Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Konspekt_APZP.doc
Скачиваний:
40
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
4 Мб
Скачать
☆

Ета­пи роз­ви­тку сис­тем­но­го ана­лі­зу як прикладної нау­ко­вої ме­то­до­ло­гії

Да­лі ко­рот­ко роз­гля­не­мо ос­нов­ні ві­хи іс­то­рії ста­нов­лен­ня та роз­ви­тку сис­тем­но­го ана­лі­зу в не­да­ле­ко­му ми­ну­ло­му, а са­ме про­тя­гом XX сто­літ­тя. На­сам­пе­ред слід за­зна­чи­ти, що тут не пос­тав­ле­но за ціль док­лад­но про­ана­лі­зу­ва­ти ро­бо­ти, які фор­му­ва­ли су­час­ні ос­но­ви сис­тем­но­го ана­лі­зу. На­ша ме­та по­ля­гає у то­му, щоб:

¨    ві­доб­ра­зи­ти роль та зна­чен­ня тих нау­ко­вих ре­зуль­та­тів, які зу­мо­ви­ли поя­ву і ста­нов­лен­ня сис­тем­но­го ана­лі­зу, і тих фак­то­рів, що ви­зна­чи­ли зміст ос­нов­них на­пря­мів та ета­пів роз­ви­тку;

¨    по­ка­за­ти стан і тен­ден­ції роз­ви­тку сис­тем­ної про­бле­ма­ти­ки і ме­то­до­ло­гії у су­час­них умо­вах.

Га­дає­мо, що для до­сяг­нен­ня пос­тав­ле­ної ме­ти ана­ліз до­ціль­но ви­ко­ну­ва­ти з ура­ху­ван­ням ста­ну і тен­ден­цій роз­ви­тку ін­ших най­важ­ли­ві­ших на­пря­мів нау­ки і тех­ні­ки, які сут­тє­во впли­ну­ли на роз­ви­ток ци­ві­лі­за­ції в роз­гля­ну­тий пе­рі­од. З ог­ля­ду на те, що у ХХ сто­літ­ті у сві­ті ста­ло­ся до­сить ба­га­то кар­ди­наль­них по­лі­тич­них, еко­но­міч­них, струк­тур­них та ін­ших змін, об­ме­жи­мо­ся роз­гля­дом тих про­це­сів дру­гої по­ло­ви­ни ХХ сто­літ­тя, що безпосередньо або опо­се­ред­ко­ва­но впли­ну­ли на стан і тен­ден­ції роз­ви­тку сис­тем­ної про­бле­ма­ти­ки та ме­то­до­ло­гії.

Ви­ді­ли­мо чо­ти­ри ета­пи фор­му­ван­ня сис­тем­но­го ана­лі­зу як при­клад­ної нау­ко­вої ме­то­до­ло­гії [124].

Фор­му­ван­ня тео­ре­тич­них за­сад кон­цеп­ту­аль­ної парадигми сис­тем­но­го ана­лі­зу

Пер­ший етап ста­нов­лен­ня сис­тем­но­го ана­лі­зу при­па­дає на пер­шу по­ло­ви­ну ХХ сто­літ­тя і є пе­ріо­дом поя­ви та фор­му­лю­ван­ня ос­нов­них ідей сис­тем­но­го мис­лен­ня, ос­нов­ні іс­то­рич­ні дже­ре­ла яко­го бу­дуть зга­да­ні ниж­че. Бе­ру­чи до ува­ги на­ве­де­не оз­на­чен­ня сис­тем­но­го мис­лен­ня, вва­жає­мо до­ціль­ним за ос­но­ву най­важ­ли­ві­ших, го­лов­них, ро­біт взя­ти пе­ре­лік, за­про­по­но­ва­ний у [159], але до­пов­ни­ти йо­го пра­ця­ми В. І. Вер­над­сь­ко­го, важ­ли­ва роль і прак­тич­не зна­чен­ня яких для ста­нов­лен­ня і роз­ви­тку сис­тем­но­го ана­лі­зу по­ка­за­но ра­ні­ше. Ро­бо­ти вче­но­го, на наш по­гляд, по­вин­ні за­йма­ти чіль­не міс­це у спи­ску не ли­ше за хро­но­ло­гі­єю, але й за їх­ньою прак­тич­ною зна­чи­мі­стю.

У під­сум­ку одер­жи­мо та­кий пе­ре­лік фун­да­мен­таль­них учень (в дуж­ках за­зна­че­но від­по­від­но ро­ки ви­ко­нан­ня ро­біт із те­ма­ти­ки і да­ти пер­ших ав­тор­ських пуб­лі­ка­цій): «Вчен­ня про біо­сфе­ру і її пос­ту­по­вий пе­ре­хід у ноо­сфе­ру» [19] Во­ло­ди­ми­ра Іва­но­ви­ча Вер­над­сь­ко­го (1893–1918); «За­галь­на ор­га­ні­за­цій­на нау­ка, або тек­то­ло­гія» [15] Олек­сан­д­ра Олек­сан­д­ро­ви­ча Бо­гда­но­ва (1913–1929); «За­галь­на тео­рія сис­тем» [9] Люд­ві­га фон Бер­та­лан­фі (1934–1949); «Кі­бер­не­ти­ка або управ­лін­ня і зв’язок у тва­ри­ні та ма­ши­ні» [261] Нор­бер­та Ві­не­ра (1948); «Прак­сео­ло­гія» [219] Та­де­уша Ко­тар­бин­сь­ко­го (1930–1940).

Роль, міс­це і зна­чен­ня праць О. О. Бо­гда­но­ва, Л. фон Бер­та­лан­фі, Н. Ві­не­ра, Т. Ко­­тар­бин­сь­ко­го у ста­нов­лен­ні та роз­ви­тку ідей сис­тем­но­сті й сис­тем­но­го мис­лен­ня до­сить де­таль­но про­ана­лі­зо­ва­но у пра­ці [159]. То­му від­зна­чи­мо ли­ше най­важ­ли­ві­ші ас­пек­ти ана­лі­зу і зро­би­мо ви­снов­ки. Поч­не­мо з мо­но­гра­фії О. О. Бо­гда­но­ва, яка від­різ­ня­є­ть­ся гли­бо­ко сис­тем­ним змі­стом. Її ідеї та по­нят­тя ба­зо­ва­но на пос­ту­ла­ті «не­від’ємна й най­сут­тє­ві­ша вла­сти­вість за­галь­ної ор­га­ні­за­цій­ної нау­ки — це її сис­тем­ність». Ав­то­ра мо­но­гра­фії мож­на за­слу­же­но вва­жа­ти ос­но­во­по­лож­ни­ком сис­тем­но­го мис­лен­ня, що сто­су­­єть­ся фор­му­ван­ня та­ко­го уяв­лен­ня про об’єкти сис­тем­но­го до­слі­джен­ня, яке піз­ні­ше бу­ло при­йня­те за­галь­ною тео­рі­єю сис­тем.

Прак­сео­ло­гію Т. Ко­тар­бин­сь­ко­го за­ду­ма­но і реа­лі­зо­ва­но як за­галь­ну тео­рію ра­ціо­наль­ної ді­яль­но­сті. І хо­ча сис­тем­на орі­єн­та­ція ро­бо­ти не ви­кли­кає жод­них сум­ні­вів, але до­ка­зів та під­твер­джень її впли­ву на фор­му­ван­ня сис­тем­но­го мис­лен­ня не ви­яв­ле­но. Від­сут­ні та­кож яв­ні до­ка­зи вза­єм­ної іс­то­рич­ної за­леж­но­сті сис­тем­них па­ра­дигм тек­то­ло­гії, кі­бер­не­ти­ки, за­галь­ної тео­рії сис­тем і прак­сео­ло­гії. Од­нак ці фак­ти не оз­на­ча­ють, що ідеї О. О. Бо­гда­но­ва і Т. Ко­тар­бин­сь­ко­го вза­га­лі за­бу­то і що вони не зна­йшли прак­тич­но­го за­сто­су­ван­ня у сис­тем­но­му ана­лі­зі. Мо­но­гра­фії вче­них бу­ло пе­ре­ви­да­но у дру­гій по­ло­ви­ні ХХ сто­літ­тя, зав­дя­ки чо­му їх­ні ос­нов­ні ідеї зна­йшли за­сто­су­ван­ня на прак­ти­ці, зок­ре­ма у сфе­рі розв’язання сис­тем­них про­блем ор­га­ні­за­цій­но­го управ­лін­ня.

У ста­нов­лен­ні та роз­ви­тку сис­тем­но­го мис­лен­ня за­галь­но­ви­зна­ни­ми є роль і прак­тич­не зна­чен­ня фун­да­мен­таль­них ро­біт Люд­ві­га фон Бер­та­лан­фі [9] і Нор­бер­та Ві­не­ра [261]. Вче­ні не­за­леж­но один від од­но­го за­про­по­ну­ва­ли но­ву ідею, суть якої по­ля­гає у пе­ре­хо­ді до до­слі­джен­ня за­галь­них вла­сти­во­стей, ха­рак­тер­них для різ­них ти­пів об’єктів. Про­те слід звер­ну­ти ува­гу на від­мін­но­сті по­зи­цій, з яких во­ни ви­зна­ча­ють не­об­хід­ність до­слі­джен­ня за­галь­них вла­сти­во­стей різ­них ти­пів об’єктів.

Л. фон Бер­та­лан­фі роз­гля­дав пи­тан­ня з по­зи­ції спіль­но­сті прин­ци­пів по­бу­до­ви і струк­тур­них вла­сти­во­стей різ­них ти­пів сис­тем, а Н. Ві­нер від­да­вав пе­ре­ва­гу по­зи­ції спіль­но­сті прин­ци­пів і особ­ли­во­стей управ­лін­ня різ­ни­ми ти­па­ми склад­них об’єктів, зок­ре­ма у суб’єктів жи­во­го сві­ту й об’єктів тех­ні­ки різ­но­го при­зна­чен­ня. І ці під­хо­ди до­сить дов­го роз­ви­ва­ли­ся не­за­леж­но. Ра­зом із тим обид­ва вче­них ма­ють без­по­се­ред­нє від­но­шен­ня до сис­тем­них до­слі­джень. На­прик­лад, під час роз­роб­ки склад­них тех­ніч­них сис­тем од­на­ко­во важ­ли­во ство­ри­ти ра­ціо­наль­ну ба­га­то­рів­не­ву іє­рар­хіч­ну струк­ту­ру ви­ро­бу та за­без­пе­чи­ти як сис­тем­но по­го­дже­не управ­лін­ня на ста­ді­ях про­ек­ту­ван­ня, ви­роб­ництва, до­слі­джен­ня ви­ро­бу, так і ра­ціо­наль­не управ­лін­ня ство­ре­ною сис­те­мою в про­це­сі її ек­с­п­луа­та­ції.

За­да­чу фор­му­ван­ня струк­ту­ри та ви­гля­ду ви­ро­бу і за­да­чу об­ґрун­ту­ван­ня ці­лей та функ­цій управ­лін­ня пот­ріб­но роз­гля­да­ти у та­кій сис­тем­ній пос­та­нов­ці, яка вра­хо­ву­ва­ла б взає­мозв’язок, взає­мо­за­леж­ність і взає­мо­дію в замк­ну­тій струк­ту­рі ці­ліс­но­го об’єкта до­слі­джен­ня: лю­ди­на Û ви­ріб Û зов­ніш­нє се­ре­до­ви­щеÛ лю­ди­на. Не­об­хід­ність фор­му­ван­ня та­кої струк­ту­ри зу­мов­ле­но тим, що зов­ніш­нє се­ре­до­ви­ще ви­зна­чає умо­ви ек­с­п­луа­та­ції ви­ро­бу, а лю­ди­на є роз­роб­ни­ком, ви­роб­ни­ком і (або) ко­ри­сту­ва­чем ви­ро­бу. Звід­си ви­пли­ває прак­тич­на не­об­хід­ність сис­тем­но­го уз­го­джен­ня роз­в’язків від­по­від­них за­дач на ста­дії кон­цеп­ту­аль­но­го про­ек­ту­ван­ня ви­ро­бу. Сис­тем­на по­го­дже­ність за ці­ля­ми, ре­сур­са­ми, тер­мі­на­ми та очі­ку­ва­ни­ми ре­зуль­та­та­ми по­вин­на бу­ти за­без­пе­че­на на за­са­дах вза­єм­но­го, ра­ціо­наль­но­го ком­про­мі­су су­пер­еч­ли­вих ці­лей роз­роб­ки ви­ро­бу. Та­ке ці­ліс­не уяв­лен­ня про об’єкт сис­тем­но­го до­слі­джен­ня ціл­ко­ви­то від­по­ві­дає ідеї В. І. Вер­над­сь­ко­го про сис­тем­ність взає­мо­дії, взає­мозв’язків і взає­мо­за­леж­но­сті різ­но­рід­них про­це­сів на пла­не­ті.

Ви­ко­на­ні не­за­леж­но до­слі­джен­ня В. І. Вер­над­сь­ко­го, Л. фон Бер­та­лан­фі та Н. Ві­не­ра за­по­чат­ку­ва­ли єди­ну ідей­ну ба­зу для фор­му­ван­ня прин­ци­по­во но­вої фун­да­мен­таль­ної па­ра­диг­ми в нау­ці, кон­цеп­ту­аль­на но­виз­на якої по­ля­гає у пе­ре­хо­ді:

¨    від до­слі­джен­ня кон­крет­них вла­сти­во­стей об’єктів пев­но­го ти­пу (фі­зич­них, хі­міч­них, біо­ло­гіч­них, еко­но­міч­них то­що) до до­слі­джен­ня за­галь­них вла­сти­во­стей, ха­рак­тер­них для об’єктів різ­ної при­ро­ди;

¨    від до­слі­джен­ня вла­сти­во­стей та особ­ли­во­стей про­це­сів пев­но­го ви­ду до до­слі­джен­ня струк­ту­ри, вла­сти­во­стей та особ­ли­во­стей взає­мозв’язків, взає­мо­за­леж­но­сті і взає­мо­дії різ­но­рід­них про­це­сів;

¨    від до­слі­джен­ня вла­сти­во­стей ок­ре­мих об’єктів пев­но­го ти­пу до до­слі­джен­ня вла­сти­во­стей і струк­ту­ри взає­мозв’язків, взає­мо­за­леж­но­сті і взає­мо­дії різ­но­тип­них об’єктів.

Ці оз­на­ки но­виз­ни піз­ні­ше дея­кою мі­рою бу­ло реа­лі­зо­ва­но у фор­мі ос­нов­них прин­ци­пів тео­рії сис­тем­но­го ана­лі­зу, і то­му на­ве­де­ну па­ра­диг­му мож­на на­зва­ти тео­ре­тич­ною па­ра­диг­мою сис­тем­ної ме­то­до­ло­гії.

Таким чином, перший етап станов­лен­ня системного аналізу був періодом появи і фор­мування системного мислення, голов­ні теоре­тичні джерела якого створювались незалежно один від одного. Він належить до першої половини ХХ століття і харак­те­ри­зу­ється незалежною появою, рознесеними у часі публікаціями філософських і ме­то­­до­ло­гіч­них ідей, принципів, підходів, які піз­ніше стали основою нового наукового на­пря­му, що отримав назву «системний ана­ліз». Найважливішим підсумком першого періоду слід вважати створення ідейної бази для формування нової фундаментальної парадигми у науці. Основні ідеї цієї парадигми, які відображають її різні аспекти, не­за­лежно представлено у працях В. І. Вернадсь­ко­го, Л. фон Берталанфі та Н. Вінера. Праці останніх двох було опублі­ко­вано у кінці першої половини ХХ століття, і цією подією було завершено процес ство­рен­ня головних теоре­тичних джерел системного ми­слен­ня. Таким чином, перший етап є етапом формування теоретичного базису сис­темного мислення.

Ем­пі­рич­ний роз­ви­ток сис­тем­но­го ана­лі­зу

Дру­гий етап ста­нов­лен­ня сис­тем­но­го ана­лі­зу фор­му­вав­ся в пе­рі­од над­зви­чай­них умов, пов’язаних із на­рос­таю­чою вій­сь­ко­вою за­гро­зою у 30-ті ро­ки і май­же гло­баль­ним роз­гор­тан­ням те­ат­ру бо­йо­вих дій Дру­гої сві­то­вої вій­ни в 40-х ро­ках ХХ сто­літ­тя. То­ді в ба­га­тьох кра­ї­нах з’явилася пот­ре­ба в опе­ра­тив­но­му розв’язанні най­склад­ні­ших між­дис­ци­п­лі­нар­них за­дач під­ви­щен­ня обо­ро­но­здат­но­сті. Цей етап ха­рак­те­ри­зу­є­ть­ся якіс­но но­ви­ми вла­сти­во­стя­ми за­дач і прин­ци­по­во важ­ли­ви­ми умо­ва­ми, за яких здій­сню­ва­ло­ся їх­нє розв’язання. До них на­ле­жать кон­цеп­ту­аль­на не­ви­зна­че­ність, не­струк­ту­ро­ва­ність, NP-склад­ність і стра­те­гіч­на важ­ли­вість ре­аль­них за­дач; ви­со­ка ці­на по­мил­ко­во­го або не­дос­тат­ньо об­ґрун­то­ва­но­го розв’язку, що від­по­ві­дає ка­та­ст­ро­фіч­ним на­слід­кам стра­те­гіч­но­го рів­ня; на­яв­ність не­по­до­лан­но­го, ап­ріо­рі не­ві­до­мо­го по­ро­го­во­го об­ме­жен­ня ча­су на цикл фор­му­ван­ня і реа­лі­за­цію стра­те­гіч­них розв’язків, по­ру­шен­ня яко­го мо­же ма­ти ка­та­ст­ро­фіч­ні на­слід­ки.

Слід від­мі­ти­ти особ­ли­ву зна­чи­мість кон­цеп­ту­аль­ної не­ви­зна­че­но­сті у про­блем­них си­туа­ці­ях, що сто­су­ю­ть­ся роз­роб­ки та се­рій­но­го ви­роб­ництва но­вої тех­ні­ки за на­яв­но­сті по­ро­го­во­го об­ме­жен­ня ча­су на цикл фор­му­ван­ня й реа­лі­за­ції розв’язків. По­діб­ні си­туа­ції бу­ли ха­рак­тер­ні для по­чат­ко­во­го пе­ріо­ду Ве­ли­кої Віт­чиз­ня­ної вій­ни, і про них зі знан­ням спра­ви на­пи­сав ви­дат­ний ра­дян­ський авіа­кон­ст­рук­тор О. С. Яков­лєв [197]. За цих умов по­нят­тя кон­цеп­ту­аль­ної не­ви­зна­че­но­сті до­пов­ню­ва­ло­ся та­ким ду­же важ­ли­вим фак­то­ром, як не­ви­зна­че­ність і не­пе­ред­ба­чу­ва­ність мож­ли­вої ак­тив­ної про­ти­дії су­про­тив­ни­ка. Ви­нят­ко­во важ­ли­вим фак­то­ром про­блем­ної си­туа­ції є по­ро­го­ве об­ме­жен­ня ча­су на фор­му­ван­ня і реа­лі­за­цію розв’язків, зу­мов­ле­не праг­нен­ням кож­ної з про­ти­бор­чих сто­рін за­без­пе­чи­ти пе­ре­ва­гу у стра­те­гіч­но важ­ли­во­му ви­ді тех­ні­ки. Як ві­до­мо, пе­ре­ва­ги до­ся­га­ють за ра­ху­нок ви­го­тов­лен­ня ве­ли­кої кіль­ко­сті від­по­від­ної тех­ні­ки, яка на пев­ний мо­мент ча­су має най­кра­щу якість.

Пе­ре­лі­че­ні ви­ще фак­то­ри ство­ри­ли та­кі прин­ци­по­во важ­ли­ві особ­ли­во­сті та умо­ви розв’язання ре­аль­них за­дач:

¨    не­об­хід­ність за­без­пе­чен­ня сис­тем­ної по­го­дже­но­сті що­до ці­лей, тер­мі­нів та очі­ку­ва­них ре­зуль­та­тів про­це­дур фор­ма­лі­за­ції і розв’язання між­дис­ци­п­лі­нар­них за­дач на всіх ста­дій жит­тє­во­го цик­лу ви­ро­бу за на­яв­но­сті ба­га­тьох взає­мозв’язків, взає­мо­за­леж­но­стей і взає­мо­дій різ­но­тип­них фак­то­рів;

¨    за­гос­трення про­ти­річ­чя між не­об­хід­ні­стю до­слі­джен­ня ве­ли­кої кіль­ко­сті фак­то­рів і ви­мо­гою ско­ро­чен­ня ча­су на фор­му­ван­ня і реа­лі­за­цію розв’язків на всіх ста­ді­ях жит­тє­во­го цик­лу ви­ро­бу;

¨    різ­ке під­ви­щення сту­пеня і рі­вня ри­зи­ку, зу­мов­ле­но­го при­йнят­тям не­дос­тат­ньо об­ґрун­то­ва­них або по­мил­ко­вих розв’язків на різ­них ста­ді­ях жит­тє­во­го цик­лу ви­ро­бу.

У зв’язку з цим ви­ник­ла прак­тич­на пот­ре­ба у фор­му­ван­ні сис­тем­но­го ін­ст­ру­мен­та­рію, який би за умов кон­цеп­ту­аль­ної не­ви­зна­че­но­сті до­зво­лив за­без­пе­чи­ти мож­ли­вість розв’язання ре­аль­них сис­тем­них за­дач у до­пус­ти­мий тер­мін та із прак­тич­но при­йнят­ною по­хиб­кою. Та­ка мож­ли­вість мо­же бу­ти реа­лі­зо­ва­на у тому разі, коли ін­ст­ру­мен­та­рій фор­му­ва­ти­ме­ть­ся на ба­зі сис­те­ми вза­єм­но по­го­дже­них за ці­ля­ми, тер­мі­на­ми і очі­ку­ва­ни­ми ре­зуль­та­та­ми ме­то­до­ло­гіч­них за­со­бів:

¨    мно­жи­ни при­пу­щень, під­хо­дів, при­йо­мів та ін­ших за­со­бів фор­ма­лі­за­ції за­дач;

¨    мно­жи­ни по­каз­ни­ків, кри­те­рі­їв, при­йо­мів та ін­ших за­со­бів оці­ню­ван­ня яко­сті й ефек­тив­но­сті розв’язання за­дач;

¨    мно­жи­ни під­хо­дів, ме­то­дів, ме­то­дик, ал­го­рит­мів, про­грам та ін­ших за­со­бів роз­в’я­зання за­дач.

Не­об­хід­ність роз­роб­ки та­ко­го ін­ст­ру­мен­та­рію бу­ла зу­мов­ле­на ха­рак­тер­ною для то­го ча­су си­туа­ці­єю: під­хо­ди, при­йо­ми і ме­то­ди розв’язання різ­них за­дач, що ви­ко­ну­ва­ли­ся для роз­роб­ки но­вої тех­ні­ки. Іс­ную­чі на той час при­йо­ми, мо­де­лі, ме­то­ди до­слі­джен­ня опе­ра­цій не від­по­ві­да­ли но­вим ви­мо­гам і умо­вам че­рез вла­сти­ві їм об­ме­жен­ня. Пот­ріб­ні бу­ли но­ві під­хо­ди, які за­без­пе­чу­ва­ли б мож­ли­вість: ана­лі­зу­ва­ти з по­зи­ції пос­тав­ле­них ці­лей як єди­ний ці­ліс­ний об’єкт усю су­куп­ність ви­мог, умов і ме­то­дів роз­роб­ки пев­но­го ви­ро­бу но­вої тех­ні­ки; з ура­ху­ван­ням ре­зуль­та­тів ана­лі­зу ви­мог фор­му­ва­ти кон­цеп­цію, за­дум, струк­ту­ру і ви­гляд роз­роб­лю­валь­но­го ви­ро­бу; на ба­зі кон­цеп­ції ви­ко­ну­ва­ти фор­ма­лі­за­цію і розв’язання сис­тем­но-по­го­дже­ної су­куп­но­сті ре­аль­них сис­тем­них за­дач, пов’язаних із роз­роб­кою ви­ро­бу в до­пус­ти­мий тер­мін із прак­тич­но при­йнят­ною по­хиб­кою.

Умо­ви роз­гля­ну­то­го пе­ріо­ду ви­клю­ча­ли мож­ли­вість роз­роб­ки не­об­хід­но­го ін­ст­ру­мен­та­рію на ос­но­ві по­пе­ред­ньо­го тео­ре­тич­но­го об­ґрун­ту­ван­ня. Крім то­го, во­ни дик­ту­ва­ли свої, більш жор­ст­кі, ви­мо­ги як до но­вої тех­ні­ки, так і до ор­га­ні­за­ції ді­яль­но­сті роз­роб­ни­ків, ви­про­бу­ва­чів і ви­роб­ни­ків. На прак­ти­ці, як по­ка­за­но у [197], на го­лов­но­го кон­ст­рук­то­ра вій­сь­ко­вої тех­ні­ки пев­но­го ти­пу по­кла­да­ла­ся вся від­по­ві­даль­ність не ли­ше за роз­роб­ку, до­слі­джен­ня, се­рій­не ви­роб­ництво но­во­го зраз­ка тех­ні­ки, але й за усу­нен­ня де­фек­тів і не­до­лі­ків, ви­яв­ле­них у про­це­сі йо­го за­сто­су­ван­ня, за ор­га­ні­за­цію спіль­ної ді­яль­но­сті ко­лек­ти­вів роз­роб­ни­ків, ви­про­бу­ва­чів, ви­роб­ни­ків, зок­ре­ма коо­пе­ра­ції під­при­ємств ви­роб­ни­ків го­то­вих ви­ро­бів, ма­те­ріа­лів і ком­плек­тую­чих.

Ді­яль­ність ко­лек­ти­вів сис­тем­но уз­го­джу­ва­ла­ся за ці­ля­ми, за­да­ча­ми, тер­мі­на­ми й очі­ку­ва­ни­ми ре­зуль­та­та­ми. Пе­ред кож­ним ко­лек­ти­вом пос­та­ва­ла пот­ре­ба опе­ра­тив­но сфор­му­ва­ти влас­ну ме­то­до­ло­гію розв’язання ре­аль­них між­дис­ци­п­лі­нар­них за­дач з ура­ху­ван­ням їх­ньої спе­ци­фі­ки. Фор­му­ван­ня здій­сню­ва­ло­ся ем­пі­рич­но на під­ста­ві до­сві­ду, знань, ін­ту­ї­ції та пе­ред­ба­чень спів­ро­біт­ни­ків від­по­від­но­го ко­лек­ти­ву з ви­ко­ри­стан­ням ко­лек­тив­но­го сис­тем­но­го мис­лен­ня і ме­то­ду ін­ди­ві­ду­аль­ної ге­не­ра­ції ідей та тех­ніч­них рі­шень, що піз­ні­ше одер­жав на­зву ме­то­ду моз­ко­во­го штур­му. Го­лов­ним ре­зуль­та­том ді­яль­но­сті та­кої коо­пе­ра­ції ма­ло ста­ти до­сяг­нен­ня пе­ре­ва­ги у стра­те­гіч­но важ­ли­во­му ви­ді вій­сь­ко­вої тех­ні­ки.

Оче­вид­но, що ре­корд­ні тем­пи та уні­каль­на якість ви­ро­бів то­го пе­ріо­ду мог­ли бу­ти одер­жа­ні ли­ше за умов сис­тем­но по­го­дже­ної, пла­но­мір­ної ді­яль­но­сті коо­пе­ра­ції ко­лек­ти­вів уче­них, роз­роб­ни­ків, ви­про­бу­ва­чів, ви­роб­ни­ків кон­крет­но­го ви­ду тех­ні­ки, що ви­ма­га­ло сис­тем­но по­го­дже­но­го розв’язання низ­ки ре­аль­них ба­га­то­ці­льо­вих, між­дис­ци­п­лі­нар­них, ор­га­ні­за­цій­них і тех­ніч­них за­дач. До­сяг­нен­ня та­ко­го ус­пі­ху ста­ло мож­ли­вим зав­дя­ки спільній пра­ці фа­хів­ців різ­них га­лу­зей, зок­ре­ма ма­те­ма­ти­ків, ін­же­не­рів, уче­них — ба­га­то піз­ні­ше їх ста­ли на­зи­ва­ти сис­тем­ни­ми ана­лі­ти­ка­ми. З ча­сом у га­лу­зях вій­сь­ко­во-про­ми­сло­во­го ком­плек­су на­ко­пи­чу­вав­ся до­свід сис­тем­но по­го­дже­но­го розв’язання ре­аль­них, між­дис­ци­п­лі­нар­них за­дач у ре­жи­мі жор­ст­ко­го лі­мі­ту ча­су. Та­кий до­свід в авіа­про­ми­сло­во­сті бу­ло уза­галь­не­но, і в 1940 ро­ці ви­йшов із дру­ку «По­сіб­ник для кон­ст­рук­то­рів» [197]. На жаль, роз­роб­ле­ні й ап­ро­бо­ва­ні на прак­ти­ці ме­то­до­ло­гіч­ні за­со­би розв’язання най­склад­ні­ших ор­га­ні­за­цій­них і тех­ніч­них сис­тем­них за­дач бу­ли ві­до­мі ли­ше ву­зько­му ко­лу фа­хів­ців. Прак­тич­ний до­свід сис­тем­них ана­лі­ти­ків у розв’язанні сис­тем­них за­дач кон­цеп­ту­аль­ної не­ви­зна­че­но­сті за умов жор­ст­ко­го лі­мі­ту ча­су не став над­бан­ням ши­ро­ких мас фа­хів­ців і вче­них різ­них га­лу­зей нау­ки і тех­ні­ки, адже умо­ви во­єн­но­го ча­су ви­клю­ча­ли мож­ли­вість від­кри­тої пуб­лі­ка­ції ре­зуль­та­тів ори­гі­наль­них тео­ре­тич­них і нау­ко­во-тех­ніч­них до­слі­джень. Ра­зом із тим пев­ний до­свід сис­тем­них ана­лі­ти­ків, ос­нов­ні ідеї та прин­ци­пи ап­ро­бо­ва­них ем­пі­рич­них за­со­бів у по­даль­шо­му бу­ло уза­галь­не­но в єди­но­му ме­то­ді, що от­ри­мав на­зву ме­то­ду про­грам­но-ці­льо­во­го пла­ну­ван­ня. У ро­ки вій­ни у СРСР йо­го ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли під час роз­роб­ки ці­льо­вих про­грам ви­пус­ку вій­сь­ко­вої тех­ні­ки, а зго­дом — під час роз­роб­ки дер­жав­них п’ятирічних пла­нів, дер­жав­них та ві­дом­чих ці­льо­вих про­грам.

По­діб­ні за­да­чі розв’язували і в ін­ших кра­ї­нах. Так, ко­ман­ду­ван­ня ВПС США не­вдов­зі пі­сля по­чат­ку Дру­гої сві­то­вої вій­ни пос­та­ви­ло пе­ред Гар­вард­сь­ки­ми кур­са­ми ді­ло­вої ад­мі­ні­ст­ра­ції зав­дан­ня уп­ро­довж ро­ку знай­ти ва­рі­ант розв’язання за­да­чі сто­сов­но збіль­шен­ня скла­ду ВПС від 4 тис. бо­йо­вих лі­та­ків і 300 тис. чо­ло­вік осо­бо­во­го скла­ду до 80 тис. лі­та­ків і 2,5 млн. чо­ло­вік осо­бо­во­го скла­ду за умо­ви, що ви­тра­ти не по­вин­ні пе­ре­ви­щу­ва­ти 10 млрд. до­ла­рів [115]. У пі­сля­во­єн­ний пе­рі­од це був один із пер­ших при­кла­дів пуб­лі­ка­ції у від­кри­тій пре­сі ре­аль­них да­них що­до роз­роб­ки і за­сто­су­ван­ня сис­тем­но­го під­хо­ду для розв’язання за­да­чі, пов’язаної з роз­ви­тком зброй­них сил дер­жа­ви.

Вва­жа­є­ть­ся [115], що під час розв’язання ці­єї за­да­чі впер­ше бу­ло за­сто­со­ва­но пев­ні при­йо­ми, під­хо­ди і ме­то­ди­ки, які ста­ли ос­но­вою сис­тем­но­го ана­лі­зу. За­слу­га в йо­го ши­ро­ко­му за­сто­су­ван­ні і йо­го ши­ро­кій по­пу­ля­ри­за­ції у США на­ле­жить кор­по­ра­ції RAND (Re­search and De­vel­op­ment), що бу­ла ство­ре­на в 1947 ро­ці. То­го ж ро­ку роз­по­чав­ся про­цес цен­тра­лі­за­ції ке­рів­ництва обо­ро­ною кра­ї­ни — був ство­ре­ний Об’єднаний ко­мі­тет на­чаль­ни­ків шта­бів. По­чи­наю­чи з 1948 ро­ку у різ­них ві­дом­ст­вах США за­про­ва­джу­­ють­ся прин­ци­пи і ме­то­ди сис­тем­но­го ке­рів­ництва, ство­рю­є­ть­ся сис­те­ма пла­ну­ван­ня і фі­нан­су­ван­ня оз­бро­єн­ня [115]. У 1964 ро­ці Мі­ні­стер­ст­вом обо­ро­ни бу­ло над­ру­ко­ва­но по­сіб­ни­ки та ін­ст­рук­ції, що ви­зна­ча­ли по­ря­док ви­ко­нан­ня про­це­дур сис­тем­но­го ана­лі­зу.

Таким чином, другий етап становлення системного аналізу формувався у над­зви­чай­них умовах із початку 30-х до кінця 40-х років ХХ століття. Це був період появи практичної необхідності оперативного роз­в’я­зання реальних складних системних за­дач державного значення, створення різних тех­нічних систем військового при­зна­чен­ня в умо­вах жорсткого ліміту часу. Розробка ме­то­дологічного апарату виконувалась емпі­рич­но і незалежно у різних організаціях різних країн. У результаті було створено емпі­ричні передумови фор­му­ван­ня парадигми системного аналізу як мето­до­логії роз­в’я­зан­ня реальних сис­тем­них за­дач у практично допустимі терміни з прак­тично прий­нят­ною похибкою в умовах кон­цеп­туальної невизначеності. Тому цей пе­рі­од можна вва­жати етапом емпі­рич­ного фор­му­ван­ня системної методології.

Лекція 2 «Синергетична парадигма»

Історія філософської думки демонструє багато спроб знайти, описати і втілити в життя моделі соціального розвитку. При цьому перед філософами постають непрості запитання, які потребують відповіді: звідки ми прийшли, у якому напрямку розвивається людське суспільство, чи є в історії мета та вищий сенс?      

Тривалий час в осягненні еволюції світу домінував редукціоністсько-аналітичний підхід класичної науки, що ігнорував певною мірою,  випадок, нестабільність, самоорганізацію. Наука цього часу оперувала простими системами (системами з періодично повторюваною поведінкою), приділяючи основну увагу стійкості, порядку, однорідності, рівновазі, тобто тим параметрам, які характеризують замкнені системи і лінійні співвідношення. Закони механіки експлікувалися як на неживу, так і на живу природу. Даний підхід мав місце й в осмисленні суспільного буття. Соціальні закони, сформульовані в рамках класичної науки, описували явища та процеси, що мали місце у суспільстві в періоди еволюційного розвитку, для яких був притаманний жорсткий зв'язок між причиною та наслідком. У такому розумінні особистість втрачала сенс свого існування, перетворювалася в “гвинтик” “суспільної машини”, а результат того чи іншого впливу на соціальні системи був легко передбачуваним, якщо були відомі первісні умови. Проте таке осмислення соціальної реальності було однобічним, оскільки не враховувало особливості та ролі революційних, катастрофічних змін в історичному процесі. Саме в ці періоди еволюції соціуму відбувається зміщення акцентів з організації на самоорганізацію суспільства, з лінійності розвитку на нелінійність, зі зворотності на незворотність, з детермінізму на стохастичність. За цих умов особистість вже не розчиняється в потоці суспільного життя, її роль в соціально-історичному розвитку зростає: вона тепер здатна істотно впливати на макросоціальні процеси.

Виходячи з цього, дослідники сучасного постіндустріального суспільства, яке знаходиться у неврівноваженому стані, стикаються з певними методологічними проблемами, зумовленими обмеженістю підходів класичної науки до розуміння соціального розвитку. Звідси виникає потреба в перегляді класичної методології дослідження суспільства, принаймні, у двох відношеннях. По-перше, необхідно переосмислити принцип лінійного розвитку соціальних систем та історичного процесу взагалі; по-друге, варто відмовитися від ідеї довгострокової детермінації в історичному процесі та абсолютної історичної неминучості, закономірності.

Становлення таких поглядів безпосередньо пов'язано із соціальним замовленням суспільства на нову наукову картину світу, нові, більш адекватні та дієві практичні моделі суспільного розвитку. Тому сучасна наука стоїть перед необхідністю напрацювання нових теоретичних і методологічних засад дослідження соціуму, які дозволили б розкрити сутність не тільки врівноважених фаз його розвитку, але і катастрофічних.

Певний теоретичний і методологічний потенціал для вирішення зазначеної проблеми має еволюційно-синергетична парадигма. Більшість науковців визнають за сучасною соціальною дійсністю і соціоприродними відносинами, значною мірою, синергетичного контексту, важливості в них, переважно явищ біфуркаційності, тісно пов'язаних з посиленням ролі факторів випадковості, неврівноваженості, нелінійності, незворотністі, хаосу, флуктуацій тощо. За цих умов особливого значення набуває використання еволюційно-синергетичних моделей соціальних процесів, які дозволять глибше і всебічніше осмислити складність такого феномена як сучасне суспільство, а також діалектичну єдність еволюційних та біфуркаційних періодів в історії цівілізації, роль суб’єктивного фактора в історичному процесі. Тому дослідження соціальних систем на засадах еволюційно-синергетичної парадигми є, на нашу думку, досить перспективним і плідним.        

Деякі з найважливіших аспектів еволюційно-синергетичної парадигми були розвинуті ще у стародавніх міфологічних, релігійних і філософських формах світосприйняття, у тому числі в індуїзмі, буддизмі, даосизмі, античній філософії та інших.

Ідеї органіцизму та самоорганізації можна зафіксувати в культурно-історичному підході, який репрезентований концепціями та ідеями Д. Віко, Л. Гумільова, М. Данилевського, П. Сорокіна, А. Тойнбі, Ф. Фукуями, С. Хантінгтона, О. Шпенглера, К. Ясперса.  

Певні риси синергетичного світорозуміння, що містять у собі соціальний контекст, наявні у працях Д. Бома, С. Грофа, Ф. Капри, Т. Куна,   К. Лоренца,  Д. Х. Медоуза, А. Печчеї, Е. Тоффлера, Е. Фромма, М. Хайдеггера та інших.  

Істотний внесок у розвиток теоретико-методологічних засад еволюційно-синергетичної парадигми був зроблений природничими науками, насамперед, фізикою (Н. Бор, М. Волькенштейн,  К. Денбіг, Р. Планк,  Ф. Шредингер), хімією (Г. Ніколіс, І. Стенгерс), біологією (Ф. Варела,  У. Матурана, П. Шустер, М. Ейген). Їх головним досягненням став розвиток ідей взаємозв’язку природних явищ, іхньої структурності, ієрархічності та мінливості, а також розробка значної частини категоріального апарату синергетичної парадигми.               

Пошуки загальнонаукової методології, яка б сприяла створенню цілісної картини світу, призвели до розробки тектології (А. Богданов), системного підходу (Л. фон Берталанфі), кібернетики (Н. Вінер), універсального еволюціонізму (М. Мойсеєв). Найбільш глибокі ідеї самоорганізації були напрацьовані у роботах фундаторів синергетики – І.Пригожина та Г. Хакена. Саме вони і складають підвалини еволюційно-синергетичного світорозуміння.

Значне місце в розвитку соціального виміру еволюційно-синергетичної парадигми належить теорії універсального еволюціонізму, об'єктом якої став світ як єдина система, що самоорганізується, глобальні проблеми сучасності, шляхи і способи їхнього вирішення (В. І. Данілов-Даніл’ян, М. М. Мойсеєв, А. П. Назаретян). Серед західних дослідників тут необхідно відзначити роботи Е. Янча (системний еволюціонізм), К. Сагана (цілісні моделі життєдіяльності Планети), Д. Касті, Р. Тома (теорія катастроф). 

Соціо-гуманітарний аспект синергетичної парадигми висвітлюється в роботах В. І. Аршинова,  Є. Т. Бородіна,   В. П. Бранського,  В. Г. Буданова, В. В. Васількової, О. Б. Венгерова,  К. Х. Делокарова, І. С. Добронравової,    М. М. Кисельова, О. М. Кравченко,  В. С. Крисаченка,  В. С. Лук’янця, Л. В. Озадовської, М. В. Поповича, Л. А. Солов’я.

Але, незважаючи на значні наукові здобутки в дослідженні ролі еволюційно-синергетичної парадигми в осмисленні  суспільства, цілісна концепція аналізу еволюції соціуму досі відсутня. Через це більшість проблем, що  знаходяться в дослідницькому колі соціальної синергетики, ще не достатньо розкриті та вимагають подальшого свого опрацювання.  

Еволюційно-синергетичні тенденції в історії природничо-наукового і соціо-гуманітарного світоосягнення.

У стародавніх космологіях і працях греко-римських філософів та істориків багато уваги приділялося осмисленню діалектики порядка і хаосу (випадковості й необхідності). Ідею про утворення Космосу з Хаосу можна представити як прообраз моделі самоорганізації.

У мислителів середньовіччя на передній план висуваються ідеї лінійності та необоротності розвитку суспільства. Такі думки щодо розуміння історичного процесу сприяли формуванню лінійної моделі розвитку. Провідними принципами класичної науки стали такі принципи: 1) лінійність розвитку; 2) дихотомія між об'єктом і суб'єктом пізнання; 3) жорсткий детермінізм і, як наслідок, заперечення впливу флуктуацій на макропроцеси. Зазначається, що в науці цього часу існувало протиріччя, яке виникло в результаті формування фізичної картину світу (термодинаміки) і біологічної (еволюціонізму), а також їхньої експлікації на соціальні теорії.

Внесок некласичної науки у формування еволюційно-синергетичної парадигми пов'язується, насамперед, з ідеями теорії відносності та квантовою теорією. Вони значно вплинули на становлення стохастичної парадигми наукового знання, яка характеризується зняттям бінарності між об'єктом і суб'єктом пізнання, визнанням за випадком конструктивної ролі в еволюції систем живої та неживої природи.

Аналіз постнекласичного етапу розвитку наукових знань засвідчив, що основними принципами сучасної науки є: 1) нелінійність; 2) біфуркаційність; 3) відкритість. Особливо слід наголосити, що істотною рисою постнекласичної науки є включення суб’єктивної діяльності до “тіла знання”. Це означає співвіднесеність характеру отриманих знань про об’єкт не тільки з особливостями засобів пізнання, але і з ціннісно-цільовими структурами.  Таким чином, робиться висновок про те, що еволюційно-синергетичне світорозуміння не суперечить теоріям і концепціям, які існували раніше. Теорія самоорганізації увібрала в себе елементи як дофілософскьких традицій Сходу і Заходу, так і класичної та некласичної картин світу.

Значення концептуального інструментарію теорії самоорганізації в науках про живу і неживу природу.

Ґрунтуючись на роботах Г. Хакена, І. Пригожина, В. В. Василькової, М. М. Мойсеєва аналіз зосереджується на  таких поняттях, як нелінійність, відкритість, зворотний позитивний і негативний зв'язки, а також принципах кооперативності, біфуркаційности, необоротності й інших.

На підставі аналізу основних законів і принципів еволюційно-синергетичної парадигми еволюцію можна представити як єдиний процес самоорганізації соціуму і Всесвіту, що, у свою чергу, утворюють складну систему, розвиток якої включає і  послідовні (еволюційні) періоди, і етапи революційні, стрибкоподібні (синергетичні). Тому лінійні моделі соціальної еволюції повинні бути доповнені нелінійними, що оперують еволюційними полями і просторами на біфуркаційній траєкторії. Робиться висновок про те, що еволюційно-синергетична парадигма є внутрішньо міждисциплінарною, оскільки поєднує фізику з біологією, хімію із соціологією та соціальною філософією, математику з психологією, причому узагальнення відбувається на засадах нелінійності, складності, самоорганізації, моделювання систем, що стають, перехідних процесів, тонких фрактальних структур. 

Загальнонаукові підстави еволюційно-синергетичної парадигми.

Тут осягаються дві проблеми, що знаходяться в тісному взаємозв'язку. Перша відноситься до галузі наукової мови досліджень світу і суспільства (категорій, законів, принципів), яку пропонує еволюційно-синергетична парадигма соціо-гуманітарному пізнанню. А друга пов’язана з  принципово новими образами в сприйнятті сутності світу, людини та суспільства, з якими досліджувана парадигма входить у соціо-гуманітарні науки. Перша проблема є проблемою методологічною, а  друга – світоглядною.

Принципи загальнонаукових теорій, які у концентрованому вигляді складають методологію еволюційно-синергетичної парадигми:

-   принцип становлення, який стверджує, що головна форма буття – не та, що усталилась, а та, що перебуває у стані становлення; не спокій, а рух; не завершені, вічні, стійкі форми, а перехідні, проміжні, тимчасові, ефемерно-дробові утворення;

- принцип узнавання (узагальнення квантомеханічного принципу спостереження) означає пізнання буття як становлення;

-  принцип узгодження, який передбачає, що буття як становлення формується і пізнається лише в ході діалогу, комунікативної, “доброзичливої” взаємодії суб'єктів і встановлення гармонії в результаті діалогу;

-   принцип відповідності, який акцентує увагу на можливості переходу від досинергетичної науки до синергетичної (як за інтуїтивними параметрами, так і за формальними);

-  принцип додатковості, що конституює незалежність і принципову неповноту як досинергетичного опису реальності без синергетичного, так і навпаки. Виходячи з цього буття розуміється як таке, що перебуває у стані становлення, так і таке, що усталилось.

Таким чином, еволюційно-синергетична парадигма сприяє формуванню принципово нової картини світу, що являє собою безперервний процес саморозвитку матерії як процесу самоорганізації Всесвіту, головними рисами якого є відкритість, нелінійність, необоротність, біфуркаційність. Формування синергетичного стилю мислення не означає кінець колишньої наукової парадигми і розвитку класичної картини світу. На даному етапі  ми можемо говорити про деякий методологічний синтез, що здійснюється в синергетичному світобаченні. Синергетика містить у собі: 1) ядро постнекласичного стилю мислення; 2) істотні елементи детермінізму з його причинно-наслідковими зв'язками; 3) основні принципи стохастичного (некласичного) стилю, зв’язаного з термодинамікою, що відкрила необоротність фізичних процесів.

Отже, синергетика у світоглядному ракурсі прагне науковим способом осмислити те, що не підпадало колись у коло розгляду науки (хаос, порядок, становлення –  те, що не піддавалося раніш науковому описові), вона є спробою раціонально пояснити нераціонально улаштований світ, або точніше – намагається створити раціональну модель не раціонально улаштованого світу. Усе це дозволяє говорити про те, що синергетика, здійснюючи світоглядний і методологічний синтез, здатна згодом трансформуватися у філософію самоорганізації, що акцентує увагу на Людині і соціальних системах.

Мова еволюційно-синергетичної парадигми як основа теоретичного осмислення становлення соціальних систем.

Тенденція до дезорганізації і тенденція до підвищення організації є взаємозалежними і взаємозумовленими. Розвиток будь-якої системи визначається цими двома протилежними тенденціями. З одного боку, тенденція до ентропії (деградації, хаосу), яка не дозволяє світу уподібнитися до чітко налагодженого годинникового механізму. З іншого боку, спостерігається самоорганізація систем завдяки тому, що відкрита система дістає порядок із середовища, тобто відбувається процес негентропії, сутнісною основою якого є інформація.

Встановлено, що суть нового підходу до управління соціальними системами полягає у тому, що він орієнтований не на зовнішнє, а на внутрішнє, на щось іманентно властиве самому середовищу (системі). В зоні критичних значень параметрів системи флуктуації можуть зростати, а отже, сприяти тенденції сповзання даної системи до хаосу. Поведінка системи стає дедалі більше підпорядкованою випадковості, а значить, непередбачуваною і некерованою. Відповідно змінюється і концепція управління соціумом, яка повинна враховувати альтернативність еволюції та її особливості  в критичній області значень параметрів системи, що накладають істотні обмеження на зовнішні керуючі діяння.

Синергетика вказує на можливість будувати форми соціальної організації, минаючи драматизм звивистого шляху “виживання найсильніших”. А для цього потрібно знать, що повинно бути активовано, який тип структур і чого в принципі не можна здійснити на соціальному середовищі. Таким чином, найбільш фундаментальна властивість живих систем, що самоорганізуються, до яких, безумовно, належить і соціум, складається в здатності акумулювати і передавати тими або іншими способами життєвий досвід, використовуючи його надалі для адаптації до середовища принципом зворотного зв'язку       

На основі аналізу робіт У. Ешбі, Е. Сєдова зроблено висновок про те, що принцип необхідної розмаїтості, який зберігає свою силу і в соціальних системах, багато в чому опосередкований наявністю позитивних зворотних зв'язків, що можуть розглядатися як ключовий конструктивний механізм, який забезпечує розвиток системи, що самоускладнюється. Нелінійний позитивний зворотний зв'язок – важливий елемент у моделях автокаталітичних процесів соціальної природи.

Звідси ми доходимо розуміння соціуму як емерджентного цілого, де процеси еволюціонування набувають наступності та послідовності. Це відбувається завдяки здатності неврівноважених утворень – продуктів самоорганізації – до активного збереження енергії за допомогою зовнішнього і внутрішнього управління, необхідну для антиентропійної роботи і добору відповідно до потреб екологічної ніші. Отже, розвиток соціуму є єдиним, нерозривним процесом з еволюцією біосфери і всього Всесвіту.

Еволюційно-синергетичний аналіз динамізму і стійкості соціальних систем

Обґрунтовується ідея більш перспективного й адекватного осмислення процесу розвитку складних соціальних систем, що виходить із хвилеподібного характеру їхньої еволюції. Хвилеподібність припускає, з одного боку, певну спрямованість розвитку соціальної системи, наприклад, тенденцію до її ускладнення, а з іншого – наявність хвиль змін, які змінюють одна одну, що відповідають різним станам та рівням організації даної соціальної системи. Цей підхід в своїй основі має еволюційно-синергетичні принципи. Зокрема, усяка хвиля припускає не тільки відповідний процес зміни параметрів системи в часі, але і просторову структуру, що включає наявність внутрішнього складно організованого середовища. Хвилеподібний тип руху соціальних систем є більш складним, ніж поступальний чи циклічний. Значно складнішим є й образ соціального часу при застосуванні хвильового підходу: він виглядає як синусоїдальна лінія чи хвиля зі своїми відрізками “згущення” і “розрядження”, зі своїми точками “максимуму” і “мінімуму” інтенсивності соціальних процесів.

Синергетична інтерпретація історіософських концепцій соціуму.

Проаналізовано роботи представників циклічного підходу  (Л. Гумільов, М. Данилевський, П. Сорокін, А.Тойнбі, О. Шпенглер), а також сучасних філософських течій, а саме: герменевтики (Г. Г. Гадамер), соціальної феноменології (А. Шюц). Важливі ідеї еволюційно-синергетичної парадигми знаходимо в структуралізмі (К. Леві-Строс, М. Фуко, К. Юнг та інші).

На цій підставі робиться висновок про те, що наявність елементів еволюційно-синергетичної парадигми в більшості історіософських концепцій свідчить про іманентно властиву соціальному розвитку в ретроспективному і перспективному плані тенденцію до самоорганізації при чергуванні стійких і нестійких періодів.

Логіка викладу методологічних інтенцій еволюційно-синергетичної парадигми в соціальному пізнанні підводить до нового погляду до світоглядні проблеми сучасного соціального буття. Соціальна синергетика орієнтується на ідеологію і практику співробітництва, свідомої спільної дії індивідів і соціальних груп у пошуках універсального консенсусу, балансу позицій та інтересів. Ця ідея зближує синергетичне світобачення з провідними течіями сучасної філософської думки (феноменологія, герменевтика, структуралізм, постструктуралізм).

Таким чином, відношення до історії і сучасного суспільства з позицій еволюційно-синергетичної парадигми – це не перевлаштування дійсності, властиве просвітницькій філософії історії та прогресистським лінійним концепціям класичної соціології. Це не примирення з дійсністю, у чому обвинувачують циклічні цивілізаційні концепції (в першу чергу, концепції  Д. Віко й О. Шпенглера); це не занурення в дійсність, яке постулюється феноменологічною некласичною традицією. У цілому, узагальнюючи принципи соціального пізнання, ініційовані еволюційно-синергетичною парадигмою, важливо відзначити, що вони синтезують підходи до опису як систем, що знаходяться у стані становлення,  зміни процесів суспільства, так і до опису стабільних констант соціального буття, виражених у класичної, некласичної і постнекласичної парадигмах соціальної гносеології. У цьому контексті буття і становлення не повинні розглядатися як протилежності, що суперечать один одному, а як два співвіднесених аспекти реальності.

Перспективи подальшого наукового пошуку закономірностей розвітку в соціальній сфері на засадах еволюційно-синергетичної парадигми, а саме:

  1. Соціум – складна відкрита система, стійкість якої постійно порушується дією як внутрішніх, так і зовнішніх факторів, що є джерелами саморозвитку системи. Розгляд соціальних систем  як відкритих розширює наші уявлення про нерівномірність еволюції цивілізацій і про рушійні сили соціальної самоорганізації, здатних ініціювати поштовх до самоускладнення системи, прискорення темпів її розвитку.

  1. Еволюція соціальної системи визначається двома протилежними тенденціями – тенденцією до ентропії, руйнування і тенденцією до негентропії, творення. Ці дві тенденції формують, відповідно, біфуркаційну й еволюційну траєкторії розвитку соціуму. Механізм біфуркаційних переходів визначає таке співвідношення необхідності і випадковості в історичному процесі: на етапі еволюційного розвитку (у періоди сталого, стабільного існування системи) провідну роль відіграє необхідність, а випадковість – у точці біфуркації (в перехідні епохи, коли народжуються нові структури, змінюється диспозиція соціальних сил).

  1. Упорядкування в соціальній системі відбувається через нестійкість, що забезпечує необхідну розмаїтість елементів (підсистем), що потенційно містять у собі варіанти майбутнього розвитку системи. Представлена картина соціальної дійсності припускає визнання тези про необхідне циклічне чергування режимів існування соціальної системи  - структур   народження порядку і структур збереження порядку. Таке чергування етапів  самоорганізації   системи   не   може   перетворитися   в природний маятник, тобто не може стати подібним до закритої, рівноважної системи з постійним поверненням у вихідну точку. Розімкнення циклу  забезпечується феноменом біфуркації, тобто непередбачуваності чергового повороту, хоча він здійснюється в рамках чергового етапу, тому що вибір обмежений набором накопичених можливостей.

  1. Співвідношення  стійкості та нестійкості, одноманітності та розмаїтості формує два різних взаємозумовлених і взаємостимулюючих способи існування соціальної системи: відкритий, динамічний, з ускладненою структурою і замкнутий, статичний зі спрощеною структурою. У зв'язку з цим можна виділити два альтернативних типи соціальних систем: такий, що самоорганізується, і такий, що є організованим. Кожний тип має відповідно організоване інформаційне середовище; у першому випадку воно орієнтоване на творчих користувачів, у другому – на пасивних споживачів.

  1. Еволюційно-синергетичне осмислення тенденцій соціального розвитку,   нелінійний характер еволюції суспільства порушує питання   про   неможливість існування єдино можливого, ідеального, універсального соціального порядку. Можна говорити про існування  лише єдиних,       загальних законів-тенденцій, шляхів, що ведуть до народження   соціального порядку, а потім до самозбереження чи руйнування такого.

6. Еволюційно-синергетичний підхід відкриває шлях до розуміння альтернативності історії, оскільки  в переломні моменти історичного процесу, завдяки цілеспрямованій волі історичних суб'єктів, здійснюється вибір зі спектру можливих: або соціальна система породить нову конфігурацію сил (новий порядок), або сконцентрується на збереженні колишнього порядку, або буде продовжувати зберігати свою нестійкість до нового біфуркаційного розгалуження.

Особливості застосування синергетичної методології для аналізу та прогнозування публічної політики з метою виявлення умов та закономірностей процесів модернізації суспільства

В світові науковій думці поширені дві парадигми аналізу й прогнозування суспільно-політичних процесів: класична лінійно-детерміністична і модерна синергетична. В рамках першої суспільно-політичний розвиток є результатом причино-наслідкових зв’язків процесів, які мають лінійний характер, з якого однакові причини та наслідки. Неусталеність суспільно-політичних процесів – явище випадкове та тимчасове, яким можна знехтувати.

Синергетика – науковий напрямок, в рамках якого досліджуються нелінійні процеси, у складних системах. Синергетика – філософія самоорганізації систем, нова методологія аналізу сучасності і прогнозування майбутнього. Основні положення синергетичної методології, які можна застосовувати у сфері аналізу та прогнозування публічної політики з метою виявлення умов та закономірностей процесів модернізації суспільства: (1) Для складних систем існує декілька альтернативних шляхів розвитку, можливість вибору майбутнього. Умови для багатоваріантності, альтернативності шляхів суспільно-політичного розвитку закладені в конкуренції двох протилежних підвалин суспільства: твірної і розсіювальної. Твірна тенденція зміцнює структури, а розсіювальна – розмиває їх, створює стан хаосу. Ці підвалини необхідні для саморозвитку суспільства, політичної модернізації суспільства. (2) Головним в публічному управлінні є чітка архітектура впливу на систему або її середовище. Резонансні впливи (невеликі, але правильно організовані) ефективніші за сильні лінійні управлінські імпульси, які можуть створити або навіть зруйнувати об’єкт свого впливу. (3) Синергетика розкриває роль хаосу, першооснови матеріальних, духовних, суспільно-політичних процесів як конструктивного механізму еволюції. Істинна природа хаосу амбівалентна: з однієї сторони він руйнує складні системи, з іншої – містить у собі творчі механізми узгодження темпів еволюції, зміни режимів розвитку системи. (4) Синергетика розкриває умови та закономірності перебігу швидких, лавиноподібних процесів і процесів нелінійного, самостимульованого зростання. Таким чином дає зрозуміти, які дії можуть знизити ймовірність розпаду складних структур під час їх найдинамічнішого розвитку. (5) Суспільство постійно перебуває у неврівноваженому стані через постійний вплив на нього криз та конфліктів, розвиток модернізаційних процесів відбувається еволюційним шляхом. Неусталеність – основа розвитку будь-якого суспільства.

Прогнозування публічної політики з метою виявлення умов та закономірностей процесів модернізації суспільства ґрунтується на використанні принципу альтернативності, багатоваріантності в розвитку системи, що вимагає розробки декількох прогностичних моделей, відмінних за своєю структурою, яка залежить від змінних, що задіяні аналітиком в процесі прогнозування суспільно-політичних процесів. Динаміка суспільно-політичних процесів досліджується за допомогою побудови циклічних та хвильових моделей з метою виявлення умов та закономірностей процесів еволюції та модернізації суспільства. Циклічно-хвильова парадигма описує динаміку політичних процесів за допомогою таких базових понять, як хвиля, ритм та цикл. Прикладом циклічно-хвильової форми розвитку є хвилі політичної модернізації суспільства. Особливістю теорії циклів та хвиль є не тільки методологією, але й інструментарієм прогнозування публічної політики.

План лекції 3 «Системні теорії у дослідженні міжнародних відносин»

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]