1 Сз ссср. 1935. № 11. Ст. 82.

² Вісті, 1935, 23 травня.

розбазарювання»¹, де наводилися факти порушень установлених статутом сільськогосподарської артілі норм присадибного землеко­ристування, внаслідок чого присадибне господарство ставало дже­релом доходів і відвертало колгоспника від роботи в колгоспі. Постанова вимагала негайно провести обмір присадибних ділянок і відібрати всі надлишки землі. Одночасно встановлювався для кож­ного працездатного члена артілі обов'язковий мінімум трудоднів (60—100 трудоднів на рік). Той, хто не виконував цей мінімум, ви­бував з колгоспу і втрачав право на присадибну ділянку. Трохи піз­ніше, у вересні 1939 р. вводився більш важкий прогресивно-при­бутковий податок з присадибних ділянок колгоспників.

Значно обмеженими були і права колгоспників. Так, щоб при­мусити колгоспи займатися тільки виробництвом сільськогосподар­ської продукції, постановою Раднаркому СРСР від 22 жовтня 1938 р. їм заборонялося організовувати промислові підприємства.

У 1939—1940 рр. відповідно до постанов Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) обов'язкові поставки колгоспами державі продуктів тваринництва, зерна, рису, картоплі тощо обчислювалися не з пла­ну посіву цих культур або кількості худоби в колгоспах, а з кожно­го гектара закріпленої за колгоспом ріллі. Уточнювалися відносини МТС з колгоспами. Згідно з постановою Раднаркому СРСР, вида­ною у лютому 1938 р. натуроплата, яку колгоспи сплачували за ро­боти МТС, цілком надходила тепер до бюджету держави і здавала­ся колгоспами разом з продукцією за обов'язковими поставками.

Кримінальне право і процес. Кримінальному праву в період 30-х років надавалося вирішальне значення. Вважалося, що за до­помогою жорстоких покарань, шляхом посилення репресій можна швидко та ефективно розв'язати будь-яке завдання. Тим більше, що наприкінці 20-х років партійно-державне керівництво на чолі зі Сталіним розпочало штучно відроджувати властиве епосі грома­дянської війни протистояння соціальних сил і розкручувати махо­вик репресій, аби повернутися до більш зручної для них воєнно-ко­муністичної політики. Особливо негативний вплив на розвиток кри­мінального законодавства мала шкідлива концепція про посилення і загострення класової боротьби в міру успіхів будівництва соціаліз­му, хибні положення якої були висловлені у доповіді Сталіна на об'єднаному Пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) у січні 1933 р.

Все це призвело до значного посилення суворості криміналь­ної репресії, розширення переліку злочинів, за які встановлювала­ся вища санкція, надзвичайно жорстокого підходу до захисту соціа-

¹ СП СССР. 1939. № 34. Ст. 235. 314

лістичної власності. У цьому розумінні характерна також заміна з 1934 р. раніше прийнятого в кримінальному законодавстві термі­на «заходи соціального захисту» терміном «покарання». Закон від 8 серпня 1936 р. запровадив на додаток до раніше встановлених ви­дів позбавлення волі (у виправно-трудових таборах і загальних міс­цях ув'язнення) ще й найсуворіший вид позбавлення волі — тюре­мне ув'язнення.

Посилення кримінальної репресії виявилося і в тому, що За­кон від 7 квітня 1935 р. знизив мінімальний вік кримінальної відпо­відальності неповнолітніх і встановив, що, починаючи з 12 років, особи, викриті у вчиненні крадіжки, заподіянні насильства і тілес­них ушкоджень, вбивстві чи замаху на вбивство, підлягають притя­гненню до суду із застосуванням усіх установлених законом мір кримінального покарання.

До цього слід додати поширення позасудової репресії, діяль­ність особливої наради при НКВС СРСР та численних «трійок».

Вирішальне значення у розвитку кримінального права мало загальносоюзне законодавство, яке ставало зразком для законо­давчої діяльності в Україні. Подальший крок у посиленні ролі за­гальносоюзного законодавства було зроблено в Конституції СРСР 1936 р., яка віднесла все кримінальне законодавство до відання Союзу РСР в особі його найвищих органів державної влади, пере­дбачивши створення й видання єдиного для всього СРСР Кри­мінального кодексу. Однак через те, що такий кодекс не було вида­но, в УРСР продовжував діяти Кримінальний кодекс УРСР поряд з окремими загальносоюзними кримінальними законами й указами Президії Верховної Ради СРСР, причому багато з них текстуальне або з деякими змінами включалися до Кодексу. Тому всі кри­мінально-правові акти, видані в період 1937—1941 рр., можна по­ділити на дві групи: загальносоюзні кримінально-иравові акти, що не включалися до КК УРСР, і кримінально-иравові акти, прийняті в УРСР на підставі загальносоюзних законів і спрямовані на вне­сення змін до чинного КК республіки.

Посилення кримінальної репресії відбилося передусім у ви­значенні державних злочинів. Так, у постанові ЦВК СРСР від 14 березня 1933 р. роз'яснювалося, що у справах про шкідницькі акти на державних підприємствах і в установах «репресії повинні провадитись з особливою суворістю щодо викритих в цих злочинах службовців державних установ і підприємств». Постановою від 8 червня 1934 р. ЦВК СРСР доповнив Положення про злочини дер­жавні 1927 р. статтею про зраду Батьківщини, яка визначалась як «дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній могутності Союзу РСР, Його державній незалежності чи недоторканності його території». Такі дії, як, наприклад, шпигунство, виказування війсь­кової чи державної таємниці, перехід на бік ворога каралися і ра­ніше, але тепер їх було виділено в групу найтяжчих злочинів, які каралися розстрілом з конфіскацією усього майна, і тільки за об­ставин, що пом'якшували провину, — позбавленням волі на строк до 10 років. У разі втечі військовослужбовця за кордон члени його сім'ї, які знали про втечу, за недонесення каралися позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з конфіскацією усього майна. Інші по­внолітні члени сім'ї, що проживали разом із зрадником, підлягали позбавленню виборчих прав і засланню у віддалені райони Сибіру на 5 років¹. Отже, грубо порушувався один з основних принципів кримінального права, а саме: кримінальній відповідальності і пока­ранню підлягають лише особи, винні у вчиненні злочину. І треба наголосити, що застосування цього закону призвело до тюремного ув'язнення тисяч невинних людей.

На підставі союзного акта ВУЦВК і Раднарком УСРР 20 лип­ня 1934. р. прийняли постанову про доповнення КК УСРР статтями про зраду Батьківщини². Загальносоюзний Закон від 8 червня 1934 р. був повністю включений до КК УСРР.

Водночас розширювався перелік злочинів проти порядку уп­равління. Тут насамперед слід згадати прийняту на підставі союз­ного закону постанову ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 13 травня 1934 р., яка передбачала кримінальну відповідальність за посягання на обороноздатність країни³. До особливо небезпечних злочинів на­лежало порушення правил міжнародних польотів. 25 лютого 1931 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР відповідно до постанови ЦВК і Раднар­кому СРСР «Про відповідальність за злочини, що дезорганізують роботу транспорту» доповнили КК УСРР ст. 56-ЗОа, яка передбача­ла порушення працівниками транспорту трудової дисципліни і встановлювала відповідальність за це у вигляді позбавлення волі до 10 років, а у випадках, коли ці злочини мали явно злісний харак­тер, — найвищої міри покарання — розстрілу. До цієї групи можна також віднести такі злочини, як незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підроблення паспор­тів, порушення правил паспортної системи, щодо яких в УСРР у період 1933—1937 рр- було прийнято низку законодавчих актів.

¹ Реабілітація репресованих: законодавство та судова практика. С. 99.

2 СЗ УССР. 1934. № 28. Ст. 289.

³ Там же. № 19. Ст. 158. 316

Жорстокість покарання надалі посилювалась. Постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. за особливо небезпечні державні злочи­ни — шпигунство, шкідництво, диверсію — строк позбавлення волі було збільшено з 10 до 25 років.

Винятково велику увагу приділяє в цей час кримінальне зако­нодавство боротьбі із замахами на соціалістичну власність.

Під час насильницької колективізації однією з форм протесту селянства ставав забій худоби напередодні вступу до колгоспу. У зв'язку з цим ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову від 16 січня 1930 р. «Про заходи боротьби з хижацьким забоєм худоби». Винні в такому забої підлягали позбавленню волі строком до 2 ро­ків. Райвиконкомам було надано право позбавляти таких селян права користуватися землею і конфісковувати їхню худобу. Ще од­на постанова від 1 листопада 1930 р. взагалі забороняла під загро­зою кримінальної відповідальності забій племінної худоби та мо­лодняка. Так само постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 7 грудня 1931 р. встановила відповідальність за незаконний забій і приведен­ня в непридатний стан коней. В Україні теж постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 2 січня 1932 р. встановлювалася кримінальна відповідальність за незаконний забій худоби і коней, а також за ін­ші злісні акти, що спричинили загибель худоби або коней чи при­звели їх до непридатного стану¹.

До найважливіших об'єктів соціалістичної власності належа­ли в цей час трактори і сільськогосподарська техніка. Тому поста­новою ЦВК і Раднаркому СРСР від 13 лютого 1931 р. запроваджу­валася кримінальна відповідальність у вигляді примусових робіт на строк до 6 місяців чи позбавлення волі на строк до 3 років за зло­чинно-недбале ставлення до тракторів і сільськогосподарських ма­шин. Слід мати на увазі, що зловмисне пошкодження державного чи суспільного майна, як і будь-яке шкідництво, передбачало най-суворішу кару, навіть страту. Таким же чином КК УСРР було до­повнено статтями, що передбачали покарання за поломку і псуван­ня тракторів і сільськогосподарських машин, а також за витрачан­ня не за прямим призначенням пального для тракторів та ін.

Але всеосяжного характеру охорона соціалістичної власності набула в Законі від 7 серпня 1932 р. «Про охорону майна держав­них підприємств колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності»². Уперше проголошувалося, що соціаліс­тична власність є священною і недоторканною, і тому люди, які

¹ СЗ УССР. 1932. № 1. Ст. 1.

² СВ СССР. 1932. № 62. Ст. 360.

посягають на неї, мають розглядатися як вороги народу. Закон встановлював, що: 1) розкрадання соціалістичної (державної і кол­госпно-кооперативної) власності каралося розстрілом з конфіска­цією всього майна, з заміною за обставин, що пом'якшують прови­ну, позбавленням волі на строк не менше 10 років з конфіскацією всього майна; 2) до злочинців, засуджених у справах про розкра­дання соціалістичної власності, не застосовується амністія; 3) роз­крадання вантажів на залізничному і водному транспорті прирів­нюється до розкрадання соціалістичної власності.

Надто суворі санкції Закону від 7 серпня 1932 р. не обумовлю­валися ні розмірами викраденого соціалістичного майна, ні способа­ми його розкрадання. Це створювало можливість застосовувати За­кон у дуже широкому масштабі й до порівняно незначних крадіжок державного або кооперативно-колгоспного майна.

На початок 1933 р., тобто за неповні п'ять місяців, за цим За­коном було засуджено 54 645 осіб, з них 2110 — до найвищої міри покарання. На підставі цього Закону до кримінальної відповідаль­ності насамперед притягалися діти, які збирали колоски на полях, та голодні селяни, які стригли хлібні колоски. Цей страшний закон дістав у народі назву закону «про «п'ять колосків». Він призвів до загибелі мільйонів людей, але досягнув своєї мети — вирвав із рук умираючого з голоду українського селянина близько 200 млн пудів хліба¹.

Цей Закон установлював кримінальну відповідальність не тіль­ки за розкрадання соціалістичної власності, а й за антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства до колгоспників. За вчи­нення хоча б одного з названих злочинів визначалась міра покаран­ня — позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. Постановою ЦВК СРСР від ЗО січня 1933 р. застосування Закону від 7 серпня 1932 р. поширювалося на такі злочини, як заподіяння збитків соціалістичній власності («шкідницьке» проведення оранки і сівби, зловмисна поло­мка тракторів і машин), а також на будь-який обман у справі обліку колгоспної праці і врожаю.

Надалі відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 10 серпня 1940 р. «Про кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві і за хуліганство» Президія Верховної Ра­ди УРСР своїм Указом від 16 листопада 1940 р. внесла доповнення до відповідних статей КК УРСР, які встановлювали відповідаль­ність за хуліганство і дрібні крадіжки на виробництві у вигляді тю­ремного ув'язнення строком на один рік.

¹ Див.: Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. С. 199. 318

Значну увагу кримінальне законодавство приділяло боротьбі з господарськими злочинами, приватно-господарською діяльністю та спекуляцією.

Так, постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 14 лютого 1930 р. КК УСРР був доповнений ст. 153-3 про кримінальну відпо­відальність за масовий або систематичний випуск промисловими підприємствами недоброякісних виробів та недотримання обов'яз­кових стандартів. У зв'язку з подальшим широким розвитком тор­гівлі ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову від 25 липня 1934 р. «Про доповнення кримінальних кодексів союзних республік статтею про відповідальність за обкрадання споживача і обдурю­вання Радянської держави». У відповідному законодавчому акті, прийнятому ВУЦВК і Раднаркомом УСРР 23 серпня 1934 р., зазна­чалося, що обважування і обмірювання покупців карається позбав­ленням волі на строк до 10 років. Згідно з постановою ЦВК і Рад­наркому СРСР від 22 квітня 1932 р. «Про боротьбу зі спекуляцією»¹ ВУЦВК і Раднарком УСРР 25 грудня 1932 р. прийняли постанову «Про зміну ст. 127 Кримінального кодексу УСРР». За новою редак­цією цієї статті спекуляція каралася позбавленням волі на строк не менше 5 років з конфіскацією всього або частини майна.

Низка законодавчих актів поряд з нормами трудового права містила кримінальні санкції. До числа таких законів належать Ука­зи Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. «Про пере­хід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиж­день і заборону самовільного залишення робітниками і службовця­ми підприємств і установ»², від 17 липня 1940 р. «Про заборону самовільного залишення роботи трактористами і комбайнерами, що працюють на машинно-тракторних станціях»³, від 19 жовтня 1940 р. «Про порядок обов'язкового переведення інженерів, тех­ніків, майстрів, службовців і кваліфікованих робітників з одних під­приємств і установ до інших»⁴.

В умовах масових репресій керівництво держави робило ви­гляд, що воно піклується про захист прав радянських громадян, за­фіксованих у Конституції СРСР, конституціях союзних республік. Відповідно до цього ЦВК І Раднарком УРСР 2 грудня 1937 р. внесли зміни до ст. 85-1 КК УРСР, яка встановила відповідальність за пе­решкоджання здійсненню виборчих прав і доповнила КК ст. 108-1,

¹ СЗ СССР. 1932. № 65. Ст. 375.

² Ведомости Верховного Сонета СССР. 1940. № 20.

³ Там же. № 25.

⁴ Там же. № 42.

яка встановила покарання за підроблення виборчих документів і неправильний підрахунок результатів голосування.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 липня 1940 р.¹ було встановлено кримінальну відповідальність директорів, голов­них інженерів і начальників відділів технічного контролю промис­лових підприємств за випуск недоброякісної або некомплектної продукції і випуск продукції з порушенням обов'язкових стандар­тів. Закон передбачав для винних тюремне ув'язнення строком від 5 до 8 років. Відповідно до цього Президія Верховної Ради УРСР Указом від 15 березня 1940 р. внесла зміни до ст. 135-3 КК УРСР.

Конституції СРСР і УРСР установлювали, що загальний війсь­ковий обов'язок є законом. На розвиток цього положення Президія Верховної Ради СРСР ЗО липня 1940 р. видала Указ «Про відпо­відальність за порушення правил військового обліку»². Було внесено відповідні зміни до КК УРСР, якими встановлювалась кримінальна відповідальність за порушення правил військового обліку військово­зобов'язаних на території УРСР.

Певні зміни відбувалися і в галузі кримінально-процесуально­го законодавства. Істотне значення для поліпшення попередньої підготовки кримінальних справ мала постанова ВУЦВК і Раднарко-му УСРР від 19 листопада 1934 р. про впровадження інституту під­готовчих засідань³. Згідно з цією постановою підготовчі засідан­ня мали розв'язувати спірні питання у складних кримінальних справах судів першої інстанції. Судді надавалося право виносити справу на розгляд підготовчого засідання в тих випадках, коли він вважав, що її не можна призначити до слухання через неповноту попереднього розслідування, неправильну кваліфікацію злочину та ін.

Але такі доповнення і зміни в кримінально-процесуальному законодавстві ставали непотрібними на фоні масових репресій, які здійснювалися саме в цей час і яким передувала своєрідна суттєва деформація кримінально-процесуального законодавства. У резуль­таті цього в першій половині 30-х років було скасовано гарантії прав особи в кримінальному судочинстві.

1 грудня 1934 р. прийнято постанову ЦВК СРСР про надзвичай­ний порядок судочинства у справах про терористичні акти, відповідно до якої попереднє слідство в цих справах обмежувалося 10-денним терміном. Обвинувальний акт вручався звинуваченому за добу до

¹ Ведомости Верховного Сонета СССР. 1940. № 32.

² Там же- № 28.

³ СЗ УССР. 1934. № 33. Ст. 267. 320

розгляду справи¹. З процесу виключалися «сторони» — прокурор і адвокат. Касаційне оскарження і навіть подання клопотань про по­милування у цих справах, не допускались, а вирок — розстріл — ви­конувався негайно після його винесення. Постановою ЦВК СРСР зводилося нанівець у таких справах значення адвокатури.

Таку ж негативну роль відігравала Особлива нарада при НКВС, яка розглядала справи без адвоката². 9 грудня 1934 р. Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК «Про внесення змін до Кримінально-про-цссуального кодексу УСРР», де було враховано усі зазначені поло­ження, що стали підставою беззаконня на подальші роки³.

Постановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. надзвичайний порядок судочинства у справах про терористичні організації і здій­снення терористичних актів поширювався і на розгляд справ про контрреволюційне шкідництво й диверсії.

До цього слід додати реальну практику застосування фізично­го насильства під час проведення попереднього слідства. У шифро­ваній телеграмі, надісланій усім секретарям обкомів, крайкомів, ЦК нацкомпартий, наркомам внутрішніх справ, начальникам управлінь НКВС 10 квітня 1939 р. Сталін роз'ясняв; «що застосування фізич­ного впливу в практиці НКВС було допущене з 1937 р. за дозволом ЦК ВКП(б)» і далі цинічно заявляв, «що метод фізичного впливу повинен обов'язково застосувуватись надалі... як виключно прави­льний і цілковитий»⁴

¹ Хрестоматія з історії держави і права України Т. 2. С. 323—324.

² Див.: Історія адвокатури України, К., 1992. С. 32.

³ Див.: Шаповал Ю. І- Україна 20—50-х років. Сторінки ненаписаної Історії. К, 1993.

С. 152. * Хрестоматія пп истприи России. 1917—1940. С. 369.

* * *

30-ті роки в історії держави і права України стали періодом формування і зміцнення сталінського тоталітарно-репресивного ре­жиму, який, використовуючи державний механізм як узурпований інструментарій влади, здійснював абсолютний контроль над усіма галузями (сферами) суспільного життя. При цьому перевага відда­валася репресивним методам та формам забезпечення практичної реалізації сталінської політики у поєднанні з широким використан­ням соціальної міфології та популіських методів впливу на маси й особистість¹. Основними проявами такої організації були: репресив­ність політичних інститутів, заснованих на моноІдеології, монопо­лізації влади та інформації, перманентному підсиленні напружено­сті, мілітаризації суспільного життя; утвердження та функціону­вання тоталітарно-репресивного режиму в Україні, що здійснюва­лося шляхом «більшовизації» та «сталінізації» України, активністю мігрантів-місіонерів комуністичної ідеї та місцевих політиків-прис-тосуванців, люмпенізованих осіб, втягнутих у цей процес як загаль­ним плином подій, так І під впливом інтенсивної соціалістичної со­ціальної демагогії².

В Україні відбувався процес створення могутнього, розгалу­женого, бюрократичного апарату, зрощення партійного апарату з державним, воєнним, господарським, з верхівкою громадських, на­укових, творчих організацій і засобів масової інформації. З цією ме­тою у складі апаратів ЦК ВКП(б) і ЦК республіканських компартій створювалися управління кадрів з відділами за галузями держав­ного управління, економіки, суспільного життя й управління пропа­ганди та агітації, які контролювали усі сфери державного управ­ління, економіку, культуру, мистецтво, освіту і розподіляли та пе­рерозподіляли між ними «номенклатурні кадри». У такий спосіб у державні структури було інтегровано партійний номенклатурний апарат.

Сформувалася система вождизму, за якої державний апарат різного рівня фактично підпорядковувався відповідним партійним лідерам, і передусім генсеку-диктатору Сталіну. «Чистки» та періо­дичні «проціджування» номенклатурних лав були засобом підтри­мання відданості номенклатури диктатору. Головні важелі влади