§ 4. Зміни в статусі урср як союзної республіки

Як уже зазначалось, у 1985—1991 рр. УРСР входила до складу Союзу РСР, який вважався згідно з конституцій­ним законодавством федеративною державою. Насправді ж на початку перебудови це була ще величезна центра­лізована держава, яку характеризувало надмірне зосере­дження державної влади, функцій і повноважень у союз­них органах, що знецінювало у багатьох відношеннях національно-державний устрій, демократичні принципи федерації. Україна фа­ктично була додатком до неї. Союз РСР як суверенна держава мав цілісну систему союзних державних органів, систему союзного за­конодавства, територію, громадянство, грошову і кредитну системи, бюджет, збройні сили, державну символіку. Водночас ставала оче­видною необхідність заміни сталінської моделі союзної держави на дійсно федеративну державу.

Деякі заходи щодо розширення повноважень республікансь­ких органів влади були накреслені в рішеннях XIX всесоюзної кон­ференції КПРС, у прийнятій вересневим (1989 р.) пленумом ЦК КПРС програмі «Національна політика партії в сучасних умовах», а також в постанові з'їзду народних депутатів СРСР «Про основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики СРСР». У згаданих до­кументах одним з основних напрямів удосконалення національно-державного устрою вважалось забезпечення більш доцільного роз­межування, перерозподілу функцій і повноважень союзних і респу­бліканських державних органів. На розвиток цього положення Вер­ховна Рада СРСР ввела у дію з 26 квітня 1990 р. Закон СРСР «Про розмежування повноважень між Союзом РСР і суб'єктами федера­ції»¹. В ст. 1 цього Закону давалось таке визначення СРСР: «Союз Радянських Соціалістичних Республік є суверенною соціалістич­ною державою». Наводилось також і визначення союзних респуб­лік: «Союзні республіки — суверенні радянські соціалістичні дер­жави, які добровільно, на основі вільного самовизначення народів і рівноправності об'єдналися в Союз Радянських Соціалістичних Ре­спублік». У статтях 2—4 даного Закону визначалися права союзних республік. Так, за кожною з них зберігалося право вільного виходу

¹ Вєдомости Оьезда народньїх депутатов СССР й Верховного Совета СССР. 1990. №19. Ст. 229.

з СРСР. Вказувалося, що порядок вирішення питань, пов'язаних з виходом союзної республіки з СРСР, визначається спеціальним за­коном.

Аналіз змісту цього Закону свідчить, що для виходу союзної республіки із складу СРСР їй треба було виконати дуже багато складних умов, які практично робили вихід республіки зі складу союзної держави неможливим¹. У ст. 6 Закону СРСР від 26 квітня 1990 р. називались предмети виключного відання Союзу РСР в осо­бі його найвищих органів державної влади й управління. Сюди вхо­дило широке коло питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Крім того, цілий блок подібних питань пе­ребував згідно зі ст. 8 цього Закону у сфері спільного відання Сою­зу РСР і союзних республік. Причому за найвищими органами вла­ди й управління СРСР збереглося право встановлення загальних засад і основ як державного, так і господарського, соціально-куль­турного будівництва. Так, згідно з п. З ст. 8 коментованого Закону найвищі органи влади Союзу РСР встановлювали основи цивільно­го, земельного, лісового, водного, гірничого, кримінального, фінансо­вого, трудового законодавства, законодавства про соціальне забез­печення, про народну освіту, про охорону здоров'я, про охорону навколишнього середовища, про адміністративні правопорушення, про судоустрій і судочинство. Союзні республіки мали приймати відповідні кодекси, які дублювали союзне законодавство. Отже, по­мітної трансформації СРСР із понадцентралізованої у дійсно феде­ративну державу даний Закон не забезпечував.

Водночас в умовах загальної демократизації радянського сус­пільства союзні республіки зробили рішучий крок у напрямку за­безпечення реального суверенітету. Першою його проголосила Ро­сія. Так, 12 червня 1990 р. була прийнята Декларація про сувере­нітет Російської Федерації. Цей документ «фактично сформулював політико-правові передумови для будівництва нової російської дер­жавності»². 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декла­рацію про державний суверенітет України, якою утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на само­визначення³. Декларація проголошувала верховенство, самостій-

¹ Ведомости Сьезда народньїх депутатов СССР й Верховного Совета СССР. 1990. №15. Ст. 252.

² Див.: Рябов А. В. О некоторьіх особенностях развертьтвания поли тиче ского процес-са России (1990—1994) // Вестник МГУ. Серия 12- Социально-политические иссле-дования- 1994. № 5. С 71—72.

³ Див. докладініше: Георгица А. 3. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практика. Чернівці, 1998. С. 134—135.

ність, повноту і неподільність влади республіки в межах її терито­рії, недоторканність і незмінність кордонів, право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатс­твом, самостійне створення банківської, цінової, фінансової, митної і податкової систем. Україна заявила про права на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядко­вані Верховній Раді. У Декларації наголошувалося, що відносини з іншими республіками Україна має намір будувати на основі догово­рів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і не­втручання у внутрішні справи, та зазначалося, що принципи Де­кларації про державний суверенітет України використовуються для укладення союзного договору. Важливим політичним кроком у національному відродженні України було прийняття Закону «Про економічну самостійність Української РСР». Визначилася також надто важлива й актуальна позиція України з приводу проходжен­ня військової служби громадянами республіки¹.

Як показав подальший розвиток подій, принципи Декларації були несумісні з «новим» союзним договором, який розроблявся кремлівським керівництвом, щоб врятувати прогнилу імперію². Так, у грудні 1990 р. IV з'їзд народних депутатів СРСР фактично відмовився підтримувати декларації про державний суверенітет, прийняті союзними республіками. Замість цього з'їзд ухвалив по­станову «Про загальну концепцію нового Союзного Договору і поря­док його укладення», де наголошувалося на перетворенні СРСР як багатонаціональної держави у «добровільний рівноправний союз суверенних республік — демократичну федеративну державу». Для розроблення проекту союзного договору створювався підготов­чий комітет, якому рекомендувалося розпочати роботу уже в січні 1991 р. З'їзд підкреслив, що головною умовою досягнення злагоди є підписання нового союзного договору усіма державними органами чинної Конституції СРСР і союзних законів. Одночасно з'їзд допов­нив Конституцію СРСР розділом 15³ «Рада Федерації», який був покликаний здійснювати координацію діяльності найвищих органів державного управління Союзу РСР і республік. 16 січня 1991 р. Верхо.вна Рада СРСР прийняла постанову про проведення на тери­торії СРСР 17 березня 1991 р. референдуму з питання збереження Союзу РСР як федерації рівноправних суверенних республік³. Та-

¹ Відомості Верховної Ради УРСР. 1990. № 33. Ст. 459; № 43. Статті 585, 586.

² Основи політології: Конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей. Львів, 1994. С. 34.

³ Ведомости С-ьеза народньїх депутатов СССР й Верховного Совета СССР. 1991. № 1. Статті 2, 3, 87.

кий загальносоюзний референдум відбувся. Але він не вніс ясності щодо змісту нового союзного договору і подальшої долі СРСР. Кож­на республіка проводила референдум на свій розум, а деякі навіть відмовилися від нього (Грузія, Литва, Молдова, Латвія, Вірменія, Естонія}¹.

Після референдуму розпочався так званий «новоогарьовський процес», під час якого йшли переговори керівників республік з Президентом СРСР М. Горбачовим про новий союзний договір. 23 квітня 1991 р. учасниками переговорів була підписана «Заява». В документі декларувалися принципи нового союзного договору і підкреслювалася необхідність його найскорішого підписання. Зу­стрічі учасників переговорів у травні — липні в Ново-Огарьові явно не спрацювали, виявивши значні розходження між сторонами. Так, керівництво України, посилаючись на Декларацію про державний суверенітет, заявило про необхідність попереднього обговорення проекту договору на засіданні Верховної Ради України. 27 червня остання прийняла рішення про відкладення розгляду договору на вересень. Наприкінці липня М. Горбачов заявив, що роботу над проектом союзного договору завершено. 15 серпня було розповсю­джено остаточний текст проекту союзного договору. Цей проект за­лишав фактично недоторканою монополізацію центром найважли­віших повноважень і понадцентралізацію прийняття рішень з осно­вних питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва.

Церемонію попереднього підписання союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 р. Але 19 серпня 1991 р. в країні сталася спроба державного перевороту. Було проголошено владу антиконституційного Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), члени якого заявили про свій намір зберегти централізова­ну союзну державу. Проте змова була придушена. Невдала спроба державного перевороту прискорила розпад Союзу РСР.

¹ Див.: Пивовар С. Ф., Серіщев Я. М., Стельмах С. П. Всесвітня історія XX століття. К., 1995. С. 209.

* * *

На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і набув подальшого розвитку процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес ви­явився насамперед в утвердженні гласності і політичного плюраліз­му, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в краї­ні. Вперше за 70 років були проведені справді демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активізувалася реальна боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочався процес згортання командно-адмініст­ративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. На­мітився перехід до ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у кінцевому підсумку призвело до проголошення у серпні 1991 р. незалежності України.

Розділ дев'ятий

Розбудова Української держави