2. Утворення Союзу рср і Україна.

Процес утворення єдиної союзної держави розпочався під час громадянської війни (1918–1920 рр.). У 1919 р. склався воєнно-політичний союз радянських республік Росії, України, Білорусії, Латвії, Литви, згідно з яким створювалося єдине керівництво армією, фінансами і найважливішими галузями народного господарства. У 1920 р. утворилася договірна федерація РСФРР та України, Білорусії, Грузії, Вірменії, Азербайджану, згідно з якою об’єднувалися наркомати військових і морських справ, Вищі ради народного господарства (ВРНГ), зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу.

Радянські республіки, в тому числі й Україна, формально мали статус незалежних держав, однак фактично вся повнота влади належала РКП(б), яка визначала їх внутрішню і зовнішню політику.

У 1922 р. було створено комісію ЦК РКП(б) у складі В. Куйбишева, Й. Сталіна, Г. Орджонікідзе, Х. Раковського, Г. Сокольникова для підготовки проекту нового федеративного договору.

План автономізації (Й. Сталін) передбачав включення радянських республік до складу РСФРР на правах автономії.

План федерації (В. Ленін) передбачав входження усіх радянських республік на рівних правах до нового державного об’єднання — Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

План конфедерації (Х. Раковський) передбачав створення союзу суверенних держав, які повністю зберігають незалежність і створюють об’єднані органи для координації дій.

З’їзди Рад радянських республік схвалили Декларацію про утворення СРСР, проекти союзного договору і Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР проголосив утворення Союзу РСР у складі Російської Федерації, Української РСР, Білоруської РСР, Закавказької Федерації (Грузія, Вірменія, Азербайджан). 31 січня 1924 р. ІІ з’їзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію СРСР. У травні 1925 р. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад вніс зміни в текст Конституції УСРР, які закріплювали входження Радянської України до складу СРСР і створення Молдавської АРСР у складі УСРР.

3. Культура і духовне життя в роки непу.

Основними рисами розвитку української культури в роки непу були ідеологізація всіх сторін культурного життя, створення нової пролетарської інтелігенції, розширення сфери вживання української мови, посилення боротьби з неписьменністю, активізація антирелігійної кампанії. У 1923 р. на ХІІ з’їзді РКП(б) більшовицьке керівництво проголосило політику коренізаціі, яка в Україні дістала назву «українізація». Вона передбачала збільшення представництва українців в органах влади, державних, освітніх і культурних установах; розширення сфери застосування української мови; відродження та розвиток української культури. Найважливішу роль в здійсненні українізації відіграли керівники наркомату освіти Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Українізація поширилася на всі сфери життя:

• збільшилась до 54% кількість українців у партійних і державних органах;

• українською мовою проводилося навчання в 80% шкіл, 50% технікумів, 25% вузів;

• відроджувалася україномовна преса: українською мовою видавалося 90% газет, 50% книг, велося радіомовлення.

Українізація дала могутній поштовх розвитку науки, літератури та мистецтва.

Центром розвитку науки стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН), де працювали історик М. Грушевський, мовознавець А. Кримський, біолог В. Лепський, математик Д. Граве, хімік Л. Писаржевський.

Розвивалися літературні напрямки: революційно-романтичний(П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан), неокласичний (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара), памфлетний (М, Хвильовий), футуристичний (М. Семенко, Г. Шкурупій), гумористичний (О. Вишня), виникали і розпадалися літературні організації («Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ), розгорнулася започаткована М. Хвильовим літературна дискусія (гасла «Геть від Москви!», «Дайош Європу!»).

Театральне мистецтво було пов’язано з іменами режисерів-реформаторів Л. Курбаса (театр «Березіль») і Г. Юри (Державний драматичний театр ім. І. Франка), акторів П. Саксаганського, М. Крушельницького, Н. Ужвій.

У музичному мистецтві вирізнялися композитори Г. Верьовка, Л. Ревуцький, К. Богуславський, виступали хорова капела «Думка», народні хори, ансамблі.

В образотворчому мистецтві розвивалися соціалістичний реалізм (І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш) і авангардизм (М. Бойчук, О. Богомазов, К. Гвоздик).

Помітних успіхів досягло кіномистецтво, в становленні якого важливу роль відіграв О. Довженко (фільми «Звенигора», «Арсенал»).

Активну роль у національно-культурному розвитку відігравала Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитомВ. Липківським, створена у 1921 р., у якій богослужіння відправлялося українською мовою.

Українізація сприяла розвитку мови і культури українського народу. Однак наприкінці 1920-х — на початку 1930-х рр. радянська влада почала встановлювати контроль над сферою культури і згортати українізацію, більшість провідних діячів українізації було звинувачено в націоналізмі й репресовано.

Тема: Радянська модернізація України (1929 –1939 рр.)

План.

1. Сталінська індустріалізація України.

2. Суцільна колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.

3. Стан культури в Україні у 30-і роки. Громадсько-політичне життя.

1. Сталінська індустріалізація України.

Наприкінці 20-х рр. керівництво ВКП(б) відмовилось від непу і розпочало «радянську модернізацію», складовими якої були індустріалізація, колективізація і «культурна революція».

У 1925 р. ХІV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію, яка передбачала:

• створення великого машинного виробництва;

• розвиток нових галузей промисловості;

• ліквідацію техніко-економічної відсталості; зміцнення обороноздатності СРСР.

Індустріалізація була головним завданням перших п’ятирічних планів: 1928–1932 рр. — перша, 1933–1937 рр. — друга, 1938–1941 рр. — третя п’ятирічки. Головна увага приділялася розвитку вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної промисловості, електроенергетики. Плани капітального будівництва неодноразово переглядалися у бік збільшення і не підкріплювалися реальними можливостями («штурмівщина»), тому темпи розвитку промисловості відставали від запланованих. Для виконання і перевиконання планів застосовувались методи позаекономічного примусу (використання примусової праці в’язнів концтаборів, прирівнювання дисциплінарних порушень до кримінального злочину) та ідеологічного ошукування трудящих (соціалістичне змагання, рух ударників, новаторів, багатоверстатників, стахановський рух).

Позитивними наслідками індустріалізації були:

• перетворення України на індустріально-аграрну країну, частка якої в СРСР становила 50,5% у видобутку вугілля, 67,6% у видобутку залізної руди, 49,7% у виплавці чавуну, 48,9% у виробництві сталі;

• зростання майже в 11 разів підприємств важкої промисловості, в тому числі побудова промислових гігантів «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпрогес», Харківський тракторний завод;

• досягнення Україною рівня економічно розвинених країн світу за показниками галузей важкої промисловості.

Негативними наслідками індустріалізації були:

• згортання непу;

• створення адміністративно-командної економіки;

• підрив розвитку легкої, харчової промисловості та сільського господарства;

• зниження життєвого рівня населення (запровадження карткової системи, дефіцит найнеобхідніших товарів, ускладнення житлової проблеми в результаті урбанізації).