§5. Державність Західної України її 20—30-х роках. Приєднання західноукраїнських земель до складу урср

Проблеми української державності за кордоном. 22 січня НІ 19 р. уряди УНР і ЗУНР урочисто проголосили об'єд­нання (злуку) двох українських республік. Однак воєнні дії призвели до того, що під польською окупацією опини­лися Галичина, Холмщина, Підляшшя.

Деякі легальні українські політичні партії брали учисть у польській політичній системі. Найвпливішою і найавтори­тетнішою серед таких політичних організацій було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене у липні 1925 р. У 1935 р. УНДО мало найбільше серед усіх українських по­літичних формувань представництво в польському сеймі (17 депу­татів) і сенаті (3 депутати).

Версальське рішення 1923 р., яким визнано приєднання Гали­чини до Польщі, викликало хвилю протесту і деяке зневір'я до За­ходу. Це сприяло утворенню у 1923 р. компартії Західної України, яка пізніше стала складовою частиною компартії Польщі.

У 30-х роках обстановка різко змінилася. Встановлення тота­літарної системи СРСР, її злочини проти українського народу у ви­гляді насильницької колективізації, голодомору 1932—1933 рр., чи­сленних політичних процесів внесли істотні корективи в дію по­літичних чинників на західноукраїнських землях.

Прорадянські, прокомуністичні погляди взагалі не були до­мінуючими у політичній думці галицьких українців. Переважна більшість з них стояла на відкрито націоналістичних і антирадян-ських позиціях і розрізнялась передусім методами своєї боротьби. У непримиренній опозиції до УСРР перебувала, наприклад, Укра­їнська військова організація (УВО), заснована у 1920 р., провід якої складався зі старшин Українських січових стрільців. Основним за­собом своєї боротьби проти польської влади УВО обрала Індивіду­альний терор.

Наприкінці 20-х років виникає кілька націоналістичних груп: Союз української націоналістичної молоді, Легія українських на­ціоналістів та ін. На конференціях 1927 і 1928 рр. вони висловлюва

ллся за злиття усіх цих груп в єдину Організацію українських на­ціоналістів (ОУН).

У січні 1929 р. у Відні відкрився конгрес ОУН, який ухвалив устрій ОУН і обрав провід ОУН, до якого увійшли керівники УВО Є. Коновалець, Р. Сушко та ін. — колишні старшини січових стріль­ців та Української галицької армії¹. Отже, ОУН охопила усі існуючі націоналістичні групи.

ОУН ставила перед собою завдання боротися проти польського режиму, а також «уздоровити відносини внутрі нації, викликати в українському народові державотворчі зусилля»². Акції ОУН (терор, саботаж, підпали) викликали в 1935—1936 рр. судові процеси над членами ОУН.

У більш сприятливому становищі перебували українці Закар­паття. В 1919 р. Закарпаття опинилося у складі Чехословацької Ре­спубліки, у 1928 р. стало Підкарпатським краєм, але без права на автономію. Празький уряд 11 жовтня 1938 р. після Мюнхенської змови нарешті надав автономію Карпатській Україні (Підкарпатсь­кій Русі) і дозволив їй створити перший автономний уряд, до якого увійшли А. Бродій, А. Волошин та ін.

Згідно з рішенням німецьке-італійського арбітражу у Відні від 2 листопада 1938 р. Карпатська Україна змушена була віддати знач­ну частину своєї території з такими містами, як Ужгород та Мукаче-во, Угорщині. Після цього її столицю було перенесено до Хуста.

Навіть у таких важких умовах Карпатська Україна зробила ще один крок до незалежності. 22 листопада 1938 р. було прийнято закон Чехословацької Республіки про конституцію Карпатської України. На цій основі автономний уряд розгорнув роботу з підго­товки виборів до першого Сейму Карпатської України. На виборах, які відбулися 12 лютого 1939 р., Українське національне об'єднання здобуло 92,4% голосів³.

15 березня 1939 р. Сейм, до якого було обрано 32 посли, розпо­чав у Хусті свою роботу і проголосив незалежність Карпатської України, яка ставала республікою на чолі з президентом, обраним Сеймом. Державною мовою Карпатської України визнавалась ук­раїнська мова, кольори державного прапору — синій та жовтий⁴. Президентом Карпатської України обрали Волошина.

¹ Див.: Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія галицького стрілецтва. С. 217.

² Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. С. 217.

³ Див.: Кандиба-Ольжич О- Вояки-будівничі // Голос України. 1994. 12 берез.

⁴ Див.: Вегеш М, Задорожний В. Велич і трагедія Карпатської України. Ужгород.. 1993. С. 25—26.

Але ще 13 березня 1939 р. хортисти Угорщини за вказівкою Берліна направили в Прагу і Хуст ультиматум про окупацію всього Закарпаття нібито з метою «підтримання порядку». 14 березня від­бувся перший напад угорських військ на територію Закарпатської України, а иглід за цим — її повна окупація.

За умишіми Ризького договору заборонялось перебування на ті-ритпрії Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія і уряд Української Народної Республіки, а також усі їхні організації втратили право на легальне існування в Польщі. Нони продовжували своє існування нелегально. Ця обставина мала велике значення, бо підкреслювала національну свідомість україн­ців і їхнє прагнення мати свою державу¹. Остаточному об'єднанню України перешкодила Антанта, коли Верховна Рада в Парижі 25 червня 1919 р. постановила «уповноваженим силам Польської рес­публіки ввести свої осередки аж по р. Збруч»².

Ще раніше, у листопаді 1918 р., Північна Буковина була оку­пована румунськими військами, а Закарпаття в січні 1919 р. — че­ськими.

Деякий час після першої світової війни влада Польщі над за­хідними українцями лишалася спірною. Незважаючи на це, розпо­чалась полонізація Галичини. Вже до січня 1923 р. між поляками було розподілено в Галичині близько 200 тис. гектарів землі, на По­ліссі — 113 тис. тощо. Тому восени 1922 р. українці розпочали бой­кот виборів до сейму і сенату. Але українське населення Волині, Холмщини, Полісся та Підляшшя все ж взяло участь у виборах. Українське представництво в обох палатах становило 20 депутатів і 6 сенаторів. Політичні засади українського представництва виклав від Імені Українського сеймового клубу 23 січня 1923 р. С. Підгірсь­кий: «...ми, представники Волині, Холмської землі, Підляшшя і По­лісся, заявляємо з цієї Сеймової трибуни перед цілим світом, що метою українського народу є відродження Самостійної Української Держави»³. Між тим поляки досягли своєї мети. 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти у Версалі остаточно визначила приєднання Галичини до Польщі.

Анексовані західноукраїнські землі перебували на становищі напівколоній Польщі, Румунії й Чехословаччини. Під час світової економічної кризи (1929—1933 рр.) безробіття на західноукраїнсь­ких землях набуло небачених масштабів. Протягом майже всього

¹ Жуковський Л., Субтельний О- Нарис історії України. К., 1993. С. 108.

² Литвин М. Р,, Науменко К. Є. Історія галицького стрілецтва. Львів, 1990. С. 135.

³ Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. С. 206

періоду окупації західноукраїнських земель тут зберігався воєнний стан, панували політичний терор, жорстоке переслідування націо­нально-визвольного руху.

Соціальне гноблення, національна та політична дискримінація українського населення викликали рішучий опір. У національно-визвольній боротьбі населення Західної України брали участь різ­номанітні політичні сили, Іцо відстоювали інтереси різних соціаль­них груп. Галицькі українці почали організовувати своє політичне життя, створювати політичні партії. Першими з них стали Україн­ська партія національної роботи і Українська Народна трудова партія.

Приєднання Західної України, частини БессарабІЇ та Пів­нічної Буковини до складу УРСР. Перш ніж розпочати відкриту агресію проти Франції та Англії Гітлеру потрібно було забезпечити тил на сході. Тому він почав шукати порозуміння з Москвою, яке готовий був купити ціною західних українських і білоруських зе­мель. Це йому вдалося, і 23 серпня 1939 р. було підписано радянсь­ко-німецький пакт про ненапад.

До пакту входив секретний протокол, в якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи і відповідні сфери впливу та оку­пації. Так, Литва входила у сферу інтересів Німеччини, а Естонія, Латвія, Фінляндія були віднесені до сфери впливу СРСР. Відповід­но до протоколу у разі збройного німецько-польського конфлікту німецькі війська не повинні були просуватися далі рубежу рік На-рев, Вісла, Сян.

1 вересня 1939 р. нацистська Німеччина напала на Польщу, розв'язавши другу світову війну. За три тижні польська держава перестала існувати. 17 вересня 1939 р. згідно з таємною угодою Червона армія вступила в Східну Польщу і за 12 днів захопила Західну Волинь та Східну Галичину. Але на цьому розподіл суве­ренної польської держави, а разом з тим і західно-українських зе­мель не закінчився. Торгівля чужою територією продовжувалась. Сталіну стало відомо, що Гітлер планує перетворити Литву в про­текторат і готується до вторгнення. Тому він запропонував Гітлеру частину Польщі взамін Литви, яка повинна була перейти до сфери впливу СРСР. На цій підставі новий радянсько-німецький договір «про дружбу і кордони» від 28 вересня 1939 р. «устійнив кордони між Німеччиною та СРСР вздовж Сяну та Бугу»¹.

На території Західної Волині і Східної Галичини, що була за­йнята Червоною армією, розгорнулась підготовка до виборів у На-

¹ Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України, С- 116. 296

родні збори Західної України. 22 жовтня 1939 р. виборці, які голо­сували згідно з радянськими традиціями за наперед ухвалений список кандидатів, обрали 148 депутатів.

Народні збори Західної України, що відбулися 26—28 жовтня 1939 р. у Львові, проголосили встановлення радянської влади на всій території Західної України, а також звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР про прийняття Західної України до складу СРСР і УРСР. Для передачі цього про­хання було обрано повноважну комісію у складі 66 осіб. Було також прийнято Декларацію про конфіскацію поміщицьких і монастирсь­ких земель, про націоналізацію банків і великої промисловості. 1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про при­єднання Західної України до складу Союзу Радянських Соціалісти­чних Республік з об'єднанням її з Українською Радянською Соціа­лістичною Республікою. 15 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР розглянула заяву повноважної комісії Народних зборів і вирішила «прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Со­ціалістичної Республіки і возз'єднати тим самим великий українсь­кий народ в єдиній українській державі».

У секретному протоколі до пакту від 23 серпня 1939 р. Німеч­чина визнала заінтересованість СРСР у БессарабІЇ, і 28 червня 1940 р. Червона армія переходить р. Дністер, а ЗО червня виходить на новий кордон з Румунією. За порадою німецької сторони румун­ська армія відходила організовано, без бою, Так сталінський режим змусив Румунію зректись на користь СРСР Північної Буковини та БессарабІЇ.

2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР задовольнила прохання представників БессарабІЇ та Північної Буковини про прийняття їх до складу СРСР. Було також схвалено закон про включення Пів­нічної Буковини і трьох повітів БессарабІЇ — Хотинського, Акер-манського та Ізмаїльського до УРСР.

Указом від 4 грудня 1939 р. Верховна Рада СРСР встановила новий адміністративний поділ Західної України й утворила шість областей — Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Ста-ніславську, Тернопільську, які було поділено на райони. 7 серпня 1940 р. у складі УРСР з Північної Буковини й основної частини Хо­тинського повіту БессарабІЇ було створено Чернівецьку область, а на основі Акерманського та Ізмаїльського повітів — Акерманську область, яка 3 грудня 1940 р. стала називатися Ізмаїльською.

Включення у 1939—1940 рр. споконвічних українських зе­мель — Західної України, Північної Буковини і населених українцями трьох повітів Бессарабії — до складу УРСР, без сумніву, було подією історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї державної структури. Нарешті ідею «злуки» було втілено в життя.

Чимало соціально-економічних заходів було здійснено на за­хідноукраїнських землях. Зокрема, було проведено конфіскацію поміщицьких земель та експропріацію польських землевласників. Безземельне і малоземельне селянство одержало понад 1 млн гек­тарів землі, велику кількість худоби, насіння тощо. Багато було зроблено для зміцнення системи освіти, значно поліпшилось медич­не обслуговування населення та ін.

Але приєднання тоталітарним режимом українських земель до УРСР супроводжувалося насильством і сталінськими репресія­ми. Тому навіть потрібні й корисні починання, що реалізовували­ся за «радянською адміністративно-командною методикою», часто призводили до негативних наслідків. Так, націоналізація великих підприємств зачіпала й дрібні ремісничі майстерні і кустарів, грубо порушувалися закони в галузі оподаткування, хлібозаготівель. Уже з весни 1940 р. розпочалася явно передчасна колективізація, яка супроводжувалася широкомасштабними репресіями. У селах наси­льно відбирали землю не тільки отриману, а й приватну.

Ліквідація старої системи управління поєднувалась з виси­ланням із Західної України службовців колишнього держапарату, органів суду, прокуратури, поліції разом з їхніми родинами. Відра­зу почалися арешти і заслання колишніх функціонерів буржуазних партій, підприємців, поміщиків. Жертвою сталінщини стала також українська інтелігенція, діячі науки, культури, мистецтва. Висила-лися і колишні члени КПЗУ. Як метод політичного переслідування або адміністративного покарання широко використовувалася де­портація — висилання і заслання без правових на те підстав. Уніфікація державного ладу й управління в нових областях здійс­нювалася жорстокими адміністративними методами. Зі сходу при­бували керівні кадри, які зовсім не рахувалися зі специфікою міс­цевого економічного і духовного життя. Усе це призвело до того, що перше знайомство з радянською системою мало для західпих укра­їнців в основному негативні наслідки.