Глава 7

Основи конституційного права України

231

ву цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які прожива­ють у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав грома­дянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід зважати на те, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави — суб'єктів укладених між державами договорів.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особ­ливої інтенсивності після Другої світової війни. Цьому сприя­ли загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнарод­них інституцій.

Демократизацію процесу, пов'язаного з проголошенням і захи­стом прав людини, значно прискорило прийняття низки міжнарод­них документів щодо закріплення, правової регламентації та роз­роблення механізму міжнародного захисту прав людини у дер­жавах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими пов­ністю узгоджуються положення Конституції України, Загаль­на декларація прав людини (1948 p.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 p.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Євро­пейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 p.), Європейський соціальний ста­тут (1961 p.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 p.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 p.), Документ

Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та ін.

Отже, відповідно до Конституції України, основне право гро­мадянина — це його можливість здійснювати певні дії для задо­волення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.

Громадянські права — це можливості людей, що характери­зують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних і деяких інших потреб.

Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на сво­боду власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й по­ширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду, віросповідання тощо.

Політичні права — це можливості людини і громадянина бра­ти участь у громадському та державному житті, вносити про­позиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх служ­бових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати, приймати закони й виносити рішення загальнодержавного та місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати об'єднан­ня громадян (політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній роботі; збиратися мирно, без зброї та проводити

232