§ 4. Будівництво радянських збройних сил

Активну діяльність щодо створення та зміцнення збройних сил органи радянської влади розгорнули в 1917—1920 рр. Україні у другій половині грудня 1917 р. налічувалося 40 тис. червоногвардійців, у січні — понад 50 тис. і в люто-му 1918 р. — не менше 120 тис. Проте і такого зростання Червоної гвардії було недостатньо, щоб вона змогла роз­в'язати воєнні завдання, які стояли перед пролетарською диктату­рою. Більшовикам потрібна була регулярна армія.

25 грудня 1917 р. Народний Секретаріат доручив військово-революційному комітету при ДВК Рад України розпочати організа­цію Червоної гвардії для операцій у загальноукраїнському масшта­бі. Реорганізація Червоної гвардії в Червону армію найшвидше від­бувалася в Донбасі.

31 грудня 1917 р. народне секретарство з військових справ оприлюднило звернення до трудящих із закликом записуватися до полків Червоного козацтва, 20 січня 1918 р. Народний Секретаріат прийняв декрет про утворення Червоного козацтва, який відтворю­вав основні принципи декрету Леніна про організацію Червоної ар­мії: класовий характер армії; необхідність рекомендацій револю­ційних організацій, більшовицьке керівництво в армії.

Проте назва «Червоне козацтво» за усіма частинами, які фор­мувалися на підставі зазначеного декрету, не закріпилася. Так, полк, сформований 28 грудня 1917 р. в Харкові як перший полк Червоного козацтва, 1 березня 1918 р. за рішенням зборів полку бу­ло перейменовано в «Перший робітничо-селянський полк Червоної армії». Згодом, у розпалі громадянської війни та воєнної інтервен­ції, на базі цього полку було сформовано бригаду, а потім і корпус Червоного козацтва, яким командував В. Примаков.

Поряд із залученням до Червоної армії добровольців нерідко мало місце й формування червоноармійських з'єднань на недобро-вільних засадах, насамперед це стосувалося солдатів старої армії, оскільки тільки у такий спосіб можна було негайно одержати добре навчені підрозділи, що мало певне значення для боротьби за владу. Посилаючись на наказ верховного головнокомандувача М. Крилен-ка, ЦВК Рад солдатських, матроських, робітничих та селянських депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одесько­го військового округу 10 січня 1918 р. наказав припинити розформування військових частин та розпочати створення на їх базі час­тин Червоної армії. На фронті інколи до складу Червоної армії включали військові підрозділи майже в повному складі.

VII з'їзд РКП(б) у резолюції «Про війну і мир» найважли­вішим завданням партії та радянської влади проголосив здійснення найенергійніших та найрішучіших заходів щодо підготовки до «со­ціалістичної війни». Ленін писав; «Нам потрібна тепер армія в три мільйони осіб. Ми можемо її мати. І ми матимемо її».

Окупація України австро-німецькими військами не зупинила повністю роботу з формування української Червоної армії — вона лише здійснювалася у своєрідних і надзвичайно складних умовах. У вересні 1918 р., коли в Україні ще панували окупанти, ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У прийняли рішення про створення регулярної Україн­ської радянської армії. Виконуючи постанову ЦК КП(б)У, Цент­ральний військово-революційний комітет України видав 22 вересня наказ про формування в нейтральній смузі із загонів українських повстанців двох регулярних дивізій, які мали стати ядром майбут­ньої Червоної армії радянської України. У формуванні цих дивізій та окремих загонів активну участь брали В. Боженко, М. Крапи-в'янський, І. Локотош, В. Примаков, М. Щорс та інші організатори військового будівництва.

Українська Червона армія діяла у тісному зв'язку з Червоною армією РСФРР. Після анулювання Брестського договору Раднар-ком РСФРР 17 листопада 1918 р. дав вказівку про організацію Рев-військради групи військ Курського напряму. Російські війська бра­ли участь у відновленні радянської влади в Україні. Наприкінці січня 1919 р. відповідно до постанови Реввійськради РСФРР ство­рювався Український фронт, до якого повністю включалася україн­ська Червона армія та деякі військові частини з РСФРР. В усіх оперативних питаннях командувач Українського фронту підпо­рядковувався головнокомандувачу збройних сил РСФРР. 29 січня членами Реввійськради Українського фронту було затверджено Ю. Коцюбинського і Є. Щаденка, трохи пізніше — О. Бубнова. Отже, втілювалося в життя рішення більшовицької партії про злиття збройних сил радянської України з військами РСФРР.

27 грудня 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд ух­валив Положення про Робітничо-Селянську Червону Армію Украї­ни, де зазначалося, що «усі громадяни від 18 до 40 років беруться на облік і зараховуються до резерву армії». До Червоної армії при­ймалися також добровольці за рекомендацією радянських організа­цій та партій.

Принцип військового обов'язку закріплювався і в Конституції УСРР. У результаті чисельність Червоної армії в Україні на кінець весни 1919 р. перевищувала 188 тис. осіб, організованих у три армії.

Роботою місцевих військкоматів з мобілізації до армії керував військовий відділ Тимчасового робітничо-селянського уряду. 29 січ­ня 1919 р. замість військового відділу було створено наркомат з вій­ськових справ УСРР. Йому підпорядковувалися три військові окру­ги; Харківський, Київський та Одеський.

З виходом радянських військ до Чорного моря виникла проб­лема відродження Чорноморського флоту, для розв'язання якої при наркоматі з військових справ навесні 1919 р. створювалося морське управління.

Організувати регулярну армію відразу не вдалося. На почат­ку 1919 р. у ній були поширені партизанські настрої, слабкою була дисципліна. Більшовики вимагали посилення робітничого прошарку в радянських військах. У другій половині травня розпочалася мо­білізація робітників для надання допомоги Південному фронту, яка забезпечила 38 тис. осіб поповнення.

Велику роль у будівництві Червоної армії відіграли рішення VIII з'їзду РКП(б) з військового питання. РКЩб) здійснювала по­літичне керівництво військами. ЦК КІІ(б)У займався підбором кад­рів політичних працівників. У зв'язку з денікінським нападом парт-організації України до вересня 1919 р. відправили на фронт 20 тис. комуністів — майже 60% усього складу КП(б)У.

1 червня 1919 р. Український фронт було розформовано. Із частин 2-ї української армії та військових частин, що прибули з РСФРР, було створено 14-ту армію, яка увійшла до складу Півден­ного фронту, а з частин 1-ї та 3-ї українських армій — 12-та армія, яка увійшла до складу Західного фронту. З метою подальшого об'єднання збройних сил у серпні 1919 р. ліквідували наркомат з військових справ України; його функції перейшли до Реввійськра­ди РСФРР.

У 1920 р. для боротьби з польськими інтервентами та війська­ми Врангеля на території України з частин об'єднаної Червоної ар­мії було створено два фронти, підпорядковані головному команду­ванню РСФРР: Південно-Західний — проти польських військ та Південний — проти Врангеля.

У галузі військового будівництва виникла і така специфічна форма організації війська, як трудові армії. Вони були організовані на початку 1920 р., коли настав короткочасний мирний перепочи­нок. Господарська розруха позбавляла радянські республіки мож ливості утримувати п ятимшьйонну армію, не залучаючи п до про­дуктивної праці. Водночас неможливо було розпочинати демобілі­зацію армії, оскільки було зрозуміло, що попереду — нові бої. Улітку 1920 р. Українська трудармія налічувала 483 тис. осіб і мала 186 тис. підвод. Вона використовувалася здебільшого для віднов­лення вугільних шахт Донбасу і залізниць, а також для проведення продрозверстки.

У Червоній армії були окремі інтернаціональні формування, що складалися з угорців, чехів, румунів, поляків, німців та пред­ставників інших національностей, які під впливом більшовицької агітації вступили у радянські війська.

Таким чином, у процесі створення Червоної армії в Україні неухильно втілювалися в життя більшовицькі принципи будівницт­ва армії соціалістичної держави. Червона армія як знаряддя дикта­тури пролетаріату з перших кроків її створення набувала яскраво вираженого класового характеру. Це була армія з централізованою системою управління, єдиною організаційною структурою та жорс­ткою революційною дисципліною, і підпорядковувалася вона, по су­ті, російському військовому керівництву.