Роль фун­да­мен­таль­них від­крит­тів у системному сприйнят­ті сві­ту

У ста­нов­лен­ні та роз­ви­тку сис­тем­но­го мис­лен­ня важ­ли­ва роль на­ле­жить фун­да­мен­таль­ним нау­ко­вим від­крит­тям, іс­то­рію яких при­йня­то від­ра­хо­ву­ва­ти [11, 159] від по­с­ту­­ла­ту Арі­сто­те­ля: «ці­ле біль­ше су­ми сво­їх час­тин», що в су­час­но­му ро­зу­мін­ні ві­доб­ра­жає сут­ність су­пер­ади­тив­но­го за­ко­ну склад­них сис­тем. Не за­глиб­люю­чись у ба­га­то­ві­ко­ву іс­то­рію, роз­гля­не­мо про­цес ста­нов­лен­ня і роз­ви­тку ідей сис­тем­но­сті і сис­тем­но­го мис­лен­ня у най­ближ­чо­му ми­ну­ло­му. На­сам­пе­ред ви­зна­чи­мо фун­да­мен­таль­ні нау­ко­ві від­крит­тя, що сфор­му­ва­ли пе­ре­ду­мо­ви ста­нов­лен­ня й роз­ви­тку сис­тем­но­го мис­лен­ня. В іс­то­рії нау­ки ос­тан­ніх сто­літь, у від­по­від­но­сті до [111], мож­на ви­ді­ли­ти три ос­нов­ні рів­ні пі­знан­ня нав­ко­лиш­ньо­го сві­ту.

¨    Пер­ший рі­вень. Ство­рен­ня ос­нов су­час­ної фі­зи­ки і механіки. До цьо­го рів­ня на­ле­жать від­крит­тя І. Нью­то­на, Г. Га­лі­лея, М. В. Ло­мо­но­со­ва, А. Пу­ан­ка­ре, А. Ейн­штей­на. Уза­галь­нен­ня ідеї ру­ху, що ви­ник­ла у Ста­ро­дав­ній Гре­ції, і пе­ре­тво­рен­ня її в струн­ку ма­те­ма­тич­ну тео­рію нью­то­нів­ської ме­ха­ні­ки ста­ло по­чат­ком но­во­го ета­пу в роз­ви­тку при­род­ни­чих на­ук, за­кла­ло фун­да­мент ме­то­до­ло­гії ба­га­то­фак­тор­но­го ана­лі­зу ста­ну і роз­ви­тку ево­лю­цій­них фі­зич­них про­це­сів і явищ, на ба­зі якої зго­дом бу­ла ство­ре­на су­час­на тех­но­сфе­ра.

¨    Дру­гий рі­вень. Ство­рен­ня ос­нов дар­ві­ніз­му, пе­ре­не­сен­ня ідеї ру­ху та без­пе­рерв­ної мін­ли­во­сті у сфе­ру жи­вої ма­те­рії. Ідею ру­ху бу­ло по­кла­де­но в ос­но­ву но­вих уяв­лень про роз­ви­ток при­ро­ди. Най­важ­ли­ві­шою особ­ли­ві­стю ці­єї па­ра­диг­ми є якіс­на змі­на в ча­сі вла­сти­во­стей об’єктів, які роз­ви­ва­ю­ть­ся, що прин­ци­по­во від­різ­няє про­це­си роз­ви­тку від усіх ін­ших ди­на­міч­них про­це­сів. Та­кі клю­чо­ві для ро­зу­мін­ня ево­лю­ції та її ос­нов­них про­це­сів і вла­сти­во­стей по­нят­тя, як спад­ко­вість, мін­ли­вість, до­бір, ста­ли ос­но­вою су­час­но­го уяв­лен­ня про при­ро­ду роз­ви­тку жи­во­го, ви­зна­чи­ли ви­хід­ні по­зи­ції у ме­то­до­ло­гії біо­хі­міч­них і фі­зіо­ло­гіч­них до­слі­джень, за­кла­ли фун­да­мент ба­га­то­фак­тор­но­го ана­лі­зу ста­ну й ево­лю­цій­них про­це­сів су­час­ної біо­сфе­ри.

¨    Тре­тій рі­вень. Ви­яв­лен­ня єд­но­сті всіх ево­лю­цій­них про­це­сів, що від­бу­ва­ю­ть­ся на Зем­лі (хі­міч­них, біо­ло­гіч­них, фі­зич­них, со­ці­аль­них то­що), у роз­ви­тку жи­вої при­ро­ди і люд­сь­ко­го сус­піль­ст­ва. Пер­ший прин­ци­по­во важ­ли­вий крок у цьо­му на­пря­мі зро­бив В. І. Вер­над­ський в 30-х роках ХХ сто­ліття, у пе­рі­од, ко­ли фор­му­ва­ли­ся ос­но­ви йо­го вчен­ня про ноо­сфе­ру [19]. Вче­ний вия­вив сис­тем­ність взає­мозв’язків різ­них ево­лю­цій­них про­це­сів у мас­шта­бах на­шої пла­не­ти, їх­ню за­леж­ність від про­це­сів, що від­бу­ва­ю­ть­ся у Все­сві­ті.

Ви­снов­ки цьо­го вчен­ня ма­ють чіт­ко ви­ра­же­ну прак­­тич­ну спря­мо­ва­ність. Так, од­ним із го­лов­них ви­снов­ків є твер­джен­ня про те, що на пев­но­му сту­пе­ні роз­ви­тку ци­ві­лі­за­ції мож­ли­вий та­кий рі­вень взає­мо­дії люд­ст­ва з При­ро­дою, ко­ли йо­го пот­ре­би в ре­сур­сах пе­ре­ви­щать мож­ли­во­сті При­ро­ди. Роз­в’я­зання цього про­ти­річ­чя, на дум­ку В. І. Вер­над­сь­ко­го, мож­ли­ве ли­ше за умо­ви, що люд­ст­во ус­ві­до­мить прак­тич­ну не­об­хід­ність взя­ти на се­бе від­по­ві­даль­ність за по­даль­шу ево­лю­цію пла­не­ти; у про­ти­леж­но­му ви­пад­ку во­но не ма­ти­ме май­бут­ньо­го.

От­же, за­зна­че­ні фун­да­мен­таль­ні до­сяг­нен­ня в пі­знан­ні При­ро­ди мож­на роз­гля­да­ти як по­чат­ко­ві сту­пе­ні до ро­зу­мін­ня прак­тич­ної не­об­хід­но­сті сис­тем­но­го спри­йнят­тя сві­ту і сис­тем­но­го мис­лен­ня. Пер­ші два до­сяг­нен­ня під­го­ту­ва­ли фун­да­мент для на­ступ­но­го — сис­тем­но­го ро­зу­мін­ня явищ, що від­бу­ва­ю­ть­ся на пла­не­ті, як скла­до­вої час­ти­ни про­це­сів Все­сві­ту. З ос­нов­них твер­джень і ви­снов­ків вчен­ня В. І. Вер­над­сь­ко­го про ноо­сфе­ру ви­ті­ка­ють пи­тан­ня про сис­тем­ність про­це­сів Все­сві­ту, і це, у свою чер­гу, зу­мов­лює, влас­не ка­жу­чи, пот­ре­бу у сис­тем­но­му ос­мис­лен­ні шля­хів роз­ви­тку ци­ві­лі­за­ції та ево­лю­ції пла­не­ти Зем­ля, у фор­му­лю­ван­ні сис­тем­них про­блем гло­баль­но­го мас­шта­бу. Це є під­ста­вою вва­жа­ти вчен­ня В. І. Вер­над­сь­ко­го пер­шо­дже­ре­лом при­клад­но­го сис­тем­но­го мис­лен­ня.