1. Державотворчі процеси в незалежній Україні.

Проголошення незалежності України поставило перед українським народом завдання державотворення — формування органів влади, визначення їх повноважень, вироблення основних напрямків внутрішньої та зовнішньої політики. Правовою основою державотворення стали Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), рішення Всеукраїнського референдуму (1 грудня 1991 р.), Конституція Укра їни (28 червня 1996 р.).

З перших днів незалежності Верховна Рада України почала активну законотворчу діяльність, затвердивши державні символи — прапор, герб, гімн (1992 р.), прийнявши закони «Про громадянство України» (1991 р.), «Про державний кордон» (1991 р.), «Про збройні сили України» (1991 р.).

Принципи організації державної влади визначені Конституцією України, відповідно до якої Україна є республікою (ст. 5), носієм суверенітету та єдиним джерелом влади є народ, державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу, судову (ст. 6).

• Вищим органом законодавчої влади є парламент — Верховна Рада України (ст. 75), яка обирається громадянами терміном на 4 роки (450 депутатів). Парламентські вибори в Україні відбулися у 1990 р. (голова ВР — І. Плющ), 1994 р. (голова ВР — О. Мороз), 1998 р. (голова ВР — О. Ткаченко, І. Плющ), 2002 р. (голова ВР — В. Литвин), 2006 р. (голова ВР — О. Мороз).

• Вищим органом виконавчої влади є уряд — Кабінет Міністрів України (ст. 113). За роки незалежності склад керівництва Кабінету Міністрів змінювався 14 разів: В. Фокін (1991–1992 рр.), Л. Кучма 1992–1993 рр.), Ю. Звягільський (1993–1994 рр.), В. Масол (1994–1995 рр.), В. Марчук (1995–1996 рр.), В. Лазаренко (1996–1997 рр.), В. Пустовойтенко (1997–1999 рр.), В. Ющенко (1999–2001 рр.), А. Кінах (2001–2002 рр.), В. Янукович (2002–2004 рр.), М. Азаров (2004–2005 рр.), Ю. Тимошенко (2005 р.), Ю. Єхануров (2005–2006 рр.), В. Янукович (2006– ...).

• Главою держави є Президент України (ст. 102), який обирається громадянами терміном на 5 років. За роки незалежності президентами України обиралися Л. Кравчук (1991 р.), Л. Кучма (1994 р., 1999 р.), В. Ющенко (2004 р.). Вибори Президента України 2004 р. проходили в обставинах масових порушень і тиску на виборців. Верховний Суд України визнав результати другого туру виборів недійсними і призначив переголосування, в результаті якого президентом було обрано В. Ющенка (51,99% голосів виборців).

• Вищими органами судової влади в Україні є Конституційний Суд, Верховний Суд, Вищий арбітражний суд (ст. 124).

У 2002 р. Президент України Л. Кучма вніс пропозицію про проведення політичної реформи, суть якої полягала у перетворенні президентсько-парламентської форми державного правління на парламентсько-президентську.

У 2004 р. Верховна Рада прийняла рішення про перехід до парламентсько-президентської республіки не пізніше 1 січня 2006 р.

2. Економічне життя незалежної України.

На початку 90-х рр. економіка незалежної України опинилась у важкому стані: спад промислового і сільськогосподарського виробництва, розвал фінансової системи, інфляція, розрив традиційних економічних зв’язків з колишніми республіками СРСР, падіння життєвого рівня населення. Українським урядам довелося вирішувати відразу декілька завдань: виведення економіки з кризи, здійснення реформ, проведення структурної перебудови економіки, включення економіки України у світове господарство.

• У першій половині 90-х рр. реформи не дали відчутних результатів: спад промислового і сільськогосподарського виробництва продовжувався, валовий національний продукт скоротився на 44%, національний дохід — на 54%, приватизація державної власності відбувалася повільно, енергетична криза призвела до перебоїв з постачанням електроенергії, темпи інфляції були найвищими у світі (гіперінфляція), за межею бідності опинилося 64% населення.

• У другій половині 90-х рр. економіка поступово почала виходити з кризи завдяки введенню національної валюти — гривні, поетапній лібералізації цін, децентралізації управління економікою, структурній перебудові виробництва, створенню ринкової економіки. У 1999 р.

Україна вперше за роки незалежності завершила рік з позитивними показниками соціально-економічного розвитку.

• У 1999–2000 рр. в економіці України настала стабілізація, а з 2001 р. почалося поступове економічне зростання, причинами якого були відновлення частини економічних зв’язків із країнами СНД, роздержавлення й приватизація підприємств, реформа сільського господарства, стабілізація фінансової системи, залучення іноземних інвестицій.

Однак економічна ситуація залишається складною. Забезпечення ефективного функціонування економіки потребує подальшого проведення реформ: забезпечення стабільного зростання виробництва, структурної перебудови економіки, її переорієнтації на виробництво високотехнологічної продукції, модернізація виробництва, нормалізація політики оподаткування, розвиток малого і середнього бізнесу, створення сприятливих умов для іноземних інвестицій, забезпечення європейської і євроатлантичної інтеграції, вступ України до Всесвітньої торгівельної організації (ВТО) і Європейського Союзу (ЕС), забезпечення зростання життєвого рівня населення.

3. Культурне й духовне життя незалежної України.

Здобуття незалежності і початок демократичних перетворень створили сприятливі умови для духовного розкріпачення суспільства, початку національного та культурного відродження.

• Реформування середньої освіти (українізація, введення 12-бальної системи оцінювання навчальних досягнень учнів, профілізація старшої школи, комп’ютеризація шкіл, перехід з 2000 р. на 12-річний термін навчання) сприяє підвищенню якості освіти.

Вдосконалюється професійно-технічна й вища освіта (збільшення кількості навчальних закладів і числа спеціальностей, розширення зв’язків із закордонними університетами, запровадження навчання на контрактній основі, перехід до ступеневої підготовки — бакалавр, магістр).

• Провідним науковим центром є Національна академія наук України (президент — Б. Патон). В Антарктиді працює українська дослідницька станція ім. В. Вернадського. Вагомий внесок у розвиток науки внесли академіки НАН Ю. Митропольський (математична фізика), П. Костюк (фізіологія), Ю. Глеба (клітинна інженерія), І. Дзюба (літературознавство), В. Смолій (історія), І. Курас (політологія), В. Тацій (правознавство), В. Шинкарук (філософія).

• Здобутками літературі є твори українських письменників П. Загребельного («Тисячолітній Миколай»), Ю. Мушкетика («Страх підстарости Чаплинського»), Р. Іваничука («Рев оленів нарозвидні»), А. Дімарова (повість «Молитва до Марії»), В. Шевчука («Сонце в тумані»), Є. Пашковського («Щоденний жезл»).

• Помітним явищем у музичному мистецтві стали фестивалі естрадної пісні «Пісенний вернісаж», «Червона рута», «Таврійські ігри», міжнародні конкурси ім. М. Лисенка, В. Горовця.

• Новаторами театрального мистецтва є режисери Р. Віктюк («Служниці», «Саломея»), Б. Жолдак («Гамлет. Сни»).

• У кіномистецтві високим залишається рівень кінодокументалістики («Голод–33» режисера В. Шматолахи, «Хроніка повстання у Варшавському гетто» режисера Й. Дулевської), художніх стрічок («Ізгой» режисера В. Савельєва, «Молитва про гетьмана Мазепу» режисера Ю. Іллєнка, серіали «Роксолана», «Чорна рада»).

• Українські спортсмени досягли успіху у спортивній і художній гімнастиці (Л. Подкопаєва, О. Вітриченко, К. Серебрянська), катанні на ковзанах (О. Баюл), боротьбі (Т. Таймазов), боксі (брати Клички), плаванні (Я. Клочкова), шахах (Р. Пономарьов), футболі (А. Шевченко).

Слабка фінансова підтримка з боку держави негативно вплинула на льтурний розвиток, призвівши до «відпливу умів», комерціалізації кульри, підсиленню впливу закордонної масової культури.

4. Зовнішня політика незалежної України.

Після проголошення незалежності Україна вперше стала рівноправним суб’єктом у міжнародних відносинах.

Правовими засадами зовнішньої політики України є:

• Декларація про державний суверенітет (16 липня 1990 р.), в якій Україна проголосила намір стати нейтральною державою, не брати участі у військових блоках і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не купувати ядерної зброї;

• «Основні напрями зовнішньої політики України» (2 липня 1993 р.), в яких зафіксовано зміст національних інтересів України у сфері міжнародних відносин і головні завдання її зовнішньої політики;

• Конституція (28 червня 1996 р.), де визначена спрямованість зовнішньої політики України на забезпечення мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі норм міжнародного права.

У першій половині 90-х рр. головним завданням зовнішньої політи України було забезпечення її міжнародного визнання (Україну визна держав-членів ООН) і набуття статусу позаблокової та без’ядерної держави.

У другій половині 90-х рр. Україна намагалася реалізувати стратегію атовекторності зовнішньої політики, розвивати відносини зі стратегічми партнерами (Азербайджан, Аргентина, Білорусь, Болгарія, Грузія, аїль, Канада, Китай, Молдова, Німеччина, Польща, Росія, Румунія, оваччина, США, Туреччина, Угорщина, Узбекистан, Фінляндія), брати асть в діяльності міжнародних організацій: ООН (Організація Об’єднаних цій), ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки ультури), ОБСЄ (Організація з безпеки і співробітництва в Європі), (Рада Європи), СНД (Співдружність Незалежних Держав), ГУАМ ’єднання Грузії, України, Азербайджану, Молдови), МАГАТЕ (Між0родне агентство з атомної енергетики), МВФ (Міжнародний валютний нд), СБ (Світовий банк).

Після президентських виборів 2004 р. нове українське керівництво на лі з президентом В. Ющенком відмовилося від багатовекторності і пролосило курс на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури:

ОТ (Світова організація торгівлі), ЄС (Європейський Союз), НАТО (Орнізація Північноатлантичного договору). 21 грудня 2005 р. Рада Міністрів росоюзу визнала Україну країною з ринковою економікою. Україна веде тивну роботу зі вступу до СОТ і ЄС, розвиває відносини з НАТО.