Тема 3. Синтаксичні засоби текстів офіційно-ділової та професійної сфери спілкування

Синтаксичні засоби професійного спілкування

Для досягнення позитивного результату в межах ділового стилю треба переконати ділового партнера в необхідності прийняти рішення, сприятливе протилежній стороні. Проблематичність цього надзавдання полягає у тому, що діловий стиль обмежений мовними засобами і не дозволяє проявів емоційності або суб’єктивності.

Так, писемна форма професійного спілкування відрізняється від розмовного, публіцистичного або художнього стилів тим, що вона базується на об’єктивності, логічній послідовності, уніфікації і доказовості, і тому будь-яке “втручання” особи у струнку композицію документа розглядається як руйнування його юридичних основ. На перший погляд, значно легше досягти позитивного результату при усній формі, бо в цьому випадку внутрішнє прагнення до об’єктивності скріплюється зовнішньою простотою й емоційністю розмовно-публіцистичних виступів. Але це тільки на перший погляд. Насправді, складним якраз і є визначення міри суб’єктивності залежно від форми спілкування, яка повинна спиратись на єдність з аудиторією або співрозмовником для створення атмосфери неупередженості й об’єктивності.

За таких обставин в усній і писемній формі професійного спілкування мовні акценти повинні бути різними. Так, у писемній формі хіба що не єдиною можливістю зробити документ “живим” і психологічно впливовим є використання обмеженої кількості способів викладу матеріалу і синтаксичних засобів службового мовного етикету, а в усній, як правило, переконливість залежить від зовнішньої і внутрішньої культури керівника або промовця, що проявляється якнайбільше у його вимові, лексиці і засобах мовного етикету.

Таким чином, про синтаксис речень і тексту слід говорити у межах писемної форми професійного спілкування.

Ситаксис писемної форми вимагає обов’язкового дотримування нейтральності тону ділових повідомлень, чіткої і стрункої композиції тексту, тому для нього характерні такі ознаки:

– практично повна відсутність питальних і окличних речень;

– уживання непрямої мови (пряма мова можлива лише при цитуванні певного документа);

– прямий порядок слів (підмет має, як правило, форму теперішнього часу для створення еффекту позачасовості і ставиться перед присудком, а узгоджене означення – перед означувальним словом; вставні слова виносяться на початок речення);

– переважна більшість пасивних конструкцій (вони акцентують увагу не на особі, а на дії: не розробляє, задовольняє, затверджує, а розробляється, задовольняється, затверджується), інфінітивів (зобов’язати, затвердити, попередити), дієприкметникових і дієприслівникових зворотів;

– нанизування форм родового й орудного відмінків з великою кількістю віддієслівних іменників (забезпечення – кого? чим?).

Таким чином, у діловому документі все робиться для того, щоб у тексті не було жодних суб’єктивно-оціночних моментів, а головна увага зосереджувалась не на підметі і присудку, а на об’єктивних фактах, які їх супроводжують. З іншого боку, відсутність суб’єктивності, позачасовість і лаконічність обмежують граматичні можливості мови і переконливості документа, що звужує його націленість на максимально позитивний результат. Це протиріччя можна вирішити маніпулюванням різними формами побудови словосполучень, речень і цілого тексту.

Так, дієприслівниковим зворотом не можна висловити значення часу, причини й умови, тому в таких випадках слід зберігати підрядні речення. Крім цього, велика кількість зворотів робить текст занадто канцелярським, що вимагає “розрядити” його підрядними реченнями, серед яких переважають з’ясувальні, означальні, мети й умови. Вони мають чіткі правила розташування: означальні підрядні речення ставляться поряд з іменником, до якого вони належать; додаткові найчастіше стоять після присудка, а обставинні речення мети й причини розміщуються і перед головним словом, і після нього залежно від акценту автора.

Громіздким і непереконливим стає текст при зловживанні віддієслівними іменниками (Вивчення стану справ з метою подальшого виробничого процесу. Краще для, або Щоб вивчити стан справ, необхідно…). Ось чому їх бажано “розщеплювати” на допоміжне дієслово і віддієслівний іменник, що робить дію більш широкою і узагальненою: давати вказівки, вести пошук, дати доручення, встановити порядок, провести операцію, надати допомогу тощо. Розщеплений присудок здатний передавати точні термінологічні значення і створювати колорит саме ділового тексту. Крім цього, багатослівний розщеплений присудок зосереджує увагу читача на інформації і фіксує її в пам’яті одержувача.

Типові помилки у синтаксисі писемної форми виникають частіше всього при перенесенні синтаксичних особливостей російської мови на українську, а також при невмінні реалізовувати основні вимоги до мови документів на практиці, що зменшує можливість переконливості тексту. Ось деякі з них:

1. Змішування у межах одного речення інфінітивних і номінативних конструкцій:

Зобов’язання банку:

–відкрити Клієнтові розрахунковий рахунок за умови подання ним усіх документів, передбачених законодавчими актами України;

–здійснення за дорученням Клієнта розрахункових та касових операцій у національній валюті України (треба Здійснювати за дорученням Клієнта розрахункові та касові операції…).

2. Прямий переклад дієприкметникових зворотів теперішнього часу, які в українській мові повинні перекладатись як підрядні речення: Основні електротехнічні пристрої за своїм призначенням поділяються на генеруючі і використовуючі електричну енергію. Треба: Основні електротехнічні пристрої за своїм призначенням поділяються на ті, які генерують і які використовують електричну енергію.

3. Зловживання дієприслівниковими зворотами на початку абзаца або тексту, що ускладнює текст документа: Керуючись Постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1996 року № 1029 “Про вдосконалення порядку здавання в оренду житлових приміщень”, наказую… Краще: Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України… і далі по тексту.

4. Використання спільного додатка при дієсловах, які вимагають неоднакових відмінків: Ми повинні прагнути до вдосконалення і повного опанування методами (опанування – методами, але вдосконалення – методів).

5. Заміна слів, відмінків або підміна прийменників під впливом російської мови у стійких словосполученнях (для душі, для відома замість до душі, до відома). Для правильного вживання відмінків слід пам’ятати:

завідувач чого?, але завідуючий чим?,

властивий кому?, але характерний для кого?,

опанувати що?, але оволодівати чим?,

сповнений чого?, але наповнений чим?,

оснований на чому?, але заснований ким?,

багата на що?, але славиться чим?,

дорівнювати чому?, але рівнятися на що?,

торкатися чого?, але доторкатися до чого?

6. Неправильний вибір прийменника або форм керування під впливом російської мови. Запам’ятайте: по всем направлениям - в усіх напрямках; вызывать по служебным вопросам – викликати у службових справах;называть по имени-отчеству – називати на імя та по батькові;

национальный по форме – національний за формою та ін.

Словосполучення як засіб стандартизації ділового тексту

Загальна тенденція до чіткості та точності, семантичної прозорості (недвозначності), а також прагнення до абстрагування спричинила активізацію іменних форм, зокрема заміну дієслова типовою категорією офіційно-ділового мовлення – віддієслівним іменником. Порівняймо хоча б такі пари, як зобов'язатися – взяти зобов'язання, постановити – прийняти постанову тощо. Розщеплений присудок часто набагато точніше, недвозначніше передає думку. Прості дієслова зобов'язався, постановили , перебуває, прибув тощо, які вживаються паралельно як прості форми присудка, обмежують дію в часі й визначають характер її протікання “навколо” моменту мовлення.

Про активізацію іменних форм на місці дієслівних та їх історичну наслідковість свідчить поява дієслівно-іменного аналітичного предиката навіть там, де немає синтетичного дієслівного відповідника: взяти участь, оголосити догану, накласти стягнення, розгорнути змагання, виконати зобов”язання, ввести в обіг, визначити курс, конкретизувати шляхи тощо. Проте відсутність у віддієслівних іменниках формально виражених дієслівних категорій (часу, виду, стану, способу, особи) звужує їх виражальні можливості, робить виклад сухішим, більш офіційним.

Дієслівно-іменні конструкції присвоїти звання, укласти угоду, дати визначення тощо називають конкретнішу, семантично повнішу дію. Проте вони є одиницями не словосполучення, а вищої організації – речення.

Такі словосполучення перебувають на межі між фразеологізмами (останні, проте, зберігають образність, незважаючи на відтворюваність) і вільними синтаксичними сполученнями слів. Тому кваліфікуються як стандартизовані синтагми чи синтаксичні стандарти, кліше.

Синонімічні прості і складні форми присудка дозволяють уникати набридливого повторення в тексті одних і тих самих слів та форм. Поряд з дієслівними присудками типу: відкликати представництво, заявити протест, сформувати уряд, закінчити роботу, перекласти відповідальність, надати право, встановити стосунки тощо – вживаються в офіційно-діловій, а за нею й у мові масової інформації, конструкції з віддієслівними іменниками (пор.: відкликання представництва, заява протесту, формування уряду, закінчення роботи, перекладання відповідальності, надання прав, встановлення стосунків). Це не лише урізноманітнює виклад, але й створює враження легкості, невимушеності, а також підтверджує правомірність обох форм як вияву багатих мовленнєвих ресурсів.

Такі сполучення слів, набуваючи характеру постійно вживаних формул висловлення, стають стандартом, характерною ознакою стилю.

Фразотворення відбувається за типовими синтаксичними моделями: “дієслово + іменник у знахідному відмінку” (прийняли постанову, присвоїли ім'я, конкретизували шляхи, розгорнули змагання, вели трансляцію, виконали зобов'язання); «дієслово (дієприкметник) + іменник у орудному відмінку» (стали очевидцями, пройняті турботою, є вкладом; «дієслово + приймен­ник + іменник у знахідному відмінку» (прийнято в експлуата­цію, введено в оборот, подав у відставку), «дієслово + іменник у давальному відмінку» (присвятити завоюванням і успіхам) тощо.

У конкретному тексті дієслово у сполученні з віддієслівним іменником та сталі найменування типу: приміщення представ­ництва, держава перебування, шлях слідування, органи управ­ління, центральне управління тощо передають значення уза­гальненої предикативної ознаки, а також надають усьому висловленню внутрішньої сили завдяки здатності іменника увиразнюватися прикметником та іншими категоріями.

Типовою рисою розщепленого присудка, як і зв'язаних діє­слівно-іменних сполучень взагалі, є вживання при іменнику означення, що надає експресивного забарвлення і свідчить про живу форму та активність конструкції: видають постанови та нормативні акти, розробляють і здійснюють конкретні заходи, забезпечити докорінне поліп­шення. Такий поширювач може бути і при дієслові (пор. «своє­часно провели реконструкцію;І успішно виконали узятв зобо­в'язання»). Прислівник тут свідчить про неповну втрату дієсло­вом лексичного значення дії. Проте міра оцінки переважно стосується семантично сильнішого слова – іменника і поширення його прикметником у стилі — закономірне явище. Віддієслів­ний іменник сприяє розгортанню, деталізації поняття, а отже, забезпечує повноту вираження думки. Отже, стандартизованість мови нівелюється експресією, що виражається в увиразненні іменника поширювачами.

Прості речення, насичені розчленованими присудками й віддієслівними іменни­ками, незважаючи на їх громіздкість, цілком виразно передають думку: “Раніше укладений колективний договір зберігає чинність до моменту підписання сторонами нового договору”.

Перед нами типова, «санкціонована» суспільною мовною практикою, граматична картина своєрідного офіційного оформ­лення думки. Ланцюг імен, поєднаних гнучким комбінуванням сурядного та підрядного зв'язку, забезпечив всебічне, деталі­зоване висвітлення думки, що повно і водночас стисло відтво­рює напрямок діяльності адміністративного апарату, законодавства.

Певні сполучні слова, чи вірніше слова-скріпи, «універ­сальні» слова стають виразною синтаксичною рисою стилю, утворюючи штампи типу: шляхом відшкодування (стягнення, розвитку тощо.), з метою виконання (погашення заборгованості, розвитку тощо.), питання харчування (забезпечення, розвитку тощо.), ряд причин (заходів, рішень тощо), справа роз­витку (здійснення та ін.), робота щодо впорядкування (вивчення) тощо. Наприклад: «У передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття до виконання замовлення».

До номінативного значення складного стандартизованого по­значення певного поняття, явища спричиняється й тенденція термінування відтворюваних словосполучень — іменних одиниць ускладненого порядку: ведення справи, визнання провини, пом'якшення вироку, заподіяння ушкоджень, зростання культури (активності), сума прибутку, зустріч у верхах, мирне співіснування, подальший розвиток, належ­ним чином строк повноважень, арбітражне рішення, акредитуюча держава, дер­жава перебування, рівновага сил, служба побуту, на сьогоднішній день, у даний відрізок часу, питання надзвичайної ваги, середня заробітна плата, на загальних підставах, справа десята, кримінальна відповідальність, грошові зобов'язання, дієздатна сторона, особиста (державна) власність, зустрічна позовна за­ява, мирова угода, процесуальний обов'язок, в адміністративному (службовому, робочому, судовому тощо) порядку тощо.

До такої терміносполуки системного ряду входить іменник-домінанта й прикметник-означення.

Терміносполуки системно-спрямованої предметної віднесеності формують також назви, поєднані прийменниками для, до, які керують родовим відмінком; з, який керує орудним; по, у(в) — давальним тощо. Наприклад: «Тов. ... не передав справу до прокуратури для притягнення до відповідальності звинуваченого в нестачі товарно-матеріальних цінностей на складі бази».

Отже, типові риси стилю — лаконізм і деталізація — знахо­дять своє вираження у чітко ритмізованій простій синтаксичній конструкції, що передає загальну тенденцію офіційно-ділового професійногомовлення, як і мови масової інформації, до нарощування номінативності.

Процес перерозкладу лежить, очевидно, і в основі утворення типово офіційної словосполуки — складного відіменного прийменни­ка. У офіційно-ділових паперах він актуалізується препозицією в реченні. До таких сполучень належать: відповідно до.., з ме­тою.., у відповідності з.., у зв'язку з.., на додаток до.... Можна уявити собі, наприклад, такий ланцюжок: відповідаємо — відповідаючи — даючи відповідь — у відповідь на — відпо­відно до — у відповідності з.

Типово діловими є зачини на порядку денному, у світлі рі­шень та подібні стандарти ділового мовлення, актуалізовані препозицією в реченні, викликають не лише офіційне сприйняття інформації, але й нанизування великої кількості імен у певних відмінках. Така конкретизація і деталізація понять із атрибутивною їх характеристикою при загальному лаконізмі документа лише на користь викладові.

Складні синтаксичні структури у діловому мовленні

У межах складного синтаксису спостері­гається також певна вибірковість конструкцій, зокрема, більша частота складнопідрядних, повторюваність підрядних з'ясуваль­них, означальних, мети та умови. Інші різновиди складного ре­чення менш поширені. Вибірковістю та уніфікацією саме таких складних речень, як і простих, офіційно-діловий стиль перегу­кується з науковим різновидом літературного мовлення, що є виявом стандартизації, а також нейтрального відтворення об'єк­тивно існуючих відношень між предметами і явищами.

Місце підрядного залежить від акцентування уваги на аргументуванні мети, умови, причинно-наслідкових зв'язків тощо.

Отже, порядок взаємного розміщення головних та підрядних речень підпорядкований логічній взаємозалежності різних фактів. Найвиразнішою ознакою офіційно-ділового синтаксису є надзвичайна величина, громіздкість речень. Подекуди вони досягають 200 слів. Проте така тенденція стилю, точніше певних його жанрів, зокрема дипломатичних конвенцій, меморандумів, де­кларацій, статутів, законодавчих кодексів, адміністративних на­казів, постанов тощо., не утруднює розуміння тексту завдяки логічній підпорядкованості міркувань уточненню основної дум­ки підрядними реченнями. Сам факт підрядності свідчить про взаємозв'язок і зв'язок між явищами, а потреба деталізувати обставини справи вимагає не простих, а розгорнених складних синтаксичних побудов. До поліструктурних речень входять легкі щодо відтворення смислових відношень, чіткі для сприй­няття відокремлення, звороти. Підрядні речення об'єднуються між собою та з головним сполучниками, що виражають їх граматич­ні відношення: якщо, у разі—умови, з метою, щоб— мети, що, який (яка, яке) — означальні тощо.

Таким чином, розгортання тексту зв'язане саме з прагненням до максимальної точності, об'єктивності, до аргументування ду­мок.