небезпеку. Не меншу небезпеку таїло в собі повернення цим шляхом з морського походу [5, с.15-17].

За словами Боплана в гирлі Дніпра козаків чекала подвоєна варта. «Козаки причалюють у затоці, яка знаходиться за 3-4 льє на схід від Очакова. В цьому місці за чверть льє від Великого моря у напрямку до Дніпра тягнеться майже на 3 льє дуже низька долина, яка інколи заливається на півстопи водою. Звідси козаки по 200-300 чоловік починають перетягати волоком один за одним свої човни, і протягом двох – трьох днів дістаються до Дніпра з усією здобиччю» [3, с.27].

Однак козаки знайшли ще два шляхи виходу в море. Перший маршрут передбачав використання річок басейну Дніпра – Самари й Вовчої, – а також річки Кальміус, яка впадала в Азовське море. З нього козаки через керченську протоку потрапляли до Чорного моря. Таким маршрутом козаки користувалися, здебільшого, при поверненні моря. Інший маршрут передбачав вихід в Азовське море Доном або повернення на Дон після повернення з походу. У першому випадку козаки суходолом проходили на Дон, тут будували собі чайки чи користувалися суднами донських козаків – стругами – й самостійно або спільно з донцями виходили в море [5, с.18-19].

Чисельність запорозького флоту бувала різною. На переломі ХVI – XVII ст. козаки ходили на Чорне море в числі 20-50 чайок. В 1615 р. в поході на Царгород було 80 човнів, в дальші роки флот безустанно зростає: в 1620 р. під Царгородом було 150 кораблів, у поході 1625 р. мало бути від 300 до 380, в 1630 р. турки знову рахували 300 чайок. Але в боротьбі з поляками козацька сила заломилася і походи ставали все менші. В часи Хмельницького був мир з татарами й турками і козаки перестали ходити походами в море [6, с.278-279].

В ході бойових дій проти турецького військового флоту запорозькі козаки зробили вагомий внесок у розвиток військового морського мистецтва. Ними були розроблені спеціальні способи боротьби з турецькими кораблями. Враховуючи легку озброєність чайки, козаки не могли, за тактичними правилами того часу, вступити в артилерійський двобій з турецькою галерою перед зближенням з нею. Однак, цей недолік компенсувався тим, що чайка була мало примітною серед морських хвиль, швидкохідною, а також сильною вогнем ближнього бою. Перебуваючи за зоною спостереження з галери, козаки мали можливість швидко її наздогнати і атакувати, як тільки для цього створювалися сприятливі умови, і таким чином виключали перший етап морського бою – артилерійську дуель [6, с.278].

За описом Боплана це відбувається так: «Їхні судна виступають з води не більше, як на 2,5 стопи, тому вони [козаки] помічають судно або галеру раніше, ніж можуть бути помічені самі. Далі вони опускають на своєму човні щоглу і визначають напрям вітру, намагаючись плисти так, щоб сонце до вечора було у них за спиною. За годину перед заходом сонця вони з силою гребуть до судна чи галери, доки не опиняться на відстані 1 льє і звідти стережуть їх, боячись втратити з поля зору. Потім десь біля півночі (подавши сигнал) вони щосили веслують до судна, [причому] половина команди готова до бою, тільки й чекає, коли судно настільки наблизиться, щоб стрибнути на нього. Ті, що на судні, дуже дивуються, побачивши, що на них напало 80 чи 100 човнів, з яких сипляться люди, одразу ж захоплюючи корабель» [3, с.28].

Значне місце у військово-морському мистецтві запорозьких козаків посідає тактика здобування морських фортець. Вона складалася з детальної розвідки фортифікаційних особливостей фортеці, висадки десанту, сміливих дій козацької піхоти та артилерії флоту. В цих умовах значна частина запорозьких козаків перетворювалась на морських піхотинців. Серед здобутих запорожцями турецьких фортець є й такі, що вважались на той час неприступними: Варна (1604 р.), Сіноп (1614 р.), Кафа (1616 р.), Кілія (1621 р.) [4, с.134].

Безперечно, козацька тактика морського бою ґрунтувалася на відчайдушній хоробрості, сміливості та кмітливості. Не останню роль у поведінці запорожців відігравала і особлива філософія оцінки життя і смерті, вони вважали, що смерті не треба боятися, від неї все одно не вбережешся [6, с. 278-279].