§ 3. Державний апарат

двадцятиріччі, що розглядається, в Україні функціонував розгалужений державний апарат. Його організація і дія­льність юридично регулювались Конституціями СРСР і УРСР, іншими правовими актами, а фактично — рішен­нями з'їздів, пленумів ЦК КПРС, Компартії України, ін­ших партійних структур. Найвищим органом влади республіки за Конституціями УРСР 1937 р. і 1978 р. вважалася Верховна Рада УРСР, яка форму­валася на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Депутатом Верховної Ради УРСР міг бути обраний громадянин республіки, якому виповнилося 21 рік, а за Конституцією УРСР 1978 р. — 18 років. Верховна Рада УРСР мала право вирішувати усі питання, віднесені до відання Української РСР, а також створювати підзвітні їй органи. Основна організаційна форма діяльності Верховної Ради УРСР — сесії (чергові та позаче­ргові). Передбачалось скликання чергових сесій Верховної Ради УРСР двічі на рік. Діяльності Верховної Ради в період, що розгля­дається, найбільшою мірою було притаманне поєднання законодав­ства зі здійсненням державного управління і контролю.

Допоміжним органом Верховної Ради були постійні комісії. В досліджуваний період їх кількість постійно зростала. Так, на пер­шій сесії Верховної Ради УРСР шостого скликання (1963—1967 рр.) були додатково сформовані комісії: важкої промисловості і маши­нобудування, легкої і харчової промисловості, будівництва, транс­порту і зв'язку, комунального господарства і побутового обслугову­вання, з питань науки і культури¹. Окремі зміни в систему комісій вносилися і в наступні роки.

У Верховній Раді УРСР дев'ятого скликання, обраній 15 квіт­ня 1975 р., функціонувало 17 постійних комісій: закордонних справ, у справах молоді, важкої промисловості, легкої і харчової промис­ловості, місцевої промисловості, транспорту і зв'язку, сільського го­сподарства, комунального і побутового обслуговування, торгівлі, освіти і науки, культури, охорони здоров'я і соціального забезпе­чення, охорони природи, а також мандатна, законодавчих пропози­цій і планово-бюджетна. Діяльність постійних комісій регулювалась

¹ Див.: Засідання Верховної Ради Української РСР шостого скликання. Перша сесія

(11—12 квітня 1963 року): Стеногр. звіт. К., С. 181, 183, 185, 187, 189, 197.

Положенням про постійні комісії Верховної Ради Української РСР, затвердженим 29 червня 1966 р. на дев'ятій сесії Верховної Ради УРСР шостого скликання¹. У ньому визначались завдання, права і обов'язки постійних комісій, форми та методи їх організаційної дія­льності. Правовий статус постійних комісій Верховної Ради УРСР закріплювала й Конституція УРСР 1978 р., де в ст. 109 зазначалось, що «Верховна Рада Української РСР обирає з числа народних де­путатів Української РСР постійні комісії для ведення законопро-ектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що нале­жать до відання Верховної Ради Української РСР, а також для сприяння проведенню в життя законів Української РСР та інших рішень, прийнятих Верховною Радою Української РСР, контролю за діяльністю державних органів і організацій». 25 березня 1980 р. було затверджено нову редакцію Положення про постійні комісії Верховної Ради УРСР².

Верховній Раді УРСР була підзвітна Президія Верховної Ради республіки. Конституція УРСР 1937 р. не визначала правового ста­новища Президії, зафіксувавши лише, що це орган, який тлумачить закони і видає укази, але діяльність Президії виходила за дані рам­ки. Зміст зазначеної діяльності у другій половині 60-х — першій по­ловині 70-х років полягав у контролі за дотриманням конституції, союзного і республіканського законодавства, підготовці питань до се­сій, забезпеченні нормальної роботи Верховної Ради, керівництві місцевими Радами, вдосконаленні структури республіканських орга­нів управління, розв'язанні адміністративно-територіальних питань. Президія широко застосовувала нормативне регулювання суспіль­них відносин, видаючи з цією метою, як правило, укази. Указ — другий після закону акт вищої юридичної сили. Президія давала тлумачення окремим нормам кримінального, кримінально-процесу­ального, адміністративного та іншого законодавства.

Здійснюючи права УРСР у галузі зовнішніх відносин, Прези­дія Верховної Ради республіки ратифікувала конвенції та інші міжнародно-правові акти. Конституція УРСР 1978 р. у ст. 105 ви­значала, що «Президія Верховної Ради Української РСР є підзвіт­ним Верховній Раді Української РСР органом, який забезпечує ор­ганізацію роботи Верховної Ради Української РСР та здійснює інші повноваження в межах, передбачених Конституцією Української РСР і законами Української РСР». До складу Президії за посадою входили: голова Верховної Ради УРСР, перший заступник голови

¹ Відомості Верховної Ради УРСР. 1966. № 26. Ст. 150.

² Там же. 1980. № 15- Ст. 269.

Верховної Ради УРСР, заступник голови Верховної Ради, голова Комітету народного контролю УРСР, голови постійних комісій Вер­ховної Ради УРСР. Очолював Президію голова Верховної Ради УРСР. Стаття 106 Конституції УРСР перелічувала питання, які пе­ребували у віданні Президії Верховної Ради УРСР.

Порядок діяльності Верховної Ради УРСР визначався регла­ментом Верховної Ради УРСР та іншими законами республіки, що видавались на підставі Конституції УРСР 1978 р. Регламент Верхо­вної Ради УРСР був прийнятий на першій сесії Верховної Ради УРСР десятого скликання 25 березня 1980 р.¹

Органи державного управління УРСР в особі Ради Міністрів УРСР, державних комітетів, міністерств та відомств на початку пе­ріоду, що розглядається, були суттєво перебудовані передусім у зв'язку з господарською реформою 1965 р. На початку 1967 р. сис­тема органів державного управління УРСР складалася з Ради Міні­стрів УРСР, 27 союзно-республіканських і 5 республіканських міні­стерств, державного планового комітету Ради Міністрів УРСР, дер­жавного комітету Ради Міністрів УРСР у справах будівництва, комітету народного контролю УРСР, державного комітету Ради Міністрів УРСР по професійно-технічній освіті, державного коміте­ту Ради Міністрів УРСР по хлібопродуктах і комбікормовій проми­словості, державного комітету Ради Міністрів УРСР по нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості і гірничому нагляду, ко­мітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, українського об'єднання Ради Міністрів УРСР по продажу сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та інших матеріаль­но-технічних засобів, організації ремонту та використання машин у колгоспах і радгоспах, головного управління Ради Міністрів УРСР з матеріально-технічного постачання, центрального статистичного управління при Раді Міністрів УРСР. До зазначеної системи входи­ли також деякі спеціальні комітети і головні управління при Раді Міністрів УРСР, створені урядом республіки на підставі п. «е» ст. 43 Конституції УРСР 1937 р.²

У подальшому система державних комітетів, міністерств та інших центральних органів управління України неодноразово пере­будовувалась. Створювались нові галузеві органи, змінювались їх підпорядкованість та найменування. У середині 70-х років система органів Державного управління УРСР складалась із Ради Міністрів

¹ Відомості Верховної Ради УРСР. 1980. Л° 15. Ст. 268.

² Див.: Історія держави і права Української РСР: В 2-х т. 1917—1967 рр К 1967 Т 2 С. 295.

УРСР, 29 союзно-республіканських міністерств (будівництва під­приємств важкої індустрії; вищої та середньої спеціальної освіти; внутрішніх справ; вугільної промисловості; геології; енергетики І електрифікації; заготівель; закордонних справ; зв'язку; культури; легкої промисловості; лісного господарства; лісної та деревооброб­ної промисловості; меліорації та водного господарства; монтажних І спеціальних будівельних робіт; м'ясної та молочної промисловості; оборони; освіти; охорони здоров'я; промислового будівництва; про­мисловості будівельних матеріалів; радгоспів; сільського господарс­тва; торгівлі; фінансів; харчової промисловості; чорної металургії; юстиції), 6 республіканських міністерств (автомобільного транспор­ту; будівництва і експлуатації шосейних доріг; комунального госпо­дарства; місцевої промисловості; побутового обслуговування насе­лення; соціального забезпечення), державних комітетів (у справах будівництва; по професійно-технічній освіті; по використанню тру­дових ресурсів; по телебаченню і радіомовленню; по кінематогра­фії; у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі; по охороні природи; по нагляду за безпечним веденням робіт у проми­словості і гірничому нагляду, а також плановий і цін), головних управлінь Ради Міністрів УРСР (з нафтопереробної та нафтохіміч­ної промисловості; матеріально-технічного постачання), комітету народного контролю УРСР, комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, українського об'єднання Ради Міністрів УРСР «УкрсІльгосптехніка», центрального статистичного управління при Раді Міністрів УРСР, комітетів (з фізичної культури і спорту; по державних преміях УРСР у галузі науки і техніки), головних упра­влінь (архівне, річкового флоту та ін.), управлінь (з іноземного ту­ризму та ін.) при Раді Міністрів УРСР¹.

Глава 13 Конституції УРСР 1978 р. була цілком присвячена визначенню правових основ організації та діяльності Ради Мініст­рів УРСР. У ст. 115 Рада Міністрів УРСР — уряд республіки — ви­значалась як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади Української РСР. Рада Міністрів УРСР була відповідальною перед Верховною Радою УРСР і мусила не рідше одного разу на рік звітувати про свою роботу перед нею (ст. 117). При визначенні прав Ради Міністрів УРСР Конституція виходила з такого загального по­ложення: «Рада Міністрів Української РСР правомочна вирішувати всі питання державного управління, що належать до відання Укра­їнської РСР, оскільки вони не входять, згідно з Конституцією Укра­їнської РСР, до компетенції Верховної Ради Української РСР та

¹ Дик.; История государства й права Украинской ССР. К., 1976. С. 665—666.

її Президії, Голови Верховної Ради Української РСР» (ст. 118). 19 грудня 1978 р. був прийнятий Закон «Про Раду Міністрів Укра­їнської РСР», який докладно регламентував правове становище уряду України¹. Так, в ст. 2 цього Закону перелічувались основні напрямки діяльності Ради Міністрів УРСР. Розділ II докладно ви­значав компетенцію Ради Міністрів, тобто основні повноваження уряду в таких галузях: розвитку економіки; соціального розвитку і культури; планування економічного і соціального розвитку; фінан­сів, кредиту і цін; науки і техніки; забезпечення законності, безпеки і обороноздатності країни; зовнішньополітичної діяльності.

Рада Міністрів УРСР утворювалася Верховною Радою УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступ­ників, міністрів УРСР, голів державних комітетів УРСР. За подан­ням голови Ради Міністрів УРСР Верховна Рада УРСР могла вклю­чити до складу уряду УРСР керівників інших органів і організацій УРСР. Для вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням керів­ництва народним господарством, та інших питань державного уп­равління як постійний орган Ради Міністрів УРСР діяла Президія Ради Міністрів УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, а також інших членів уряду. Відповідно до Закону про Раду Міністрів Української РСР від 19 грудня 1978 р. Рада Міністрів УРСР мала право видавати постанови і роз­порядження, які були обов'язковими на всій території УРСР.

За Конституцією УРСР центральними органами державного управління виступали союзно-республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР, інші органи, підвідомчі Ра­ді Міністрів УРСР. Перелік зазначених органів державного управ­ління містився у Законі про Раду Міністрів Української РСР. Союз­но-республіканські міністерства і державні комітети повинні були керувати дорученими їм галузями управління, підлягаючи як Раді Міністрів УРСР, так і відповідному союзно-республіканському міні­стерству або державному комітету СРСР. Республіканські міністер­ства і державні комітети повинні були керувати дорученими їм га­лузями управління або здійснювати міжгалузеве управління, під­лягаючи Раді Міністрів УРСР.

Місцевими органами влади у період, що розглядається, були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради де­путатів трудящих (а за Конституцією. УРСР 1978 р. — Ради народ­них депутатів). У 1960—1970 рр. було прийнято низку правових ак­тів союзного і республіканського рівнів, що повинні були удоскона-

¹ Відомості Верховної Ради УРСР. 1979. № 1. Ст. 7. 464

лити роботу окремих ланок системи місцевих органів державної влади і управління, наприклад укази Президії Верховної Ради СРСР про основні права і обов'язки сільських і селищних, район­них, міських районних у містах і обласних Рад¹, а також закони УРСР про ці Ради. Так, 2 липня 1968 р. на третій сесії Верховної Ради УРСР сьомого скликання було прийнято закони про сільські і селищні Ради депутатів трудящих. 15 липня 1971 р. Верховна Рада УРСР прийняла закони про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих. У цих законах розглядалися всі основні пи­тання утворення і діяльності Рад, їхні права й обов'язки в різних галузях господарського, соціально-культурного і державного будів­ництва, послідовне розмежування компетенції між різними ланка­ми Рад. Ставлячи собі за мету зміцнення авторитету і посилення активності депутатів, їх відповідальності перед виборцями, Верхов­на Рада СРСР 20 вересня 1972 р. прийняла Закон «Про статус де­путатів Рад депутатів трудящих в СРСР».

Основоположні засади організації та діяльності місцевих Рад містила Конституція УРСР 1978 р. У главі 9 «Система і принци­пи діяльності Рад народних депутатів», зокрема, визначалось, що строк повноважень Рад — п'ять років. Місцеві Ради обирали голів Рад, формували свої президії, а також утворювали постійні комісії, створювали виконавчі і розпорядчі, а також інші підзвітні їм органи (ст. 80), Ради утворювали органи народного контролю (ст. 81). Демо­кратичні засади передбачала ст. 83 Конституції, де говорилося, що «діяльність Рад народних депутатів будується на основі колектив­ного, вільного, ділового обговорення і вирішення питань, гласності, регулярної звітності виконавчих і розпорядчих органів, інших ство­рюваних Радами органів перед ними та населенням, широкого за­лучення громадян до участі в їх роботі». Вибори делегатів місцевих Рад проводилися на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Конституція УРСР містила спе­ціальний розділ VI «Місцеві органи державної влади і управління в Українській РСР» з двома главами: «Місцеві Ради народних депу­татів» і «Виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів». Конституція передусім визначала систему місцевих Рад (ст. 124), а також основні напрямки їх діяльності. Місцеві Ради були покликані керувати на своїй території державним, господарським І соціаль­но-культурним будівництвом; затверджувати плани економічного і соціального розвитку, місцевий бюджет і звіти про їх виконання; здійснювати керівництво підпорядкованими їм державними органа-

¹ Ведомости Верховного Совета СССР. 1968. № 16. Ст. 131; 1971. № 12. Ст. 132—133. 300-141

ми, підприємствами, установами та організаціями; забезпечувати додержання законів, охорону державного І громадського порядку, прав громадян; сприяти зміцненню обороноздатності країни. Місце­ві Ради приймали рішення в межах повноважень, наданих їм зако­нодавством Союзу РСР і Української РСР.

Виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад були ви­конкоми, які обиралися ними. Виконкоми виконували деякі внут-рішньоорганізаційні функції: скликали сесії Рад, організовували підготовку і проведення виборів до Рад, здійснювали іншу організа­торську діяльність. Виконкоми мали право вирішувати усі питання, віднесені до відання Рад, за винятком питань, які вирішувалися тільки сесією Ради. Вони координували діяльність постійних ко­місій, сприяли депутатам у виконанні їхніх повноважень. Докладно компетенція виконкомів визначалась законами про місцеві Ради на­родних депутатів УРСР.

Досить розгалуженою ланкою в апараті управління місцевих Рад були відділи та управління виконкомів, створення яких нале­жало до компетенції самих Рад. Відділи та управління створювали­ся всіма місцевими Радами, за винятком сільських, селищних і ра­йонних в містах. У своїй діяльності вони підпорядковувались Раді, її виконкому та вищому органу державного управління. Перелік відділів та управлінь виконкомів місцевих Рад і порядок їх утво­рення встановлювались законодавством СРСР і УРСР.

У зв'язку з прийняттям Конституції СРСР і конституцій союз­них республік в 1977—1984 рр. було прийнято ряд нормативних ак­тів про внесення змін та доповнень в основні права й обов'язки Рад народних депутатів. На підставі загальносоюзних нормативних актів вносилися відповідні зміни га доповнення в акти УРСР, які регулю­вали організацію і діяльність місцевих Рад. Наприклад, у 1978 р. бу­ли розширені та конкретизовані права й обов'язки сільських і сели­щних Рад¹. У 1979 р. в УРСР було прийнято в новій редакції закони: про порядок відкликання депутата обласної, районної, міської, ра­йонної в місті, селищної і сільської Ради народних депутатів; про ра­йонну Раду народних депутатів УРСР; про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; про селищну Раду народних депу­татів УРСР; про сільську Раду народних депутатів УРСР. У 1980 р. прийнято закони про обласну Раду народних депутатів УРСР. На поліпшення діяльності місцевих Рад з обліку, розгляду і виконання наказів виборців було спрямовано Положення про організацію робо-

¹ Ведомости Верховного Совета СССР. 1978- № 49. Ст. 797. 466

ти з наказами виборців в Українській РСР, затверджене указом Президії Верховної Ради УРСР від ЗО вересня 1981 р.

Правоохоронні органи. У період, що розглядається, було при­йнято чимало нормативних актів, спрямованих на удосконалення ор­ганізації органів правосуддя, прокуратури, юстиції, внутрішніх справ, що були покликані своєю діяльністю забезпечити охорону прав і сво­бод громадян, інтересів держави і суспільства, боротись за всебічне зміцнення правопорядку, суворе дотримання законності. Усю систему правоохоронних органів пронизували централістські начала.

Судова система УРСР на початку даного періоду функціону­вала на підставі Закону про судоустрій УРСР, прийнятого ЗО черв­ня 1960 р.. із внесеними до нього в наступні роки змінами. Заходи щодо подальшого поліпшення роботи судів були намічені в постано­ві ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від ЗО липня 1970 р. «Про захо­ди щодо поліпшення роботи судових і прокурорських органів». Ви­явивши суттєві недоліки в діяльності судів, постанова визначила шляхи їх подолання і найважливіші завдання судових органів. У ній підкреслювалось, що діяльність судів має грунтуватися на до­триманні соціалістичної законності і здійснюватися в обстановці ви­сокої відповідальності за доручену справу, бездоганного виконання службового обов'язку. Були також накреслені заходи щодо поліп­шення роботи з кадрами, перед якими стояли відповідальні завдан­ня з відправлення правосуддя. Отже, і судова система була об'єк­том пильної уваги партійних органів.

Основоположні засади судової системи республіки визначила Конституція УРСР 1978 р., в ст. 149 якої зазначалось, що «право­суддя в Українській РСР здійснюється тільки судом». Судами ж в УРСР визнавалися Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. В Конституції зазнача­лось, що всі суди УРСР утворюються на засадах виборності суддів і народних засідателів. Народні судді районних (міських) народних судів обиралися відповідно обласними, Київською міською Радами народних депутатів. Судді Верховного Суду УРСР, а також облас­них судів, Київського міського суду обиралися Верховною Радою УРСР. Народні засідателі районних (міських) народних судів оби­ралися на зборах громадян за місцем їх проживання або роботи відкритим голосуванням, а народні засідателі вищих судів — відпо­відними Радами народних депутатів.

Згідно з Конституцією Верховний Суд УРСР був найвищим судовим органом УРСР і здійснював нагляд за судовою діяльністю судів республіки. Він складався з голови Верховного Суду УРСР,

його заступників, членів і народних засідателів (ст. 151). Демокра­тичний характер мала ст. 152 Конституції, в якій зазначалося, що розгляд цивільних і кримінальних справ у всіх судах здійснюється колегіальне; в суді першої інстанції — з участю народних засідате­лів. Народні засідателі при здійсненні правосуддя користувалися всіма правами суддів. Зміцненню законності покликана була слу­гувати ст. 153 Конституції, де зазначалося, що «судді і народні за­сідателі є незалежними і підкоряються тільки законові. Суддям і народним засідателям забезпечуються умови для безперешкодного і ефективного здійснення їх прав та обов'язків. Будь-яке втручання в діяльність судів і народних засідателів по здійсненню правосуддя е неприпустимим і тягне за собою відповідальність за законом». Конституція наголошувала, що організація і порядок діяльності су­дів Української РСР визначаються законами Союзу РСР і Україн­ської РСР. І такі акти були прийняті. Так, ЗО листопада 1979 р. ух­валили Закон СРСР «Про Верховний Суд РСР». Законом СРСР від 25 червня 1980 р. затверджувалася нова редакція Основ законодав­ства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій в СРСР¹. На їх основі в УРСР у 1981 р. були прийняті закони про судоустрій УРСР, про вибори районних (міських} народних суддів УРСР, а та­кож про порядок відкликання народних суддів і народних засідате­лів районних (міських) народних судів УРСР.

Вирішення господарських спорів між підприємствами, устано­вами, організаціями здійснювалось органами державного арбітра­жу. У січні 1974 р. з метою підвищення ролі органів держарбітражу в забезпеченні правильного й однакового застосування законодавс­тва при вирішенні господарських спорів, посилення впливу цих ор­ганів на підприємства, установи, організації у справі дотриман­ня державної дисципліни, виконання планових завдань і договір­них зобов'язань, а також підвищення рівня керівництва органами держарбітражу Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР бу­ло перетворено в союзно-республіканський орган. Рада Міністрів СРСР затвердила нове Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР². Було також затверджено Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР³. ЗО листопада 1979р. прийнято Закон СРСР «Про державний арбітраж СРСР», де визначались завдання органів держарбітражу, їх система, поло-

¹ Ведомости Верховного Совета СССР. 1980. № 27. Ст. 545. Докладніше про це див: Агеева Г. Н. Законодательство о судоустройстве в СССР. М., 1985.

² СП СССР. 1974. № 4. Ст. 119.

³ ЗП УРСР. 1974. № Є. Ст. 40. 468

ження, що регулювали організацію, порядок діяльності та компе­тенцію органів держарбітражу.

Однією з ланок правоохоронної системи УРСР була респуб­ліканська прокуратура. На початку періоду, що розглядається, во­на будувалась і діяла на підставі Положення про прокурорський нагляд в СРСР, затвердженого указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 р. Основні положення про організацію і діяльність прокурорських органів сформульовані в Конституції СРСР 1977 р., яка визначала зміст, цілі та завдання прокурорського нагляду, принципи побудови і діяльності прокурорської системи, структуру органів прокуратури, строки повноважень і порядок призначення прокурорів від вищої до нижчої ланки, відповідаль­ність і підзвітність Генерального прокурора СРСР. Конституція встановлювала, що прокуратура являє собою систему єдиних цент­ралізованих органів, підпорядкованих тільки центру в особі Гене­рального прокурора СРСР. Про прокуратуру йшлося і в главі 19 Конституції УРСР 1978 р., де визначалось, що найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, дер­жавними комітетами й відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад, колгоспами, кооперативними та іншими громадськими орга­нізаціями, службовими особами, а також громадянами на терито­рії України здійснюється Генеральним прокурором СРСР та під­леглими йому Прокурором УРСР і нижчестоящими прокурорами (ст. 162). Прокурор УРСР і прокурори областей призначалися Гене­ральним прокурором СРСР. Районні та міські прокурори признача­лися Прокурором УРСР і затверджувалися Генеральним прокуро­ром СРСР. Строк повноважень Прокурора УРСР і всіх нижчестоя-щих прокурорів — п'ять років.

На підставі і відповідно до Конституції СРСР ЗО листопада 1979 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про прокуратуру СРСР, де визначались завдання, основні напрямки, принципи орга­нізації та діяльності органів прокуратури, а також система цих ор­ганів¹. Згідно з Законом прокуратура являла собою виключно цент­ралізовану систему з широкими повноваженнями Генерального прокурора СРСР. Інакше за умов функціонування командно-ад-міністративної системи управління і не могло бути.

¹ Див.: Басков В. Й. Прокурорский надзор в СССР. М., 1991; Семенов В. М. Правоох-ранительньїе органьї в СССР. М., 1990; Организация суда й прокуратури в СССР / Под ред. Н. А. Баженова. М., 1988.

У період, що розглядається, було здійснено ряд заходів щодо подальшого удосконалення організації та діяльності органів внут­рішніх справ. Так, з метою забезпечення єдиного оперативного управління діяльністю органів охорони громадського порядку у бо­ротьбі зі злочинністю було створено союзно-республіканське мініс­терство охорони громадського порядку СРСР¹. 25 листопада 1968 р. його перейменовано у Міністерство внутрішніх справ СРСР. Відпо­відно були перейменовані Міністерства охорони громадського по­рядку республік і управління (відділи) виконкомів². Головними за­вданнями МВС СРСР були: забезпечення громадського порядку, своєчасне попередження і припинення злочинів, їх викриття і роз­слідування; виправлення і перевиховування засуджених у дусі су­млінного ставлення до праці, суворого дотримання законів; орга­нізація роботи щодо забезпечення пожежної безпеки населених пунктів і об'єктів народного господарства; забезпечення безпеки дорожнього руху; широке використання досягнень науки і техніки в роботі з охорони порядку й у боротьбі зі злочинністю.

Органи внутрішніх справ складалися з підрозділів міліції, ви­правно-трудових закладів, пожежної охорони, слідства, штабних та інших служб. Міліція підрозділялась на територіальну і транс­портну. Перша — забезпечувала охорону порядку в містах та ін­ших населених пунктах і на автомобільних дорогах, які зв'язували ці пункти; друга — виконувала аналогічні завдання на залізнично­му, водному і повітряному транспорті. До складу міліцейської слу­жби входили карний розшук, служба боротьби з розпроданням со­ціалістичної власності, адміністративна (зовнішня) служба, ДАІ, підрозділи відомчої міліції. Удосконаленню діяльності міліції спри­яли прийняті в період, що розглядається, нормативні акти. Так, пе­вну роль у підвищенні рівня роботи міліції відіграла постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 19 листопада 1968 р. «Про заходи по зміцненню міліції»³. Важливе значення для подальшого удоско­налення правового регулювання діяльності міліції мав указ Прези­дії Верховної Ради СРСР від 8 червня 1973 р. «Про основні обов'яз­ки і права радянської міліції по охороні громадського порядку і бо­ротьбі зі злочинністю», в якому визначались завдання, принципи діяльності, основні права й обов'язки радянської міліції. Було та­кож прийнято нове Положення про радянську міліцію.

¹ Ведомости Верховного Совета СССР. 1966. № ЗО. Ст. 594.

² Відомості Верховної Ради УРСР. 1968. № 51. Ст. 346.

•^і Див.: Коржихина Т. П. История государственньїх учреждений СССР. М., 1986. С. .452.

Керівництво судами й органами державного нотаріату в УРСР з березня 1963 р. по серпень 1970 р. покладалося на Верховний Суд республіки, а на місцях — на обласні суди. Вирішення деяких питань щодо керівництва юстицією було віднесено до відання Юри­дичної комісії при Раді Міністрів СРСР та юридичних комісій при Радах Міністрів союзних республік. З метою підвищення рівня дер­жавного керівництва судами та іншими установами юстиції, по­ліпшення правової роботи в народному господарстві, подальшого удосконалення законодавства у 1970 р. було створено союзно-рес­публіканське Міністерство юстиції СРСР, на яке покладалося ор­ганізаційне керівництво судами, сприяння підвищенню рівня їх діяльності. Його важливіші функції полягали у систематизації й підготовці пропозицій з кодифікації законодавства. Крім того, на Міністерство покладалися функції щодо керівництва адвокатурою, нотаріатом, органами ЗАГСу. В УРСР Міністерство юстиції та від­діли юстиції облвиконкомів були утворені 6 жовтня 1970 р. Компе­тенція, організація і діяльність Мінюсту УРСР визначались у Поло­женні про Міністерство юстиції Української РСР¹.

У період, що розглядається, подальшого розвитоку набула ад­вокатура. 15 червня 1965 р. до Положення про адвокатуру УРСР 1962 р. були внесені зміни². Положення встановлювало, що обласні колегії адвокатів діють з метою здійснення захисту на попередньо­му слідстві та в суді, представництва з цивільних справ у суді та арбітражі, а також для надання іншої юридичної допомоги грома­дянам, підприємствам, установам, організаціям І колгоспам. Колегії адвокатів були добровільними об'єднаннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю. У Положенні визначались завдання і склад колегій, їхніх органів, права й обов'язки адвокатів, а також форми керівництва державних органів колегіями. ЗО листопада 1979 р. прийнято Закон «Про адвокатуру СРСР»³, де зазначалось, що адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян та організацій, здійсненню правосуддя, вихованню громадян у дусі дотримання трудової дисципліни, поваги до прав, честі та гідності інших осіб.

Колегія адвокатів утворювалась за заявою групи засновників. Вищим органом колегії були загальні збори (конференція) членів колегії, виконавчим органом — її президія. Загальне керівництво колегіями адвокатів здійснювали Ради народних депутатів. Мініс­терства юстиції СРСР і УРСР контролювали дотримання колегіями

¹ ЗП УРСР. 1972. № 9. Ст. 85.

² Відомості Верховної Ради УРСР. 1965. № 26. Ст. 428.

³ Бедомости Верховного Совета СССР. 1979. № 49. Ст. 846.

адвокатів законодавства, яке регулювало діяльність адвокатури, встановлювали порядок оплати юридичної допомоги і оплати праці адвокатів. Для організації роботи адвокатів з надання правової до­помоги в містах та інших населених пунктах утворювались юриди­чні консультації. Нове Положення про адвокатуру УРСР, затвер­джене Верховною Радою УРСР 1 жовтня 1980 р., детально рег­ламентувало діяльність колегій адвокатів республіки, розширило види юридичної допомоги громадянам¹.

Важливе значення в республіці мала діяльність нотаріальних органів. Нотаріатом називалася система державних органів (нота­ріальних контор), до обов'язків яких входило посвідчення безспір-них прав і фактів, котрі мають юридичне значення. Організація і діяльність нотаріату регулювалися законодавством, зокрема Зако­ном СРСР від 19 липня 1973 р. «Про державний нотаріат», а також Законом УРСР від 15 грудня 1974 р. з тією ж назвою, який набрав чинності 1 травня 1975 р.

Отже, у двадцятиріччі, що розглядається, в Україні функціо­нував розгалужений державний апарат, організація і діяльність якого були врегульовані законодавчими актами як союзного, так і республіканського рівня. В цих актах багато йшлося про демокра­тію, широкі права представницьких органів, необхідність зміцнення соціалістичної законності. Проте в умовах панування командно-ад­міністративної системи управління ці положення у багатьох випад­ках залишалися лише деклараціями. Так, Верховні Ради СРСР і УРСР, а також інших союзних республік, всупереч їх статусу зако­нодавчих органів, в основному «одностайно» голосували за пропо­зиції та законопроекти державно-партійного апарату. Призначення і переміщення вищих посадових осіб затверджувалися Верховними Радами без будь-якої спроби з'ясувати їх причини. Фактично ці питання заздалегідь вирішувалися у відповідних партійних струк­турах. Верховні Ради були скоріше декларативними, ніж працюю­чими органами. Такими ж безправними органами виявилися й міс­цеві Ради всіх ступенів, їх безправ'я визначалося насамперед вкрай слабкою матеріально-фінансовою базою. У діяльності місцевих Рад головну роль відігравали виконкоми. На сесіях депутати лише «одностайно» голосували за підготовлені апаратом виконкомів рі­шення. Відтиснення представницьких органів державної влади уп­равлінським апаратом на другий план призвело до того, що цей апарат сам займався підзаконною творчістю, видаючи численні ін­струкції та накази, які фактично мали силу закону. До речі, і прак­тика формування представницьких органів влади спрямовувалась

¹ Історія адвокатури України. К., 1992. С. 49. 472

на підбір досить «слухняного» складу депутатів, згодних «одно­стайно» штампувати шляхом голосування підготовлені апаратом рішення. Практика організації виборів Рад усіх рівнів була такою, що у бюлетені для голосування стояло прізвище тільки одного кан­дидата в депутати. Оскільки висування кандидатів у депутати було монополізовано партійними комітетами, то фактично це були не ви­бори депутатів, а їх призначення.

Багато проблем існувало також в організації та діяльності правоохоронних органів. Так, у 70-х і 80-х роках на органи проку­ратури покладалося безліч невластивих прокурорському наглядові обов'язків, які значною мірою відсували на другий план її головні функції щодо нагляду за законністю. Суди, високе призначення ко­трих широко проголошувалися в актах різного рівня, насправді не­рідко розглядалися як звичайна, рядова складова частина системи правоохоронних органів¹. Працівники цих органів одержували ни­зьку зарплату, перебували в матеріальній (житло, паливо в сільсь­кій місцевості, продукти, дитячий садок, школа тощо) та іншій за­лежності від місцевих властей. Це призводило до того, шо ке­рівники, особливо місцеві, втручалися в роботу суду, прокуратури, міліції, що було грубим порушенням конституційних принципів не­залежності суду і прокуратури.

Набуло поширення так зване «телефонне право», завдяки якому, застосовуючи тиск на правоохоронні органи, багато право­порушників із числа «номенклатури» ухилялися від кримінальної відповідальності. Крім того, існувала інструкція ЦК КПРС, яка пря­мо забороняла правоохоронним органам збирати будь-який «нега­тив» на номенклатурщиків партійних і радянських органів. У роки застою нерідкими були заборони допитувати посадових осіб. Непід­судними були й колегіальні органи громадських організацій (пере­дусім КПРС)². Система номенклатури формувала в країні безлику та кишенькову, цілком залежну від партапарату судову владу³. Спостерігалися також інші численні негативні явища в організації та діяльності державного апарату⁴, тому наприкінці періоду, що розглядається, виникла настійна необхідність його докорінного ре­формування.

¹ Див.: Гуценко К. Ф., Ковалев М. А. Правоохранительньїе органьї. М., 1997. С. 250, 297.

² Див.: Каратуев А. Г. Советская бюрократия. Система политико-зкономического гос-подства й ее кризис (1919—1991). Бєлгород, 1993. С. 281.

³ Див.: Савицкий В. М. Проблеми становлення судебной системьі в обновляющейся России // Актуальний проблеми современшго права. М., 1995. С. 8.

⁴ Див.: Курицьін В. М. Проблеми политической системи общества // На пороге кри-зиса... С. 124—174.