Глава 9

Основи трудового права України

327

дом адміністративного права є виключно владні повноваження одного суб'єкта правовідносин і підлеглість йому другого суб'єк­та цих самих правовідносин.

Демократизація трудового законодавства, розширення сфе­ри його дії, закріплення норм міжнародно-правового регулюван­ня праці, поглиблення диференціації правового регулювання праці (підтвердженням чого є норми права про державних служ­бовців — Закон і Положення), а також розширення розвитку соціально-партнерських відносин у галузі праці, посилення за­хисту трудових прав працівників у індивідуально-договірному і колективно-договірному порядку стосуються тих гарантій, які стверджують, що сторони договору мають право поліпшувати умови праці й не мають права погіршувати їх.

§ 2. Джерела трудового права

Джерела трудового права — це різноманітні нормативні акти органів державної влади та управління, що регулюють трудові та інші відносини, тісно з ними пов'язані. Проте оскільки дже­рело трудового права є формою вираження трудового законо­давства у відповідному нормативному акті, такі нормативні акти за змістом можуть бути двох видів: а) що містять лише норми трудового права, наприклад Кодекс законів про працю Украї­ни; б) що містять норми різних галузей права, у тому числі тру­дового (їх називають комплексними). З огляду на загальну тео­рію національного права України можна стверджувати, що дже­рела права, у тому числі й трудового, можуть мати нормативний і ненормативний характер. Наприклад, укази Президента Ук­раїни про персональне нагородження орденом Ярослава Муд­рого або присвоєння почесного звання -«Заслужений працівник науки» — це правові акти правозастосовчого характеру, у той час як Указ Президента України від 26 квітня 1995 р. «Про за­провадження на території України регіональних графіків почат­ку робочого дня» є нормативним актом трудового права.

За важливістю і підпорядкованістю джерела трудового пра­ва поділяються на закони й підзаконні акти трудового законо­давства: конституційні (Конституція України від 28 червня 1996 р. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня

1990 p., Декларація прав національностей України від 1 листо­пада 1991 р. тощо) і звичайні (Закони України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. і «Про відпустки» від 15 листо­пада 1996 р. тощо).

Джерела трудового права класифікуються також згідно з його системою та інститутами. Так, закони України про працю мо­жуть бути кодифікованими (наприклад КЗпП України) і поточ­ними, що стосуються окремих інститутів трудового права (зок­рема Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 p., Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. тощо).

Якщо ж класифікувати закони як джерела трудового права згідно з його системою (загальною і особливою), то слід виділя­ти джерела, що належать як до загальної частини, так і до всіх інститутів особливої частини трудового права (це Конституція України і КЗпП України). Але є закони, що належать тільки до певного інституту трудового права (наприклад, Закони Украї­ни «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. та «Про відпуст­ки» від 15 листопада 1996 p.).

Серед основних джерел трудового права слід виокремити Конституцію України від 28 червня 1996 р. і КЗпП України.

Головна сутність Конституції України полягає в закріпленні основних трудових прав з обов'язковим урахуванням того, що вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і по­винні відповідати їй (ч. 2 ст. 8 Конституції України). Конститу­ція України як Основний Закон нашої держави забезпечує єдність правового регулювання праці на всіх підприємствах не­залежно від форми власності, закріплює принципи такого регу­лювання, які реально виявляються у конституційних трудових правах, в юридичних гарантіях щодо всієї системи трудового законодавства. Зокрема, Конституція України закріплює рівність перед законом (ст. 24); право на участь у профспілках з метою захисту своїх трудових прав та інтересів (ст. 36); рівне право доступу до державної служби (ст. 38); право на підприєм­ницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробіт­ну плату, не нижчу за визначену законом (ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44);

328