3 Див: Історія держави і права Української рср: у 2 т. К,, 1967. Т. 1 с 530. 252

мали «Загальні начала землекористування і землеустрою»¹. Вони були прийняті ЦВК СРСР 15 грудня 1928 р. і підтверджували непо­рушність виключного права державної власності на землю. У ст. 4 згаданого нормативного акта йдеться про створення засад для роз­ширення колективізації й обмеження прав найзаможнішого про­шарку селянства («куркулів»).

Важливим законодавчим актом, що прирівнювався до Кодек­су, був Закон про ліси УСРР (3 листопада 1923 р.). Він був тісно по­в'язаний із Земельним кодексом, оскільки розвивав і конкретизу­вав правила використання лісів як всенародного добра².

(Іл Трудове право. Нова економічна політика внесла у трудове право суттєві зміни, які можна звести до трьох головних положень: скасування трудової повинності; заміна регламентації нормування праці; відродження договірних засад³.

Одним з перших нормативних актів, що відповідав умовам не­пу, стала постанова Раднаркому УСРР від 19 квітня 1921 р. «Про полегшений перехід робітників і службовців з одного підприємства на інше». Запроваджувалися чергові й додаткові відпустки для ро­бітників і службовців зі збереженням заробітної плати⁴. 31 травня 1921 р. Раднарком прийняв постанову «Про надурочні роботи», в якій зазначалося, що такі роботи допускалися лише у виняткових випадках. Прийнятий Раднаркомом 21 вересня 1921 р. Кодекс за,ко-нів про працю малолітніх і підлітків установлював правила охорони праці названих категорій учасників трудових відносин. Були при­йняті й інші нормативні акти, які мали на меті регулювати відноси­ни в умовах переходу України до нової економічної політики. Але детальніше питання трудового права регулювались Кодексом зако­нів про працю в УСРР (далі— КЗпП), який був уведений в дію з 15 листопада 1922 р.⁵

У першій статті КЗпП установлював, що його норми «поши­рюються на всіх осіб, що працюють за наймом, у тому числі і вдома (квартирники). Вони обов'язкові для всіх підприємств, установ і го­сподарств (державних, не виключаючи військових, громадських та приватних, у тому числі тих, що надають надомну роботу), а також для всіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду». Всі

¹ СЗ СССР. 1928. № 69. Ст. 641, 642.

² Див.: Бабій Б. М. Українська Радянська держава в період відбудови народного гос­подарства (1921—1925 рр.). К., 1961. С. 345.

³ Див.: Варшавский К- М. Трудовое право СССР. Ленинград, 1924. С. 16—17.

⁴ СУ УССР. 1921. № 7. Ст. ст. 194, 195.

⁵ Там же. 1922. № 52. Ст. 751.

договори й угоди про працю, що погіршували умови праці, вважа­лися, недійсними.

Наймання і надання робочої сили здійснювалися на основі принципу добровільної угоди працівника. Трудова повинність за­стосовувалася лише у виняткових випадках.

КЗпП визначав поняття колективного договору і поняття тру­дового договору. Умови трудового договору встановлювалися угодою сторін. При цьому зазначалося, що «не дійсні умови трудового дого­вору, що погіршують стан працюючого, порівняно з умовами, встано­вленими законами про працю, умовами колективного договору і пра­вилами внутрішнього розпорядку, що поширюються на дане під­приємство або установу, а також умови, що ведуть до обмеження політичних і загальногромадських прав працівника». Кодексом рег­ламентувались правила укладання трудового договору, порядок його виконання. Ним також передбачалися наслідки порушення трудово­го договору. Значна кількість статей КЗпП була присвячена прави­лам внутрішнього трудового розпорядку та умовам їх запроваджен­ня, порядку встановлення норм виробітку, підставам і розміру опла­ти праці, гарантіям і компенсаціям для працюючих на час виконання обов'язків, передбачених законодавством.

У КЗпП визначалося, що тривалість нормального робочого ча­су на виробництві та на необхідних для виробництва допоміжних ро­ботах не повинна перевищувати восьми годин. Пільги були встанов­лені для осіб у віці від 16 до 18 років, а також для тих, хто працював на підземних роботах і для осіб розумової і конторської праці. Для цієї категорії працюючих встановлювався 6-годинний робочий день. Поряд з цим надурочна робота, як правило, не допускалася. КЗпП ретельно регламентував питання, пов'язані з учнівством, охороною праці, правами профспілок на виробництві, розглядом і розв'язан­ням спорів про порушення трудового законодавства, з заходами під­тримання трудової дисципліни, соціальним страхуванням.

КЗпП став основним нормативним актом, на основі якого відбу­валося регулювання трудових відносин у початковий період непу. Але згодом в Україні почали набувати чинності загальносоюзні акти в галузі трудового права. Так, Рада праці й оборони СРСР ухвалила 18 травня 1926 р. постанову «Про підвищення продуктивності праці в промисловості та на транспорті». Вона вміщувала вимоги до всіх установ і організацій вжити рішучих заходів до зміцнення трудової дисципліни, раціонального використання робочого часу, ліквідації прогулів на виробництві і випадків невиходу на роботу¹. На боротьбу

¹ СЗ СССР. 1926. № 35. Ст. 262. 254

з порушниками трудової дисципліни були націлені прийняті Рад-наркомом СРСР постанови «Про заходи щодо зміцнення трудової дисципліни на державних підприємствах» (6 березня 1929 р.)¹ і «Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму і зміцнення трудової дисципліни на підприємствах» (5 липня 1929 р.)².

Кримінальне право. У систематизованому вигляді норми кри­мінального права були викладені у Кримінальному кодексі УСРР 1922 р. У ньому зазначалося, що з метою встановлення єдності кри­мінального законодавства республік за основу Кримінального коде­ксу УСРР (далі — КК) було взято Кримінальний кодекс РСФРР⁵.

КК УСРР мав дві частини — загальну та особливу. У Кодексі насамперед визначалися межі його дії щодо осіб (громадян УСРР та іноземців, які не користувалися правом екстериторіальності) і території вчинення злочинів (межі УСРР; для громадян респуб­ліки — і в разі вчинення злочинів за межами УСРР; для іноземців, що перебували в УСРР, — в разі вчинення ними за межами рес­публіки злочинів проти основ державного ладу і військової могут­ності України).

У Кримінальному кодексі викладалися його завдання про пра­вовий захист держави від злочинів і від суспільне небезпечних еле­ментів шляхом застосування до винуватих покарання або інших за­ходів соціального захисту. У ст. 6 давалося визначення злочину: «Злочином визнається будь-яка суспільне небезпечна дія або без­діяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до ко­муністичного суспільства період». Як бачимо, поняття злочину над­то Ідеологізоване вказівкою на перехідний період до комуністичного суспільства, побудова якого тоді вважалася неминучою. У Кодексі визначалася мета покарання та інших заходів соціального захисту: а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так і з боку інших нестійких елементів суспільства; б) пристосу­вання порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу; в) позбавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів.

КК встановлював кримінальну відповідальність за наявності вини особи. Причому вина визначалась Кодексом у двох формах — умисел і необережність. Статті третього розділу загальної частини КК, який мав назву «Визначення міри покарання», закріпляли осно-

¹ СЗ С(ЧТ. 1929. № 19, Ст. 167. ³ Там же- 1!>2». № 46. Ст. 400. ³ СУ УССР, 1922. № 36. Ст. 553.

вні принципи визначення міри покарання. Йшлося про ступінь і ха­рактер небезпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину.

КК встановлював конкретний перелік видів покарання. Основ­ними мірами покарання були розстріл (вища міра покарання), по­збавлення волі, примусові роботи. Розстріл не застосовувався до осіб, що не досягли 18 років, до вагітних жінок, а також не міг бути призначений судом, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ять або більше років. Максимальний строк позбавлення волі був уста­новлений в 10 років, а мінімальний — в 6 місяців. Визначався поря­док відбуття покарання, а також умовно-дострокового звільнення засуджених до позбавлення волі або примусових робіт.

Особлива частина КК була присвячена визначенню складів різних злочинів, конкретним їх видам і санкціям. Були передбачені такі види злочинів: державні (контрреволюційні); проти порядку управління; посадові (службові); порушення правил про відокрем­лення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров'я, суспільної безпеки та гро­мадського порядку¹.

31 жовтня 1924 р. ЦВК СРСР прийняв «Основні засади кри­мінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» — акт із загальної частини кримінального права². Вони запроваджували для всього СРСР принципи кримінального законодавства. При цьо­му «Основні засади» надавали право Президії ЦВК СРСР вказува­ти союзним республікам види злочинів, що звужувало повноважен­ня органів влади союзних республік у галузі кримінального права.

У другій половині 20-х років було видано ряд загальносоюзних актів. До них належить «Положення про злочини державні» від 27 лютого 1927 р. У цьому акті деталізувалося поняття контрреволю­ційного злочину і систематизувалися норми кримінального права, спрямовані на боротьбу режиму з так званими контрреволюційними злочинами. 27 липня 1927 р. було прийнято також «Положення про військові злочини», яке давало уточнене загальне поняття військово­го злочину. Воно також передбачало склад військових злочинів.

8 червня 1927 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс УСРР. Він був побудований у точній відповідності з загальносоюзни­ми «Основними засадами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», а також з іншими загальносоюзними актами, прийнятими на той час. Так, у постанові ЦВК СРСР від 25 лютого

¹ Див-; Уголовньїй кодекс УССР. Харьков, 1922. С 20—72.

² СЗ СССР. 1924- № 24. Ст. 205. 256

1927 р. «Про зміни основних засад кримінального законодавства СРСР і союзних республік» вказувалося, що Положення ЦВК Союзу РСР про злочини державні (контрреволюційні та особливо небезпеч­ні для Союзу РСР злочини проти порядку управління) і військові мають включатися у відповідні розділи кримінальних кодексів союз­них республік¹. На основі згаданої постанови до особливої частини нового Кримінального кодексу УСРР включалися Положення про злочини державні, Положення про військові злочини, а також деякі інші загальносоюзні кримінально-правові акти.

КК УСРР у ст. 4 давав визначення поняття злочину: «За сус­пільне небезпечну (злочинну) дію визнається кожна чинність або нечинність, що загрожує радянському ладові або ламає правовий порядок, що його завела влада робітників і селян на перехідний до комуністичного ладу період часу». Хибним у визначенні поняття злочину було те, що в ньому не вказувалася нормативна ознака — передбаченість діяння в законі. Це визначення було також занадто ідеологізоване вказівкою на перехідний період до комуністичного устрою². КК УСРР 1927 р. порівняно з КК УСРР 1922 р. доповнюва­вся статтями про злочини проти порядку управління, причому статті, які розглядали цей вид злочину, деталізувалися й уточню­валися. Велика увага приділялася уточненню понять посадової осо­би й службового злочину.

КК 1927 р. збільшував санкції за крадіжку майна громадян, підвищував кримінальну відповідальність за злочини, вчинені гру­пою осіб.

У Кодексі 1927 р. знайшла відображення тенденція посилення відповідальності за кримінальним законодавством. Так, у Криміналь­ному кодексі УСРР 1922 р. 36 складів злочинів передбачали найвищу міру покарання. У подальшому розширювалися визначення шпіона­жу, економічної контрреволюції, саботажу, «небезпечних проти по­рядку управління діянь, бандитизму, масових безпорядків, військових Іиіпчинів». Кодекс 1927 р. включав уже 45 злочинів, які передбачали смгртну кару. А сумнозвісна ст. 54 КК про контрреволюційні злочини перодґіачала визнання засудженого «ворогом трудящих»,

КК 1927 р. передбачав можливість кваліфікувати діяння за аналогіс'ю. Стаття 7 проголошувала, що в разі відсутності у Кри­міналі. Ікіму кодексі прямих вказівок на окремі види злочинів, пока­рання або інші міри соціального захисту визначаються за аналогією