§ 1. Державне будівництво на основі рішень і та II Всеукраїнських з'їздів Рад

Всеукраїнський з'їзд Рад. Як уже зазначалося, у відпо­відь на жовтневе збройне повстання у Петрограді та при­хід до влади більшовиків, оформлений рішеннями II Все­російського з'їзду Рад робітничих і солдатських депута-'тів, III Універсалом Центральної Ради було проголошено Українську Народну Республіку. Центральна Рада засу­дила збройне повстання у Петрограді та зробила заяву про непри­пустимість нелегітимного переходу влади до Рад робітничих та сол­датських депутатів. Виникло явне протистояння Центральної Ради, з одного боку, і ВЦВК та Раднаркому на чолі з В. Леніним як за-гальноросійської державної влади, з іншого. Це протистояння знач­но посилилося після проголошення «Маніфесту до українського народу» прийнятого Раднаркомом 3 грудня 1917 р., напередодні І Все­українського з'їзду Рад, з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради. Цей маніфест став своєрідним каталізатором, який прискорив початок громадянської війни в країні¹.

Більшовики України, спираючись на прийняті II Всеросійсь­ким з'їздом Рад декрети про мир І землю, декларацію Всеросійсь­кого ЦВК про права народів Росії та інші популярні акти радянсь­кої влади і борючись за перетворення їх у життя, розгорнули бурх­ливу діяльність з більшовизації Рад та встановлення їх влади на місцях як органів диктатури пролетаріату². Проте, як це випливає зі змісту актів II Всеросійського з'їзду Рад, більшовики перемогли не під соціалістичними, а під демократичними гаслами, їхня «чер-воногвардійська атака на капітал» була ще попереду. І більшість населення наприкінці 1917 р., підтримуючи більшовиків, не усвідо­млювала на який шлях вступає і що її чекає на цьому шляху³.

Недостатньо активна позиція Центральної Ради щодо практи­чної реалізації проголошених нею соціальних завдань, про що пи­сав В. Винниченко, полегшила процес утвердження більшовицької влади в Україні, насамперед в її пролетарських регіонах⁴. Після пе­ревиборів до Рад у листопаді та на початку грудня 1917 р, у них різко посилився вплив більшовиків. У багатьох Радах вони повніс­тю оволоділи керівними позиціями. У Луганській Раді більшовики становили 85,5% депутатів, Бердянській — 75, Друновській — 70, Київській — 60, Лозово-Павловській — 57,8, Кременчуцькій — 52,6, Харківській — 47,5, Катеринославській — 46,6, Одеській — близько 40%. Всього на кінець 1917 р. в Україні діяли майже 300 Рад, переважно робітничих та солдатських депутатів⁵. Більшо­викам України значну допомогу подавали їхні однопартійці з цент­ральних регіонів Росії, ЦК більшовицької партії.

Більшовики почали активно створювати пролетарські збройні формування — Червону гвардію. Найчисленнішою в Україні була Червона гвардія Донбасу — найважливіша збройна опора більшо­виків. ЦК більшовицької партії робив усе можливе, щоб забезпечи­ти Червону гвардію зброєю. Робітники Донбасу й самі виготовляли

¹ Див.: Романчук О. Ультиматум. К, 1990. С. 16—19.

² Див.: Хрестоматия по истории отечественного государства й права / Под ред. О. И. Чиетякова. М., 1997. С. 6—15.

³ Див.: Наше Отечество. Опьіт политической истории. В 2-х т. М., 1991. Т, 1. С. 390.

⁴ Див.: Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. С. 15—18, 107.

⁵ Див.: Гамрецький Ю. М., Тимченко Ж. П., Щусь О. У. Ради України в 1917 р. К., 1581. С 282—290.

зброю на заводах Луганська, Юзовки, Краматорська та інших міст. Більшовики всіляко прагнули перетворити Червону гвардію на ор­ганізацію поголовного озброєння робітників.

Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську державу і затвердив у ній диктатуру проле­таріату. Ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рад висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робіт­ничих депутатів 3 листопада 1917 р., її підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст. Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які вірили в більшовицькі гасла. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні.

Влада місцевих Рад — «влада знизу» — стала у такий спосіб перетворюватися у «владу зверху», привласнивши собі всі можливі повноваження. «Відтак влада переходила від суспільства до держа­ви, а в державі до партії більшовиків, які монополізували виконав­чу і законодавчу владу»¹.

17 листопада 1917 р. нарком у справах національностей Сталін у розмові з членом Київського обласного комітету РСДРП(б) Бакин­ським схвалив курс на поглинання Центральної Ради Всеукраїнсь­ким з'їздом Рад. Від імені керівництва більшовицької партії Сталін заявив: «Ми всі вважаємо, що ви — кияни, одесити, харків'яни, ка-теринославці та інші повинні негайно взятися за скликання такого з'їзду». Секретар ЦК партії Свердлов на запитання працівника об­кому РСДРП(б) Південно-Західного краю Кулика про те, як стави­тися до Центральної Ради, рекомендував прислухатися до порад наркому у справах національностей².

Спочатку намічалося відкрити пробільшовицький з'їзд 4 гру­дня в Києві. Але враховуючи, що тут були сильними позиції Цент­ральної Ради і фактично уже відкрився під її проводом з'їзд селян­ських, робітничих і солдатських депутатів, на який прибуло 2 тис. делегатів, за ініціативою більшовиків 124 депутати — представни­ки 49 Рад переїхали до Харкова, де діяв більшовицький ревком, бу­ла численна Червона гвардія. Харків був політичним центром До-нецько-Криворізької області, і саме тут 9 грудня 1917 р. відкрився III з'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів, об'єднання з

¹ Верт Н. История советского государства 1900—1991, М., 1998. С. 123.

² Див.: Коваль М. В., Кульчицький Г. В., Курносов Ю. О. Історія України. С. 63.

яким поповнювало склад більшовицького Всеукраїнського з'їзду Рад представниками революційного пролетаріату.

З'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів прийняв пропо­зицію більшовицьки налаштованих делегатів Всеукраїнського з'їз­ду Рад про об'єднання в єдиний з'їзд Рад робітничих та солдатсь­ких депутатів. На цьому з'їзді були представлені 89 Рад (близько 200 делегатів). Безперечно, такий з'їзд не можна було вважати ле­гітимним. Адже в Україні у цей час, як уже зазначалося, було об­рано понад 300 Рад.

З'їзд Рад розглянув такі питання: 1) про сучасний політичний момент; 2} про організацію влади в Україні; 3) про самовизначення України; 4) про вибори Центрального Виконавчого Комітету Рад України. Порядок денний був доповнений питанням «Про Донець-ко-Криворізький басейн»¹.

Всеукраїнський з'їзд Рад розпочав свою роботу 11 грудня 1917 р. і закінчив її увечері 12 грудня. У своїх постановах з'їзд вітав жовтневе збройне повстання і встановлення радянської влади та «диктатуру пролетаріату, підтриману найбіднішим селянством». У резолюціях «Про організацію влади на Україні» і «Про самовиз­начення України» з'їзд проголосив створення Української радянсь­кої республіки, визначив основи організації влади та принципи від­носин з Російською радянською республікою. 12 грудня з'їзд поста­новив, що «Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів». Українську робітничо-се­лянську радянську республіку в офіційних радянських актах від­разу ж після її утворення називали також Українською Народною Республікою².

Отже, в Україні склалося своєрідна ситуація: більша частина України була підвладна Центральній Раді, а менша — радянському урядові.

Структуру органів влади І Всеукраїнський з'їзд Рад визна­чав, орієнтуючись на побудову цих органів у радянській Росії. Вла­да на місцях закріплювалася за повітовими, міськими, губернськи­ми та обласними Радами. Здійснення влади у центрі покладалося на Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та солдатсь­ких депутатів, обраний ними ЦВК й ті вищі органи виконавчої і розпорядчої влади, які мав створити ЦВК. Із передбаченого 61 чле­на ЦВК з'їзд обрав лише 41, вказавши, що 20 його членів має дооб

¹ Великая Октябрьская Социалистическая революция на Украине. Сб. докуиентов й материалов. Т. 2. С. 574.

² Див.: Хрестоматія з історії держави і права України. Т. 2. С. 105—111.

зброю на заводах Луганська, Юзовки, Краматорська та інших міст. Більшовики всіляко прагнули перетворити Червону гвардію на ор­ганізацію поголовного озброєння робітників.

Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську державу і затвердив у ній диктатуру проле­таріату. Ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рад висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робіт­ничих депутатів 3 листопада 1917 р., її підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст. Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які вірили в більшовицькі гасла. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні.

Влада місцевих Рад — «влада знизу» — стала у такий спосіб перетворюватися у «владу зверху», привласнивши собі всі можливі повноваження. «Відтак влада переходила від суспільства до держа­ви, а в державі до партії більшовиків, які монополізували виконав­чу і законодавчу владу»¹.

17 листопада 1917 р. нарком у справах національностей Сталін у розмові з членом Київського обласного комітету РСДРП(б) Бакин­ським схвалив курс на поглинання Центральної Ради Всеукраїнсь­ким з'їздом Рад. Від імені керівництва більшовицької партії Сталін заявив: «Ми всі вважаємо, що ви — кияни, одесити, харків'яни, ка-теринославці та інші повинні негайно взятися за скликання такого з'їзду». Секретар ЦК партії Свердлов на запитання працівника об­кому РСДРП(б) Південно-Західного краю Кулика про те, як стави­тися до Центральної Ради, рекомендував прислухатися до порад наркому у справах національностей².

Спочатку намічалося відкрити пробільшовицький з'їзд 4 гру­дня в Києві. Але враховуючи, що тут були сильними позиції Цент­ральної Ради і фактично уже відкрився під її проводом з'їзд селян­ських, робітничих і солдатських депутатів, на який прибуло 2 тис. делегатів, за ініціативою більшовиків 124 депутати — представни­ки 49 Рад переїхали до Харкова, де діяв більшовицький ревком, бу­ла численна Червона гвардія. Харків був політичним центром До-нецько-Криворізької області, і саме тут 9 грудня 1917 р. відкрився III з'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів, об'єднання з

¹ Верт Н. История советского государства 1900—1991, М., 1998. С. 123.

² Див.: Коваль М. В., Кульчицький Г. В., Курносов Ю. О. Історія України. С. 63

яким поповнювало склад більшовицького Всеукраїнського з'їзду Рад представниками революційного пролетаріату.

З'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів прийняв пропо­зицію більшовицьки налаштованих делегатів Всеукраїнського з'їз­ду Рад про об'єднання в єдиний з'їзд Рад робітничих та солдатсь­ких депутатів. На цьому з'їзді були представлені 89 Рад (близько 200 делегатів). Безперечно, такий з'їзд не можна було вважати ле­гітимним. Адже в Україні у цей час, як уже зазначалося, було об­рано понад 300 Рад.

З'їзд Рад розглянув такі питання: 1) про сучасний політичний момент; 2} про організацію влади в Україні; 3) про самовизначення України; 4) про вибори Центрального Виконавчого Комітету Рад України. Порядок денний був доповнений питанням «Про Донець-ко-Криворізький басейн»¹.

Всеукраїнський з'їзд Рад розпочав свою роботу 11 грудня 1917 р. і закінчив її увечері 12 грудня. У своїх постановах з'їзд вітав жовтневе збройне повстання і встановлення радянської влади та «диктатуру пролетаріату, підтриману найбіднішим селянством». У резолюціях «Про організацію влади на Україні» і «Про самовиз­начення України» з'їзд проголосив створення Української радянсь­кої республіки, визначив основи організації влади та принципи від­носин з Російською радянською республікою. 12 грудня з'їзд поста­новив, що «Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів». Українську робітничо-се­лянську радянську республіку в офіційних радянських актах від­разу ж після її утворення називали також Українською Народною Республікою².

Отже, в Україні склалося своєрідна ситуація: більша частина України була підвладна Центральній Раді, а менша — радянському урядові.

Структуру органів влади І Всеукраїнський з'їзд Рад визна­чав, орієнтуючись на побудову цих органів у радянській Росії. Вла­да на місцях закріплювалася за повітовими, міськими, губернськи­ми та обласними Радами. Здійснення влади у центрі покладалося на Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та солдатсь­ких депутатів, обраний ними ЦВК й ті вищі органи виконавчої і розпорядчої влади, які мав створити ЦВК. Із передбаченого 61 чле­на ЦВК з'їзд обрав лише 41, вказавши, що 20 його членів має дооб

¹ Великая Октябрьская Социалистическая революция на Украине. Сб. докуиентов й материалов. Т. 2. С. 574.

² Див.: Хрестоматія з історії держави і права України. Т. 2. С. 105—111.

рати наступний з'їзд Рад селянських депутатів. У числі обраних було 35 більшовиків, 4 лівих есери, 1 лівий український соціал-де­мократ та 1 меншовик-інтернаціоналіст, Головою ЦВК обрали ліво­го українського соціал-демократа Ю. Медведєва.

17 грудня 1917 р. було опубліковано повідомлення про тс, що ЦВК Рад України утворив радянський уряд — Народний Секретаріат.

Постанови І Всеукраїнського з'їзду Рад, що стосувалися про­блем України, були сформульовані в демагогічному дусі, навіяному перемогою пролетарської диктатури. Щодо відносин з радянського Росією, Всеукраїнський з'їзд Рад вирішив: «Установити між Робіт-ничо-Селянським Урядом Російської Федерації, а також урядами інших частин Росії та Робітничо-Селянським Урядом України пов­ну узгодженість у цілях та діях». З'їзд проголосив Українську рес­публіку федеративною частиною Російської республіки. ЦВК Рад України доручалося «негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду Федерації, які мають загальне для всієї Федерації значен­ня», І насамперед ленінські декрети. Раднарком РСФРР призначив надзвичайним комісаром в Україні Г. Орджонікідзе, а український радянський уряд своїм представником у Раднаркомі затвердив В. Затонського.

Основним завданням більшовиків тепер стала боротьба проти Центральної Ради, повсюдне встановлення радянської влади на місцях. У кінцевому підсумку це мало привести до однопартійної більшовицької державної системи. Більшовики активно боролися проти політичного плюралізму.

У грудні 1917 р. до Харкова прибули загони російських черво-ногвардійців під командуванням комісара з боротьби з контррево­люцією на Півдні В. Антонова-Овсієнка. Розпочалася воєнно-біль­шовицька експансія в Україну¹. Російські червоногвардійці вклю­чилися у збройну боротьбу проти Центральної Ради. Зокрема вони прийшли на допомогу пробільшовицьки налаштованим робітникам Катеринослава, які наприкінці грудня виступили за владу Рад, проти військ Центральної Ради. Загони харківських червоногвар-дійців і солдатів контролювали залізничні шляхи на Дон. На почат­ку 1918 р. вони разом з російськими червоногвардійцями захопили більшу частину території Донбасу, вигнавши звідти каледінців. Сформований з місцевих робітників 1-й Донецький полк Червоної гвардії брав участь в остаточному їх розгромі.

¹ Див.: Історія України. Нове бачення. К., 1996. Т. 2. С. 144—148. 140

4 січня 1918 р. Народний Секретаріат віддав наказ радянсь­ким військам розпочати похід у напрямку Полтава — Київ. У ньо­му брали участь червоногвардійські загони, сформовані в Україні, а також війська, надіслані Раднаркомом з Росії. Брав участь у боях проти військ Центральної Ради також полк Червоного козацтва, сформований Народним Секретаріатом із солдатів українізованих частин. Його очолив В. Примаков. Головнокомандувачем радянсь­ких військ, які після вступу в Полтаву розгорнули наступ на Київ, Народний Секретаріат призначив Ю. Коцюбинського. Він заступив на цьому посту лівого есера, колишнього полковника царської армії М. Муравйова, який дискредитував радянську владу безпідставно жорстокими наказами про масові розстріли «ворогів революції».

У січні 1918 р. радянська влада була встановлена у Вінниці, Олександрівську, Миколаєві, Херсоні, Єлисаветграді, Кам'янець-Подільському, багатьох інших містах і селах, а також у Криму. Вір­ні Центральній Раді війська не змогли стримати наступу радянсь­ких військ. Довелося поспіхом формувати нові загони «вільних ко­заків» і гайдамаків. Проте в січні, в самому Києві почалося збройне повстання. 28 січня 1918 р. в Києві встановилася радянська влада. ЗО січня до міста прибув Народний Секретаріат.

Соціалістична революція набирала жорстоких, трагічних форм громадянської війни. Драматичним виявилася окупація України авс-тро-німецькими військами відповідно до мирного договору Цент­ральної Ради з державами Почетвереного Союзу від 9 лютого 1918 р. Цей договір був помилковою акцією Центральної Ради.

Події революції, громадянської війни та воєнної інтервенції посідають чільне місце в історії України, хоч оцінки їх неоднознач­ні. І це природно, адже йдеться про долю й саме існування цілих класів, верств населення — мільйонів живих і загиблих людей. Останнім часом учені піддають науковому, критичному аналізу ці найзначніші і водночас трагічні події XX ст.¹

II Всеукраїнський з'їзд Рад. Громадянська війна і вступ у се­редині лютого в Україну австро-німецьких військ поставили перед Радами низку складних проблем у сфері державного будівництва. Для зміцнення диктатури пролетаріату потрібно було передусім посилити представництво найбіднішого селянства у вищих органах державної влади. З цією метою за рішенням І Всеукраїнського з'їз­ду Рад у Харкові було скликано Всеукраїнський з'їзд Рад селянсь­ких депутатів. Проте на з'їзд прибула лише частина (78) делегатів.

¹ Див.: Історія України: нове бачення. К, 1996. Т- П. С. 144—173; Історія України. К., . С. 195—199.

Вони утворили Всеукраїнську селянську конференцію, яка розпо­чала свою роботу 20 січня 1918 р. Серед делегатів було 44 більшо­вики та їх прибічники. Серед інших переважали ліві есери.

Як свідчать резолюції конференції, вона підтримала рішення І Всеукраїнського з'їзду Рад і схвалила політику ЦВК Рад України та Народного Секретаріату. Особливу увагу селянської конференції привернув проект декрету про землю, схвалений в основних поло­женнях. Відповідно до рішень І Всеукраїнського з'їзду Рад, конфе­ренція обрала членами ЦВК 20 представників селян. Вона також висловилася за скликання найближчим часом II Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів¹.

Необхідність термінового скликання з'їзду передусім зумов­лювалася окупацією України австро-німецькими військами і потре­бою об'єднання сил проти інтервенції. З'їзд збільшив в усіх, у тому числі й вищих органах радянської влади, представництво селянсь­кої бідноти. У повідомленні від 9 березня 1918 р. Президія ЦВК Рад України підкреслила особливу важливість представництва волос­них Рад в органах влади.

Проте не тільки активізації селянської бідноти чекали від з'їзду. Він мав відповісти на ряд пекучих проблем міжнародного і внутрішньополітичного характеру: про позицію уряду радянської республіки до Брестського миру і його наслідків для України та її відносин з радянською Росією; про конкретизацію і здійснення дек­рету про землю; про подолання величезних труднощів господарсь­кого будівництва; про поповнення й остаточне оформлення вищих органів радянської влади, визначення їх компетенції.

У порядок денний з'їзду було включено такі питання: 1) по­літичний момент; 2) організація збройних сил; 3) Україна і Федера­ція; 4) земельне питання; 5} фінанси; 6) доповідь Народного Секре­таріату і ЦВК; 7) організаційні питання і вибори.

На з'їзд прибули 964 делегати, з них — 428 більшовиків, 414лівих есерів, 90 безпартійних. Серед інших 32 делегатів були меншовики, праві есери, українські соціал-демократи та ін. Напри­кінці роботи з'їзду число його учасників перевищило 1200 осіб. На з'їзді були присутні навіть представники деяких губерній Украї­ни, захоплених австро-німецькими окупантами. Партійний склад II Всеукраїнського з'їзду Рад показує, що прагнення більшовиків установити свою диктатуру наштовхувалося на серйозні труднощі.

¹ Див.: Королівський С. М. Перша Всеукраїнська селянська конференція. X., 1958. СІ 2—13.

З'їзд став ареною боротьби більшовиків І лівих есерів з питан­ня про ставлення до Брестського миру. Ліві есери намагалися включити до резолюції з'їзду схвалення тактики зриву Брестсько­го миру. Проте з'їзд підтримав підписаний Росією мирний договір у Бресті, заявивши в резолюції, що, незважаючи на надзвичайно складне становище, в яке ставить Українську радянську респуб­ліку підписання Брестського договору, трудящі, «щоб зберегти мо-жлииість вільно розвивати завоювання соціалістичної революції, готові підписати навіть такі важливі умови». Отже, Всеукраїнський з'їзд підтримав оголошену 16 березня 1918 р. на Всеукраїнському надзвичайному з'їзді Рад декларацію ЦВК Рад України І делегатів від радянських організацій, в якій ратифікація мирного договору визнавалася необхідною для «закріплення соціальних завоювань Жовтневої революції І збереження Радянської влади, як вогнища революції всесвітньої». Взагалі утопічна ідея всесвітньої революції штовхала більшовиків до прийняття багатьох трагічних для народу рішень.

З урахуванням умов Брестського договору на з'їзді були при­йняті постанови про державний устрій України, яка проголошува­лася самостійною, незалежною від РСФРР республікою. Робилися також спроби до подолання невиправданих децентралістських тен­денцій у визначенні державного устрою, які у перші місяці радян­ської влади набули поширення як в Україні, так і в радянській Ро­сії. Ці тенденції виникли на грунті породженої царизмом недовіри до політичної централізації, їх посилювали ліві есери, «ліві» кому­ністи та анархісти, які виступали проти прагнення більшовиків за­кріпити свою владу на всій території України. Децентралізовані тенденції мали свій прояв у місництві. Окремі міста і повіти прого­лошували себе «республіками», а місцеві Ради — «Радами народ­них комісарів» (Одеса). Виникла «Миколаївська повітова соціаліс­тична трудова комуна», яку очолила «повітова Рада народних комісарів». «Раднаркоми» були створені в Луганську і Старобільсь-ку. Дружківська Рада відмовилася підпорядковуватися Бахмутсь-кій повітовій Раді, оскільки це, на її думку, суперечило декрету Ра-днаркому про повноту влади Рад на місцях.

Обласний виконавчий комітет Рад Донкривбасу у листопаді 1917 р. навіть поставив питання про включення Донкривбасу разом з Харковом до складу радянської Росії як адміністративне само­врядної області. Від цього наміру він не відмовлявся до III з'їзду Ра'д Донецько-Криворізької республіки, який об'єднався з делега тами І Всеукраїнського з'їзду Рал, щоб узяти участь у створенні Української радянської республіки.

З питання про землю II Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв «Тимчасове положення про соціалізацію землі», яке відтворювало з незначними змінами ухвалений 27 січня 1918 р. Всеросійським ЦВК «Закон про соціалізацію землі», і доручив ЦВК Рад України розро­бити та оприлюднити декрети про 8-годинний робочий день і робіт­ничий контроль, а також маніфест «До українського народу» та відозву до австро-німецьких солдатів окупаційних військ». З'їзд об­рав новий склад ЦВК Рад України.

ВУЦВК і Народний Секретаріат. Діяльність ЦВК Рад Украї­ни здійснювалася у важких умовах. Він, як і Народний Секрета­ріат, переїхав з Харкова до Києва, а згодим, у зв'язку з австро-німецькою інтервенцією, був змушений перебратися до Полтави, потім до Катеринослава, і нарешті — до Таганрога. При евакуації багатьох членів ЦВК залишили на місцях для підпільної роботи. Щоб зберегти працездатність ЦВК, довелося поповнити його склад, не чекаючи II Всеукраїнського з'їзду Рад. У лютому 1918 р. ЦВК включив до свого складу 8 представників селянської бідноти, обра­них Катеринославським губернським селянським з'їздом, а в пер­шій половині березня — 10 представників виконкому Київської Ради, 5 — від Полтавської міськради та 14 — від Полтавського губвиконкому.

II Всеукраїнський з'їзд Рад, погодившись з доцільністю роз­ширення складу ЦВК, визначив, що він має складатися із 102 чле­нів. З'їзд дозволив партійним фракціям самим визначити персо­нальний склад їхніх фракцій в ЦВК, надавши партії більшовиків 47 місць, українським І російським лівим есерам — 49, лівим укра­їнським соціал-демократам — 5 місць і 1 місце ППС («лівиці»). По­літичні партії мали можливість відкликати і заміняти своїх пред­ставників в ЦВК. Головою ЦВК Рад України був обраний більшо­вик В. Затонський. У політичній обстановці, що склалася на той час, більшовики були вимушені миритися з політичним плюралізмом.

Відомостей про внутрішню структуру і організацію роботи ЦВК Рад України збереглося мало. Спочатку тут були такі відділи: агітаційний, зв'язку і технічний, господарський. Пізніше — військо­вий відділ. Функції Президії ЦВК спочатку обмежувалися орга­нізацією роботи його пленуму. У складі Президії до II Всеукраїнсь­кого з'їзду Рад було 4 більшовики та 1 лівий український соціал-демократ, він же — голова ЦВК. У ЦВК першого складу навіть піс­ля поповнення його Всеукраїнською селянською конференцією ліві есери Пули у меншості. У Президії ЦВК, обраній II Всеукраїнським з'їздом І'вд, де змінилося гміннідношення партійних сил на з'їзді і в ЦВК, Пуло 3 Оільпюиики, 1 лівих есери і 1 лівий український со­ціал-демократ¹

Вищим шікінінрчим і розпорядчим органом державної влади радянської Укриши Пуп її уряд — Народний Секретаріат, який формупнигп ЦИК .Ча прикладом Раднаркому Росії Народному Сек­ретаріату йули надані також законодавчі повноваження. Проводи­лася, мк покапала історія, хибна політика, спрямована на відмову від розподілу гілок державної влади. Центральними органами уп-рпнліііпп окремими галузями державної діяльності були народні секретарства, які очолювалися членами ЦВК — народними секре-тлрнми.

У повідомленні від 17 грудня 1917 р. про перші рішення ЦВК зазначалося, що створені такі народні секретарства: внутрішніх справ, військових справ, праці, торгівлі та промисловості, фінансів, продовольства, землеробства, міжнаціональних справ, народної ос­віти, пошт і телеграфів, шляхів сполучення, судових справ, а також управління справами Народного Секретаріату. Народним секрета­рем у справах торгівлі та промисловості був призначення Ф. Серге-єв, внутрішніх справ — Є. Бош, освіти — В. Затонський, у справах праці — М. Скрипник, військових справ — Ю. Коцюбинський, між­національних справ і одночасно шляхів сполучення — С. Бакинсь­кий, продовольчих справ — Є. Лугановський. Усі народні секретарі були членами РСДРП(б). Тільки народне секретарство землеробст­ва було доручено лівому есеру Є. Терлецькому.

Народне секретарство міжнаціональних справ одночасно було органом національної політики більшовицької партії у межах Укра­їни та за її кордонами. У січні воно створило комісаріат у справах польської нації. Ним же у лютому перед Раднаркомом РСФРР було поставлено питання про призначення в Україну уповноваженого наркомату закордонних справ РСФРР. У березні, коли це секретар­ство тимчасово очолив В. Затонський, воно вже називалося секре­тарством іноземних справ. Це уточнення пов'язують з участю пре­дставників радянської України в укладенні Брестського мирного договору. 4 березня 1918 р. головою Народного Секретаріату був призначений М. Скрипник.

¹ Див.: Виноградская С. П., Рогожин А. Й. Всеукраинский Центральний Исполните-льньш Комитет Советов в первьіе годм Советской власти (1917 — 1920 гт.). X., 1977. С.-22— 27.

Складне завдання створення центрального державного апара­ту Народний Секретаріат вирішував шляхом використання апара­ту місцевих Рад. Наприклад, функції республіканського продоволь­чого комітету покладалися на Харківський губпродком, комісаріат у справах польської нації був організований на базі відповідного Харківського губернського комісаріату. У зв'язку з тим, що секре-тарствам в умовах війни часто доводилося змінювати своє місцепе­ребування, більшість з них навіть не мала можливості розгорнути свій апарат.

Компетенцію Народного Секретаріату не було законодавчо визначено. Своє керівництво він здійснював як через місцеві Ради та їх відділи, так і через призначених ним комісарів. Були призна­чені політичний представник Народного Секретаріату при армії та комісари в усі війська. Комісарів на місця з окремих галузей управ­ління призначало відповідне секретарство. У великих центрах були створені представництва як відділів ЦВК, так і секретарств. У Хар­кові після переїзду уряду до Києва залишилися представник війсь­кового відділу ЦВК та представник секретарства із судових справ. Формувалася система особливо уповноважених на місцях.

У Народному Секретаріаті точилася боротьба між більшови­ками та лівими есерами. У лютому 1918 р. ліві есери обгрунтовано запропонували, щоб народних секретарів, у переважній більшості комуністів, замінили колегіями. Після Всеукраїнського з'їзду Рад, враховуючи, що ліві есери одержали майже половину місць в ЦВК нового складу, більшовики були вимушені поступитися їм полови­ною місць у складі уряду, що формувався. Проте ліві есери зажа­дали зміни більшовицької політики в питанні про Брестський мир і надання їм секретарств (військового, внутрішніх справ, шляхів спо­лучення) і посади голови Народного Секретаріату. Коли ці вимоги були відкинуті, ліві есери відмовилися виділити своїх представни­ків до Народного Секретаріату. 29 березня на засіданні ЦВК вони оголосили декларацію про невизнання Народного Секретаріату. У зв'язку з цим останній був сформований і діяв до середини квітня 1918 р. у складі 9 більшовиків та 2 українських соціал-демократів.

Місцеві Ради¹. У міру організації радянського державного апарату на місцях ліквідовувалися урядові установи Центральної Ради. 24 січня 1918 р. народне секретарство внутрішніх справ по­відомило, що «жодне розпорядження, яке виходить від скинутої Центральної Ради, не повинно виконуватися», а винні у невиконан-

¹ Див.; Бабій Б. М. Місцеві органи державної влади Української РСР в 1917—1920 рр. К, 1956

ні цієї вказівки «оголошуватимуться ворогами народу України». 27 січнн Народний Секретаріат скасував посади губернських, по-вітпвих та міських комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради.

Політичним напрямом організації та діяльності місцевих Рад Йу.пн їх більшовизація. У деяких пролетарських центрах це завдан­ня, ни ІІжІ¹ зазначалося, було розв'язане ще наприкінці 1917 р. Про-тр ПІлмпоиики намагалися завершити цей процес повсюдно. У цьо­му плині нелике значення мало злиття Рад робітничих та солдатсь­ких депутатів з Радами селянських депутатів. Більшовизація Рад Иіирсні 1918 р. наштовхнулась на серйозний опір з боку інших ЛІних партій, насамперед лівих есерів.

У зв'язку з більшовизацією Рад більшовики по-новому поста­вили організаційно-правові питання радянського будівництва. Од-ніпп з характерних рис розвитку радянського виборчого права бу­ли антидемократична тенденція до відмови від таємного голосуван­ня. Не тільки кожна Рада, а й окремі профспілки видавали свої інструкції щодо виборів до органів влади. Не було й єдиних норм представництва. Різноманітність норм виборів значною мірою пояс­нювалася необхідністю пристосувати їх для того, щоб більшовики одержали в Радах оптимальну кількість місць.

При розв'язанні найважливіших питань усе більшого значен­ня набувають розширені пленуми Рад, тобто пленуми, на які запро­шувалися представники фабзавкомів, профспілок, солдатських ко­мітетів, штабів Червоної гвардії та інших низових організацій. Більшовики намагалися передати їм функції розв'язання усіх най­важливіших питань. Меншовики та есери обгрунтовано оспорювали законність таких рішень.

Надзвичайні органи радянської влади. В Україні, за прикла­дом радянської Росії, створювалися також надзвичайні державні органи влади — революційні та військово-революційні комітети¹.

Надзвичайні органи утворювалися та контролювалися біль­шовиками. Ці органи виразно виявили прагнення більшовиків вста­новити диктатуру своєї партії. Більшовизм перетворювався у дер­жавну структуру². Тривав процес формування «воєнне-комуніс­тичного» державного механізму. Складалась адміністративно-ко­мандна система. ЦВК Рад України 18 грудня 1917 р., майже одноча­сно з формуванням Народного Секретаріату, створив крайовий (всеукраїнський) військово-революційний комітет для боротьби з «контрреволюцією», до складу якого увійшли народні секретарі

¹ Див.: Потарикіна Л. Л. Ревкоми України в 1918—1920 рр. К., 1957.

^г Див.: Верт Н. История советского государства. 1900—1991 С. 116—125.

внутрішніх і військових справ, а також представники Харківського штабу Червоної гвардії та штабу Північного загону. Місцевим рев-комам було запропоновано делегувати до Всеукрревкому своїх пре­дставників для вироблення єдиної лінії.

Надзвичайним органом всеукраїнського значення була також надзвичайна комісія Народного Секретаріату для «оборони країни і революції», створена 21 лютого 1918 р. Ця комісія здобула «най-ширші повноваження, включаючи й право негайно приймати рі­шення від імені уряду Української Республіки». Вона відала орга­нізацією революційної армії, мала право вводити воєнний і облого­вий стан.

Надзвичайні органи, зрозуміло, не можна визнати легітимни­ми, оскільки їх організація не була передбачена рішеннями ні І, ні II Всеукраїнських з'їздів Рад. Проте більшовики, намагаючись зміц­нити свою владу, були готові вжити надзвичайних заходів у сфері державного будівництва. У ревкомах періоду, що розглядається, при твердо забезпеченому більшовицькому керівництві окремі по­сади іноді надавалися лівим есерам.

У початковому періоді радянського будівництва створювали­ся, крім ревкомІв, також інші тимчасові надзвичайні органи радян­ської влади, а саме: революційні штаби, революційні «трійки», «шістки», «сімки» та «дев'ятки». Революційні штаби утворювалися райкомами або Радами для збройної боротьби з політичними против­никами, їхні функції дещо збігалися з функціями штабів Червоної гвардії, а нерідко наближалися до функцій російських надзвичай­них комісій з боротьби з контрреволюцією, яких в Україні на той час ще не існувало.

У здійсненні влади на місцях помітна роль належала комен­дантам і комісарам, котрі призначалися або обиралися ревкомами, революційними штабами та Радами, а іноді й місцевими з'їздами Рад. Штаб головкому В. Антонова-Овсієнка, Центральний військо­во-революційний комітет Донбасу, усі Інші надзвичайні комітети призначали комісарів для виконання на місцях воєнних, продоволь­чих завдань і боротьби з політичними противниками.