- •Київська гуманітарна академія
- •Аналіз та прогнозування зовнішньої політики
- •Конспект лекцій
- •Укладач: к. Політ. Н., с. Н. С., доц.
- •Стародуб т. С.
- •Вступ до курсу
- •Проблеми інституціоналізації аналізу та прогнозування зовнішньої політики в Україні
- •Ключові поняття та категорії
- •2.1. Поняття «політика». Політика та її призначення в суспільстві
- •2.2. Аналіз політики
- •2.3. Прогнозування
- •Тема 1 “Аналіз зовнішньої політики: ключові теоретичні підходи до дослідження”
- •Тема 2 “Використання системного аналізу для моделювання міжнародних ситуацій та визначення реагування держави”.
- •Основні особливості розвитку системного мислення
- •Роль фундаментальних відкриттів у системному сприйнятті світу
- •Етапи розвитку системного аналізу як прикладної наукової методології
- •Формування теоретичних засад концептуальної парадигми системного аналізу
- •Аналітичні системи м. Каплана
- •Теорія міжнародної політики к. Уолца Кеннет Уолц и неореализм в науке о международных отношениях[1]
- •Человек, государство и война: теоретический анализ[1] Глава VI. Третий образ Международный конфликт и международная анархия
- •Жан Жак Руссо
- •От природы к государству
- •Государство среди государств
- •Біхевіоризм (модернізм) та математичне моделювання міжнародних відносин: праці д. Сінгера та його послідовників
- •Системний підхід у ліберальних теоріях: д. Розенау
- •Історико–системний підхід б. Бузана та р. Літтла
- •Системний підхід у структуралізмі: а. Вендт (конструктивістська парадигма)
- •Концепція complexity р.Джервіса
- •Тема 3 «Методи прикладного аналізу зовнішньої політики»
- •1. Загальна методологія прикладного аналізу на прикладі соціологічних досліджень
- •2. Основні етапи дослідження
- •3. Цільова сукупність та основа вибірки.
- •4. Типи та засоби здійснення, репрезентативність вибірки. Оцінка надійності результату. Оцінка достовірності та засоби збільшення надійності отримання інформації.
- •Загальна характеристика анкетного опитування: особливості, вади та переваги
- •2. Загальні вимоги до складання анкети
- •3. Структура анкети: композиція технічне оформлення, поліграфічні якості.
- •4.Запитання анкети та принципові вимоги до їх розробки.
- •5. Типологізація запитань.
- •6. Способи й прийоми формулювання “сензитивних” запитань з урахуванням психології респондентів.
- •Оцінка можливостей. Методи оцінки та засоби підвищення надійності інформації.
- •Інтерв’юірування та його особливості.
- •Експертне опитування. Процедури експертних оцінок (за Толстих н. В.).
- •2. Поняття експерта. Методи формування експертних груп.
- •3. Види експертних опитувань. Техніка Дельфі.
- •4. Специфіка програми експертного опитування. Інструментарій експертизи.
- •5. Застосування експертного опитування в практиці управління: експертна оцінка проектів та рішень; групова оцінка особистості.
- •Пілотажне дослідження, його завдання та специфіка проведення
- •Контент–аналіз зовнішньополітичних документів та преси
- •Івент–аналіз у дослідженнях міжнародних ситуацій та зовнішньополітичних процесів
- •Математична обробка інформаційного масиву
- •Когнітивне картування: процедура використання, змістовна інтерпретація результатів когнітивного картування у рамках підготовки політико–психологічних портретів суб’єктів міжнародних відносин
- •Класифікація пакетів для статистичної обробки даних (за л. В. Павленко)
- •Статистичні критерії та порівняння гіпотез під час проведення зовнішньополітичного аналізу. Правило «Двох сигм». Перевірка гіпотез. Процес політичного дослідження
- •Чотири основні етапи статистичного аналізу даних
- •Генеральна сукупність та вибірка
- •Процедури формування репрезентативної вибірки
- •Способи отримання вибірки:
- •Представлення та візуалізація даних
- •За кількістю даних
- •За типом представлення інформації
- •За часом
- •Описові статистики
- •Властивості
- •Зауваження
- •Неперервні змінні
- •Щільність ймовірності
- •Правило 2 або 3 сігм
- •Оцінювання
- •Алгоритм побудови довірчого інтевалу
- •Дисперсія не відома
- •Перевірка статистичної гіпотези
- •Загальні етапи перевірки статистичної гіпотези:
- •Перевірка гіпотези про закон розподілу
- •Критерій узгодженості χ2 Пірсона
- •Перевірка гіпотези про середнє значення
- •Загальний огляд параметричних та непараметричних методів
- •2 Вибріки
- •Метод Манна Уітні
- •Дисперсійний аналіз
- •Однофакторний дисперсійний аналіз порівнює два джерела варіації.
- •Критерій Краскала Уоліса
- •Порівняння параметричних та непараметричних методів. Переваги та недоліки
- •Колмагорова Смірнова
- •Дослідження політичних явищ
- •Коефіцієнт лінійної корреляції Пірсона.
- •Лінійна функціональна залежність
- •Лінійний регресійний аналіз
- •Тема 4. Використання моделювання в дослідженні зовнішньополітичних проблем
- •1. Проблема методу математичного моделювання в політологічних дослідженнях
- •2. Необхідність побудови математичних моделей зовнішньополітичної поведінки на єдиній методологічній основі
- •3. Функціональні простори і проблема представлення залежності як суперпозиції елементарних
- •4. Основні підходи використовування систем індикаторів для аналізу зовнішньополітичних процесів
- •Тема 5. Зовнішньополітичне прогнозування
- •Політологія: Навчально-методичний комплекс: За ред/ ф. М. Кирилюка. – к., 2005 р.
- •1. Попередній етап.
- •2. Основний етап.
- •3. Заключний етап.
- •Тема 6 «Особливості процесу підготовки аналітичного документу для органів державної влади»
- •Аналітична записка
- •Джерела для підготовки аналітичних записок:
- •“Затверджую”
- •“Аналіз та прогнозування зовнішньої політики”
- •2. Навчити студентів
- •2. Тематичний план
- •3. Зміст програми за темами
- •Тема 1. Аналіз зовнішньої політики: ключові теоретичні підходи до дослідження
- •Тема 2. Використання системного аналізу для моделювання міжнародних ситуацій та визначення реагування держави
- •Тема 3. Методи прикладного аналізу зовнішньої політики.
- •Тема 4. Використання моделювання в дослідженні зовнішньополітичних проблем
- •Тема 5. Зовнішньополітичне прогнозування
- •Тема 6. Особливості процесу підготовки аналітичного документу для органів державної влади.
- •4. Плани лекційних занять та література до них Вступ до курсу План лекції.
- •Тема 1 “Аналіз зовнішньої політики: ключові теоретичні підходи до дослідження”.
- •Тема 2 “Використання системного аналізу для моделювання міжнародних ситуацій та визначення реагування держави”.
- •Тема 3 «Методи прикладного аналізу зовнішньої політики»
- •Тема 4. Використання моделювання в дослідженні зовнішньополітичних проблем
- •Тема 5. Зовнішньополітичне прогнозування
- •Тема 6. Особливості процесу підготовки аналітичного документу для органів державної влади.
- •5. Плани проведення семінарських занять та література до них План проведення семінарського заняття № 1
- •Тема 2
- •План проведення семінарського заняття № 2
- •Тема 2
- •План проведення семінарського заняття № 3
- •Тема 2
- •План проведення семінарського заняття № 4
- •Тема 3
- •План проведення семінарського заняття № 5
- •Тема 3
- •План проведення семінарського заняття № 5
- •Тема 3
- •План проведення семінарського заняття № 6
- •Тема 3
- •План проведення семінарського заняття № 7
- •Тема 3
- •План проведення семінарського заняття № 8
- •Тема 3
- •План проведення семінарського заняття № 9
- •Тема 3
- •План проведення семінарського заняття № 10
- •Тема 4
- •План проведення семінарського заняття № 11
- •Тема 4
- •План проведення семінарського заняття № 12
- •Тема 5
- •План проведення семінарського заняття № 13
- •Тема 5
- •План проведення семінарського заняття № 14
- •Тема 5
- •План проведення семінарського заняття № 15
- •Тема 5
- •План проведення семінарського заняття № 16
- •Тема 5
- •6.Питання до іспиту
- •10. Рекомендована література
- •Зовнішньої політики
- •Сформувати уявлення у студентів про
- •2. Навчити студентів
- •Зміст дисципліни за темами
- •Тема 2. Аналіз зовнішньої політики: ключові теоретичні підходи до дослідження
- •Тема 3. Використання системного аналізу для моделювання міжнародних ситуацій та визначення реагування держави
- •Тема 4. Методи прикладного аналізу зовнішньої політики.
- •Тема 5. Використання моделювання в дослідженні зовнішньополітичних проблем
- •Тема 6. Зовнішньополітичне прогнозування
- •Тема 7. Особливості процесу підготовки аналітичного документу для органів державної влади.
- •Плани лекційних та семінарських занять, питання для самостійної роботи Тема № 1. Вступ до курсу. План лекції:
- •План лекції:
- •План лекції:
- •Тема 4. Методи прикладного аналізу зовнішньої політики План лекції:
- •Тема 5. Використання моделювання в дослідженні зовнішньополітичних проблем План лекції:
- •Тема 6. Зовнішньополітичне прогнозування План лекції:
- •Тема 7. Особливості процесу підготовки аналітичного документу для органів державної влади. План лекції:
- •Контрольних робіт
- •Теми контрольних робіт
- •Аналітичні системи м. Каплана.
- •Теорія міжнародної політики к. Уолта.
- •Психоаналіз з. Фрейда. Біхевіоризм.
- •Питання для підсумкового контролю знань
- •Список літератури
- •Підсумкова модульна контрольна робота з дисципліни “Аналіз та прогнозування зовнішньої політики”
- •1 Політологія: Підручник / і.С. Дзюбко, к.М. Левківський, в.П. Андрущенко та ін.; За заг. Ред. І.С. Дзюбка, к.М. Левківського. – к.: Вища шк , 1998. – 304 с.
Етапи розвитку системного аналізу як прикладної наукової методології
Далі коротко розглянемо основні віхи історії становлення та розвитку системного аналізу в недалекому минулому, а саме протягом XX століття. Насамперед слід зазначити, що тут не поставлено за ціль докладно проаналізувати роботи, які формували сучасні основи системного аналізу. Наша мета полягає у тому, щоб:
¨ відобразити роль та значення тих наукових результатів, які зумовили появу і становлення системного аналізу, і тих факторів, що визначили зміст основних напрямів та етапів розвитку;
¨ показати стан і тенденції розвитку системної проблематики і методології у сучасних умовах.
Гадаємо, що для досягнення поставленої мети аналіз доцільно виконувати з урахуванням стану і тенденцій розвитку інших найважливіших напрямів науки і техніки, які суттєво вплинули на розвиток цивілізації в розглянутий період. З огляду на те, що у ХХ столітті у світі сталося досить багато кардинальних політичних, економічних, структурних та інших змін, обмежимося розглядом тих процесів другої половини ХХ століття, що безпосередньо або опосередковано вплинули на стан і тенденції розвитку системної проблематики та методології.
Виділимо чотири етапи формування системного аналізу як прикладної наукової методології [124].
Формування теоретичних засад концептуальної парадигми системного аналізу
Перший етап становлення системного аналізу припадає на першу половину ХХ століття і є періодом появи та формулювання основних ідей системного мислення, основні історичні джерела якого будуть згадані нижче. Беручи до уваги наведене означення системного мислення, вважаємо доцільним за основу найважливіших, головних, робіт взяти перелік, запропонований у [159], але доповнити його працями В. І. Вернадського, важлива роль і практичне значення яких для становлення і розвитку системного аналізу показано раніше. Роботи вченого, на наш погляд, повинні займати чільне місце у списку не лише за хронологією, але й за їхньою практичною значимістю.
У підсумку одержимо такий перелік фундаментальних учень (в дужках зазначено відповідно роки виконання робіт із тематики і дати перших авторських публікацій): «Вчення про біосферу і її поступовий перехід у ноосферу» [19] Володимира Івановича Вернадського (1893–1918); «Загальна організаційна наука, або тектологія» [15] Олександра Олександровича Богданова (1913–1929); «Загальна теорія систем» [9] Людвіга фон Берталанфі (1934–1949); «Кібернетика або управління і зв’язок у тварині та машині» [261] Норберта Вінера (1948); «Праксеологія» [219] Тадеуша Котарбинського (1930–1940).
Роль, місце і значення праць О. О. Богданова, Л. фон Берталанфі, Н. Вінера, Т. Котарбинського у становленні та розвитку ідей системності й системного мислення досить детально проаналізовано у праці [159]. Тому відзначимо лише найважливіші аспекти аналізу і зробимо висновки. Почнемо з монографії О. О. Богданова, яка відрізняється глибоко системним змістом. Її ідеї та поняття базовано на постулаті «невід’ємна й найсуттєвіша властивість загальної організаційної науки — це її системність». Автора монографії можна заслужено вважати основоположником системного мислення, що стосується формування такого уявлення про об’єкти системного дослідження, яке пізніше було прийняте загальною теорією систем.
Праксеологію Т. Котарбинського задумано і реалізовано як загальну теорію раціональної діяльності. І хоча системна орієнтація роботи не викликає жодних сумнівів, але доказів та підтверджень її впливу на формування системного мислення не виявлено. Відсутні також явні докази взаємної історичної залежності системних парадигм тектології, кібернетики, загальної теорії систем і праксеології. Однак ці факти не означають, що ідеї О. О. Богданова і Т. Котарбинського взагалі забуто і що вони не знайшли практичного застосування у системному аналізі. Монографії вчених було перевидано у другій половині ХХ століття, завдяки чому їхні основні ідеї знайшли застосування на практиці, зокрема у сфері розв’язання системних проблем організаційного управління.
У становленні та розвитку системного мислення загальновизнаними є роль і практичне значення фундаментальних робіт Людвіга фон Берталанфі [9] і Норберта Вінера [261]. Вчені незалежно один від одного запропонували нову ідею, суть якої полягає у переході до дослідження загальних властивостей, характерних для різних типів об’єктів. Проте слід звернути увагу на відмінності позицій, з яких вони визначають необхідність дослідження загальних властивостей різних типів об’єктів.
Л. фон Берталанфі розглядав питання з позиції спільності принципів побудови і структурних властивостей різних типів систем, а Н. Вінер віддавав перевагу позиції спільності принципів і особливостей управління різними типами складних об’єктів, зокрема у суб’єктів живого світу й об’єктів техніки різного призначення. І ці підходи досить довго розвивалися незалежно. Разом із тим обидва вчених мають безпосереднє відношення до системних досліджень. Наприклад, під час розробки складних технічних систем однаково важливо створити раціональну багаторівневу ієрархічну структуру виробу та забезпечити як системно погоджене управління на стадіях проектування, виробництва, дослідження виробу, так і раціональне управління створеною системою в процесі її експлуатації.
Задачу формування структури та вигляду виробу і задачу обґрунтування цілей та функцій управління потрібно розглядати у такій системній постановці, яка враховувала б взаємозв’язок, взаємозалежність і взаємодію в замкнутій структурі цілісного об’єкта дослідження: людина Û виріб Û зовнішнє середовищеÛ людина. Необхідність формування такої структури зумовлено тим, що зовнішнє середовище визначає умови експлуатації виробу, а людина є розробником, виробником і (або) користувачем виробу. Звідси випливає практична необхідність системного узгодження розв’язків відповідних задач на стадії концептуального проектування виробу. Системна погодженість за цілями, ресурсами, термінами та очікуваними результатами повинна бути забезпечена на засадах взаємного, раціонального компромісу суперечливих цілей розробки виробу. Таке цілісне уявлення про об’єкт системного дослідження цілковито відповідає ідеї В. І. Вернадського про системність взаємодії, взаємозв’язків і взаємозалежності різнорідних процесів на планеті.
Виконані незалежно дослідження В. І. Вернадського, Л. фон Берталанфі та Н. Вінера започаткували єдину ідейну базу для формування принципово нової фундаментальної парадигми в науці, концептуальна новизна якої полягає у переході:
¨ від дослідження конкретних властивостей об’єктів певного типу (фізичних, хімічних, біологічних, економічних тощо) до дослідження загальних властивостей, характерних для об’єктів різної природи;
¨ від дослідження властивостей та особливостей процесів певного виду до дослідження структури, властивостей та особливостей взаємозв’язків, взаємозалежності і взаємодії різнорідних процесів;
¨ від дослідження властивостей окремих об’єктів певного типу до дослідження властивостей і структури взаємозв’язків, взаємозалежності і взаємодії різнотипних об’єктів.
Ці ознаки новизни пізніше деякою мірою було реалізовано у формі основних принципів теорії системного аналізу, і тому наведену парадигму можна назвати теоретичною парадигмою системної методології.
Таким чином, перший етап становлення системного аналізу був періодом появи і формування системного мислення, головні теоретичні джерела якого створювались незалежно один від одного. Він належить до першої половини ХХ століття і характеризується незалежною появою, рознесеними у часі публікаціями філософських і методологічних ідей, принципів, підходів, які пізніше стали основою нового наукового напряму, що отримав назву «системний аналіз». Найважливішим підсумком першого періоду слід вважати створення ідейної бази для формування нової фундаментальної парадигми у науці. Основні ідеї цієї парадигми, які відображають її різні аспекти, незалежно представлено у працях В. І. Вернадського, Л. фон Берталанфі та Н. Вінера. Праці останніх двох було опубліковано у кінці першої половини ХХ століття, і цією подією було завершено процес створення головних теоретичних джерел системного мислення. Таким чином, перший етап є етапом формування теоретичного базису системного мислення.
Емпіричний розвиток системного аналізу
Другий етап становлення системного аналізу формувався в період надзвичайних умов, пов’язаних із наростаючою військовою загрозою у 30-ті роки і майже глобальним розгортанням театру бойових дій Другої світової війни в 40-х роках ХХ століття. Тоді в багатьох країнах з’явилася потреба в оперативному розв’язанні найскладніших міждисциплінарних задач підвищення обороноздатності. Цей етап характеризується якісно новими властивостями задач і принципово важливими умовами, за яких здійснювалося їхнє розв’язання. До них належать концептуальна невизначеність, неструктурованість, NP-складність і стратегічна важливість реальних задач; висока ціна помилкового або недостатньо обґрунтованого розв’язку, що відповідає катастрофічним наслідкам стратегічного рівня; наявність неподоланного, апріорі невідомого порогового обмеження часу на цикл формування і реалізацію стратегічних розв’язків, порушення якого може мати катастрофічні наслідки.
Слід відмітити особливу значимість концептуальної невизначеності у проблемних ситуаціях, що стосуються розробки та серійного виробництва нової техніки за наявності порогового обмеження часу на цикл формування й реалізації розв’язків. Подібні ситуації були характерні для початкового періоду Великої Вітчизняної війни, і про них зі знанням справи написав видатний радянський авіаконструктор О. С. Яковлєв [197]. За цих умов поняття концептуальної невизначеності доповнювалося таким дуже важливим фактором, як невизначеність і непередбачуваність можливої активної протидії супротивника. Винятково важливим фактором проблемної ситуації є порогове обмеження часу на формування і реалізацію розв’язків, зумовлене прагненням кожної з протиборчих сторін забезпечити перевагу у стратегічно важливому виді техніки. Як відомо, переваги досягають за рахунок виготовлення великої кількості відповідної техніки, яка на певний момент часу має найкращу якість.
Перелічені вище фактори створили такі принципово важливі особливості та умови розв’язання реальних задач:
¨ необхідність забезпечення системної погодженості щодо цілей, термінів та очікуваних результатів процедур формалізації і розв’язання міждисциплінарних задач на всіх стадій життєвого циклу виробу за наявності багатьох взаємозв’язків, взаємозалежностей і взаємодій різнотипних факторів;
¨ загострення протиріччя між необхідністю дослідження великої кількості факторів і вимогою скорочення часу на формування і реалізацію розв’язків на всіх стадіях життєвого циклу виробу;
¨ різке підвищення ступеня і рівня ризику, зумовленого прийняттям недостатньо обґрунтованих або помилкових розв’язків на різних стадіях життєвого циклу виробу.
У зв’язку з цим виникла практична потреба у формуванні системного інструментарію, який би за умов концептуальної невизначеності дозволив забезпечити можливість розв’язання реальних системних задач у допустимий термін та із практично прийнятною похибкою. Така можливість може бути реалізована у тому разі, коли інструментарій формуватиметься на базі системи взаємно погоджених за цілями, термінами і очікуваними результатами методологічних засобів:
¨ множини припущень, підходів, прийомів та інших засобів формалізації задач;
¨ множини показників, критеріїв, прийомів та інших засобів оцінювання якості й ефективності розв’язання задач;
¨ множини підходів, методів, методик, алгоритмів, програм та інших засобів розв’язання задач.
Необхідність розробки такого інструментарію була зумовлена характерною для того часу ситуацією: підходи, прийоми і методи розв’язання різних задач, що виконувалися для розробки нової техніки. Існуючі на той час прийоми, моделі, методи дослідження операцій не відповідали новим вимогам і умовам через властиві їм обмеження. Потрібні були нові підходи, які забезпечували б можливість: аналізувати з позиції поставлених цілей як єдиний цілісний об’єкт усю сукупність вимог, умов і методів розробки певного виробу нової техніки; з урахуванням результатів аналізу вимог формувати концепцію, задум, структуру і вигляд розроблювального виробу; на базі концепції виконувати формалізацію і розв’язання системно-погодженої сукупності реальних системних задач, пов’язаних із розробкою виробу в допустимий термін із практично прийнятною похибкою.
Умови розглянутого періоду виключали можливість розробки необхідного інструментарію на основі попереднього теоретичного обґрунтування. Крім того, вони диктували свої, більш жорсткі, вимоги як до нової техніки, так і до організації діяльності розробників, випробувачів і виробників. На практиці, як показано у [197], на головного конструктора військової техніки певного типу покладалася вся відповідальність не лише за розробку, дослідження, серійне виробництво нового зразка техніки, але й за усунення дефектів і недоліків, виявлених у процесі його застосування, за організацію спільної діяльності колективів розробників, випробувачів, виробників, зокрема кооперації підприємств виробників готових виробів, матеріалів і комплектуючих.
Діяльність колективів системно узгоджувалася за цілями, задачами, термінами й очікуваними результатами. Перед кожним колективом поставала потреба оперативно сформувати власну методологію розв’язання реальних міждисциплінарних задач з урахуванням їхньої специфіки. Формування здійснювалося емпірично на підставі досвіду, знань, інтуїції та передбачень співробітників відповідного колективу з використанням колективного системного мислення і методу індивідуальної генерації ідей та технічних рішень, що пізніше одержав назву методу мозкового штурму. Головним результатом діяльності такої кооперації мало стати досягнення переваги у стратегічно важливому виді військової техніки.
Очевидно, що рекордні темпи та унікальна якість виробів того періоду могли бути одержані лише за умов системно погодженої, планомірної діяльності кооперації колективів учених, розробників, випробувачів, виробників конкретного виду техніки, що вимагало системно погодженого розв’язання низки реальних багатоцільових, міждисциплінарних, організаційних і технічних задач. Досягнення такого успіху стало можливим завдяки спільній праці фахівців різних галузей, зокрема математиків, інженерів, учених — багато пізніше їх стали називати системними аналітиками. З часом у галузях військово-промислового комплексу накопичувався досвід системно погодженого розв’язання реальних, міждисциплінарних задач у режимі жорсткого ліміту часу. Такий досвід в авіапромисловості було узагальнено, і в 1940 році вийшов із друку «Посібник для конструкторів» [197]. На жаль, розроблені й апробовані на практиці методологічні засоби розв’язання найскладніших організаційних і технічних системних задач були відомі лише вузькому колу фахівців. Практичний досвід системних аналітиків у розв’язанні системних задач концептуальної невизначеності за умов жорсткого ліміту часу не став надбанням широких мас фахівців і вчених різних галузей науки і техніки, адже умови воєнного часу виключали можливість відкритої публікації результатів оригінальних теоретичних і науково-технічних досліджень. Разом із тим певний досвід системних аналітиків, основні ідеї та принципи апробованих емпіричних засобів у подальшому було узагальнено в єдиному методі, що отримав назву методу програмно-цільового планування. У роки війни у СРСР його використовували під час розробки цільових програм випуску військової техніки, а згодом — під час розробки державних п’ятирічних планів, державних та відомчих цільових програм.
Подібні задачі розв’язували і в інших країнах. Так, командування ВПС США невдовзі після початку Другої світової війни поставило перед Гарвардськими курсами ділової адміністрації завдання упродовж року знайти варіант розв’язання задачі стосовно збільшення складу ВПС від 4 тис. бойових літаків і 300 тис. чоловік особового складу до 80 тис. літаків і 2,5 млн. чоловік особового складу за умови, що витрати не повинні перевищувати 10 млрд. доларів [115]. У післявоєнний період це був один із перших прикладів публікації у відкритій пресі реальних даних щодо розробки і застосування системного підходу для розв’язання задачі, пов’язаної з розвитком збройних сил держави.
Вважається [115], що під час розв’язання цієї задачі вперше було застосовано певні прийоми, підходи і методики, які стали основою системного аналізу. Заслуга в його широкому застосуванні і його широкій популяризації у США належить корпорації RAND (Research and Development), що була створена в 1947 році. Того ж року розпочався процес централізації керівництва обороною країни — був створений Об’єднаний комітет начальників штабів. Починаючи з 1948 року у різних відомствах США запроваджуються принципи і методи системного керівництва, створюється система планування і фінансування озброєння [115]. У 1964 році Міністерством оборони було надруковано посібники та інструкції, що визначали порядок виконання процедур системного аналізу.
Таким чином, другий етап становлення системного аналізу формувався у надзвичайних умовах із початку 30-х до кінця 40-х років ХХ століття. Це був період появи практичної необхідності оперативного розв’язання реальних складних системних задач державного значення, створення різних технічних систем військового призначення в умовах жорсткого ліміту часу. Розробка методологічного апарату виконувалась емпірично і незалежно у різних організаціях різних країн. У результаті було створено емпіричні передумови формування парадигми системного аналізу як методології розв’язання реальних системних задач у практично допустимі терміни з практично прийнятною похибкою в умовах концептуальної невизначеності. Тому цей період можна вважати етапом емпіричного формування системної методології.
Лекція 2 «Синергетична парадигма»
Історія філософської думки демонструє багато спроб знайти, описати і втілити в життя моделі соціального розвитку. При цьому перед філософами постають непрості запитання, які потребують відповіді: звідки ми прийшли, у якому напрямку розвивається людське суспільство, чи є в історії мета та вищий сенс?
Тривалий час в осягненні еволюції світу домінував редукціоністсько-аналітичний підхід класичної науки, що ігнорував певною мірою, випадок, нестабільність, самоорганізацію. Наука цього часу оперувала простими системами (системами з періодично повторюваною поведінкою), приділяючи основну увагу стійкості, порядку, однорідності, рівновазі, тобто тим параметрам, які характеризують замкнені системи і лінійні співвідношення. Закони механіки експлікувалися як на неживу, так і на живу природу. Даний підхід мав місце й в осмисленні суспільного буття. Соціальні закони, сформульовані в рамках класичної науки, описували явища та процеси, що мали місце у суспільстві в періоди еволюційного розвитку, для яких був притаманний жорсткий зв'язок між причиною та наслідком. У такому розумінні особистість втрачала сенс свого існування, перетворювалася в “гвинтик” “суспільної машини”, а результат того чи іншого впливу на соціальні системи був легко передбачуваним, якщо були відомі первісні умови. Проте таке осмислення соціальної реальності було однобічним, оскільки не враховувало особливості та ролі революційних, катастрофічних змін в історичному процесі. Саме в ці періоди еволюції соціуму відбувається зміщення акцентів з організації на самоорганізацію суспільства, з лінійності розвитку на нелінійність, зі зворотності на незворотність, з детермінізму на стохастичність. За цих умов особистість вже не розчиняється в потоці суспільного життя, її роль в соціально-історичному розвитку зростає: вона тепер здатна істотно впливати на макросоціальні процеси.
Виходячи з цього, дослідники сучасного постіндустріального суспільства, яке знаходиться у неврівноваженому стані, стикаються з певними методологічними проблемами, зумовленими обмеженістю підходів класичної науки до розуміння соціального розвитку. Звідси виникає потреба в перегляді класичної методології дослідження суспільства, принаймні, у двох відношеннях. По-перше, необхідно переосмислити принцип лінійного розвитку соціальних систем та історичного процесу взагалі; по-друге, варто відмовитися від ідеї довгострокової детермінації в історичному процесі та абсолютної історичної неминучості, закономірності.
Становлення таких поглядів безпосередньо пов'язано із соціальним замовленням суспільства на нову наукову картину світу, нові, більш адекватні та дієві практичні моделі суспільного розвитку. Тому сучасна наука стоїть перед необхідністю напрацювання нових теоретичних і методологічних засад дослідження соціуму, які дозволили б розкрити сутність не тільки врівноважених фаз його розвитку, але і катастрофічних.
Певний теоретичний і методологічний потенціал для вирішення зазначеної проблеми має еволюційно-синергетична парадигма. Більшість науковців визнають за сучасною соціальною дійсністю і соціоприродними відносинами, значною мірою, синергетичного контексту, важливості в них, переважно явищ біфуркаційності, тісно пов'язаних з посиленням ролі факторів випадковості, неврівноваженості, нелінійності, незворотністі, хаосу, флуктуацій тощо. За цих умов особливого значення набуває використання еволюційно-синергетичних моделей соціальних процесів, які дозволять глибше і всебічніше осмислити складність такого феномена як сучасне суспільство, а також діалектичну єдність еволюційних та біфуркаційних періодів в історії цівілізації, роль суб’єктивного фактора в історичному процесі. Тому дослідження соціальних систем на засадах еволюційно-синергетичної парадигми є, на нашу думку, досить перспективним і плідним.
Деякі з найважливіших аспектів еволюційно-синергетичної парадигми були розвинуті ще у стародавніх міфологічних, релігійних і філософських формах світосприйняття, у тому числі в індуїзмі, буддизмі, даосизмі, античній філософії та інших.
Ідеї органіцизму та самоорганізації можна зафіксувати в культурно-історичному підході, який репрезентований концепціями та ідеями Д. Віко, Л. Гумільова, М. Данилевського, П. Сорокіна, А. Тойнбі, Ф. Фукуями, С. Хантінгтона, О. Шпенглера, К. Ясперса.
Певні риси синергетичного світорозуміння, що містять у собі соціальний контекст, наявні у працях Д. Бома, С. Грофа, Ф. Капри, Т. Куна, К. Лоренца, Д. Х. Медоуза, А. Печчеї, Е. Тоффлера, Е. Фромма, М. Хайдеггера та інших.
Істотний внесок у розвиток теоретико-методологічних засад еволюційно-синергетичної парадигми був зроблений природничими науками, насамперед, фізикою (Н. Бор, М. Волькенштейн, К. Денбіг, Р. Планк, Ф. Шредингер), хімією (Г. Ніколіс, І. Стенгерс), біологією (Ф. Варела, У. Матурана, П. Шустер, М. Ейген). Їх головним досягненням став розвиток ідей взаємозв’язку природних явищ, іхньої структурності, ієрархічності та мінливості, а також розробка значної частини категоріального апарату синергетичної парадигми.
Пошуки загальнонаукової методології, яка б сприяла створенню цілісної картини світу, призвели до розробки тектології (А. Богданов), системного підходу (Л. фон Берталанфі), кібернетики (Н. Вінер), універсального еволюціонізму (М. Мойсеєв). Найбільш глибокі ідеї самоорганізації були напрацьовані у роботах фундаторів синергетики – І.Пригожина та Г. Хакена. Саме вони і складають підвалини еволюційно-синергетичного світорозуміння.
Значне місце в розвитку соціального виміру еволюційно-синергетичної парадигми належить теорії універсального еволюціонізму, об'єктом якої став світ як єдина система, що самоорганізується, глобальні проблеми сучасності, шляхи і способи їхнього вирішення (В. І. Данілов-Даніл’ян, М. М. Мойсеєв, А. П. Назаретян). Серед західних дослідників тут необхідно відзначити роботи Е. Янча (системний еволюціонізм), К. Сагана (цілісні моделі життєдіяльності Планети), Д. Касті, Р. Тома (теорія катастроф).
Соціо-гуманітарний аспект синергетичної парадигми висвітлюється в роботах В. І. Аршинова, Є. Т. Бородіна, В. П. Бранського, В. Г. Буданова, В. В. Васількової, О. Б. Венгерова, К. Х. Делокарова, І. С. Добронравової, М. М. Кисельова, О. М. Кравченко, В. С. Крисаченка, В. С. Лук’янця, Л. В. Озадовської, М. В. Поповича, Л. А. Солов’я.
Але, незважаючи на значні наукові здобутки в дослідженні ролі еволюційно-синергетичної парадигми в осмисленні суспільства, цілісна концепція аналізу еволюції соціуму досі відсутня. Через це більшість проблем, що знаходяться в дослідницькому колі соціальної синергетики, ще не достатньо розкриті та вимагають подальшого свого опрацювання.
Еволюційно-синергетичні тенденції в історії природничо-наукового і соціо-гуманітарного світоосягнення.
У стародавніх космологіях і працях греко-римських філософів та істориків багато уваги приділялося осмисленню діалектики порядка і хаосу (випадковості й необхідності). Ідею про утворення Космосу з Хаосу можна представити як прообраз моделі самоорганізації.
У мислителів середньовіччя на передній план висуваються ідеї лінійності та необоротності розвитку суспільства. Такі думки щодо розуміння історичного процесу сприяли формуванню лінійної моделі розвитку. Провідними принципами класичної науки стали такі принципи: 1) лінійність розвитку; 2) дихотомія між об'єктом і суб'єктом пізнання; 3) жорсткий детермінізм і, як наслідок, заперечення впливу флуктуацій на макропроцеси. Зазначається, що в науці цього часу існувало протиріччя, яке виникло в результаті формування фізичної картину світу (термодинаміки) і біологічної (еволюціонізму), а також їхньої експлікації на соціальні теорії.
Внесок некласичної науки у формування еволюційно-синергетичної парадигми пов'язується, насамперед, з ідеями теорії відносності та квантовою теорією. Вони значно вплинули на становлення стохастичної парадигми наукового знання, яка характеризується зняттям бінарності між об'єктом і суб'єктом пізнання, визнанням за випадком конструктивної ролі в еволюції систем живої та неживої природи.
Аналіз постнекласичного етапу розвитку наукових знань засвідчив, що основними принципами сучасної науки є: 1) нелінійність; 2) біфуркаційність; 3) відкритість. Особливо слід наголосити, що істотною рисою постнекласичної науки є включення суб’єктивної діяльності до “тіла знання”. Це означає співвіднесеність характеру отриманих знань про об’єкт не тільки з особливостями засобів пізнання, але і з ціннісно-цільовими структурами. Таким чином, робиться висновок про те, що еволюційно-синергетичне світорозуміння не суперечить теоріям і концепціям, які існували раніше. Теорія самоорганізації увібрала в себе елементи як дофілософскьких традицій Сходу і Заходу, так і класичної та некласичної картин світу.
Значення концептуального інструментарію теорії самоорганізації в науках про живу і неживу природу.
Ґрунтуючись на роботах Г. Хакена, І. Пригожина, В. В. Василькової, М. М. Мойсеєва аналіз зосереджується на таких поняттях, як нелінійність, відкритість, зворотний позитивний і негативний зв'язки, а також принципах кооперативності, біфуркаційности, необоротності й інших.
На підставі аналізу основних законів і принципів еволюційно-синергетичної парадигми еволюцію можна представити як єдиний процес самоорганізації соціуму і Всесвіту, що, у свою чергу, утворюють складну систему, розвиток якої включає і послідовні (еволюційні) періоди, і етапи революційні, стрибкоподібні (синергетичні). Тому лінійні моделі соціальної еволюції повинні бути доповнені нелінійними, що оперують еволюційними полями і просторами на біфуркаційній траєкторії. Робиться висновок про те, що еволюційно-синергетична парадигма є внутрішньо міждисциплінарною, оскільки поєднує фізику з біологією, хімію із соціологією та соціальною філософією, математику з психологією, причому узагальнення відбувається на засадах нелінійності, складності, самоорганізації, моделювання систем, що стають, перехідних процесів, тонких фрактальних структур.
Загальнонаукові підстави еволюційно-синергетичної парадигми.
Тут осягаються дві проблеми, що знаходяться в тісному взаємозв'язку. Перша відноситься до галузі наукової мови досліджень світу і суспільства (категорій, законів, принципів), яку пропонує еволюційно-синергетична парадигма соціо-гуманітарному пізнанню. А друга пов’язана з принципово новими образами в сприйнятті сутності світу, людини та суспільства, з якими досліджувана парадигма входить у соціо-гуманітарні науки. Перша проблема є проблемою методологічною, а друга – світоглядною.
Принципи загальнонаукових теорій, які у концентрованому вигляді складають методологію еволюційно-синергетичної парадигми:
- принцип становлення, який стверджує, що головна форма буття – не та, що усталилась, а та, що перебуває у стані становлення; не спокій, а рух; не завершені, вічні, стійкі форми, а перехідні, проміжні, тимчасові, ефемерно-дробові утворення;
- принцип узнавання (узагальнення квантомеханічного принципу спостереження) означає пізнання буття як становлення;
- принцип узгодження, який передбачає, що буття як становлення формується і пізнається лише в ході діалогу, комунікативної, “доброзичливої” взаємодії суб'єктів і встановлення гармонії в результаті діалогу;
- принцип відповідності, який акцентує увагу на можливості переходу від досинергетичної науки до синергетичної (як за інтуїтивними параметрами, так і за формальними);
- принцип додатковості, що конституює незалежність і принципову неповноту як досинергетичного опису реальності без синергетичного, так і навпаки. Виходячи з цього буття розуміється як таке, що перебуває у стані становлення, так і таке, що усталилось.
Таким чином, еволюційно-синергетична парадигма сприяє формуванню принципово нової картини світу, що являє собою безперервний процес саморозвитку матерії як процесу самоорганізації Всесвіту, головними рисами якого є відкритість, нелінійність, необоротність, біфуркаційність. Формування синергетичного стилю мислення не означає кінець колишньої наукової парадигми і розвитку класичної картини світу. На даному етапі ми можемо говорити про деякий методологічний синтез, що здійснюється в синергетичному світобаченні. Синергетика містить у собі: 1) ядро постнекласичного стилю мислення; 2) істотні елементи детермінізму з його причинно-наслідковими зв'язками; 3) основні принципи стохастичного (некласичного) стилю, зв’язаного з термодинамікою, що відкрила необоротність фізичних процесів.
Отже, синергетика у світоглядному ракурсі прагне науковим способом осмислити те, що не підпадало колись у коло розгляду науки (хаос, порядок, становлення – те, що не піддавалося раніш науковому описові), вона є спробою раціонально пояснити нераціонально улаштований світ, або точніше – намагається створити раціональну модель не раціонально улаштованого світу. Усе це дозволяє говорити про те, що синергетика, здійснюючи світоглядний і методологічний синтез, здатна згодом трансформуватися у філософію самоорганізації, що акцентує увагу на Людині і соціальних системах.
Мова еволюційно-синергетичної парадигми як основа теоретичного осмислення становлення соціальних систем.
Тенденція до дезорганізації і тенденція до підвищення організації є взаємозалежними і взаємозумовленими. Розвиток будь-якої системи визначається цими двома протилежними тенденціями. З одного боку, тенденція до ентропії (деградації, хаосу), яка не дозволяє світу уподібнитися до чітко налагодженого годинникового механізму. З іншого боку, спостерігається самоорганізація систем завдяки тому, що відкрита система дістає порядок із середовища, тобто відбувається процес негентропії, сутнісною основою якого є інформація.
Встановлено, що суть нового підходу до управління соціальними системами полягає у тому, що він орієнтований не на зовнішнє, а на внутрішнє, на щось іманентно властиве самому середовищу (системі). В зоні критичних значень параметрів системи флуктуації можуть зростати, а отже, сприяти тенденції сповзання даної системи до хаосу. Поведінка системи стає дедалі більше підпорядкованою випадковості, а значить, непередбачуваною і некерованою. Відповідно змінюється і концепція управління соціумом, яка повинна враховувати альтернативність еволюції та її особливості в критичній області значень параметрів системи, що накладають істотні обмеження на зовнішні керуючі діяння.
Синергетика вказує на можливість будувати форми соціальної організації, минаючи драматизм звивистого шляху “виживання найсильніших”. А для цього потрібно знать, що повинно бути активовано, який тип структур і чого в принципі не можна здійснити на соціальному середовищі. Таким чином, найбільш фундаментальна властивість живих систем, що самоорганізуються, до яких, безумовно, належить і соціум, складається в здатності акумулювати і передавати тими або іншими способами життєвий досвід, використовуючи його надалі для адаптації до середовища принципом зворотного зв'язку
На основі аналізу робіт У. Ешбі, Е. Сєдова зроблено висновок про те, що принцип необхідної розмаїтості, який зберігає свою силу і в соціальних системах, багато в чому опосередкований наявністю позитивних зворотних зв'язків, що можуть розглядатися як ключовий конструктивний механізм, який забезпечує розвиток системи, що самоускладнюється. Нелінійний позитивний зворотний зв'язок – важливий елемент у моделях автокаталітичних процесів соціальної природи.
Звідси ми доходимо розуміння соціуму як емерджентного цілого, де процеси еволюціонування набувають наступності та послідовності. Це відбувається завдяки здатності неврівноважених утворень – продуктів самоорганізації – до активного збереження енергії за допомогою зовнішнього і внутрішнього управління, необхідну для антиентропійної роботи і добору відповідно до потреб екологічної ніші. Отже, розвиток соціуму є єдиним, нерозривним процесом з еволюцією біосфери і всього Всесвіту.
Еволюційно-синергетичний аналіз динамізму і стійкості соціальних систем
Обґрунтовується ідея більш перспективного й адекватного осмислення процесу розвитку складних соціальних систем, що виходить із хвилеподібного характеру їхньої еволюції. Хвилеподібність припускає, з одного боку, певну спрямованість розвитку соціальної системи, наприклад, тенденцію до її ускладнення, а з іншого – наявність хвиль змін, які змінюють одна одну, що відповідають різним станам та рівням організації даної соціальної системи. Цей підхід в своїй основі має еволюційно-синергетичні принципи. Зокрема, усяка хвиля припускає не тільки відповідний процес зміни параметрів системи в часі, але і просторову структуру, що включає наявність внутрішнього складно організованого середовища. Хвилеподібний тип руху соціальних систем є більш складним, ніж поступальний чи циклічний. Значно складнішим є й образ соціального часу при застосуванні хвильового підходу: він виглядає як синусоїдальна лінія чи хвиля зі своїми відрізками “згущення” і “розрядження”, зі своїми точками “максимуму” і “мінімуму” інтенсивності соціальних процесів.
Синергетична інтерпретація історіософських концепцій соціуму.
Проаналізовано роботи представників циклічного підходу (Л. Гумільов, М. Данилевський, П. Сорокін, А.Тойнбі, О. Шпенглер), а також сучасних філософських течій, а саме: герменевтики (Г. Г. Гадамер), соціальної феноменології (А. Шюц). Важливі ідеї еволюційно-синергетичної парадигми знаходимо в структуралізмі (К. Леві-Строс, М. Фуко, К. Юнг та інші).
На цій підставі робиться висновок про те, що наявність елементів еволюційно-синергетичної парадигми в більшості історіософських концепцій свідчить про іманентно властиву соціальному розвитку в ретроспективному і перспективному плані тенденцію до самоорганізації при чергуванні стійких і нестійких періодів.
Логіка викладу методологічних інтенцій еволюційно-синергетичної парадигми в соціальному пізнанні підводить до нового погляду до світоглядні проблеми сучасного соціального буття. Соціальна синергетика орієнтується на ідеологію і практику співробітництва, свідомої спільної дії індивідів і соціальних груп у пошуках універсального консенсусу, балансу позицій та інтересів. Ця ідея зближує синергетичне світобачення з провідними течіями сучасної філософської думки (феноменологія, герменевтика, структуралізм, постструктуралізм).
Таким чином, відношення до історії і сучасного суспільства з позицій еволюційно-синергетичної парадигми – це не перевлаштування дійсності, властиве просвітницькій філософії історії та прогресистським лінійним концепціям класичної соціології. Це не примирення з дійсністю, у чому обвинувачують циклічні цивілізаційні концепції (в першу чергу, концепції Д. Віко й О. Шпенглера); це не занурення в дійсність, яке постулюється феноменологічною некласичною традицією. У цілому, узагальнюючи принципи соціального пізнання, ініційовані еволюційно-синергетичною парадигмою, важливо відзначити, що вони синтезують підходи до опису як систем, що знаходяться у стані становлення, зміни процесів суспільства, так і до опису стабільних констант соціального буття, виражених у класичної, некласичної і постнекласичної парадигмах соціальної гносеології. У цьому контексті буття і становлення не повинні розглядатися як протилежності, що суперечать один одному, а як два співвіднесених аспекти реальності.
Перспективи подальшого наукового пошуку закономірностей розвітку в соціальній сфері на засадах еволюційно-синергетичної парадигми, а саме:
Соціум – складна відкрита система, стійкість якої постійно порушується дією як внутрішніх, так і зовнішніх факторів, що є джерелами саморозвитку системи. Розгляд соціальних систем як відкритих розширює наші уявлення про нерівномірність еволюції цивілізацій і про рушійні сили соціальної самоорганізації, здатних ініціювати поштовх до самоускладнення системи, прискорення темпів її розвитку.
Еволюція соціальної системи визначається двома протилежними тенденціями – тенденцією до ентропії, руйнування і тенденцією до негентропії, творення. Ці дві тенденції формують, відповідно, біфуркаційну й еволюційну траєкторії розвитку соціуму. Механізм біфуркаційних переходів визначає таке співвідношення необхідності і випадковості в історичному процесі: на етапі еволюційного розвитку (у періоди сталого, стабільного існування системи) провідну роль відіграє необхідність, а випадковість – у точці біфуркації (в перехідні епохи, коли народжуються нові структури, змінюється диспозиція соціальних сил).
Упорядкування в соціальній системі відбувається через нестійкість, що забезпечує необхідну розмаїтість елементів (підсистем), що потенційно містять у собі варіанти майбутнього розвитку системи. Представлена картина соціальної дійсності припускає визнання тези про необхідне циклічне чергування режимів існування соціальної системи - структур народження порядку і структур збереження порядку. Таке чергування етапів самоорганізації системи не може перетворитися в природний маятник, тобто не може стати подібним до закритої, рівноважної системи з постійним поверненням у вихідну точку. Розімкнення циклу забезпечується феноменом біфуркації, тобто непередбачуваності чергового повороту, хоча він здійснюється в рамках чергового етапу, тому що вибір обмежений набором накопичених можливостей.
Співвідношення стійкості та нестійкості, одноманітності та розмаїтості формує два різних взаємозумовлених і взаємостимулюючих способи існування соціальної системи: відкритий, динамічний, з ускладненою структурою і замкнутий, статичний зі спрощеною структурою. У зв'язку з цим можна виділити два альтернативних типи соціальних систем: такий, що самоорганізується, і такий, що є організованим. Кожний тип має відповідно організоване інформаційне середовище; у першому випадку воно орієнтоване на творчих користувачів, у другому – на пасивних споживачів.
Еволюційно-синергетичне осмислення тенденцій соціального розвитку, нелінійний характер еволюції суспільства порушує питання про неможливість існування єдино можливого, ідеального, універсального соціального порядку. Можна говорити про існування лише єдиних, загальних законів-тенденцій, шляхів, що ведуть до народження соціального порядку, а потім до самозбереження чи руйнування такого.
6. Еволюційно-синергетичний підхід відкриває шлях до розуміння альтернативності історії, оскільки в переломні моменти історичного процесу, завдяки цілеспрямованій волі історичних суб'єктів, здійснюється вибір зі спектру можливих: або соціальна система породить нову конфігурацію сил (новий порядок), або сконцентрується на збереженні колишнього порядку, або буде продовжувати зберігати свою нестійкість до нового біфуркаційного розгалуження.
Особливості застосування синергетичної методології для аналізу та прогнозування публічної політики з метою виявлення умов та закономірностей процесів модернізації суспільства
В світові науковій думці поширені дві парадигми аналізу й прогнозування суспільно-політичних процесів: класична лінійно-детерміністична і модерна синергетична. В рамках першої суспільно-політичний розвиток є результатом причино-наслідкових зв’язків процесів, які мають лінійний характер, з якого однакові причини та наслідки. Неусталеність суспільно-політичних процесів – явище випадкове та тимчасове, яким можна знехтувати.
Синергетика – науковий напрямок, в рамках якого досліджуються нелінійні процеси, у складних системах. Синергетика – філософія самоорганізації систем, нова методологія аналізу сучасності і прогнозування майбутнього. Основні положення синергетичної методології, які можна застосовувати у сфері аналізу та прогнозування публічної політики з метою виявлення умов та закономірностей процесів модернізації суспільства: (1) Для складних систем існує декілька альтернативних шляхів розвитку, можливість вибору майбутнього. Умови для багатоваріантності, альтернативності шляхів суспільно-політичного розвитку закладені в конкуренції двох протилежних підвалин суспільства: твірної і розсіювальної. Твірна тенденція зміцнює структури, а розсіювальна – розмиває їх, створює стан хаосу. Ці підвалини необхідні для саморозвитку суспільства, політичної модернізації суспільства. (2) Головним в публічному управлінні є чітка архітектура впливу на систему або її середовище. Резонансні впливи (невеликі, але правильно організовані) ефективніші за сильні лінійні управлінські імпульси, які можуть створити або навіть зруйнувати об’єкт свого впливу. (3) Синергетика розкриває роль хаосу, першооснови матеріальних, духовних, суспільно-політичних процесів як конструктивного механізму еволюції. Істинна природа хаосу амбівалентна: з однієї сторони він руйнує складні системи, з іншої – містить у собі творчі механізми узгодження темпів еволюції, зміни режимів розвитку системи. (4) Синергетика розкриває умови та закономірності перебігу швидких, лавиноподібних процесів і процесів нелінійного, самостимульованого зростання. Таким чином дає зрозуміти, які дії можуть знизити ймовірність розпаду складних структур під час їх найдинамічнішого розвитку. (5) Суспільство постійно перебуває у неврівноваженому стані через постійний вплив на нього криз та конфліктів, розвиток модернізаційних процесів відбувається еволюційним шляхом. Неусталеність – основа розвитку будь-якого суспільства.
Прогнозування публічної політики з метою виявлення умов та закономірностей процесів модернізації суспільства ґрунтується на використанні принципу альтернативності, багатоваріантності в розвитку системи, що вимагає розробки декількох прогностичних моделей, відмінних за своєю структурою, яка залежить від змінних, що задіяні аналітиком в процесі прогнозування суспільно-політичних процесів. Динаміка суспільно-політичних процесів досліджується за допомогою побудови циклічних та хвильових моделей з метою виявлення умов та закономірностей процесів еволюції та модернізації суспільства. Циклічно-хвильова парадигма описує динаміку політичних процесів за допомогою таких базових понять, як хвиля, ритм та цикл. Прикладом циклічно-хвильової форми розвитку є хвилі політичної модернізації суспільства. Особливістю теорії циклів та хвиль є не тільки методологією, але й інструментарієм прогнозування публічної політики.
План лекції 3 «Системні теорії у дослідженні міжнародних відносин»
