3. Біхевіоризм (модернізм) та математичне моделювання міжнародних відносин: праці д. Сінгера та його послідовників

Прихильники другого підходу – “модерністського” – намагалися сформулювати більш широкі та різнобічні уявлення про сутність міжнародних відносин. Але на практиці вони часто ігнорували загальні соціальні закономірності й обмежували дослідження міжнародних відносин пошуками шляхів оперативного втручання в їх розвиток. Найчастіше “модерністи” розглядали тільки окремі компоненти міжнародного життя, наприклад процес прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізації та втілення у життя. Тому наука про міжнародні відносини фактично зводилася до визначення поведінки окремих суб’єктів цих відносин, найчастіше до вивчення політики окремих держав, хоча й не завжди. Так, представник школи біхевіоризму Д.Сінгер запропонував вивчати поведінку всіх можливих учасників міжнародних відносин – від індивідів до глобальної спільноти – зовсім не турбуючись про встановлення пріоритету відносно їх ролі на світовій арені. В цілому міжнародні відносини розглядалися “модерністами” насамперед як звичайна сукупність зовнішніх політик окремих держав, що робило можливим виявлення оптимальних засобів досягнення окремих національних інтересів, але недооцінювало небезпеку їхнього зіткнення.

4. Системний підхід у ліберальних теоріях: д. Розенау

Д. Розенау предложил в 1971 г. следующую схему, включающую шесть уровней анализа: 1) индивиды-”творцы” политики и их характеристики; 2) занимаемые ими посты и выполняемые роли; 3) структура правительства, в котором они действуют; 4) общество, в котором они живут и которым управляют; 5) система отношений между национальным государством и другими участниками международных отношении; 6) мировая система12. Характеризуя системный подход, представленный различными уровнями анализа, Б. Рассетт и Х. Старр подчеркивают, что выбор того или иного уровня определяется наличием данных и теоретическим подходом, но отнюдь не капризом исследователя. Поэтому в каждом случае применения данного метода необходимо найти и определить несколько разных уровней. При этом объяснения на разных уровнях не обязательно должны исключать друг друга, они могут быть взаимодополняющими, углубляя тем самым наше понимание.

Турбулентність у світовій політиці: теорія зміни й наступність. Джеймс Н. Розенау.

Джерело: Rosenau James N. Turbulence in World Politics. Princeton University Press, 1990.

ПОПЕРЕДНІЙ ОГЛЯД ПОСТМІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ

 Може існувати поінформованість про зміни у світі без усвідомлення цієї поінформованості". Ф.Е. Емері та Е.Л. Тріст

"Різними є навіть ті види речей, які не змінилися. Усі види настрою -емоційного, морального, особистісного - зазнали певних змін". Кліффорд Пртц

"Складіть і розгляньте схему подій, і ви опинитеся віч-на-віч із новою системою буття, яка дотепер не могла бути представлена в уяві людини". Г.Г. Уеллс

Зазначені висловлення визначають характер цієї книги. Вони висува­ють на перший план ту міру, з якою основний аргумент спирається на невиразне усвідомлення перетворення, на нюанси, на широкий спектр глобальних моделей, що ставлять автора віч-на-віч із політичними ру­шійними силами, які утворять нову систему міжнародної діяльності.

Інакше кажучи, те, про що піде мова нижче, є швидше теоретичними розмірковуваннями, ніж емпіричними доказами. Власне кажучи, читачу надається вибір: він може заперечувати опис постміжнародної політики як абсурдної теорії, або ж він може допустити можливість того, що поді­бні домагання досить правдоподібні для уявлення дослідження як бази­су для інтерпретації ходу подій.

Вибір не такий легкий як може здаватися. Він включає загальне ста­влення людини до цілей, людей та організацій, які впливають на історію, до сприйнятливості співтовариства до змін і її здатності визначати свою власну долю. Таким чином, вибір, який відбувається з основного підходу до проблем людини, стосується питань, що передують доказу. Дійсно, предметом обговорення є концептуальні контексти, у межах яких прово­диться оцінка очевидного. Якщо окрема неуявна структура і лежить в основі світової політики, то як людина уявляє її? відрізняє її? обмірковує її? вдається до її тонкостей? Звичайно, не лише за допомогою очевидно­го. Спочатку людина має допустити саме її існування, утримуючись ви­магати доказів до того, як визначаться обриси структури. Ціль тут така: не квапитися з доказом; встановити ознаки, що проявляються, не конс­татувати встановлені моделі; підвищити сприйнятливість до змін, не стверджувати, що їхня динаміка була сприйнята адекватно; наводити наочні приклади й аномалії як основу для розуміння суті, а не як свід­чення того, що існування неуявної схеми буде науково доведено.

Рівень, до якого мають прагнути читач й автор на базі відносин, які лежать в основі, найкраще, мабуть, проілюстрований вибором, що вони роблять при оцінці сутності історії й, зокрема, уявлення про те, що у діяльності людей і їхніх співтовариств можуть відбуватися різкі відхи­лення від минулої практики. Неуявні структури не можуть розглядатися без порушення безперервності, кардинальних поворотів до нових на­прямів і готовності до розгляду кожного сучасного етапу розвитку, по можливості, ширше порівняно з іншими моментами стійкої моделі. Ві­зьміть викрадення літаків, СНІД, недавню хвилю виступів проти влади на Тайвані, Шрі-Ланці, у радянській Вірменії й Естонії, в Алжирі, ЮНЕСКО, у Мексиці, католицькій церкві, Ефіопії, Ірані, ОВП, у Синга-пурі, Аргентині, Індії, Польщі, Угорщині, Афганістані, на Філіппінах, на окупованому Ізраїлем Західному березі, у Бірмі, Південній Африці, у Судані, Югославії і Східній Німеччині. Читач може інтерпретувати ці події як просто сучасні випадки тієї ж самої динаміки, за допомогою якої тероризм, епідемії і хвилювання відзначали більше ранні сторіччя, або ж він може зупинитися й задуматися, чи не є подібні етапи розвит­ку, що так швидко змінюють один одного, першими проявами історич­них поворотних моментів, при яких динаміка сталості й зміни здобуває нові форми напруженості, що змінюють, у свою чергу, фундаментальні структури світової політики.

Більше того, якщо людина відчуває, що розширення взаємозалежно­сті має важливе значення, тоді вона повинна тимчасово відмовитися від звичайних стандартів очевидного із метою розгляду альтернативних ін­терпретацій того, що може бути задіяне на глобальному рівні. Світова політика занадто рухлива й мінлива, занадто наповнена ознаками глибо­ко вкорінених змін, щоб зробити інакше.

Видова концепція. З кількох розглянутих тут тем, які привертають увагу до можливості неуявних структур, три виділяються особливо. Одна представляє сучасну епоху як історичний прорив. Друга стосується поді­лу глобальних макроструктур на так звані два світи світової політики. Третя сформована на мікрорівні й припущенні, що аналітичні здатності й емоційні особливості дорослих людей у кожній країні вдосконалюються.

При впливі сучасних технологій і багатьох інших джерел, які роблять світ ще більше взаємозалежним, з розгалуженою структурою та досві­дченішим населенням сприяють такій глибокій трансформації світової політики, що втрачається користь від уроків історії. Життя на планеті могло увійти в період турбулентності, подібного якому вона не знала протягом 300 років і наслідки якого ще далеко не зрозумілі. Я думаю, Що це штучний аргумент, якщо акцент робиться на часовому проміжку. Однак, якщо акцент зроблено на концепції глобальної турбулентності, питання про те, чи багато 300 років чи мало, не має великого значення. Важливо те, чи насправді розглядувані рушійні сили мають той зміст, який у них вкладають.

Стверджувати, що уроки історії стають незрозумілими, значить при­пустити, що зміни стають такими радикальними, що правила і процеду­ри, за допомогою яких проводиться політика, застарівають, внаслідок чо­го дослідники втрачають будь-які парадигми або теорії, які адекватно пояснюють хід подій. Для впевненості вони завжди можуть відмовитися від суперечливих подій як від простих аномалій; але якщо (а я вважаю, сьогодні саме такий стан справ) аномалії всеосяжніші, ніж повторювані моделі, а переривчастість рельєфніша, ніж безперервність? Відповідь полягає в тому, що теоретизування треба почати знову, а існуючі посил­ки й розуміння рушійних сил історії мають розглядатися як концептуальні в'язниці, втеча з яких можлива тільки при допуску того, що місце прориву в людській діяльності наближається, якщо вже не наблизилося до нас, оскільки закінчується двадцяте століття.

Якщо справа в цьому, не варто продовжувати посилання на ту га­лузь, яку називають міжнародна політика, й у якій відбуваються зміни. Саме поняття міжнародні відносини виглядає застарілим перед очевид­ністю тенденції, що дедалі більше взаємодій, які становлять світову по­літику, розгортається без особистої участі націй або держав. Тому необ­хідне нове поняття, яке б вказувало на присутність нових структур і процесів й, у той же час, ураховувало подальший структурний розвиток. Підходящим терміном була б постміжнародна політика. Соціальні нау­ки мають багато досліджень постіндустріального, посткапіталістичного, постсоціалістичного й постідеологічного суспільства, постмарксизму й постмодернізму, постхристиянської епохи й багатьох інших подібних "по­ст". Глибокі зміни у світових подіях можна тоді із упевненістю розглядати як складові постміжнародної політики.

Однак використання даного терміна має на увазі більше, ніж насліду­вання моді. Постміжнародна політика є вдалим позначенням, тому що виразно наводить на думку про хибність довготермінових моделей, якщо при цьому не зазначається, куди можуть привести зміни. Воно означає постійний рух і переміщення, навіть при якому мається на увазі присут­ність і функціонування стабільних структур. Позначення враховує хаос, навіть коли має на увазі узгодженість. Воно нагадує нам про те, що між­народні питання не можуть більше бути домінуючим мірилом глобально­го життя або, принаймні, про те, що з'явилися інші критерії, які можуть суперничати із взаємодією національних держав або звести її нанівець. І, не в останню чергу, воно дозволяє нам уникнути поспішних суджень щодо того, чи є турбулентність сукупністю стійких системних побудов або це просто перехідна умова.

Відповідно, цей термін буде далі використовуватися для позначен­ня історичної епохи, яка почалася після другої світової війни і продов­жує розвиватися сьогодні. Він відбиває зміни, викликані глобальною турбулентністю: ще динамічнішу взаємозалежність, де зусилля дедалі більше спеціалізовані, а кількість колективних діячів, таким чином, збі­льшується; тенденції централізації й децентралізації, які змінюють ін­дивідуальні ознаки й кількість діючих осіб на світовій арені; змінювані орієнтації, які трансформують відносини діючих осіб до влади; і дина­міку структурного розгалуження, яка сприяє новим побудовам, за до­помогою яких різноманітні діючі особи переслідують свої цілі. Постмі­жнародна політика є неуявною дотепер структурою, видовою концепцією того, як на людські зв'язки по всій планеті впливає склад­ність і динамізм, які потрапляють у поле зору по мірі того, як добігає кінця нинішнє тисячоліття.

Турбулентні зміни. Без сумніву, кожна епоха уявляється людям, які в ній живуть, хаотичною, й останнє десятиліття двадцятого століття не є виключенням. Це немов би корабель під назвою Земля щодня зіштовху­вався б зі шквальними вітрами, відхиляючись під їхніми ударами вбік і змінював би свій маршрут у непозначеній на карті території пізнання. Іноді бурхливий розвиток подій очевидний - коли збираються грозові хмари війни або блискавка кризи пробиває глобальний небосхил; але найчастіше ці події мають спокійний характер. Спустошення, які вони приносять, не помічаються доти, поки не зустрінуться проблеми або не буде завдано збитків.

У даній роботі в пошуках пояснення такої турбулентності у світовій політиці й тих змінах, які вони відбивають і стимулюють, аналіз буде ско­нцентровано на основній і стійкій динаміці, з якої виникають щоденні по­дії й сучасні проблеми. Окремі рушійні сили розташовуються на мікрорів-нях, де люди набираються знань і відбувається об'єднання груп; інші бе­руть початок на макрорівнях, де діють нові технології, а колективні об'­єднання конфліктують; інші відбуваються внаслідок зіткнення опозицій­них сил на двох рівнях - між безперервністю і змінами, між притяганням минулого і привабливістю майбутнього, між потребами взаємозалежнос­ті й вимогами незалежності, між тенденціями централізації й децентралі­зації усередині народів і між ними.

У той час, як порівняння турбулентності світової політики зі штормо­вою погодою добре вкладається в сучасні людські умови, використання цього порівняння, як метафори, у даній роботі може відволікти від сер­йозніших моїх намірів. Ціль визначення неуявних дотепер структур по­лягає, швидше, у сприянні емпіричному поясненню, ніж у поетичному вираженні. Що необхідно, так це концепція турбулентності, яка припус­кає напруженість і зміни, коли структури й процеси, що зазвичай скла­дають політику, нестійкі й у них відбувається перебудова. Таким чином_: турбулентність - це більше ніж сум'яття й потрясіння, що супроводжу­ють зрушення в основних змінних складових. Такі коливання становлять повсякденне існування будь-якої системи, соціальної або метео­рологічної. Подібно до того, як переходи від хмарності до дощу й до сонця становлять нормальну метеомодель, так і коливання у виборчій системі від правого напряму до центра й до лівого напряму, або в про­мисловості від високого рівня продуктивності до середнього й низького рівня, утворюють стандартні економічні й політичні моделі, що дозво­ляє проводити аналіз подібних зрушень, розглядаючи межі системи як постійні, а діапазон, у межах якого коливаються змінні складові, як міру лежачої в основі стабільності. Однак коли межі системи більше не міс­тять коливань змінних складових, виникають аномалії і формуються нерівномірності, у той час як структури розхитуються, розгортаються нові процеси, результати стають недовговічними, а система вступає в період тривалої нерівноваги. Усе це - відмітні ознаки нестійкості. У ме­теорології це проявляється у вигляді ураганів, смерчів, приливних хвиль, посухи й інших природних аномалій, які трансформують земну поверхню там, де трапляються. У соціальному плані це проявляється в технологічних проривах, кризах влади, порушеннях згоди, революцій­них переворотах, конфліктах поколінь й інших сил, що перетворюють людське життя, на тлі яксго вони відбуваються.

Із цього виходить, що невизначеність є головною характеристикою турбулентної політики. У той час, як коливання змінних складових зазви­чай стосуються визнаних моделей, закономірності зникають, коли вста­новлюється турбулентність. У такі моменти структури й процеси світової політики вступають у фазу, що не має попередньо встановлених правил або меж. Трапитися може всяке, або так здається, оскільки вимоги під­вищуються, напруженість загострюється, відносини трансформуються, розробка політичного курсу паралізується, або ж представлені по-іншому результати менш певні, а майбутнє похмуріше.

Близьке відношення до невизначеності, пов'язаної з політичною ту­рбулентністю, мають темпи, з якими вона розвертається. На відміну від звичайних дипломатичних або організаційних ситуацій, що виникають у контексті формальних процедур, обережних домовленостей, і бюрок­ратичної інерції, ті ситуації, на які впливають турбулентні умови, швид­ко стають очевидними, тоді як наслідки дій різноманітних учасників по­ширюються їхніми схемами взаємозалежності. Турбулентні ситуації, які спираються на складність і динамізм різних виконавців, чиї цілі й діяль­ність нерозривно пов'язані один з одним, а також підтримані технологі­ями, які майже миттєво передають інформацію, мають тенденцію хара­ктеризуватися швидкою реакцією, настійними вимогами, тимчасовими союзами, різкими змінами політики, тобто тим, що швидко, хоча й без­ладно, спрямовує хід подій помилковим шляхом конфлікту або спів­праці. Якщо розглядати проблему в цьому контексті, то не дивно, що в 1988 р. одна за іншою йшли масові виступи в радянській Вірменії, на Західному березі (Іордану), у Польщі, Бірмі і Югославії або що цей же проміжок часу був відзначений потрясінням режимів у Радянському Союзі, Чилі, на Гаїті й у Лівані. Подібним же чином, і не менш очевид­но, 1988 р. став свідком іншого роду прикладів співпраці: з різницею в кілька тижнів були початі переговори про закінчення воєнних дій в Аф­ганістані, Анголі, Центральній Америці, Камбоджі, Західній Сахарі й у Перській затоці. Отже, вітри змін можуть додати постміжнародній полі­тиці різних напрямів через світові дипломатичні й законодавчі інститу­ти, де досягаються компроміси, не меншою мірою, ніж через вуличні виступи і збройні зіткнення.

Однак як же розширити аналіз за межі виразної метафори? Як ви­користати турбулентність у ролі серйозної й системної аналітичної кон­цепції, яка допомагає пояснити виникнення постміжнародної політики? Відповідь знаходиться у сфері організаційної теорії, де добре розроб­лено й широко застосовується концепція турбулентності. Зокрема, мо­жна з довірою ставитися до моделі організацій, яка визначає турбулен­тність умовою, що стоїть перед ними і робить їхнє зовнішнє середовище складним та динамічним. У даному формулюванні високий рівень складності не є синонімом важкозрозумілих подій і тенденцій. Він, швидше, належить до такої надмірної кількості діючих осіб у зов­нішньому середовищі й такої значної взаємозалежності між ними, що зовнішнє середовище ущільнюється (а не розріджується) причинними прошарками. Ця щільність здається такою високою, що дозволяє будь-якій події стати причиною занепокоєння, яка швидко і зненацька озива­ється у всьому зовнішньому середовищі і її різноманітних системах. Коли динамізм зовнішнього середовища також високий, тобто коли по­ведінка діючих осіб характеризується високою мінливістю, мінливість, що супроводжує широкомасштабні трансформації, має великий вплив на взаємозалежність багатьох його частин.

Можна наголосити, що велика складність і високий динамізм не нові у світовій політиці, що глобальні війни, революції й депресії, які відби­вають такі умови й, відповідно, зміни, завжди траплялися у світовій по­літиці. Для того, щоб відрізняти звичайні і звичні зміни від глибоких ви-Діз трансформацій, які, очевидно, відбуваються в цей час, необхідно відзначити ще одну характерну ознаку політичної турбулентності - па­раметричні зміни. Турбулентність вважається сталою тільки тоді, коли основні параметри світової політики, ті межі, які формують й обмежу­ють коливання її змінних складових, поглинаються великою складністю й високим рівнем динамізму. У ролі меж, кордонів, параметри зазвичай стабільні. Вони роблять безперервним політичне життя, здатність інди­відуальних і колективних діячів переміщуватися від одного дня до наступного, з однієї епохи із іншу. Отже, коли здатності сприйняття навко­лишнього світу, досвід, відносини й структури, які підтримували пара­метри світової політики починають руйнуватися, тобто, коли склад­ність і динамізм параметрів досягають тієї межі, коли існуючі правила керування більше не служать стримуванню дій і наслідків, хід подій пе­реходить у стан турбулентності.

Три виміри світової політики сприймаються як її основні параметри. Один з них діє на мікрорівні окремих людей, інший - на макрорівні колек­тивних організацій, а третій вимір включає обидва ці рівні. Мікропара-метр складається з досвіду і здатності сприйняття навколишнього світу, за допомогою яких громадяни держав і члени недержавних організацій пов'язують себе з макросвітом глобальної політики. Я розглядаю цеіл на­бір граничних меж як параметр здатності сприйняття навколишнього сві­ту, або як досвід. Макропараметр позначений тут структурним парамет­ром, і він належить до обмежень, включених у розподіл владних повноважень й усередині колективної організації глобальної системи. Змішаний параметр називається реляційним; він сформований приро­дою владних відносин, які переважають на мікрорівні між окремими лю­дьми і їхніми колективними макроорганізаціями.

Вважається, що зараз усі ці три параметри переживають таку ради­кальну трансформацію, що вона може викликати першу турбулентність у світовій політиці з часу подібних зрушень, які завершилися Вест-фальським договором у 1648 р. На перший погляд здається зайвим сперечатися про те, що турбулентність сучасної епохи є першою за по­над 300 років. Зрозуміло, що історія більшості країн відзначена пері­одами заворушень і безладів. Однак, як ми вже зазначали, висловлене тут твердження стосується турбулентності в міжнародній системі, а не переворотів усередині національних систем, трансформації трьох осо­бливих параметричних моделей, а не хвилювань, які супроводжують війни або коливання в економіці. У випадку структурного параметру трансформація відзначена біфуркацією, у якій сьогоднішня державоце-нтрична система співіснує із багатоцентричною, однаково потужною, хоча більш децентралізованою. Незважаючи на те, що у цих двох сфер світової політики є елементи й інтереси, які частково збігаються, їхні норми, структури і процеси мають тенденцію до взаємного виключення, призводячи, таким чином, до утворення комплексу нових і, можливо, стійких глобальних структур, надзвичайно складних і динамічних. У ви­падку реляційного параметра здається, що стійка модель, за допомо­гою якої підпорядкування влади має тенденцію до незаперечності й ав­томатизму, замінена досконалішими комплексами норм, які роблять успішне здійснення влади значно проблемнішим, у такий спосіб сприя­ючи конфліктам між лідерами й масами як усередині державних і не державних колективних об'єднань, так і між ними. Ці конфлікти, які мо­жна розцінювати як певну послідовність криз влади, за своєю глибиною й розмахом носять раніше невідомий характер і є глобальними за ма­сштабами. Нарешті, на мікрорівні, аналітичні здатності окремих людей так підвищилися, що вони грають іншу й важливу роль у світовій полі­тиці, роль прискорювачів як процесів структурної біфуркації, так і зламу колишніх відносин влади-підпорядкування.

Саме одночасність і взаємодія цих параметричних змін відрізняють сучасний період е$ід попередніх трьох сторіч. Завдяки набутому досвіду люди стають вільнішими й підготовленішими ставити питання владі, а нові взаємини з нею, у свою чергу, сприяють розвитку нових, децентра-лізованіших глобальних структур. Однак причинні потоки переміщаються від макро- до мікрорівня, у той час як централізовані структури ведуть до формування нових взаємин із владою, службовців для збагачення досві­ду й удосконалювання здатності сприйняття навколишнього світу, за до­помогою яких індивіди будують свої відносини з колективом. Попередні епохи стали свідками війн, які викликали перехід глобальних структур від багатополярних до біполярних основ і кардинальних змін, що підірвали позитивне ставлення до влади. Однак лише у XVII ст. почали створюва­тися умови, при яких перебудова торкнулася значимості всіх цих трьох фундаментальних параметрів.

Між миром і війною. Турбулентність постміжнародної політики не слід ототожнювати з насильством. Хоча в міжнародній політиці невизна­ченість може спровокувати збройний конфлікт, не можна ставити їх на один рівень. Турбулентні умови можуть превалювати у співтовариствах, на ринках, в організаціях й альянсах з їхніми конфліктами, які за собою не тягнуть застосування сили. Вивчення турбулентності зводиться до аналізу реакції на невизначеність, на зміни, викликані розвитком техніки й технологій, а також небувало масштабною глобальною взаємозалежні­стю, і війна є лише однією із форм такої реакції. (...)

Є всі підстави думати, що реакція із застосуванням сили менш мож­лива при підвищенні турбулентності у світовій політиці. У деяких відно­синах війні не властиві невизначеності, характерні для турбулентності. З початком війни протистояння сторін здобуває неприхований характер, цілі проведеної політики стають очевидними, а завдання на майбутнє -недвозначними. Із цього погляду турбулентність можна вважати скоріше умовою передвоєнного або післявоєнного становища, ніж ознакою війни. Безумовно, вона не характеризує й мирний час, якщо під останнім розу­міти стабільне становище, коли параметри змінюються незначно. Інши­ми словами, як у мирний, так й у воєнний час повсякденні коливання ві­домі. Вони лежать у межах змін, які мали місце раніше, і люди знають, як їх сприймати й унормовувати.

В умовах турбулентності, з іншого боку, найменші коливання можуть сприйматися як незвичайні, кожне зрушення може підтверджувати, що зміна -це норма, що моделі крихкі, а очікування можуть і не виправдовуватися.

Джерела змін. Які ж рушійні сили наприкінці двадцятого сторіччя призводять до параметричних перетворень? Як нам здається, їх п'ять. Перша з них відбита у переході від індустріального до постіндустріа-льного світопорядку й пов'язана з розвитком техніки й технологій, осо­бливо мікроелектроніки, що скоротила відстані в суспільній, економіч­ній і політичній сферах діяльності, прискорила рухи ідей, зображень, валют й інформації, тим самим підсиливши взаємодію людей і подій. Другою рушійною силою глобальних змін є виникнення явищ, таких як забруднення атмосфери, тероризм, наркоторгівля, валютні кризи й СНІД, які є прямим продуктом нових технологій або сильнішої глоба­льної взаємозалежності, яка відрізняться від традиційних політичних проблем тим, що має не національний або місцевий, а транснаціона­льний характер. Третя рушійна сила полягає в меншій здатності дер­жав й урядів знаходити прийнятні рішення головних політичних про­блем, частково тому, що вони не у повній мірі підлягають їхній юрисдикції, частково тому, що старі проблеми дедалі тісніше переплі­таються з великими міжнародними проблемами (наприклад, ринки збуту сільськогосподарської продукції і продуктивність праці), а частково то­му, що згоду населення вже не можна сприймати за щось автоматичне. Четверта сила стосується ослаблення цілісних систем і придбанням підсистемами більшої стрункості й ефективності, що підсилює тенден­ції до децентралізації (що я називаю субгрупізмом) на всіх організацій­них рівнях, які різко контрастують із тенденціями до централізації (у сенсі державності, яка тут як національна, так і транснаціональна), ха­рактерними для перших десятиліть XX й кінця минулого століть. Наре­шті, перераховані вище фактори впливають на досвід і сприйняття на­вколишнього світу дорослим населенням планети, яке утворює групи, держави та інші колективні об'єднання, і якому довелося вирішувати нові проблеми взаємозалежності й пристосовуватися до нових техно­логій в умовах постіндустріального світопорядку. При підвищеній ана­літичній здатності населення й підвищеній свідомості власного став­лення до влади, прості люди сьогодні, на відміну від своїх предків, не настільки відсторонені, недосвідчені й керовані в тому, що стосується питань міжнародного життя.

У даній моделі причинних зв'язків визначено п'ять основних джерел глобальної турбулентності й зазначено їхню тісну взаємодію. Одна з п'яти рушійних сил, а саме зміни мікрорівневого досвіду і сприйняття навколишнього світу, так виділяється своєю міццю порівняно з іншими чотирма, що визначає експансивність й інтенсивність інших. Новий напрям у сьогоднішній світовій політиці не став би таким без революцій­них процесів у мікроелектроніці й інших областях техніки, без виник­нення нових взаємозалежних явищ, без ослаблення позицій держав й урядів і без зростаючого субгрупізму, але жодна із цих рушійних сил не викликала б параметричні зміни, якби доросле населення в кожній кра­їні, зайняте у всіх сферах діяльності, не збагатило б свій досвід і було б відірване від проблем глобального рівня. Разом з тим, зазначені зру­шення в досвіді та сприйнятті навколишнього світу прискорювалися й удосконалювалися завдяки іншим рушійним силам, і в цьому змісті останні можна розглядати як необхідні детермінанти турбулентності. Без мікрорівневих перетворень, однак, жодна з інших рушійних сил не набула б глобального характеру, і в цьому сенсі зростання здатностей населення є неодмінною умовою глобальної турбулентності. У такому випадку аналіз не ґрунтується на однопричинніи моделі й не допускає, що у часі мікрорівневі зміни передували іншим. Навпаки, усі зміни спо­конвічно розглядаються реакцією на перевороти з техніці й технологі­ях, які лежать в основі постійно зростаючих взаємозалежностей в еко­номічній, політичній і соціальній сферах. Оскільки стали відбуватися мікрорівневі зрушення, вони повинні були спричинити зміни в станови­щі держав, урядів і субгруп, тому що люди ставали сприйнятливішими до тенденцій децентралізації з їхньою зростаючою здатністю в потоці подій ясніше визначати свої інтереси. Тонка взаємодія зазначених про­цесів, можливо, найкраще проглядається у зв'язках між зростаючим досвідом населення й технологіями, які зробили революцію у мікроеле­ктроніці. Якщо поставити питання: який вплив миттєвий зв'язок й одер­жання інформації (із супутників, що передають зображення подій усюди в усі оселі, або через комп'ютери, які зберігають, обробляють і розпо­всюджують колись невідому й важкодоступну інформацію) здійснюють на людей, як учасників подій на світовій арені, відповідь буде очевид­ною: нові технології сильно, хоча не завжди сприятливо, впливають на те, як люди сприймають, розуміють, дають оцінку, входять у зв'язок, уникають або по-іншому взаємодіють із навколишнім світом. Напри­клад, нові електронні технології так скоротили час мобілізації організа­цій і рухів, що досвід і здатності населення самореалізуються, у тому розумінні, що вони можуть практично переглядати наслідки дії свого сукупного досвіду і сприйняття навколишнього світу на хід подій, І щоб перейти від слів до справи, немає необхідності чекати розпорядження, відправлене, як раніше, кінною поштою із закликом до однодумців об'­єднуватися або до вождів - використати зручний момент для початку Дій. Сьогодні події й інформація про них - явища одночасні. Тому, на відміну від минулого, люди без підготовки стають учасниками ситуацій У будь-якій точці планети, тому що завжди є інформація про хід її розвитку. Справді, навіть якщо в наступному аналізі перебільшено міру, до якої виріс досвід населення і його здатність до сприйняття навколиш­нього світу, уміння мобілізувати їх реалізується настільки швидше й у настільки більшому обсязі, порівняно з минулим, що на практиці стає очевидною підвищена здатність визначати й виражати власні інтереси й ефективно брати участь у колективних діях. І якщо, що здається ймо­вірним, лідери організацій визнають вплив цієї збільшеної здатності на умови свого керівного становища, вони починають із більшим розумін­ням ставитися до бажань і запитів своїх послідовників, а також глибше розуміти ріст і переорієнтування досвіду, набутого населенням, та його здатність сприйняття навколишнього світу.

Рушійна сила техніки й технологій. У даній концепції турбулентно­сті, як процесу параметричної перебудови, постає питання про джерела турбулентності. Крім рушійної сили технологічних нововведень, згадані сили укладаються у три параметри світової політичної системи й, таким чином, є її внутрішніми силами. Однак можуть бути зовнішні джерела, крім тих, початок яким дає розвиток техніки й технологій. Тобто, оскіль­ки турбулентність частково підтримує саму себе, по мірі того, як кожна параметрична зміна створює умови для наступних змін, політичні сис­теми також піддані ряду змін, які беруть початок в економіці й суспільс­тві. При цьому всі зміни мають достатній потенціал для трансформації, як тільки вони сприймаються державою. Як точно сформулювали Чукрі й Норт, трьома рушійними силами можна вважати зовнішні джерела глобальної турбулентності. Одна з них викликана глибокими змінами структури й чисельності населення в останні десятиліття. Друга міс­титься у наявності й розподілі природних ресурсів, особливо необхідних для виробництва енергії. Третя виходить зі згаданих наслідків розвитку техніки й технологій, що впливають на всі сфери людської діяльності, від обробки інформації до медицини, біогенетики й сільського господар­ства. Оскільки розвиток техніки торкнувся населення і природних ресур­сів, саме цей чинник, можливо, найпотужніший серед зовнішніх рушій­них сил, тому що розвиток техніки й технологій, сполучення людської винахідливості й матеріальних ресурсів, перетворили індустріальний світопорядок в еру інформації, постіндустріальне суспільство, технокра­тичну еру, мікроелектронну революцію - як би не називалися нові спо­соби, якими люди рухаються до своїх цілей, задовольняють свої потре­би й по-іншому будують свою діяльність. Техніка набагато більше розширила можливості генерувати й маніпулювати інформацією й знан­нями, ніж робити матеріальні цінності. Це призвело до ситуації, коли сфера обслуговування стала тіснити виробничу сферу, як основу гро­мадського життя. Саме техніка значно скоротила географічні й соціальні відстані, завдяки реактивним лайнерам, комп'ютерам, супутникам й іншим нововведенням, за допомогою яких люди, думки й товари сьогодні швидше й надійніше, ніж будь-коли переміщаються у просторі й часі. Техніка значно змінила масштаби людської діяльності, дозволивши втя­гнути більше людей у виробництво більшого обсягу продукції за менші терміни з набагато більшою віддачею, ніж за старих часів. Отже, саме техніка й технології сприяли складанню небувалої взаємозалежності мі­сцевих, національних і міжнаціональних співтовариств. Вплив зовнішніх рушійних сил, пов'язаних з розвитком техніки й технологій, на суспільст­ва, економіки й держави образно й повною мірою відбито в роботах учених, які вивчали національні системи. Досить прочитати праці Даніе-ля Белла, Пітера Дркжера, Джона Найсбітта й Даніеля Янкеловича -лише деяких з тих, хто досліджував соціальні наслідки розвитку техніки на сучасному етапі, - щоб зрозуміти й оцінити безпрецедентні перетво­рення, яких зазнає світ. У них переконливо доведено, що родина, шлюб, знайомства, робота, союзи, бізнес, дозвілля, сільськогосподарське ви­робництво, продуктивність, житлове будівництво, подорожі, виборчі си­стеми та інші аспекти життя в недавньому минулому зазнали й продов­жують зазнавати значних змін. Однак ті, хто вивчає світову політику, не в повній мірі враховують перетворення всередині суспільств. Хоча вони й надають значення внутрішнім джерелам міжнародних відносин у ви­падках внутрішніх конфліктів, згод або тупикових ситуацій, рушійні сили постіндустріального суспільства, все-таки, приймаються як дещо при­родне. Те, що світ набагато більше взаємозалежний, широко визнаєть­ся, але шляхи, якими поглиблюються джерела взаємозалежності, під­тримуються або змінюються структури й процеси у світовій політиці, ще не стали предметом фундаментальних досліджень. Найпоширенішим є припущення, що основні структури й процеси світової політики залиша­ються незмінними, навіть якщо зміни стосуються її окремих складових. Так само ті, хто вивчає постіндустріальне суспільство не приділяють належної уваги суп своїх висновків і глибокому розумінню світової полі­тики. Дрюкер, наприклад, досліджує значення світової економіки, але його аналіз обмежується проблемами політичного управління світовою економікою, у той же час важливішим є питання керівництва самою сві­товою політикою, якого автор не зачіпає. Аналогічно Белл пророкує, що "у постіндустріальному суспільстві політики буде як ніколи багато з тієї простої причини, що вибір стає усвідомленішим, а центри ухвалення рішення прозорішими". Однак у своєму дослідженні він зупиняється лише на політиці тих, хто керує співтовариством і суспільством, і не Думає над імовірністю того, що вплив на світ, здійснюваний невеликою кількістю постіндустріальних суспільств приведе до встановлення сві­тових норм і правил, які впливають на розвиток доіндустріального й ін­дустріального суспільств.

Резюме. Політична турбулентність не має сили, достатньої для того, щоб без опору перемогти встановлені порядки і культурні традиції. Якщо ми прагнемо зрозуміти напруженість зіткнення між силами, які підтриму­ють існуючий порядок, і силами, що тяжіють до перетворень, нам варто усвідомити концепції турбулентності й змін, а також спробувати їх проана­лізувати. У підсумку, досліджуючи турбулентність, ми заповнюємо велику аналітичну порожнину. Цією порожниною є зв'язки, у які трансформувала­ся світова політика під впливом різних рушійних сил, внаслідок чого сучас­ний етап життя розвивається за іншими правилами й порядками, ніж в ін­дустріальну епоху. Необхідність заповнити дану порожнину виходить із передумови, що численні великі зміни в суспільствах не можуть не мати серйозних наслідків для взаємодії цих суспільств