1 Див.: зу усрр. 1924. № 45. Ст. 276. 222

танням державного будівництва, удосконаленню роботи місцевих органів влади. ВУЦВК заслуховував на своїх сесіях звітні доповіді окружних виконкомів, райвиконкомів та окремих сільрад.

Рада Народних Комісарів і народні комісаріати УСРР. Утво­рення СРСР і «затвердження його Конституції» призвели до сут­тєвих змін у системі органів державного управління Української СРР.

12 жовтня 1924 р. було затверджено нове Положення про Рад-нарком УСРР¹, згідно з яким він визнавався виконавчим і розпо­рядчим органом державної влади України. До складу Раднаркому УСРР входили: голова РНК, його заступники, наркоми (землеробс­тва, фінансів, внутрішньої торгівлі, праці, внутрішніх справ, юсти­ції та прокуратури республіки, робітничо-селянської інспекції, ос­віти, охорони здоров'я, соціального забезпечення), голова ВРНГ, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР. Визначалося коло осіб, котрі могли брати участь у роботі Раднаркому УСРР із правом до­радчого голосу. Зауважимо, що Положення 1924 р. уперше так до­кладно визначило склад Раднаркому УСРР. Чітко були означені і предмети відання Раднаркому УСРР.

Значно розширилась нормотворча робота Раднаркому УСРР у 1926—1929 рр. За цей період він видав велику кількість важливих постанов як самостійно, так і спільно з ВУЦВК.

Уряд України повинен був звітувати перед союзними органа­ми. Президія ЦВК СРСР мала право скасовувати рішення україн­ських установ. Траплялися випадки, коли республіка опротестову­вала перед ЦВК СРСР рішення союзних органів, які порушували суверенні права УСРР.

Із утворенням СРСР виникла необхідність внести зміни до си­стеми органів галузевого управління всіх союзних республік, у то­му числі й УСРР. У цей час наркомати Союзу РСР поділялися на дві групи: загальносоюзні (злиті) — єдині для всього Союзу й об'єд­нані (директивні), органами яких у союзних республіках були од­нойменні наркомати. До загальносоюзних належали наркомати: за­кордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. Другу групу наркоматів становили: Вища рада народного господарства, наркомати продо­вольства, праці, фінансів, робітничо-селянська інспекція (РСІ),

Республіканськими залишались наркомати земельних справ, охорони здоров'я, соціального забезпечення, освіти, внутрішніх справ, юстиції.

1 Див.: зу усрр. 1924. № 45. Ст. 277.

Виходячи з такого розподілу наркоматів, ВУЦВК у вересні 1923 р. схвалив постанову «Про перетворення центральних уста­нов». Наркомзаксправ УСРР було реорганізовано в управління уповноваженого Наркомату закордонних справ СРСР в Україні. Одночасно управління уповноважених наркомату фінансів РСФРР і наркомату праці РСФРР при Раднаркомі УСРР перетворювались відповідно в народні комісаріати фінансів і праці УСРР. У листопаді

1923 р. Укрекономраду реорганізували в Українську економічну нараду при Раднаркомі УСРР- Розвиток торгівлі за умов непу ви­кликав необхідність створення наркомату торгівлі УСРР. У червні

1924 р. було ліквідовано наркомпрод УСРР, а його апарат передано наркомвнуторгу УСРР. Збирання єдиного сільськогосподарського податку покладалося на наркомат фінансів УСРР та його органи. У серпні 1923 р. наркомат держконтролю УСРР було реорганізовано в наркомат робітничо-селянської Інспекції.

Всі ці перетворення вели в кінцевому підсумку до посилення централізації в управлінні. Особлива роль в цьому належала за­гальносоюзним наркоматам — наркоматам з «безроздільною вла­дою». Надійними провідниками директив союзного центру були й директивні наркомати.

Практична робота з перебудови держапарату створила умови для вироблення Загального положення про народні комісаріати УСРР, яке було затверджене ВУЦВК 12 жовтня 1924 р,¹ Закріпив­ши систему органів галузевого державного управління, Загальне положення визначало 11 народних комісаріатів, розподіляло нарко­мати на загальносоюзні і директивні, визначало статус уповнова­жених загальносоюзних наркоматів при уряді УСРР, перелічувало предмети відання та межі повноважень наркоматів УСРР.

Надалі РНК УСРР здійснювала великий обсяг роботи з управ­ління народним господарством республіки. Так, чимало уваги при­ділялося Вищій Раді Народного Господарства (ВРНГ) УСРР, під керівництвом якої перебувала вся республіканська і місцева про­мисловість України. З квітня 1929 р. було затверджено Положення про ВРНГ, в якому докладно визначалася її структура.

У 1927—1929 рр. було прийнято ряд положень про наркомати землеробства, фінансів, торгівлі, соціального забезпечення, юстиції тощо, де чітко визначалися права, обов'язки і структура народних комісаріатів.

13 липня 1927 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили поста­нову про розширення прав робітничо-селянської інспекції (РСІ).

¹ Див.: ЗУ УСРР. 1924. № 43. Ст. 273.

Рішення наркомату РСІ УСРР ставали тепер остаточними і обо­в'язковими для всіх державних установ і підприємств. 23 січня 1929р. було прийнято Положення про народний комісаріат РСІ УСРР¹. Нове Положення розширило значною мірою компетенцію РСІ, надавало широких повноважень: припиняти незаконні розпо­рядження та дії посадових осіб, знайомитись під час ревізії з доку­ментами і матеріалами державних установ і підприємств та ін.

В Україні зростав центральний апарат державного управлін­ня. Дедалі вагомішою в управлінні ставала роль комуністів, які обіймали керівні посади. Запроваджувалася практика беззапереч­ного підпорядкування директивам вищих органів, поступово фор­мувалися елементи адмінІстративно-комапдної системи.

Місцеві органи державної влади УСР1*. Характерною рисою цього періоду було насамперед завершення розпочатої ще в 1922 р. реформи адміністративно-територіального устрою УСРР, головною метою якої був пошук найефективнішої системи контролю за міс­цевим управлінням. Найскладнішим завданням цієї реформи став перехід від чотириступеневої системи управління (губернія — по­віт — волость — село) до триступеневої (округ — район — село). Відбувався такий перехід поступово. Спочатку було підготовлено проект скасування в УСРР волостей і повітів та утворення замість них районів і округів. 12 квітня 1923 р. ВУЦВК ухвалив постанову «Про новий адміністративно-територіальний поділ України», якою скасував волості й повіти, затвердивши поділ на 53 округи і 706 ра­йонів. Одночасно зменшувалася кількість сільрад.

Зміни в адміністративно-територіальному устрої знайшли своє відображення й закріплення у відповідних законодавчих актах про місцеві органи влади. У 1923 р. ВУЦВК затвердив положення про гу­бернські з'їзди Рад та губвиконкоми, про окружні з'їзди Рад та окр-виконкоми, про районні з'їзди Рад і райвиконкоми, а також поло­ження про сільські Ради. Цими актами було визначено систему міс­цевих Рад та їхніх виконкомів, організаційну структуру різних ланок місцевих органів, а також форми і методи їхньої діяльності. Аналіз проведеної роботи було дано в постанові ВУЦВК «Про підсу­мки і чергові завдання районування України» від 4 листопада 1923 р. Наприкінці 1924 р. визріли умови для завершення адміністра­тивно-територіальної реформи УСРР. Це питання було винесено на розгляд IX Всеукраїнського з'їзду Рад, який наголосив, що адмініс­тративно-територіальна реформа, розпочата в 1922 р., викликана завданнями поліпшення й скорочення держапарату і наближення

¹ Див.: ЗУ УСРР. 1924. № 6- Ст. 46.

його до населення. З'їзд вказав на необхідність завершити цю робо­ту переходом до триступеневої системи управління. Відповідно до постанови з'їзду Рад Президія ВУЦВК своїм рішенням від 3 червня 1925 р. скасувала губернії як адміністративно-територіальні одини­ці. Відтепер територія Української СРР розподілялась на 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад. У тому числі було створено 12 націо­нальних районів і 549 національних сільрад: російських, німецьких, польських, єврейських та ін.¹ У зв'язку зі скасуванням губерній ВУЦВК і Раднарком УСРР 17 березня 1926 р. прийняли рішення про ліквідацію губвиконкомів. Проте остаточно перехід до тристу­пеневої системи управління в УСРР завершився лише на початку 1929 р. Подальший розвиток господарського будівництва потребу­вав активнішої діяльності місцевих Рад. Тому курс на «пожвавлен­ня Рад» було проголошено основним і найгострішим завданням моменту.

Одним з найважливіших засобів пожвавлення Рад стала орга­нізація виборчих кампаній до Рад. 10 вересня 1924 р. ВУЦВК і Рад­нарком УСРР затвердили Положення про виборчі права громадян та порядок проведення виборів², у якому було дано вичерпний пе­релік осіб, що користуються виборчими правами, й осіб, позбавле­них таких прав. У листопаді 1925 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ух­валили нове Положення про виборчі права громадян, де узагальню­вався вже набутий досвід, були зроблені деякі уточнення. Але і після цього коло осіб, позбавлених виборчих прав, залишалося зна­чним. Вибори були нерівними, багатоступеневими, з відкритим го­лосуванням. Взагалі можна сказати, що фактично виборів не було. Кандидати, висунуті більшовицьким керівництвом, завжди одер­жували більшість голосів в умовах відкритого голосування.

Питання, пов'язані з пожвавленням Рад, обговорювалися на нарадах з радянського будівництва при Президії ЦВК СРСР, а та­кож при Президії ВУЦВК. У лютому 1925 р. у Харкові на сесії та­кої наради була заслухана і обговорена доповідь голови ВУЦВК Петровського про заходи щодо поліпшення роботи Рад. Резолюції цієї наради відображені в постановах IX Всеукраїнського з'їзду Рад, ВУЦВК, Раднаркому УСРР.

Хоча Ради і вважалися повновладними органами, працювали вони під постійним контролем і наглядом партійних органів. ЦК КП(б)У ще у жовтні 1922 р. видав циркуляр, за яким для керівниц-

¹ Див.: Рибалка І. К., Довгопол В. М. Історія Української РСР. Епоха соціалізму. К, 1982. С. 178,

² Див.: ЗУ УСРР. 1924. № 34. С. 235.

тва роботою радянських і господарських органів при виконкомах створювалися комуністичні фракції, куди входили всі комуністи — члени виконкомів. Взагалі в перші роки непу парткоми дуже часто брали на себе функції радянських установ. IX з'їзд КП(б)У встано­вив, що комуністичні фракції радянських органів (від губвиконко­мів до волвиконкомів) повинні стати справжніми та постійними ке­рівниками і провідниками рішень партії у своїх установах.

Поліпшення роботи місцевих Рад, піднесення їхньої ролі в го­сподарському і культурному будівництві було неможливим без пе­ребудови комнезамів, котрі відігравали важливу роль на селі. В пе­ріод переходу до непу комітети незаможних селян (КНС) були фак­тично організацією влади на селі, нерідко підміняли собою сільради. В 1921—1922 рр. ВУЦВК і Раднарком УСРР закріплювали таке становище комнезамів, зобов'язавши їх виконувати ряд адміністра­тивних функцій.

За нових умов необхідність реорганізації КНС ставала жит­тєво необхідною. Прийнятий ВУЦВК і Раднаркомом УСРР 16 лис­топада 1925 р. декрет «Про комітети незаможних селян УСРР» створював правову основу для перетворення комнезамів на добро­вільні громадські організації. «Робітничо-селянський уряд, — наго­лошувалося в декреті, — вважає, що настав момент зовсім звіль­нити комітети незаможних селян від адміністративної роботи та безпосереднього виконання державних функцій, перетворивши ко­мітети незаможних селян у добровільні громадські організації за­хисту інтересів сільської бідноти»¹.

Завершення таких перетворень викликало зміни в правовому становищі окрвиконкомів та окружних з'їздів Рад. Це знайшло своє законодавче закріплення в затверджених ВУЦВК в 1925 р. Поло­женні про окружні з'їзди Рад і окружні виконавчі комітети, Поло­женні про районні з'їзди Рад і районні виконавчі комітети, Положен­ні про сільські Ради, Положенні про міські і селищні Ради робітни­чих, селянських і червоноармійських депутатів. Перелічені акти чітко визначили права й обов'язки всіх місцевих органів державної илади УСРР, закріпили подальше розширення їхніх повноважень.

Як зазначалося на X Всеукраїнському з'їзді Рад, зміцнення ии.чових органів влади, надання їм значних адміністративних І фінпш'ових прав значною мірою пожвавило роботу Рад. Водночас ;ш,иншилося ще багато прорахунків у діяльності місцевих органів нлвди, що вимагали усунення.

¹ 'Дии ЯУ УСРР. 1925. № 96. Ст 527

Насамперед потребували уваги сільські Ради — найпошире­ніші органи влади. З метою їх зміцнення ВУЦВК і Раднарком УСРР затвердили інструкцію про роботу комісій сільських Рад, де дали перелік комісій та визначили їхні права і компетенцію. 12 жовтня 1927 р. ВУЦВК прийняв нове Положення про сільські Ради¹, яке значно розширювало діяльність сільрад. Великих повноважень на­були вони в галузі землекористування і землевпорядкування. Сіль­ські Ради в межах своєї компетенції ставали найвищими органами влади на підвідомчій їм території. Обирались вони на один рік. Ви­конавчим органом сільської Ради була президія у складі голови, йо­го заступника і секретаря. Обиралися також двоє кандидатів у чле­ни президії. Проте і за нових умов значний вплив на сільські Ради мала діяльність комітетів незаможних селян.

Того самого року ВУЦВК затвердив Положення про селищні Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, що створювало для них належну правову основу. Селищні Ради корис­тувалися правами юридичної особи, відповідно до Адміністративно­го кодексу УСРР видавали обов'язкові для мешканців селища постанови.

Індустріалізація країни потребувала значної перебудови ро­боти міських Рад. Тому ВУЦВК 12 жовтня 1927 р. прийняв нове По­ложення про міські Ради робітничих, селянських і червоноармійсь­ких депутатів. Міські Ради здобули право складати бюджети міст і розпоряджатися кредитами. Положення також надавало право міським Радам створювати районні Ради в межах міста.

Нове Положення про районні з'їзди Рад і районні виконавчі комітети значно розширювало компетенцію районних виконкомів у всіх галузях місцевого господарського і культурного будівництва, особливо у фінансово-податковій. Зростало значення райвиконко­мів і в керівництві сільським господарством. 1 грудня 1928 р. ВУЦВК прийняв також нове Положення про окружні з'їзди Рад та окружні виконавчі комітети. Основна увага тут приділялась окрви-конкомам, їхнім структурі та компетенції.

Значна кількість різноманітних законодавчих актів у галузі державного права, прийнятих в УСРР, надзвичайно ускладнювала діяльність органів влади й управління всіх рівнів. Ця обставина обумовила необхідність створення адміністративного кодексу. Він був затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 р. і вводився в дію 1 лю­того 1928 р. Адміністративний кодекс УСРР регулював широке ко­ло суспільних відносин, пов'язаних із правами й обов'язками орга-

¹ Див.: ЗУ УСРР. 1927, № 47—48. Ст. 212

нів державного управління у взаєминах між ними, а також у відно­синах цих органів з громадянами.

Утворення Молдавської АСРР. Важливою подією періоду, що розглядається, стало створення на Лівобережжі Дністра у скла­ді радянської України Молдавської автономної республіки.

Характерно, що рішення про її утворення приймалося за вка­зівкою партійно-державного керівництва СРСР і розглядалося на суто партійному рівні. Так, 7 березня 1924 р. питання про націо­нально-державне самовизначення Лівобережної Молдавії, після то­го як його схвалили ЦК РКП(б) і ЦВК СРСР, було винесене на політбюро ЦК КП(б)У. На засіданні розглядалася записка Г. Ко-товського «Про утворення Молдавської Соціалістичної Республіки». 29 липня 1924 р. ЦК КП(б)У прийняло постанову про утворення Молдавської автономної республіки, а 12 серпня ухвалило план заходів щодо оформлення Молдавської радянської національної державності.

В основу організації Молдавської автономної республіки по­кладалися такі принципи: «АМСРР має повну систему централь­них органів. АМСРР має державний і місцевий бюджет. Законодав­ча автономія в питаннях: а) організації своїх необ'єднаних наркома­тів, місцевих виконкомів та їхніх відділів (за принципом організації в УСРР}; б) установлення їхніх штатів і мережі; в) питання мови; г) організації народної освіти»¹.

І тільки після того, як рішення про утворення Молдавської АСРР було остаточно вирішене партійними органами Союзу РСР і України, сесія ВУЦВК 12 жовтня 1924 р. прийняла постанову «Про утворення Автономної Молдавської СРР», де передбачалося «орга­нізувати Тимчасовий Революційний Комітет і йому надати повно-владність на території АМСРР аж до скликання 1-го З'їзду Рад»². 29 жовтня постановою Президії ВУЦВК було утворено Ревком АМСРР, який провів значну роботу щодо організації автономної республіки.

Президія ВУЦВК доручила розроблення проекту Конституції Молдавської АСРР Наркомату юстиції УСРР. 20 лютого 1925 р. по­літбюро ЦК КП(б)У ознайомилось з проектом Конституції, підго­товленим Наркомюстом УСРР, та з проектом у редакції Ревному Молдавії і передало їх разом зі своїми зауваженнями ВУЦВК

¹ Див.: Бабій Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного гос­подарства (1921 — 1923 рр.) С. 291. ї Див.: ЗУ УСРР. 1924. № 47. Ст. 280.

для остаточної редакції. У квітні проект Конституції Молдавської АСРР схвалила Президія ВУЦВК.

19—23 квітня 1924 р. в м. Балті відбувся І Всемолдавський з'їзд Рад, який затвердив Конституцію Молдавської АСРР, обрав ЦВК республіки і делегатів до складу Ради Національностей ЦВК СРСР та на Всесоюзний і Всеукраїнський з'їзди Рад. 10 травня 1925 р. Конституцію Молдавської АСРР затвердив IX Всеукраїнсь­кий з'їзд Рад¹, чим і завершилося оформлення Молдавської АСРР у складі УСРР.

Слід зазначити, що в процесі утворення Молдавської автоно­мної республіки виникали значні труднощі, адже Лівобережна Молдавія за національним складом була неоднорідною. Окрім мол­даван, тут проживали українці, поляки, євреї, болгари, росіяни, німці та ін. Але партійне і державне керівництво досить легковаж­но підійшло до цієї проблеми. Молдавська АСРР включала терито­рії з переважно українським населенням. За переписом 1926 р. 48,5% її мешканців становили українці і лише 30,1% — молдавани. Тимчасові кордони між Україною і АМСРР були визначені в 1924 р. досить приблизно, їх уточнення тривало аж до вересня 1926 р.

Збройні сили. Перехід до мирної господарської роботи позна­чився на становищі збройних сил. Було проведено скорочення Чер­воної армії і водночас накреслені заходи щодо її вдосконалення і зміцнення. Вся робота у збройних силах запроваджувалася на ос­нові постанов X і XI з'їздів РКП(б).

У свій час укладення союзного робітничо-селянського догово­ру між РСФРР і УСРР вимагало внесення змін до організації уп­равління збройними силами в Україні. Виходячи з цього Раднарком УСРР постановою «Про командуючого всіма збройними силами на Україні і уповноваженого РВРР на Україні» від 25 січня 1921 р. установив, що командувач збройних сил в Україні, будучи началь­ником усіх військових частин, управлінь та установ Червоної армії, які перебувають в Україні, водночас є уповноваженим РВРР і без­посередньо підпорядковується Ревпійськраді республіки.

Нові умови викликали необхідність реформи збройних сил, передусім визначення нових принципів комплектування Червоної армії. Першим кроком у цьому напрямі стала постанова ВУЦВК «Про обов'язкову військову службу» від 3 січня 1923 р.², видана на підставі декрету ВЦВК і Раднаркому РСФРР від 28 вересня 1922 р.

¹ Див.: Резолюції Всеукраїнських з'їздів Рад робітничих, селянських та червоноар-мійських депутатів. С. 223—231.

² Див.: ЗУ УСРР. 1923. № 1. Ст. 2. 230

У постанові ВУЦВК зазначалося: «Всі громадяни УСРР чоловічої статі, незалежно від їхнього місцеперебування, притягаються до відбування обов'язкової військової служби». Водночас цей акт за­кріплював принцип класового комплектування Червоної армії і флоту. Постановою визначалися строки проходження дійсної війсь­кової служби, порядок увільнення, перебування в запасі тощо.

У другій половині 1923 р. було визнано своєчасним перехід до міліційних начал у будівництві збройних сил. З цією метою 8 серп­ня 1923 р. ЦВК і Раднарком СРСР видали декрет «Про організацію територіальних військових частин і проведення військової підго­товки трудящих», де детально визначався порядок комплектування Червоної армії — так звана змішана система збройних сил (кадрові військові частини і територіальні військові формування).

З метою розроблення питань, пов'язаних з організацією тери­торіальних формувань, а також допризовною позавійськовою підго­товкою трудящих, постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 11 листопада 1925 р. при окрвиконкомах, де були розташовані те­риторіальні частини, створюються спеціальні органи — постійні те­риторіальні наради, в усіх інших округах — постійні наради з пи­тань позавійськової підготовки трудящих.

У зв'язку із завершенням демобілізації та різким скорочен­ням чисельності Червоної армії ЦК РКП(б) виробив план реформи збройних сил. Унаслідок проведення реформи розширилися і зміц­ніли, поряд з кадровою армією, територіальні формування, які в 1925 р. становили понад 50% усісї системи збройних сил, було реор­ганізовано інститут військових комісарів і в управлінні військовими частинами запроваджено принцип єдиноначальності.

Реформа Червоної армії охоплювала також реорганізацію війсь­кового управління. Перебудовувався центральний апарат і апарат військових округів. В Україні було скасовано губернські військові ко­місаріати і створено корпусні та дивізійні територіальні управління. Важливі завдання у військовій галузі покладалися на місцеві органи державної влади. Активно розгорнулося будівництво національних військових частин.

Схвалений 18 вересня 1925 р. ЦВК і Раднаркомом СРСР Закон «Про обов'язкову військову службу» підбив перші підсумки рефор­ми Червоної армії й остаточно закріпив принцип централізованого будівництва збройних сил СРСР як єдиної союзної держави.

Прокуратура, суд і ДПУ (ДПК) УСРР. Нові форми відносин, створені на основі непу, перехід до ринкової економіки і заміна прямих адміністративних методів управління нею цивільно-право вим регулюванням мали набути свого вираження в запровадженні принципу законності і захисту у судовому порядку. Все це й обумо­вило суттєві зміни в структурі і практичній діяльності правоохо­ронних органів.

Так, прийняття Основ судоустрою СРСР і союзних республік, ліквідація губерній та перехід на триступеневу систему управління потребували перебудови органів Прокуратури УСРР. Це завдання було розв'язано постановою ВУЦВК від 23 жовтня 1925 р. «Про на­дання чинності Положенню про судоустрій УСРР». За ним держав­на прокуратура, як і раніше, перебувала у складі наркомюсту. але її керівник — народний комісар юстиції діставав назву Генераль­ного прокурора республіки. Під його загальним керівництвом пере­бував відділ прокуратури наркомюсту УСРР, помічники та проку­рори наркомюсту УСРР. Було створено також спеціальну про­куратуру з трудових справ. Місцеві органи прокуратури УСРР складали прокурори округів, які безпосередньо підпорядковували­ся Генеральному прокурору УСРР. Положення 1925 р. повніше і детальніше визначило права й обов'язки Прокуратури УСРР, її кожного округу, значно розширило ці права відповідно до завдань подальшого зміцнення законності.

Ще у ті часи, коли прокуратура тільки розпочинала свою дія­льність, більшовицька партія взяла її під свій контроль. Так, у гру­дні 1922 р. ЦК РКП(б) установив, що партійні органи повинні здійс­нювати контроль за діяльністю прокуратури, заслуховуючи допо­віді прокурорів на засіданнях губкомІв партії.

Прокуратура УСРР проводила досить важливу роботу. Як за­значала сесія ВУЦВК у жовтні 1925 р., «діяльність органів проку­ратури було скеровано на охоплення прокурорським наглядом усіх органів влади до сільрад включно». Насамперед прокуратура сте­жила за тим, щоб справи якнайшвидше розглядалися в судово-слідчих органах, щоб скоріше вирішувалися земельні спори тощо. Працівники органів прокуратури практикували виїзди до сіл, де приймали і розглядали заяви і скарги селян, систематично контро­лювали окремі райони.

У 1926 р. ЦВК і Раднарком СРСР схвалили Положення про військові трибунали і військову прокуратуру. Згідно з цим актом військові прокурори та їхні помічники були при всіх військових з'єднаннях. Військові прокурори округів, фронтів, окремих армій підпорядковувалися старшому помічникові прокурора Верховного Суду СРСР з військової колегії та військової прокуратури. Прокурори корпусів, дивізій та інших з'єднань підпорядковувалися про­куророві округу.

Суттєвих змін зазнала судова система республіки. Прийняття в 1924 р. загальносоюзного закону — Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік — викликало необхідність перегляду Поло­ження про судоустрій УСРР 1922 р., яке на той час вже застаріло. З метою погодження судоустрою УСРР із загальносоюзним зако­ном та постановою IX Всеукраїнського з'їзду Рад про перехід на триступеневу систему управління сесія ВУЦВК 23 жовтня 1925 р. затвердила нове Положення про судоустрій УСРР¹.

Єдина система судових установ УСРР складалася з народних та окружних судів І Верховного Суду УСРР. Для розгляду справ особливих категорій поряд з єдиною системою діяли спеціальні су­ди: судово-земельні комісії, арбітражні комісії, військові трибунали

тощо.

Основною ланкою в системі судових органів УСРР, як і ра­ніше, лишався народний суд. Окружний суд складався з пленуму і відділів: цивільного, кримінального, адміністративного та дисцип­лінарної колегії. Верховний Суд УСРР мав такий склад: президія, пленум і кілька колегій.

Особливістю Положення про судоустрій УСРР 1925 р. було те, що воно регламентувало питання організації і діяльності не лише судових органів, а й Прокуратури УСРР, слідчих, колегії захисни­ків, державного нотаріату, інститутів судової експертизи.

У зв'язку з тим, що до Положення про судоустрій УСРР 1925 р. протягом 1926—1929 рр. було внесено численні зміни й допо­внення, ВУЦВК і Раднарком УСРР 11 вересня 1929 р. затвердили нове Положення про судоустрій УСРР.

У республіці зберігалася колишня судова система — народ­ний суд, окружний суд, Верховний Суд УСРР. Судовими установа­ми Молдавської АСРР були народні суди і Головний суд АМСРР. Зберігалися також спеціальні суди й арбітражні, судово-земельні, трудові сесії народного суду тощо. Мережа судів у округах визна­чалася за новим Положенням не наркомюстом УСРР, а окружним виконкомом. Народні судді районів обирались окружними з'їздами Рад, а в містах і селищах — пленумами міських І селищних Рад. Народні засідателі мали виконувати свої обов'язки два дні на рік, а не шість, як було раніше.

Детально визначалася структура окружного суду, який скла­дався з пленуму, цивільного відділу, кримінального відділу, над-

¹ Див.: ЗУ УСРР. 1925. № 92—93. Ст. 522.

звичайної сесії та особливої сесії у справах про неспроможність ко­оперативних організацій. Дисциплінарні комісії було скасовано. У Положенні визначався також склад Верховного Суду УСРР.

До 1925 р. слідчий апарат перебував у подвійному підпоряд­куванні — суду і прокуратури. Тепер, використовуючи досвід РСФРР, увесь слідчий апарат передавався прокуратурі. Судові ви­конавці були як при окружних судах, так і при народних.

Положення 1925 р. мало спеціальний розділ, присвячений ор­ганізації і діяльності Головного суду Молдавської АСРР — найви­щого судового органу цієї республіки.

Окрім єдиної системи судових установ, як і раніше, в Україні діяли спеціальні дисциплінарні суди І військові трибунали.

Для боротьби зі службовими провинами, що не потребували переслідування в кримінальному порядку, ВУЦВК і Раднарком УСРР у лютому 1926 р. прийняли Положення про дисциплінарні суди. При ВУЦВК, окружних виконавчих комітетах діяли окружні дисциплінарні суди, члени яких обиралися окрвиконкомами стро­ком на один рік. Дисциплінарні суди застосовували такі стягнення, як зауваження, попередження, сувора догана, переведення на іншу посаду, відшкодування заподіяних збитків тощо. У 1927 р. дисцип­лінарні суди було скасовано.

Справи про військові і деякі інші злочини, вчинені військово­службовцями, розглядалися трибуналами. Тут діяло загальносоюз­не законодавство. 20 серпня 1926 р. ЦВК і Раднарком СРСР прий­няли Положення про військові трибунали і військову прокуратуру. Згідно з Положенням трибунали утворювалися при військових округах, фронтах, арміях, флотах, корпусах, дивізіях. Працювали вони під керівництвом військової колегії Верховного Суду СРСР.

Услід за РСФРР в Україні було створено громадські суди. У 1928 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову про житлові примиренські конфліктні комісії, а в червні 1929 р. затвердили По­ложення про громадські суди і примиренські камери, які мали роз­глядати деякі кримінальні і цивільні справи. Громадські суди утво­рювалися на заводах, фабриках, у громадських і державних уста­новах, їхні списки складалися наркомюстом УСРР за згодою з Всеукраїнською радою профспілок, а їх організація покладалася на окружні суди. Обиралися громадські суди загальними зборами робітників і службовців строком на один рік. Вони мали право вда­ватися до таких стягнень, як попередження, громадський осуд, штраф до 10 крб.

При сільських і селищних Радах утворювалися примиренські камери у складі голови, його заступника і двох членів-засідателів. Голова і його заступник обиралися сільською або селищною Радою строком на один рік, засідателі — загальними зборами виборців. Засідання примиренських камер відбувалися відкрито. Як і громад­ські суди, камери накладали такі стягнення, як громадська догана, попередження, відшкодування збитків, примусові роботи на строк до семи діб, штраф до 10 крб, А головне, підвищилася каральна роль цього органу, він мав право на Іюзасудову репресію.

Зміни відбувалися і в структурі Державного політичного уп­равління (ДПУ). У зв'язку з утворенням СРСР та об'єднанням діяльності союзних республік у питаннях боротьби з контрреволю­цією ДПУ на основі затвердженого ЦВК СРСР 15 листопада 1923 р. Положення було перетворене в Об'єднане державне політичне управління (ОДПУ) при Раднаркомі СРСР. ОДПУ діяло на правах союзного народного комісаріату, керувало через своїх уповноваже­них ДПУ союзних республік, а також особливими відділами армії. Положення також передбачало утворення при голові ОДПУ колегії, члени якої затверджувалися Раднаркомом СРСР. Колегія ОДПУ мала право визначати міри покарання «ворогам народу». Це нада­вало можливість використовувати органи ОДПУ у внутрішньопар­тійній боротьбі за лідерство в правлячій партії, а також для приду­шення політичної опозиції та інакомислячих у країні.

28 березня 1924 р. закритою постановою ЦВК СРСР затвердив Положення про права ОДПУ щодо адміністративних заслань, виси­лок і ув'язнення у концентраційних таборах. Ці заходи можна було застосовувати на строк до трьох років на підставі постанов Особли­вої наради у складі трьох членів колегії ОДПУ, прийнятих у прису­тності представника прокуратури. Особлива нарада була створена і при ДПУ УСРР, однак її права були обмежені висилкою у межах України¹.

На цій основі ВУЦВК і Раднарком УСРР 13 серпня 1924 р. за­твердили нове Положення про Державне Політичне Керування (ДПК) Української Соціалістичної Радянської Республіки, за яким «Державне Політичне Керування УСРР засновується при Раді На­родних Комісарів УСРР для боротьби з політичною контрреволю­цією, шпигунством та бандитизмом». Призначуваний ВУЦВК голо­ва ДПК при Раднаркомі УСРР водночас був і уповноваженим ОДПУ (ОДПК) СРСР при Раднаркомі УСРР. Місцеві органи ДПК

Див.: Усенко І. В. Україна в роки непу; доля курсу на революційну законність. С. 32—33.

УСРР функціонували спочатку при губвиконкомах, а потім при окрвиконкомах. Діяли й особливі відділи корпусів та дивізій Укра­їнського військового округу, транспортні відділи ДГІК, органи ДІІК з охорони кордонів України. Голова ДПК УСРР входив до складу Раднаркому УСРР і мав право ухвального голосу. ДПУ було зобо­в'язане виконувати усі завдання ВУЦВК і РНК УСРР, а у своїй оперативній діяльності керуватися директивами і розпорядження­ми ОДПУ СРСР. Нагляд за справами, що порушувалися органами ДПУ УСРР, здійснював прокурор УСРР через спеціально призна­ченого для цього помічника у межах, обумовлених окремими зако­нодавчими актами¹.

Роль ДІІК УСРР зростала. Його органи залучалися до ви­рішення економічних і національних питань. ДПУ брало активну участь у розв'язаному за секретною вказівкою ЦК РКП(б) криваво­му поході проти церкви. У 1922—1923 рр. в Україні органи ДПУ провадили масові арешти священиків І ксьондзів, руйнували церк­ви, костьоли². У 1927—1928 рр. органи ДПУ «викрили» у Шахтин­ському районі Донбасу велику організацію «буржуазних спеціаліс­тів», які нібито діяли за завданням іноземних розвідок. За сфабри­кованою ДПУ «шахтинською справою» половину засуджених було розстріляно, а решту — засуджено на тривалі строки ув'язнення.

Українізація державного і господарського апарату УСРР. Більшовики, враховуючи негативний досвід взаємин між центром і периферією перших років радянської влади в Україні, дійшли ви­сновку, що на шляху до суспільної одноманітності, яку забезпечу­вала політика русифікації, слід пройти через етап політики, яка дістала назву «українізації». Свого розмаху вона набула після утво­рення Союзу РСР, коли XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. постано­вив: ширше залучати місцеві кадри до органів управління союзних республік; видавати закони про вживання рідної мови в усіх дер­жавних установах; створювати національні військові формування; розширювати видання літератури національними мовами тощо. Точніше, це була політика «коренізації», тобто політика переведен­ня на рідну мову (в Україні — не тільки на українську, а й, залеж­но від складу населення, на російську, єврейську, німецьку, польсь­ку та ін.) засобів масової інформації, державних установ, викладан-

¹ Див.: Шаповал КХ, Пристайко В-, Золотарьов В. ЧК—ГПУ—НКВД в Україні: особи, факти, документи. К., 1997. С. і),

² Див.: Семененко В. Й. Слепая верность: из истнрии Всеукраинской ЧК // Провин-циальїіая ЧеКа. X., 1994. С. 27—28.

ня в навчальних закладах, а також залучення до органів влади і правлячої партії місцевих кадрів¹.

У цей час українське партійне і державне керівництво накре­слило широку програму «українізації» державного апарату. Конк­ретний план розвитку української культури і української мови, українізації державного і господарського апарату, органів освіти і культурно-освітніх установ, преси, видавництв тощо, а також за­безпечення прав інших національностей було розроблено комісією ЦК КП(б)У з національного питання.

Правовою основою всієї роботи з українізації апарату УСРР та забезпечення прав інших національностей стали постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР «Про заходи забезпечення рівноправ­ності мов та про допомогу розвитку української мови» від 1 серпня 1923 р. і декрет Раднаркому УСРР «Про заходи у справі украї­нізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», виданий 27 липня 1923 р.² Підтвердивши рівноправність мов усіх національ­ностей, що проживали в Україні, ВУЦВК і Раднарком УСРР вста­новили, що з огляду на чисельну перевагу населення, яке розмов­ляє українською мовою, вона має переважати в офіційних від­носинах. Визнавалося за необхідне посилити українізацію всього державного апарату республіки, накреслити широкий комплекс практичних заходів щодо переведення на українську мову діловод­ства центральних і місцевих органів та установ, вивчення праців­никами державних установ української мови, забезпечення корис­тування мовами більшості населення в місцевостях, де проживали нацменшості, зі збереженням гарантій для решти національностей.

У травні 1924 р. VIII українська партійна конференція вказа­ла на необхідність подальшого поглиблення і розширення робо­ти, спрямованої на здійснення національної політики, і висування українських працівників на відповідальні посади. Вона ж запропо­нувала ЦК вжити заходів щодо посилення роботи серед нацменшо­стей, створивпіи для цього необхідну матеріальну базу.

На виконання цих рішень у державних установах, навчальних закладах організовувалася широка мережа гуртків і курсів вивчен­ня української мови³.

¹ Див.: Кульчицький С. Держава бо:І власної назви: Стратегія прогресу нашої дер­жавності // Голос України. 1993. 22 лип.

² Див.: ЗУ УСРР. 1923. № 29. Ст. 430, 435.

³ Див.: Національні відносини в Україні у XX ст.: Збірник документів і матеріалів К

1994. С. 4. ЗО квітня 1925 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли поста­нову «Про заходи термінового проведення повної українізації ра­дянського апарату»¹. Усі радянські, профспілкові і громадські орга­нізації закликались до нового напруження сил для повного завер­шення плану українізації державного І господарського апарату. Всі державні установи і державні торговельно-промислові підприємст­ва переводились на діловодство українською мовою «ступенево, але не пізніше як 1 січня 1926 року». В усіх республіканських відомст­вах, у місцевих органах засновувалися відомчі комісії з україніза­ції. Було організовано також всеукраїнську центральну комісію з керівництва українізацією.

Показово, що роботу з термінового проведення українізації довелося провадити Л. Кагановичу — довіреній особі Сталіна, який був направлений у травні 1925 р. в республіку із завданням «зміц­нити партійну організацію України». В Україні він протягом 1925— 1928 рр. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Каганович добре розумів, що процес «українізації» був для більшовицької партії ли­ше тактичним засобом «зближення» з українським народом².

На кінець 1925 р. були досягнуті певні успіхи у справі «укра­їнізації» держапарату та культурно-освітніх установ. 78% шкіл со­ціального виховання на той час було переведено на українську мову, технікуми українізовано на 39% і т. д. Завершилась украї­нізація сільського держапарату. Щодо центрального, окружних і районних апаратів, то в них вже працювало понад 50 % українців.

Поряд з українізацією радянського і господарського апарату значна увага приділялася розвитку культури інших національнос­тей, що проживали в Україні, забезпеченню їхніх прав та інтересів. З цією метою було організовано Центральну комісію в справах на­ціональних меншин при ВУЦВК і такі самі комісії на місцях. Прак­тикувалося залучення трудящих інших національностей до радян­ського будівництва шляхом виборів до Рад, проведення національ­них конференцій, розгортання культурно-освітньої роботи мовами цих національностей, провадження справ у судах їхньою рідною мовою тощо. У місцях компактного проживання нацменшин ство­рювалися національні адміністративно-територіальні одиниці.

Процес українізації викликав хвилю національного відрод­ження, а найвідчутнішим його проявом став бурхливий розвиток гуманітарних наук, українського театру і літератури. Непередбаче­ним і небажаним для правлячої партії наслідком українізації ви-

¹ Див.: ЗУ УСРР. 1925. № 26. Ст. 202.

² Див.: Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. С. 189. 238

явилося невпинне зростання ролі української інтелігенції, яка не­забаром зазнала нищівного удару. Першим постраждав таланови­тий український письменник М. Хвильовий. Услід за ним під удар потрапив нарком освіти УСРР О. Шумський, який вважав, що про­цес українізації відбувається дуже повільними темпами. Потім на­стала черга відомого економіста М. Волобуєва¹.

Період, коли стало можливим здійснення політики коренізації (українізації), ^>ув недовгим. З формуванням наприкінці 20-х років командно-адміністративної системи під гаслами інтернаціоналізму та дружби народів у країні була реанімована з царських часів по­літика русифікації. Курс на злиття націй, примарною ознакою яко­го став висновок партійних теоретиків про формування нової істо­ричної спільності — радянського народу, відзначався насильниць­кою асиміляцією націй в СРСР, занепадом національних культур, традицій і звичаїв.

Комуністична партія безоглядно знищувала у своєму середо­вищі і в суспільстві в цілому будь-які прояви національної специ­фіки як ворожі інтернаціональній пролетарській справі. Нищівній критиці, а з кінця 20-х років — жорстоким репресіям піддавались ті з комуністів, хто виступав на захист національних інтересів сою­зних республік, відстоював право на вільний розвиток економічно­го, культурного й духовного життя всіх народів СРСР².

¹ Див.: Національні відносини в Україні у XX ст. С. 4.

² Докладніше про це див.: Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. С. 191—194.

еретворення, що сталися в усіх сферах життя України, вимагали внесення значних змін до Основного Закону республіки — Конституції УСРР. Насамперед це було обумовлено утворенням єдиної союзної держави — СРСР, у складі якої перебувала тепер Україна. VIII Всеукраїн­ський з'їзд Рад дав спеціальне доручення ВУЦВК «згідно Із договором про утворення Союзу РСР і Конституцією СРСР пере­глянути Конституцію УСРР та подати її на затвердження майбут­ньому IX Всеукраїнському з'їздові Рад». Зміни випливали також із факту проведення нової економічної політики. Необхідно було за­конодавче закріпити в Конституції утворення Молдавської ЛСРР у складі УСРР, а також перехід республіки на триступеневу систему управління в результаті завершення адміністративно-територіаль­ної реформи 1925 р.

IX Всеукраїнський з'їзд Рад (3—10 травня 1925 р.) постано­вою «Про зміну Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки» затвердив невідкладні зміни в чинній Конституції УСРР і доручив ВУЦВК підготувати до чергового з'їзду Рад пе­рероблений текст Конституції.

Зокрема, ст. 4 Конституції УСРР у новій редакції закріплюва­ла той факт, що Українська СРР віднині ставала складовою части­ною єдиної союзної держави. У ній законодавчо оформлювалося та­кож утворення у складі УСРР Молдавської АСРР.

Конституція визначала питання прав УСРР і повноваження її центральних органів влади у зв'язку з «входженням» України до складу СРСР, приводила ці положення у відповідність з Конститу­цією СРСР 1924 р.

Важливі зміни були внесені до ст. 7, де визначався перелік ор­ганів центральної влади республіки. В новій редакції ст. 7 проголо­шувала, що верховним органом державної влади УСРР є Всеукра­їнський з'їзд Рад, а в період між з'їздами — ВУЦВК. Між сесіями ВУЦВК найвищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим орга­ном вважалася Президія ВУЦВК. Отже, відповідно до цієї статті серед верховних органів влади Раднарком УСРР не передбачався. Він залишався розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК і в ме­жах наданих йому прав видавав декрети і постанови, виконання яких було обов'язковим на всій території Української СРР.

У Конституції визнавалася перевага союзних органів. Вона встановлювала, що віднині відносини між верховними органами влади УСРР та СРСР визначаються Конституцією Союзу РСР (ст. 8). Наступна ст. 9 підкреслювала обов'язкову силу декретів і постанов верховних органів влади Союзу РСР на території УСРР у межах, визначених Конституцією СРСР. Стаття 19 у новій редакції встановлювала, що чергові з'їзди Рад скликаються один раз на рік, надзвичайні — за особливими постановами ВУЦВК. Відповідно до прийнятих у 1924 р- положень Конституція УСРР у новій редакції докладно визначала компетенцію, взаємовідносини, порядок під­звітності і відповідальність ВУЦВК, Раднаркому та наркоматів УСРР, склад Раднаркому, а також правове становище уповноваже­них наркоматів СРСР при уряді України та об'єднаних наркоматів (статті 11—16).

У ст. 17 Конституції йшлося про те, що Молдавська АСРР має свого постійного представника при уряді УСРР, який користується правом дорадчого голосу в усіх центральних органах влади та управління УСРР. У Конституції давався перелік місцевих органів влади стосовно триступеневої системи управління, запровадженої в УСРР (ст. 18).

Законодавчо закріпивши основні зміни в державному апараті УСРР у зв'язку з утворенням Союзу РСР, Конституція УСРР стала правовою основою організації і діяльності всіх органів державної влади і державного управління, оскільки держапарат УСРР став складовою частиною державного механізму Союзу РСР.

IX Всеукраїнський з'їзд Рад вніс лише першорядні і найнеоб-хідніші зміни в Конституцію УСРР 1919 р. Остаточний їх текст мав скласти ВУЦВК. Розроблення проекту нової Конституції було до­ручено народному комісаріату юстиції УСРР. Підготовлений проект розглядався в комісії законодавчих проектів при Раднаркомі, і тільки після цього його направили на розгляд усім членам і канди­датам у члени ВУЦВК, а також окружним виконавчим комітетам. Активно обговорювався проект Конституції на місцях. На початку 1929 р. остаточний проект нової Конституції УСРР був готовий. В його основу було покладено Конституцію СРСР 1924 р. і Консти­туцію УСРР 1919 р. з внесеними до неї в 1925 р. змінами.

15 травня 1929 р. XI Всеукраїнський з'їзд Рад одноголосно за­твердив нову Конституцію УСРР. За своєю структурою Основний Закон значно відрізнявся від Конституції 1919 р. Нова Конституція складалася з 82 статей і 5 розділів. Уперше до Конституції УСРР були введені розділи про виборчі права та про бюджет Української СРР. До останнього розділу Конституції увійшла й стаття про сто­лицю УСРР¹.

У ст. 1 Конституції Українська Республіка проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян, де вся «влада» нале­жить Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Таким чином, державна форма у вигляді Республіки Рад, як і ра­ніше, визнавалась Конституцією класовою організацією².

Нові, принципового значення положення Конституції УСРР 1929 р. були сформульовані в статтях 2 і 3, де визначався правовий статус Української СРР, її залежність від союзного центру. Відпо­відно до Конституції СРСР 1924 р. Конституція Української СРР 1929 р. закріпила такі права УСРР: приймати свою Конституцію, яка відповідає Конституції СРСР у цілому; право на територіальне верховенство; право на створення власних органів державної влади і державного управління; право прийняття в громадянство Україн­ської СР1⁵; право на обрання повноважних представників УСРР до Ради Національностей ЦВК СРСР і делегатів на Всесоюзний з'їзд Рад; право на здійснення законодавства й управління в межах своєї компетенції з дотримуванням принципу верховенства загальносою­зних актів; право ВУЦВК на здійснення ініціативи у вищих органах Союзу РСР.

Навіть така декларативна форма викладення в Конституції прав УСРР не могла приховати поступову втрату республікою дер­жавного суверенітету. Справді, Україна мала свою Конституцію, але таку, яка відповідала Конституції СРСР. За нею визнавалося право на власне законодавство й управління, але за умови визнан­ня зверхності загальносоюзних законодавчих актів.

Конституція УСРР 1929 р. залишила чинними всі права і сво­боди трудящих, проголошені Конституцією УСРР 1919 р. Вона за­кріпила рівноправність громадян незалежно від їхньої расової і на­ціональної ознаки. Конституція гарантувала всім національностям, які проживали на території України, можливість користуватися своєю рідною мовою. У ст. 19 Конституції УСРР йшлося про те, що з метою кращого забезпечення інтересів національних меншостей, які становили в тій чи іншій місцевості більшість населення, на території УСРР можна створювати національні адміністративно-територіальні одиниці. У ст. 18 Конституції закріплювалося ут­ворення «у складі УСРР Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки».

¹ Див.: ЗУ УСРР. 1029. № 14. Ст. 1007.

² Див.; Слгосаренко А. Г„ Томенко М. В. Історія української конституції. К, 1993. С. 127.

Система вищих органів влади й управління залишалася та­кою самою, як і в редакції Конституції 1925 р. Найвищими орга­нами влади визнавалися Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Цент-ральнийҐ"виконавчий комітет і Президія ВУЦВК. Розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК був Раднарком УСРР.

Водночас Конституція 1929 р. установила нову періодичність скликання з'їздів Рад. Відповідно до ст." 2.3 Конституції чергові Все­українські з'їзди Рад скликалися ВУЦВК один раз на два ро~ки7 Надзвичайні з'їзди Рад могли скликатися ВУЦВК як за власною ініціативою, так і на вимогу Рад і з'їздів Рад місцевостей, де меш­кало не менше третини виборців УСРР. До виключної компетенції Всеукраїнського з'їзду Рад відповідно до ст. 22 Конституції було віднесено: затвердження змін і доповнень до Конституції Українсь­кої СРР і Конституції Молдавської АСРР, зміни кордонів Українсь­кої СРР і кордонів Молдавської АСРР, вибори Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету і вибори представників Україн­ської СРР до Ради Національностей ЦВК СРСР.

Детально визначалася компетенція ВУЦВК та порядок його роботи. На своїх сесіях, які скликалися не менше трьох разів на рік, ВУЦВК затверджував бюджетні плани розвитку народного господарства УСРР, законодавчі акти Президії ВУЦВК, проекти кодексів, а також усіх законодавчих актів, що визначали загальні норми політичного, економічного і культурного життя республіки або вносили докорінні зміни в існуючу практику роботи державних органів УСРР тощо. Вперше в конституційному розвитку України було визначено компетенцію Президії ВУЦВК, якій надавалося право видавати декрети, постанови та розпорядження, а також затверджувати декрети і постанови Раднаркому УСРР. Президії ВУЦВК було надано право законодавчої ініціативи у вищих орга­нах УСРР. Вона мала право скасовувати постанови Раднаркому й окремих наркоматів УСРР, а також Молдавського ЦВК і окружних виконавчих комітетів (статті 32—33). Конституція регламентувала також компетенцію Раднаркому УСРР.

Місцевими органами влади Конституція УСРР 1929 р. визна­чала Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, районні й окружні з'їзди Рад, а також їхні виконавчі Комітети. Ра­йонні й окружні з'їзди скликалися один раз на рік. Виконкоми оби-рнлисн з'їздами Рад і в період між з'їздами були вищими органами влиди на місцях.