2. Суцільна колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.

У 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на кооперування сільського господарства, який передбачав добровільне об’єднання селян для господарської діяльності, поступовий перехід від нижчих (збутова, позичкова) до вищих (виробнича — колгоспи) форм кооперації, врахування місцевих умов.

Однак у 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було взято курс на суцільну прискорену колективізацію, яка передбачала:

• ліквідацію самостійних селянських господарств;

• насильницьке об’єднання самостійних селянських господарств у колективні господарства (колгоспи, радгоспи);

• ліквідацію куркульства як класу;

• масові репресії проти селян, що не бажали вступати в колгоспи.

Колективізація проводилася в роки першої (1928–1932 рр.) і другої (1933–1937 рр.) п’ятирічок і фактично була завершена в 1937 р., коли колгоспам належало 96,1% посівних площ. В Україні за роки колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, від чого постраждали 1,2–1,4 млн. чоловік, із них 860 тис. виселили на Північ і до Сибіру. Колективізація призвела до голоду 1932–1933 рр., головною причиною якого стали непомірні хлібозаготівлі, конфіскація владою запасів продовольства, відсутність допомоги голодуючим з боку держави, внаслідок чого померло від 3 до 10 млн. чоловік. Насильницька колективізація і голодомор призвели до хронічного відставання сільського господарства від промисловості; формування нової системи господарства, заснованої на жорсткій трудовій дисципліні, примусовій праці, натуральній оплаті праці, прикріпленні селян до колгоспу. Колгоспний лад став однією із основ адміністративно-командної економіки.

3. Стан культури в Україні у 30-і роки. Громадсько-політичне життя.

Складовими «культурної революції» комуністична партія вважала ліквідацію неписемності, розвиток освіти, літератури і мистецтва, ідеологізацію і політизацію культури.

У галузі освіти на кінець 1939 р. вдалося подолати неписьменність населення (неписьменні складали лише 15% дорослого населення), запровадити загальну обов’язкову початкову освіту, почати перехід до обов’язкової семирічної освіти, збільшити кількість технікумів (693) і ВНЗ (173), відновити діяльність Харківського, Київського, Одеського, Дніпропетровського університетів.

Незважаючи на репресії, значних успіхів досягла наука: працювали Всеукраїнська академія наук, Український фізико-технічний інститут (Харків), широке визнання одержали наукові дослідження вчених І. Курчатова, Д. Ландау (ядерна фізика), М. Боголюбова, М. Крилова (математична фізика), Ю. Кондратюка (розробка теорії космічних польотів), Є. Патона (електрозварювання), О. Богомольця (медицина), О. Палладіна (біохімія), М. Холодного, А. Сапєгіна (генетика),

М. Грушевського, М. Яворського (історія).

Розвиток літератури характеризувався ліквідацією літературно-художніх об’єднань і створенням Спілки радянських письменників України (1934 р.), насадженням єдиного творчого методу — соціалістичного реалізму, переслідуванням діячів національної культури. В умовах ідеологічного контролю виходили твори П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Хвильового, О. Вишні, М. Бажана.

Подібні процеси відбувалися в театральному мистецтві (актори П. Саксаганський, М. Садовський, Н. Ужвій, О. Сердюк), музиці (композитори Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, К. Данькевич), кіно(режисери О. Довженко, І. Пир’єв), живопису (художники М. Бойчук, Ф. Кричевський, Г. Світлицький).

Період піднесення української культури в 20-і – на початку 30-х рр., пов’язаний з встановленням тотального контролю більшовицького режиму і фізичним знищенням кращих представників української літератури й мистецтва, отримав назву розстріляного відродження».

Громадсько-політичне життя.

В умовах індустріалізації, колективізації та культурної революції в УСРР твердився тоталітарний режим, познаками якого були:

• культ особи Сталіна;

• панування однопартійної системи;

• зрощення правлячої партії ВКП(б) з державним апаратом;

• контроль держави над суспільним життям;

• створення репресивного апарату;

• здійснення масових репресій.

Проведена у 1934 р. реорганізація репресивних органів передбачала об’єднання Державного політичного управління (ДПУ) з наркоматом внутрішніх справ (НКВС); створення Особливої наради для спрощення судочинства при покаранні «ворогів народу»; застосування органами НКВС методів фізичного впливу; застосування найвищої міри покарання одразу після оголошення вироку; створення системи таборів ДПУ на чолі з Головним управлінням таборів (ГУЛАГ).

Важливим елементом утвердження сталінізму стали показові політичні процеси і справи, найбільшими з яких були:

• «Шахтинська справа» (1928 р.);

• процес над «Спілкою визволення України» (СВУ, 1930 р.);

• справа «Української військової організації» (УВО, 1933–1934 рр.).

Жертвами терору стали представники всіх категорій населення:

• партійного і державного апарату (члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У Е. Квірінг, С. Косіор; члени Раднаркому УСРР Х. Раковський, В. Затонський, В. Чубар);

• військових (командуючий Київським військовим округом І. Якір, командуючий Харківським військовим округом І. Дубовий);

• інтелігенції (академіки ВУАН історик С. Єфремов, генетик І. Агол, історик М. Яворський, письменники М. Яловий, Г. Косинка, О. Вишня, режисер театру «Березіль» Л. Курбас);

• духовенства (митрополити УАПЦ В. Липківський, М. Борецький);

• робітники, селяни.

Репресії, які пояснювалися загостренням класової боротьби в період будівництва соціалізму, не припинялися до смерті Й. Сталіна (1953 р.).

Тема: Західноукраїнські землі в 1921–1939 рр.

Після поразки українського народу в боротьбі за збереження державної незалежності у 1918–1920 рр. Західноукраїнські землі опинилися у складі:

• Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя);

• Румунії (Північна Буковина, Південна Бессарабія);

• Чехо-Словаччини (Закарпаття).

Національна політика Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини стосовно українців характеризувалася посиленням національного гніту, насильницькою асиміляцією, репресіями проти діячів національно-визвольного руху, відмовою від надання автономії і створення органів самоврядування. Соціально-економічна політика Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини полягала у стримуванні економічного розвитку західноукраїнських земель, що виявилося у розвитку галузей промисловості (нафтова, деревообробна, харчова), які забезпечували високі прибутки без значних капіталовкладень, пануванні дрібних напівкустарних підприємств, залежності від іноземного капіталу, занепаді сільського господарства, малоземеллі і безземеллі селян, масовому безробітті та еміграції українців до інших країн.

Суспільно-політичне життя західноукраїнських земель характеризувалося політичною боротьбою, яка виявилася в діяльності політичних партій у Східній Галичині й Північній Буковині. На українських землях у складі Польщі діяли:

Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО, 1925 р., Д. Левицький), Радикальна партія (УРП, 1890 р., Л. Бачинський), Організація українських націоналістів (ОУН, 1929 р., Є. Коновалець), які боролися за незалежну соборну Україну;

Українська соціал-демократична партія (УСДП, 1899 р., М. і Л. Ганкевичі), Комуністична партія Західної України (КПЗУ, 1919 р., О. Клірик, Р. Кузьма), які виступали за приєднання західноукраїнських земель до УСРР.

На українських землях у складі Румунії у 1918–1928 рр. діяльність політичних партій була заборонена; у 1928–1938 рр. діяли:

Українська національна партія (УНП, 1927 р., В. Залозецький), Радикальна націоналістична організація (середина 1930-х рр., О. Забачинський), які виступали за об’єднання українських земель в Соборну Українську державу;

Комуністична партія Буковини (КПБ, 1918 р., С. Канюк), яка прагнула приєднати західноукраїнські землі до УРСР.

На українських землях у складі Чехо-Словаччини власні політичні партії були відсутні, однак діяли громадсько-політичні рухи (русофільство, русинство, українофільство).

11 жовтня 1938 р. Чехо-Словаччина внаслідок Мюнхенської угоди надала Закарпаттю автономію. У січні 1939 р. Виникло Українське національне об’єднання (УНО) на чолі з Августином Волошиним, яке перемогло на виборах до Сейму Карпатської України. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, президентом якої було обрано А. Волошина. Однак протягом 15–18 березня 1939 р. Карпатська Україна була повністю окупована Угорщиною за підтримки Німеччини й припинила своє існування.

Тема: Україна під час Другої світової війни.

План.

1. Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західно-українські землі.

2. Окупація України військами німеччини та її союзників.

3. Окупаційний режим в Україні (1941-1944 рр.).

4. Рух опору на території України (1941–1944 рр.).

5. Звільнення України від нацистських окупантів (1943-1944 рр.).

1. Радянсько-німецькі договори і західно-українські землі.

Напередодні Другої світової війни українські землі перебували під владою чотирьох держав: СРСР, Польщі, Румунії, Угорщини.

• 23 серпня 1939 р. СРСР та Німеччина підписали договір про ненапад (пакт Молотова — Ріббентропа) і секретний протокол, який передбачав розподіл сфер впливу в Європі. Радянському Союзу мали бути передані Західна Україна, Західна Білорусія, Прибалтика.

• 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла польський кордон і зайняла Східну Галичину й Західну Волинь.

• 28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали Договір про дружбу і державні кордони, за яким ліквідувалася Польська держава і встановлювався спільний радянсько-німецький кордон.

• 28 червня 1940 р. радянські війська перейшли Дністер і встановили свій контроль над Бессарабією й Північною Буковиною, примусивши Румунію передати їх до складу СРСР.

Приєднання західноукраїнських земель до складу СРСР мало велике значення: вперше за кілька століть майже всі українські землі об’єдналися в одній державі (за винятком Закарпаття, яке в березні 1939 р. було окуповане Угорщиною). Для узаконення радянського режиму в Західній Україні почала проводитись політика «радянізації», яка передбачала зміни в економіці, політиці, духовному житті згідно з виробленими в СРСР зразками.

Націоналізація великої промисловості, конфіскація поміщицьких земель, створення системи соціального забезпечення, українізація освіти зустріли підтримку українського населення, однак незадоволення викликали насильницька колективізація, заборона політичних партій, громадських організацій, «Просвіт», масові репресії, жертвами яких стало близько 10% населення Західної України.