§ 4. Західно-Українська Народна Республіка

Утворення ЗУНР. Вслід за Російською багатонаціональною імперією почала розпадатися й Австро-Угорська монар­хія. Політичні кола поневолених нею народів готувалися до захоплення влади у свої руки. Здійснюючи відчайдуш­ні спроби врятувати монархію, 16 жовтня 1918 р. імпера­тор Карл І Габсбург видав маніфест, який передбачав пе­ретворення напівабсолютистської Австро-Угорщини у федеральну державу. Союзні «коронні землі» дістали право створити свої пред­ставницькі органи — «національні ради». У зв'язку з цим, а також передбачаючи можливий крах монархії, 18 жовтня 1918 р. у Львові за ініціативою так званої Української парламентарної репрезента­ції (парламентської фракції українських депутатів в австрійському парламенті) був скликаний з'їзд усіх українських депутатів від Га­личини і Буковини обох палат австрійського парламенту, галицько­го і буковинського крайових сеймів, по три представники від кожної з основних політичних партій краю (національно-демократичної, християнсько-соціальної, радикальної і соціал-демократичної), а також від духовенства і студентства¹.

З'їзд зі свого складу заснував Українську Національну Раду — як вищий представник національно-політичних інтересів українсь­кого народу в Австро-Угорщині, її главою (президентом) був обра­ний голова Української парламентарної репрезентації Євген Пет-рушевич. Згідно із затвердженим на з'їзді статутом Української Національної Ради (УНР) він був наділений правом і обов'язком «реалізувати у відповідний момент право українського народу Авс­тро-Угорщини на самовизначення і вирішити державну долю усіх населених ним областей» імперії².

На з'їзді було піднято і гостро дебатувалося питання про май­бутню державну належність західноукраїнських земель. Думка бу­ла одна — у майбутньому вони повинні возз'єднатися з усією Укра­їною. Однак у даний момент це возз'єднання, як вважала більшість делегатів, було неможливим. По-перше, західноукраїнські землі поки ще перебували у складі Австро-Угорщини, і тут були австро-угорськІ війська. По-друге, враховувався той важливий політичний чинник, що у проголошених на Паризькій мирній конференції про-

¹ Див.: Історія України / Керівник авт. кол. Ю, Зайцев. Львів, 1996. С. 240.

² «Діло». 1918. 20 жовтня.

грамних «14 пунктах» післявоєнного мирного переустрою Європи президента США В. Вільсона народам, які населяють Австро-Угор­щину, гарантувалося право на самовизначення аж до утворення са­мостійних держав. Росія ж розглядалася як єдина держава, єдиний народ. Оскільки гетьман України П. Скоропадський не виключав приєднання України на федеративних засадах до складу Росії, то й західноукраїнські землі увійшли б до її складу, що вважалося, вра­ховуючи імперіалістичну політику російських властей, небажаним, таким, що суперечить українським національним інтересам¹.

Навіть Український національний союз у Києві, який готував у цей час повстання проти гетьмана, надіслав до Львова повідом­лення про небажаність негайного приєднання Галичини до гетьман­ської України, бо це зміцнило б становище гетьмана². Тому обереж­ність учасників з'їзду була виправданою.

Українська Національна Рада негайно приступила до актив­ної діяльності. 19 жовтня вона видала Маніфест, у якому було за­писано: 1) усі українські землі в Австро-Угорщині, зокрема, Східна Галичина, північно-західна Буковина й українські повіти Закар­паття утворюють єдину українську територію; 2) ця територія констатуються як Українська держава; 3) усім національним мен­шинам пропонується обрати своїх представників до складу Україн­ської Національної Ради; 4.) Українська Національна Рада найбли­жчим часом розробить конституцію нової держави, побудованої на демократичних засадах установленням загального, рівного, таємно­го, прямого виборчого права з пропорційним представництвом, з правом національно-культурної автономії національних меншин; 5) на майбутній мирній конференції український народ повинен ма­ти своїх власних представників, тому австрійські власті не мають права говорити від його імені³.

Отже, день 19 жовтня 1918 р. є днем початку процесу утво­рення на західноукраїнських землях незалежної української дер­жави. Цей процес тривав деякий час і був завершений у листопаді. Спочатку західноукраїнські землі ще продовжували входити до складу Австро-Угорської монархії, оскільки остаточно порвати з нею місцеві політичні діячі не наважувалися. Не було визначено й назву держави, її точні межі.

¹ Див.: Історія держави і права України / За ред. академіка АПрН України А. Й. Ро­гожина, К., 1996. Ч. 2. С. 86.

² Див.: Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-українських землях у

1918—1923. Філадельфія, 1956. С. 29. ^:І Див: Литвин М. Р.. Науменко К. Е. Історія ЗУНР. Львів, 1995. С. 28—29.

УНР утворила три комісії (делегатури) з функціями вищої ви­конавчої влади — загальну (під керівництвом Є. Петрушевича), ор­ганізаційну для Галичини (на чолі з К. Левицьким) і організаційну для Буковини (на чолі з О. Поповичем). Була також утворена Пре­зидія УНР, яка представляла Раду у період між її сесіями (на чолі з Є. Петрушевичем)¹.

Представників закарпатських українців у складі УНР, її ви­конавчих органах не було, оскільки події розвивалися стрімко, без попередньої підготовки. Група закарпатських політичних і націо­нальних діячів надіслала тільки до Львова повідомлення, що За­карпатська Україна повністю солідаризується з Галичиною і бажає приєднатися до складу Української держави².

У неділю, 20 жовтня, на площі Св. Юрія у Львові відбувся ба­гатотисячний мітинг, на якому К. Левицький повідомив народові, який зібрався, про утворення української держави, рішення УНР, що було сприйнято з великою радістю.

21 жовтня в Народному будинку зібралося близько двох тисяч делегатів з усієї Галичини. Було одностайно затверджено Статут УНР, схвалено її склад і дії³.

Незабаром делегація УНР на чолі з Є. Петрушевичем виїхала до Відня для переговорів з австрійськими властями. До того часу більшість депутатів Ради, як і галицьких політичних діячів зага­лом, ще не звільнилася від австрофільських поглядів, проімпера-торських ілюзій.

Поки делегати у Відні безуспішно пробували потрапити на аудієнцію до імператора, події розвивалися досить стрімко. Авст­ро-Угорщина розпадалася. 24 жовтня 1918 р. проголосила свою не­залежність Угорщина, 28 жовтня — Чехословаччина, 29 жовтня — Сербо-Хорвато-Словенська держава (Югославія). 28 жовтня у Кра­кові була утворена Польська ліквідаційна комісія, яка мала за мету перейняти в усій Галичині владу від австрійських властей і переда­ти її до складу Польщі.

Австро-Угорський уряд обіцяв, щоправда, українській деле­гації «рівне з поляками право на утворення самостійного державно­го організму, але це були пусті слова.

У Львові стало відомо, що на 1 листопада 1918 р. Польська ліквідаційна комісія призначила перехід влади в Галичині до Поль-

¹ Див.: Кульчицький В. С, Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права Украї­ни. Львів, 1996. С. 176.

² Див.: Макарчук С. А. Українська республіка галичан. Львів, 1997. С. 42.

³ Див.: Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. С. 29. 114

щі. Були призначені воєнні коменданти Галичини і Львова, які діс­тали наказ — опір «непольського населення» придушити, учасників суворо покарати¹.

Отже, українцям треба було діяти, причому негайно. Оскільки делегати УНР перебували в нерішучості, ініціативу взяла на себе Українська військова організація, що виникла у вересні 1918 р. у Львові. Вона утворила Центральний військовий комітет на чолі з сотником Українських січових стрільців Д. Витовським.

Незважаючи на те, що достатніх збройних сил в українців у Галичині поки що не було, а єдина регулярна військова частина — легіон Українських січових стрільців — перебував далеко (у Чер­нівцях), військовий комітет вирішив діяти. У Львові — столиці краю — у його розпорядженні було лише 1,5—2 тис. солдатів і офіцерів. Водночас тут перебував багатотисячний австрійський гар­нізон, діяла польська військова організація, яка налічувала кілька тисяч кадрових військових і добровольчі формування цивільного населення. Справу міг вирішити лише фактор раптовості.

У ніч на 1 листопада 1918 р.українські частини захопили усі стратегічно важливі об'єкти міста. На ратуші було піднято блакит­но-жовтий прапор. Д. Витовський доповів Українській Національній Раді (УН Раді), що влада у місті перебуває в руках українців. Услід за Львовом українці взяли владу у свої руки в усій Східній Галичи­ні — теж мирним, безкровним шляхом. Цей факт не викликає по­диву, якщо врахувати, що населення краю більше ніж на дві трети­ни складалося саме з українців.

Значення цієї знаменної події важко переоцінити. Вперше з часів Галицько-Волинського князівства корінне населення західно­українських земель знову стало господарем на своїй землі, вільним вершителем своєї долі.

У цей же день, 1 листопада, УН Рада видала два звернення: «До населення міста Львова» і «Український народ». У них повідом­лялося, що «волею українського народу на українських землях Ав-стро-Угорської монархії утворилася Українська держава», що ви­щу владу в ній до скликання парламенту здійснює УН Рада, що старі органи влади й управління ліквідовуються, а владу на місцях до утворення постійної системи органів влади й управління повинні взяти у свої руки у містах, селах (громадах) і повітах українські організації. Усі військовослужбовці, все населення української на-

¹ Див.: Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західно-українська Народна Республіка 1918—1923 рр. Коломия. 1993. С. 20.

ціональності, все цивільне населення закликалося стати на захист своєї держави.

Характерно, що вже в цих перших правових актах зазначало­ся, що всім громадянам Української держави, незалежно від націо­нальності І віросповідання, гарантувалася «громадянська, націо­нальна і віросповідна рівність». Усім національним меншинам про­понувалося обрати своїх представників до складу УН Ради.

До прийняття своїх законів та інших нормативних актів на те­риторії Української держави з метою недопущення хаосу і безза­коння повинно було діяти австрійське законодавство, якщо воно не суперечило принципам і засадам української державності.

Хоча взяття українцями влади у свої руки відбулося, як за­значалося, безкровне, мирним шляхом, однак незабаром польська військова організація у Львові, а пізніше і в Інших місцевостях краю розпочала воєнні дії, що переросли у справжню криваву вій­ну. Своїми силами нечисленне польське населення краю було не в змозі її вести, тому безпосередньо з Польщі почали спішно переки­датися до Галичини нові військові частини.

5 жовтня 1918 р. УН Рада видала свій програмний Маніфест, в якому викладалися засади і цілі діяльності Ради, створення еконо­мічних, політичних і правових основ Української держави. Ма­ніфест проголошував, що в утвореній за волею народу державі «...не буде поневолення нації нацією, не може бути панування бага­тих та економічно сильних над бідними. В Українській державі усі громадяни незалежно від мови, віри, роду, стану або статі будуть по-справжньому рівнями... а демократичний лад, заснований на за­гальному, рівному виборчому праві, починаючи від громадян і за­кінчуючи державою, забезпечить у ній верховенство демосу, масам трудящих. Землероб і робітник будуть основними керівними си­лами держави». У Маніфесті повідомлялося про скликання най­ближчим часом парламенту, який здійснить земельну реформу, внаслідок якої землі поміщиків та інших великих землевласників перейдуть у власність малоземельних і безземельних селян. «Ро­бітниче законодавство забезпечить робітникам 8-годинний робочий день, дасть забезпечення в старості та у випадку втрати працезда­тності, повну охорону праці».

Усі державні органи, «цивільна і військова влада повинні за­безпечувати у країні спокій і порядок та публічну безпеку». Для за­хисту своєї землі, свого народу всі громадяни, здатні носити зброю, закликалися вступати до лав української армії.

9 листопада 1918 р. на засіданні УН Ради була визначена офіційна назва держави — Західно-українська Народна Респуб­ліка (скорочено — ЗУНР). До її складу, крім Східної Галичини, увійшли Північна Буковина та українські комітати (повіти) Закар­паття, тобто землі колишньої Австро-Угорської монархії, де компа­ктно проживало корінне українське населення. Держава ЗУНР охо­плювала територію з шістьма млн. населення (у тому числі україн­ців — 71 %, поляків — 13 %, румунів, мадярів та ін. — 2 %).

Щоправда, Північну Буковину незабаром захопила Румунія. У вересні 1919 р. Паризька мирна конференція санкціонувала цю анексію. Що стосується Закарпаття, то воно так і не визволилося з-під влади Угорщини. У січні 1919 р. західну частину цього краю, а у квітні всю його територію захопила Чехословаччина. Паризька конференція юридичне «узаконила» і цю анексію (Сен-Жерменсь-кий договір).

Отже, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини з населенням 4 млн осіб.

Центральні органи влади ЗУНР. 9 листопада 1918 р. УН Рада сформувала уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левиць-ким. У складі уряду було 14 секретарств (міністерств), які очолюва­лися державними секретарями: внутрішніх справ (Л. Цегельський), зовнішніх зносин (В. Панейко), фінансів (К. Левицький), військових справ (Д. Витовський), юстиції (С. Голубович), торгівлі і промисло­вості (Я. Литвинович), земельних справ (С. Баран), шляхів сполу­чень (І. Мирон), пошт і телеграфу (О. Писецький), праці і соціальної опіки (А. Чернецький), громадського здоров'я (І. Куровець), освіти (тимчасово О. Барвинський), віросповідання (О. Барвинський), гро­мадських робіт (І. Макух).

Було створено ще й продовольчий відділ, який прирівняли у правах до секретарства (на чолі з С. Федаком).

За партійним складом вісім державних секретарів належали до національно-демократичної партії, два — до радикальної, один — до соціал-демократичної, один — до християнсько-громадської, один був безпартійний.

10 листопада, коли Державний секретаріат приносив урочис­ту присягу на вірність українському народу та державі, УН Рада визначила йому основну лінію національно-державного будівницт­ва; робити все необхідне для возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі, тобто не ізолюватися від уже існуючої на сході української держави, шукати можливості створення єдиної собор­ної незалежної України.

З метою з'ясувати ситуацію в Україні УН Рада 8 листопада 1918 р. направила до Києва до гетьмана П. Скоропадського свою де­легацію. Вона мала своїм завданням просити гетьмана воєнної до­помоги для ЗУНР. Друга делегація на чолі з держсекретарем зов­нішніх зносин В. Панейком була направлена до Парижу, щоб від­стоювати інтереси ЗУНР на Паризькій мирній конференції.

13 листопада 1918 р. УН Рада визначила конституційні засади ЗУНР, прийнявши «Тимчасовий Основний закон». У ньому закріп­лювалася назва держави, її територія і кордони»; проголошувалося верховенство і суверенітет народу, який здійснює їх через свої представницькі органи, що обираються на основі загального, рівно­го, прямого виборчого права при таємному голосуванні, за пропор­ційною системою. Виборчим правом наділялися усі громадяни дер­жави без будь-яких обмежень, у тому числі незалежно від їх націо­нальності, віросповідання або статі. Вищим органом влади мали стати Установчі збори (або Сейм). До його обрання ця влада буде належати Українській Національній Раді, а виконавча — Держав­ному секретаріату. Гербом ЗУНР було затверджено золотого лева на блакитному тлі щиту, прапором — блакитно-жовтий.

Проголошення незалежної Української держави, визволення від багатовікового гноблення та експлуатації з боку чужоземців ви­кликали у населення західноукраїнських земель хвилю патріотиз­му, прагнення працювати на благо своєї держави і народу. У бага­тьох містах і селах відбувалися урочисті збори, вуличні походи, цер­ковні молебні.

Місцеві органи влади й управління. Ще 1 листопада 1918 р. УН Рада видала розпорядження, згідно а яким на території Гали­чини належало ліквідувати всі колишні органи влади й управління, зберігши, однак, попередній адміністративно-територіальний по-г діл— повіт, місто, містечкові та сільські общини (громади). Замість австрійських органів у містах, містечках і селах передбачалося об­рати відповідно міських, общинних (громадських) комісарів і колек­тивні органи при них, які представляли усі верстви населення — так звані «прибічні ради». У повітах належало обрати повітових ко­місарів і повітові національні ради. Усі названі органи населення мало обрати шляхом загальних, прямих виборів.

У першій половині листопада ці вибори відбулися. На багато­людних зборах і вічах майже в усіх містах, селах і повітах були об­рані відповідні комісари і містечкові, сільські та повітові «прибічні» і національні ради.

Комісарами населення обирало, як правило, людей авторитет­них, патріотів, які мали хоча б деякий управлінській досвід і ба­жання працювати на благо рідного краю. Передусім, це стосується інституту повітових комісарів: їх обрали з числа колишніх держав­них службовців, суддів, адвокатів, священників, учителів, тобто це були люди, яких населення знало і поважало.

Повітові комісари, у свою чергу, допомагали в організації ви­борів низової ланки державного апарату — містечкових І сільських (громадських) комісарів. Ніхто з жителів не позбавлявся права уча­сті у виборчих зборах, права голосу.

Були випадки, коли містечкові і сільські комісари признача­лися повітовими комісарами (наприклад, у прифронтових населе­них пунктах, де не було можливості провести вибори).

Загалом слід наголосити, що українське населення приступи­ло до розбудови основ своєї суверенної держави дуже активно. Во­но розганяло австрійську адміністрацію, роззброювало гарнізони, жандармерію. Почався запис добровольців в українську армію.

Що стосується різних суспільне необхідних і корисних держав­них служб — комунальних, зв'язку, залізниць тощо, то їх не лама­ли, не ліквідовували, українська держава лише взяла їх під свій контроль і забезпечення. Службовці цих служб, технічний персонал залишалися на своїх місцях, ніякої національної дискримінації не відбувалося. Поляки, євреї, австрійці та інші могли залишатися на своїх робочих місцях, їм належало тільки присягнути на вірність українській державі.

Після виборів сільських, містечкових і міських комісарів у де­яких повітах почали провадити наради — з метою інформування про найближчі цілі та завдання, про прийняті УН Радою і урядом закони та рішення, обмін досвідом та ін.

Вища, законодавча влада у той час продовжувала належати Українській Національній Раді. Однак уже на початку її практич­ної державної діяльності виявилося, що вкрай необхідно розшири­ти склад Ради делегатами з місць, зробити його більшим представ­ницьким органом, схожим на справжній парламент. З цією метою 15 листопада 1918 р, було прийнято закон «Про поповнення складу Української Національної Ради делегатами від повітів і міст краю». Згідно з законом слід було обрати по одному делегату від усіх 52-х повітів ЗУНР, а також від міст: Львова — 4, Чернівців — 2, Станіс­лава — 2, Перемишля — 2, Дрогобича — 1, Тернополя — 1 тощо.

Вибори відбулися з 22 по 26 листопада. Склад УН Ради збіль­шився до 152 делегатів. За соціальним складом більшість делегатів були селяни і робітники. Інтелігенція і клерикали були у меншості. Що стосується політичних переконань, то переважна більшість, на­віть соціалісти, стояли на ліберально-національних позиціях. Прак­тично увесь склад Ради був українським, оскільки поляки бойкоту­вали вибори, а євреї й австрійці вважали за краще триматися з бо­ку, щоб не бути втягнутими в українсько-польській конфлікт.

Тоді ж, у листопаді 1918 р., було прийнято ще кілька важли­вих законів. Так, 16 листопада було видано закон «Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки». У ньому зазначалося, що тимчасово на території ЗУНР залишаєть­ся чинним австрійське законодавство, якщо воно не суперечить ін­тересам, суті та цілям Української держави. Сучасники тих подій так пояснюють цей факт: «Це рішення було необхідним, якщо ЗУНР хотіла бути справжньою правовою державою. Видати у до­статній кількості нові оригінальні закони за короткий час неможли­во, тому повинні були залишатися старі, щоб не було хаосу, які під­лягали поступовій заміні або змінам»¹.

У законі від 16 листопада далі зазначалося, що всі службовці державних та інших установ, які дадуть письмове зобов'язання че­сно служити українській державі, залишаються на своїх місцях, що вищим виконавчим органом у державі, якому підпорядковують­ся всі адміністративні органи, є Державний секретаріат; що у повіті «представником і основним органом адміністрації є український державний повітовий комісар»; що повітових комісарів надалі вже не обирає населення, а призначає і звільняє державний секретар внутрішніх справ; що повітовим комісарам підпорядковуються по­вітові військові коменданти і коменданти жандармерії. Але суди, пошта, телеграф, залізниці підпорядковувалися тільки центральній владі. Повітові комісари, у свою чергу, повинні були призначати (і звільняти) сільських, містечкових і міських комісарів. Вони також мали право розпускати місцеві громадські ради і призначати нові вибори. У законі було регламентовано повноваження повітових і нижчих комісарів.

Зміни у структурі вищих органів влади й управління. 22 ли­стопада 1918 р. українські частини після боїв з переважаючими си­лами поляків були вимушені залишити Львів. Українські установи і організації переїхали до Тернополя. Тут уперше майже у повному складі зібралася поповнена новими делегатами УН Рада. З'ясува­лося, що найчисленнішою є фракція національно-демократичної

¹ Стахів М. Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу (1772-тон, 1958. Т. 3. С. 53.

партії на чолі з А. Горбачевським. До складу Ради були обрані най-відоміші люди краю — письменники Василь Стефаник, Антон Кру-шельницький, Омелян Попович; професори, наукові співробітники Кирило Студинський, Мирон Кордуба, Станіслав Дністрянський, Олександр Дарвинський, митрополит Андрій Шептицький, свя­щеннослужителі Андрій Бандера, Степан Онишкевич, адвокати і правознавці Сидір Голубович, Роман Нерфецький та ін.¹

У Тернополі в грудні 1918 р. були переобрані старі і новоство-рені постійні комісії Ради: зовнішніх зносин, військових справ, фінансова, земельної реформи, освіти та ін. Тут же подав у відстав­ку уряд і було сформовано новий на чолі з С. Голубовичем.

Незабаром, однак, український уряд вирішив перебратися ближче до фронту і до західних кордонів держави — до Станіслава. 4 січня 1919 р. тут відбувалося чергове засідання УН Ради, на яко­му були прийняті нові важливі закони. Зокрема, була створена Президія УН Ради у складі голови (він же голова Ради) і чотирьох його заступників, яка організовувала сесії Ради, визначала їхній порядок денний, керувала секретаріатом.

На цьому засіданні відбулися вибори голови (президента) Ра­ди. Ним був обраний Є. Петрушевич.

4 січня було засновано ще один дуже важливий державний орган — Виділ (комітет) УН Ради. Він складався з президента Ра­ди, дев'яти членів і виконував функції колегіального глави держа­ви. До компетенції комітету входило: призначати уряд (як і окре­мих міністрів), а також здійснювати його відставку; представляти державу у зовнішніх зносинах; затверджувати і оприлюднювати закони; проголошувати амністії та ін.

Комітет обирався на строк діяльності УН Ради і перед нею ж був відповідальним. Рішення приймалися більшістю голосів. Для наявності кворуму вимагалася присутність шести членів комітету.

Окремим законом (від 4 січня) делегатам УН Ради було нада­но право депутатської недоторканності, безплатного залізничного проїзду, їх звільнили від військової служби.

На цій же сесії була обговорена програма і новий склад уряду на чолі з С. Голубовичем. Депутати їх схвалили. Залишалася чин­ною пропозиція УН Ради, звернена до національних меншин, ство­рити у складі уряду польське, єврейське та австрійське секретар­ства (міністерства). Однак вони не скористалися цією пропозицією.

¹ Див.: Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (XIX ст. — 1939 р.). Івано-Франківськ, 1993. С. 144—145.

Вважаючи себе органом тимчасовим, який опинився при владі через збіг обставин, УН Рада у березні 1919 р. прийняла закон «Про скликання Сейму Західно-Української Народної Республіки», а у квітні — виборчий закон¹. Однопалатний сейм повинен був обира­тися на основі загального, рівного, прямого виборчого права таєм­ним голосуванням. Активне виборче право надавалося громадянам з 21 року, пасивне — з 25 років. Депутатів (послів) передбачалося обирати за національно-пропорційною системою, тобто за кожною національністю (відповідно до її кількості) закріплювалася певна кількість депутатів. З 226 депутатів сейму українці повинні були обрати 160, поляки — 33, євреї — 27, австрійці — 6 депутатів. Та­ким чином, це гарантувало усім національним меншинам можли­вість мати своїх представників у парламенті. До речі, такого демок­ратичного на державному рівні забезпечення прав нацменшин при виборах законодавчих органів світова виборча практика не знала. Щоправда, провести вибори, скликати сейм у ЗУНР не вдалося у зв'язку зі зміною обстановки на фронті.

Органи охороии громадського порядку. Терміново формува­лися в державі й органи охорони громадського порядку. Ще на по­чатку листопада під час виборів місцевих органів влади й управлін­ня у багатьох населених пунктах населення обирало також так зва­ну «народну міліцію». Вона повинна була стежити за порядком, охороняти міста і села від мародерів, бандитів, кримінальщини. Од­нак, оскільки до її складу обирали часто людей некваліфікованих, випадкових, або таких, котрі намагалися лише ухилитися від війсь­кової служби, вона далеко не завжди відповідала своєму призна­ченню.

Тому УН Рада вже в листопаді 1918 р. розпорядилася сфор­мувати українську жандармерію за зразком колишньої австрійсь­кої. До речі, в Австро-Угорщині вона не відігравала ролі політичної поліції, як у Росії, а в основному була кримінальною. Було прийня­то рішення створити корпус державної жандармерії, його очолила Команда української держжандармерії на чолі з Головним комен­дантом. На місцях створювалися окружні й повітові команди жан­дармерії, міські і сільські. Приймали в жандармерію добровольців з числа військовозобов'язаних, а також окремих колишніх жандар­мів, які не скомпрометували себе антинародною діяльністю, з огля­ду на їхній досвід. Жандармерія підпорядковувалася держсекрета-ріату внутрішніх справ.

¹ Див.: Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права Украї­ни. С. 180.

Навесні 1919 р. чисельність жандармерії в ЗУНР була така: близько ЗО офіцерів, І тис. жандармів і 4 тис. стажерів. Народних міліціонерів налічувалося близько 3 тис.

Судово-прокурорські органи. Важливою ланкою державного механізму ЗУНР були судово-прокурорські органи. 21 листопада 1918 р. УН Рада прийняла закон «Про тимчасову організацію судів і судової влади»¹. Тимчасово судові функції в ЗУНР продовжували виконувати суди колишньої Австро-Угорської монархії під керів­ництвом держсекретарства юстиції. Виходячи з цього всі старі суд­ді, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і прийняли присягу чесно служити ЗУНР, могли зали­шатися на своїх місцях.

Оскільки цей захід був тимчасовим, викликаний об'єктивною необхідністю, то незабаром секретарство юстиції розгорнуло актив­ну діяльність з перебудови усієї судової системи. Було видано роз­порядження про утворення на території ЗУНР судових округів (12) і судових повітів (130). Визначивши точний національний склад на­селення, секретарство юстиції розпорядилося провести вибори суд­дів (1 мандат від 40 тис. жителів), причому знову-таки кожна націо­нальна меншина могла обрати своїх суддів. У такий спосіб слід було обрати 144 судді окружних судів, з них 102 українці, 25 поляків, 17 євреїв.

Оскільки кваліфікованих суддів-укратців, патріотів свого на­роду не вистачало, УН Рада 11 листопада прийняла закон «Про скорочення підготовчої судової служби». Йдеться про обов'язкове суддівське стажування для випускників юридичного факультету та інших осіб, які не мають суддівської або адвокатської практики. Ра­ніше строк їхньої передсуддівської практики був три роки, тепер його скоротили до двох років.

У зв'язку з воєнним станом тимчасово була призупинена дія­льність інституту суддів-присяжних. Були прийняті закони і роз­порядження про провадження судочинства українською мовою (од­нак у місцях компактного проживання національних меншин за їх вимогою можна було провадити судочинство їхньою рідною мовою), широке введення в нього принципів гласності, змагальності, демок­ратизму, права обвинуваченого і підсудного на захист та ін.

Продовжуючи реформу судової системи, УН Рада 11 лютого 1919 р. видала закон про утворення в повітах трибуналів першої ін­станції — для розгляду кримінальних справ (окружні й повітові су­ди повинні були розглядати цивільні справи). Судді цих трибуналів

¹ Збірник законів, розпорядків та обіжників. Станіслав, 1918. С. 4—5.

призначало секретарство юстиції, затверджувала призначення УН Рада або її комітет.

Трибунали діяли у складі одного або трьох суддів. Вищою, другою, інстанцією у цивільних і кримінальних справах мав бути Вищий суд у Львові, і третьою — Найвищий державний суд. Але тимчасово, до їх утворення функції другої і третьої інстанції нале­жали спеціально створеним на цей час сенатам — Окремому судо­вому сенату II інстанції і окремому судовому сенату III інстанції. Вони згідно з розпорядженням Держсекретаріату від 8 березня бу­ли утворені у Станіславі.

Функції обвинувачення виконувала державна прокуратура. Оскільки прокурорами і слідчими в часи Австро-Угорщини були в Галичині переважно поляки та австрійці, які ставилися до україн­ської держави вороже, кадри прокуратури довелося міняти майже повністю. Підготовлених для цієї роботи юристів не вистачало, тому й робота прокуратури як слід розгорнута не була. І все ж, певні практичні кроки у цьому напрямі були зроблені.

Прокуратура тепер називалася «Державна прокураторія», во­на очолювалася «Вищою державною прокураторією» і Генеральним державним прокурором. Мала була бути створена прокуратура у судових округах і повітах. Призначати прокурорів за поданням Ге­нерального прокурора належало секретарству юстиції.

Поновили в ЗУНР свою діяльність адвокати, об'єднані у пала­ту адвокатів. Вони складали присягу, що дотримуватимуться зако­нів країни і служитимуть для її блага.

Розпорядженням секретарства юстиції від І березня була створена нотаріальна служба. Нотаріуси також складали присягу на вірність Українській державі і виконували всі нотаріальні дії від її імені. Очолювала нотаріальну службу Нотаріальна палата, підпо­рядкована секретарству юстиції.

Окрім органів цивільної юстиції, створювалася і військова юс­тиція. Вже 16 листопада 1918 р. Державний секретаріат видав роз­порядження про організацію системи військових судів, Вона вигля­дала так: 1) Вищий військовий трибунал; 2) військові обласні суди; 3) військові окружні суди. Членів Вищого військового трибуналу призначало секретарство військових справ, затверджувала УН Ра­да. Що стосується обласних і окружних судів, то їх головами авто­матично ставали відповідні військові коменданти, членами — пред­ставники військових округів, корпусів і жандармерії.

Створювався також інститут військової прокуратури, яку очо­лював Генеральний військовий прокурор.

У зв'язку з ускладненням внутрішньої ситуації, обстановки на фронті ЗО листопада 1918 р. на території ЗУНР були створені військово-польові суди, які могли постановити навіть смертні виро­ки, їх, щоправда, затверджував (або не затверджував) Держсекре-таріат.

Цікавим є такий факт: 10 березня 1919 р. Комітет (виділ) УН Ради оголосив амністію. Звільнялися в'язні, засуджені австрійськи­ми судами за 33 види загальнокримІнальних злочинів; за 12 — вій­ськових. Припинялося слідство з усіх справ, розпочатих перед 1 листопада 1918 р.

Збройні сили. Для ЗУНР ця проблема стала особливо актуаль­ною, оскільки з перших же днів існування української держави їй довелося оборонятися від агресії сусідньої Польщі, потім Румунії.

На початку листопада УН Рада звернулася до всіх солдатів і офіцерів української національної австро-угорської армії із закли­ком стати на захист рідного краю, а до цивільного населення — вступати добровольцями в армію. На чолі збройних сил стояли Головна команда (її очолив отаман Г. Косак) і генеральний штаб. Наплив добровольців був великий.

Проте у зв'язку з розширенням військових дій питання про створення постійної, регулярної армії ставало все актуальнішим. У середині листопада розпорядженням секретарства військових справ серед українського населення була оголошена мобілізація. Було розроблено текст військової присяги, форма одягу, відзнаки, взято на облік усе військове майно, озброєння, спорядження. Тери­торія держави поділялася на три військові області, ті — на 12 вій­ськових округів. Були сформовані регулярні збройні сили — Україн­ська галицька армія (УГА).

У структурі УГА були різного роду війська: піхота, кіннота, артилерія, льотна частина, саперні частини, а також санітарна, ве­теринарна, інтендантська служби, судова система, військове ду­хівництво.

На початку 1919 р. в ЗУНР була створена досить численна (близько 120 тис.) дисциплінована й патріотично налаштована ар­мія. Очолювали збройні сили Начальний вождь (командувач) і Ге­неральний штаб.

У складі УТА були утворені три корпуси. Корпус поділявся на чотири піхотні бригади, бригада — на два полки, полк — на три ку­рені. При кожній бригаді був полк артилерії, кінні сотні, технічна сотня, сотня зв'язку, саперні підрозділи та ін.¹

¹ Див.: Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західно-українська Народна Республіка. С. 56.

Армія ЗУНР хоробро воювала з силами панської Польщі, які її значно перевищували.

Таким чином, у Західно-Українській Народній Республіці у короткий час були сформовані основні ланки державного апарату — центральні і місцеві органи державної влади й управління, право­охоронні органи, збройні сили.

Соціальне-політична, економічна та інша діяльність ЗУНР. Незважаючи на напружену зовнішньополітичну ситуацію, у тому числі на війну з Польщею, яка набирала дедалі більшого розмаху і загострення, УН Рада і уряд ЗУНР розгорнули активну діяльність щодо організації державно-політичного життя країни, створення її правової основи, розв'язання назрілих соціально-економічних та ін­ших проблем.

У цьому аспекті слід звернути увагу на два важливі закони. 15 лютого 1919 р. УН Рада прийняла закон «Про державну мову». Нею стала українська мова. Водночас національним меншинам га­рантувалося право використовувати в офіційних зносинах з держав­ними і суспільно-політичними органами в усній або письмовій фор­мі свою рідну мову, а на владу покладався обов'язок відповідати громадянам тією самою мовою, їм гарантувалося також право віль­но розвивати свою мову, культуру, традиції, мати свої школи, біб­ліотеки, видавництва¹.

Зберігало силу і рішення Держсекретаріату від 10 листопада про те, що всі закони, інші нормативні акти й документи, які ма­ють загально де ржавне значення, обов'язково публікуються чотир­ма найпоширенішими у Галичині мовами: українською, польською, єврейською і німецькою.

8 квітня 1919 р. було прийнято закон «Про право громадянст­ва Західної області УНР і правовий статус чужоземців». Кожна лю­дина, яка в день проголошення закону мала право належності до якої-небудь міської або селянської общини, вважалася громадяни­ном УНР (ЗУНР в той час уже увійшла до складу УНР). В інших випадках рішення про надання громадянства або позбавлення його приймав Держсекретаріат.

Трохи раніше, у березні, секретарство внутрішніх справ вида­ло розпорядження про перелік вимог до службовців державного апарату. Ними могли бути лише громадяни УНР бездоганної пове­дінки, які добре володіли українською мовою, не старші 40 років (остання вимога не стосувалася вже працюючих службовців). Не могли ними бути особи, засуджені за злочини; ті, хто вчинив право-

¹ Див.: Вісник державних законів і розпорядків... 1919. Вип. 3. 2 берез. С. 12. 128

порушення проти громадського порядку і моралі; неспроможні бор­жники; особи, які своєю поведінкою викликали громадський суд. Усі прийняті на службу особи мусили пройти річне стажування, після якого складали іспит перед спеціальною комісією.

Важливим напрямом діяльності ЗУНР було розв'язання най-гостріших соціально-економічних проблем. Найважливішою з них була земельна. Малоземельне і безземельне селянство становило у Галичині 80% усіх селянських господарств, а поміщики володіли 37% усіх земель.

Над розв'язанням цієї проблеми працювали всі політичні пар­тії, спеціальна комісія УН Ради, секретарство земельних справ, ба­гато хто з депутатів. 14 квітня 1919 р. було прийнято закон про зе­мельну реформу¹. Оприлюднили його 8 травня.

Закон торкнувся головної проблеми — землі поміщиків, мона­стирів, церкви та інших великих землевласників понад установле­ного максимуму мали бути конфісковані. Вони переходили у так званий «земельний фонд» держави, з якого після війни повинні бу­ли наділятися передусім військовослужбовці-інваліди визвольної війни 1918—1919 рр. або їхні сім'ї, інваліди першої світової війни, вдови та сироти загиблих, безземельні і малоземельні селяни.

Однак установлення максимуму земельних ділянок для зем­левласників, проблема конфіскації земель за викуп або без нього, наділення землею за оплату чи безоплатно тощо — все це відкла­далося на майбутнє, до скликання сейму і розгляду ним цих питань. Сільська біднота була розчарована і, незважаючи на звернення ке­рівництва ЗУНР не вдаватися до самочинств, розпочала у деяких місцевостях захоплювати і ділити поміщицькі землі. Власті у відпо­відь застосували репресії, використовуючи жандармів і навіть вій­ськові частини.

Нічого суттєвого не було зроблено і в інтересах робітників, хо­ча деякі заходи, спрямовані на підвищення заробітної плати, поліп­шення житлових і санітарних умов, охорони праці здійснювалися. Недарма 25 квітня 1919 р. С. Петлюра телеграфував у Галичину, що власті УНР занепокоєні невдалою політикою Державного секре­таріату з соціальних питань, особливо земельних, попереджаючи, що це може завершитися «розвитком більшовизму»².

Така загроза справді існувала. Більшовизм, завдяки своїм ак­туальним і принадним гаслам, укорінився в усіх близьких до Росії державах. Щоправда, у Галичині такого його поширення, як у СхІд-

¹ Див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. Відень, 1922. С. 92-95.

² «Під прапором Жовтня (1917—1920 рр.)». Документи й матеріали. Львів, 1957. С. 124.

ній Україні, не спостерігалося. Відіграли свою роль такі чинники, як русифікаторська політика більшовиків в Україні, з одного боку, та виховані впродовж багатьох поколінь у населення Галичини по­чуття любові до свого народу, мови, історії, культури, поваги до за­кону, з іншого.

Однак уже наприкінці 1918 — на початку 1919 р. тут виникли комуністичні гуртки, осередки, які у лютому 1919 р. на з'їзді у Ста­ніславі об'єдналися в компартію Східної Галичини (КПСГ). Кому­ністи розгорнули агітаційну діяльність серед робітників І солдатів проти властей ЗУНР. У деяких містах виникли ради — у Дрогобичі, Стебниці, Станіславі та ін.

У квітні в Дрогобичі комуністами було організовано збройний виступ проти ЗУНР. У повстанні брало участь кілька сотень робіт­ників, міліціонерів і солдатів місцевого гарнізону. Коли спроби міс­цевих властей урегулювати конфлікт мирним шляхом виявилися безуспішними, воно було придушене.

Багато зусиль доклало керівництво ЗУНР для розв'язання го­строї продовольчої проблеми. У краї, який був в економічному від­ношенні повністю розорений кількома роками світової війни, люту­вав голод, епідемії, були відсутні товари першої необхідності, про­цвітала спекуляція. У роки війни тут було майже повністю знищено 650 сіл, 200 тис. житлових будинків, 233 тис. господарських бу­дівель¹.

Власті ЗУНР намагалися знайти вихід з цієї критичної ситуа­ції. При уряді на правах міністерства було утворено продовольчий відділ, а в повітах — місцеві продвідділи. Усі запаси продовольства і товари першої необхідності було взято на облік. Вони розподіля­лися безкоштовно або за пільговими цінами серед бідноти, а їхнім власникам держава сплачувала компенсацію. Заборонявся вивіз продовольства за межі держави. Продовольчу допомогу ЗУНР на-лавав уряд УНР.

Вирішувалися питання охорони здоров'я. Відкривалися лікарні, поліклініки, аптеки. Бідноті ліки відпускалися безплатно або за піль­говими цінами. Проводилася боротьба з епідеміями, особливо тифу.

Багато було зроблено у сфері освіти. Насамперед розпочалася українізація школи. Втім, це стихійно робило саме населення з пер­ших днів установлення української влади. У кожному населеному пункті відкривалися українські школи. Існуючі школи національ­них меншин зберігалися, можна було відкривати й нові, зареєстру­вавши їх у повітових відділах освіти. У цих школах лише належало

¹ Див.: Макарчук С. А. Українська республіка галичан. С. 136—140.

ввести як обов'язкові предмети українську мову, історію і геогра­фію України.

Планувалося після звільнення Львова відкрити тут перший на західноукраїнських землях український університет. Уряд узяв під свій контроль питання культури і мистецтва.

Провадилися важливі реформи», перебудовувалися багато ін­ших сфер державного та економічного життя. У фінансовій сфері, оскільки не було можливості друкувати власні гроші та цінні папери, вирішено було тимчасово зберегти в обігу австрійську крону. Водно­час вводилися в обіг гроші Української Національної Республіки — гривні й карбованці. Грошей постійно не вистачало, навіть нерегуля­рно виплачувалася заробітна плата робітникам і службовцям.

Дипломатична діяльність ЗУНР. Активною була і зовніш­ньополітична діяльність ЗУНР. Уже у перші дні свого існування УН Рада направила до Парижу на Мирну конференцію свою делегацію.

Антанта у конфлікті ЗУНР із Польщею підтримувала остан­ню. А польська дипломатія, у свою чергу, усіма доступними засоба­ми намагалася переконати Антанту й інші країни, що ЗУНР — це «дитя Німеччини» і що взагалі Галичина — це споконвічне польсь­ка земля. В принципі їй це вдалося.

Комісія Антанти що прибула у Галичину у лютому 1919 р., діяла явно у пропольському дусі. Вона запропонувала воюючим сторонам укласти перемир'я і таку демаркаційну лінію цього пере­мир'я, яка цілком влаштовувала польську сторону, віддаючи їй 1/3 території ЗУНР. Українці не погодилися з цією пропозицією. У квітні сюди була направлена ще одна комісія Антанти. Вона запро­понувала прийнятніші для українців умови перемир'я. Але тепер вже не погодилися поляки. Війна тривала.

ЗУНР утворила свої представництва у багатьох країнах світу — в Австрії, Чехословаччині, СІНА, Канаді, Франції, Німеччині, на­віть Бразилії та Аргентині, інформуючи власті і населення цих країн про свою країну, народ, його історію, домагаючись офіційного визнання своєї держави, а можливо й допомоги. Щоправда, офіцій­ного визнання вони не домоглися, хоча Австрія, Чехословаччина, Румунія фактично вступили із ЗУНР у ділові контакти.

У листопаді-груднІ 1918 р, відбулися за ініціативою властей ЗУНР переговори з керівництвом Української Народної Респуб­ліки. 1 грудня Директорія і делегація ЗУНР підписали так званий «Вступний (прелімінарний) договір про об'єднання».

З січня 1919 р. УН Рада одностайно прийняла постанову про об'єднання Західно-Української Республіки з Українською Народ­ною Республікою¹.

¹ Див.: «Вісник державних законів і розпорядків-». 1919. Вил. 1. 31 січ. С. 1.

УН Рада обрала делегацію у складі 65 осіб для поїздки до Ки­єва, де 22 січня 1919 р. на Софіївській площі у присутності багатьох тисяч людей були зачитані ця постанова та Універсал Директорії про об'єднання, «злуку» обох держав і народів в єдину Українську Народну Республіку. 23 січня «Акт злуки» був одностайно рати­фікований сесією всеукраїнського парламенту — Трудового кон­гресу, Ідо відкрився у Києві. Історична справедливість перемогла. Більшість українських земель (крім Буковини і Закарпаття) воз­з'єдналися у єдиній незалежній державі. 22 січня стало національ­ним святом українського народу.

Найближчим часом планувалося скликати парламент об'єдна­ної України, який повинен був також ратифікувати «Акт злуки» і розв'язати низку важливих державних і правових питань, пов'яза­них з фактом возз'єднання УНР і ЗУНР. До його скликання ЗУНР зберігала свою автономію, усі свої центральні і місцеві органи вла­ди й управління, правоохоронні органи, збройні сили, законодавст­во та ін. Вона почала називатися Західною областю УНР (ЗО УНР).

Однак об'єднання обох українських держав не ліквідувало ба­гатьох внутрішньо- і зовнішньополітичних проблем. Навпаки, об­становка продовжувала ускладнюватися.

У квітні 1919 р. за наказом Антанти до Польщі була переки­нута сформована у Франції з польських емігрантів для боротьби з більшовиками 70-тисячна армія. Польські власті відразу відправи­ли її у Галичину, на фронт. Прекрасно екіпірована Антантою, вона схилила чашу терезів у бік Польщі.

Водночас за порадою Франції розпочала окупацію території ЗУНР Румунія, захопивши все Покуття. Допомоги ЗУНР не було звідки чекати. Надії на УНР не справдилися, Директорія сама зне­магала у боротьбі з більшовиками і Денікіним, просила воєнної до­помоги у ЗУНР.

Є. Петрушєвич, котрий був призначений директором, утворив новий уряд — Раду уповноважених. Армія була реорганізована. Українські війська розпочали успішний контрнаступ. Але нестача припасів, відсутність резервів не дали можливості розвинути успіх. Удар у спину ЗУНР нанесла у той час Антанта. 25 червня 1919 р. Верховна Рада Антанти прийняла рішення уповноважити збройні сили Польської республіки... зайняти територію Галичини для гарантування безпеки мирного населення Східної Галичини від більшовицьких банд¹.

Щоправда, окупація західноукраїнських земель Польщею вважалася поки що тимчасовою. Але 14 березня 1923 р. Рада послів

¹ Див.; Субтельний О. Україна. Історія. К., 1991. С. 325. 130

Антанти прийняла рішення про остаточну передачу Східної Гали­чини Польщі — без усякого опитування місцевого населення, всу­переч його волі й бажанню.

У середині липня 1919 р. збройні сиди ЗУНР, її власті, різні організації і багато тисяч біженців під натиском польської армії пе­ремістилися на територію УНР. Обидві армії возз'єдналися і про­довжували разом боротися за збереження незалежної української держави.

Незабаром власті ЗУНР, переконавшись у безперспективності цієї боротьби, бажанні С. Петлюри укласти договір з Польщею ціною відмови від західноукраїнських земель на користь Польщі, залишили Україну, перебравшись до Відня. Остаточно нові кордони з Польщею схвалив С. Петлюра, підписавши 21 квітня 1920 р. від імені УНР відповідний договір з Ю. Шлсудським.

У Відні Є. Петрушєвич та деякі депутати УН Ради, котрі еміг­рували до Австрії, утворили «зарубіжний галичанський уряд» та інші органи — Військову канцелярію, Прєзидіяльну канцелярію, інформаційну службу та ін. Всі вони, аж до 1923 р., прагнули домог­тися згоди Антанти на відродження незалежної західноукраїнської держави. Ними навіть було розроблено і подано до Ліги Націй у 1921 р. проект конституції майбутньої Галицької республіки. У цьо­му ж році Ліга Націй розглянула проблему Східної Галичини і при­йняла рішення, що вона не є частиною Польщі, а Польща є тільки «фактичним мілітарним окупантом Галичини». Ліга Націй передала це питання на остаточний розгляд Ради послів Антанти. Але Рада послів вирішила у 1923 р. передати Галичину Польщі.

Отже, Західно-Українська Народна Республіка після восьми місяців самовідданої боротьби із зовнішніми ворогами припинила своє існування. За силою національно-патріотичного руху, націо­нальної свідомості, організованості західні українці, як підкреслю­ють численні дослідники, не поступалися іншим східноєвропейсь­ким народам, які добилися у той час незалежності.

ЗУНР у державно-правовому розумінні була відповідно орга­нізована, з належною законодавчою, виконавчою і судовою владою. Створена була і відповідна її правова основа. У практичній діяльно­сті держави виявлялося не формально-показове, а реальне праг­нення забезпечити справжню, гарантовану рівноправність націй, які проживали на її території.

Широким був і спектр політичних прав і свобод, проголоше­них ЗУНР: свобода слова, преси, мітингів і демонстрацій, недотор­канність особи, свобода організацій союзів, товариств і партій; встановлення загального, рівного і прямого виборчого права, пропорцій­ної системи виборів; безпрецедентний у світовій практиці орган гарантування кожній нації відповідного числа своїх представників на виборах органів влади, судових органів та ін., можливість орга­нізації своїх міністерств тощо.

Не було також гострих конфліктів між різними прошарками населення, якщо не брати до уваги поодиноких випадків.

Звичайно, керівники ЗУНР припустили низку серйозних по­милок І прорахунків. Це — деяка політична нерішучість, політика очікування, відкладання на майбутнє рішень щодо гострих соціаль­но-економічних проблеми, неенергійне ведення війни. Однією з го­ловних причин поразки можна вважати віру у всемогутність, спра­ведливість і демократизм Антанти, тобто сподівання на допомогу іззовні, а не віра у свої власні сили, свого народу. Однак основного причиною падіння ЗУНР була зовнішня агресія значно сильніших сусідів — Польщі і Румунії.

Висновок

Отже, боротьба за національну державність в Україні напри­кінці 1917—1920 рр. відбувалася в умовах жорстокої громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції. У цій боротьбі вирізняються кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолила Центральна Рада. У листопаді 1917 р. була проголошена Українсь­ка Народна Республіка (УНР). Другий етап — це період з кінця квітня 1918 р. Правління гетьманщини в умовах окупації України німецькими й австро-угорськими військами. Значною подією у на­ціонально-державному відродженні стало проголошення у західних регіонах України у листопаді 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже водночас з проголошенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 р., відбувалося відродження УНР на чолі з Директорією і здійснюва­лися спроби об'єднання її з ЗУНР. Це також значний етап у національно-державному будівництві. Однак наприкінці 1920 — початку 1921 рр. процес національно-державного відродження був перер­ваний перемогою радянської влади на більшій частині території України і окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Руму­нією, Чехословаччиною.

Історія боротьби за державне відродження свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1921 рр. тільки за умо­ви згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не ста­лося. Протистояння соціальних, національних і політичних прошар­ків, груп і партій, які так чи інакше виступали за державне відро­дження України на тому чи іншому етапі боротьби, набуло гострих форм, що гальмувало розбудову української національної держави і в кінцевому підсумку призвело до кризи.

Тільки опора на власні сили могла привести до перемоги. А вона, у свою чергу, передусім потребувала злагоди в Україні. Без­перечно, досягти ідеальної, повної злагоди в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було неможливо, І все ж демократам, прихильникам державного відродження України для забезпечення злагоди слід було докладати більше зусиль, насамперед у сфері со­ціально-економічної політики. Окремим лідерам партій необхідно було більше думати про долю України, а не про задоволення влас­них амбіцій. Іншим чинником, що спричинив значні труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори у боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучалися до справи збереження самостійності України, у кінцевому підсумку, переслідували власні інтереси, дуже часто протилежні інтересам народу України.

Зазначені внутрішні і зовнішні чинники і визначили характер кожного з етапів за державне відродження України у 1917—1921 рр.

Прорахунки національних демократів, а також допомога ро­сійських більшовиків своїм однопартійцям в Україні полегшили прихід до влади у східній частині Україні у грудні 1917 р. більшо­вицького уряду й у підсумку — створення УРСР і встановлення ра­дянської влади на більшій частині України.

Поряд з гіркотою поразки цей період (1917—1921 рр.) для українського народу є періодом і певних досягнень. Зросла націо­нальна самосвідомість. Значна частина українського народу впев­нилась у власних силах. Тому хоча за ці роки і не відбулася пере­можна соціально-політична революція, однак безперечно, що націо­нальна революція у свідомості, почуттях народу здійснилася, і це був великий крок уперед, крок до справжньої державності.

ЧАСТИНА ДРУГА

Друга частина другого тому курсу історії держави і права України присвячена радянській державно-правовій моделі, яка іс­нувала тут протягом багатьох десятиліть.

Внаслідок боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її (у кінце­вому підсумку) тоталітарним режимом. Ця частина української те­риторії увійшла до складу Союзу РСР, а західна її частина опини­лася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.

У роки другої світової війни і після її завершення Західна Україна (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) була возз'єднана з Українською РСР. У складі Союзу РСР Україна не набула належного економічного, національного, державно-правово­го і культурного розвитку. Ще в перші роки радянської влади актив­но руйнувалися політичний плюралізм, інші елементи демократії у державному ладі. Водночас формувалася однопартійна більшо­вицька державно-правова система, складалася командно-адмініст­ративна система управління, яка неминуче вела до встановлення тоталітарного режиму. Не вистачало терпіння при вирішенні со­ціально-економічних проблем, жорстокість брала верх над розумом.

І все ж у нас немає підстав вбачати у понад 70-річному періо­ді радянської влади тільки погане. Слід пам'ятати, що за ці роки Радянський Союз у підсумку став однією з провідних країн світу. Однак у результаті деформованого соціально-економічного та по­літичного розвитку врешті-решт глибока криза охопила СРСР.

16 липня 1990 р., ще до розпаду СРСР, був зроблений важли­вий крок у будівництві незалежної Української держави — Верхо­вна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет

України. А 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила Акт про незалежність республіки. Аналізом цих епохальних подій та перших кроків з реалізації Акта про незалежність України, на­самперед історії прийняття нової Конституції республіки, завер­шується другий том курсу історії держави і права України.

Розділ перший

Утворення Української Радянської Республіки.

Держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції