Глава 7

Основи конституційного права України

241

загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну підготовку; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

Розділ НІ. Учасники навчально-виховного процесу. Вихован­ці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні орди­натори, аспіранти, докторанти мають право: на вибір профілю, форми навчання, індивідуальних програм, позакласних занять; на користування навчально-виробничою, науковою, спортивно-культурною, побутовою, оздоровчою базою навчально-виховно­го закладу тощо. їхні обов'язки: систематичне та глибоке ово­лодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загально-культурного рівня; додер­жання правил внутрішнього розпорядку навчально-виховного закладу; додержання законодавства, моральних, етичних норм співжиття.

Педагоги мають право на вільний вибір форм, методів, засобів навчання; захист професійної честі, гідності тощо. їхні обов'яз­ки: забезпечувати умови для засвоєння навчальних програм; ут­верджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі; до­держуватися педагогічної етики, моралі, поважати гідність ди­тини, учня, студента тощо.

Розділ IV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база закладів освіти. Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не менш як 10% національного доходу, а також валютні асигнування. Додатковими джерелами фінансування є плата за надання освітніх послуг, кредити й по­зики банків, добровільні внески тощо.

Розділ V. Міжнародне співробітництво. Навчально-виховні заклади мають право укладати угоди про співробітництво, вста­новлювати прямі зв'язки з навчальними закладами, науковими установами інших країн.

Розділ VI. Міжнародні договори. Якщо міжнародним догово­ром установлено інші правила, ніж ті, що передбачені законо­давством України про освіту, то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ VII. Відповідальність за порушення законодавства про освіту. Посадові особи та громадяни, які допустили порушення

законодавства про освіту, несуть відповідальність, установлену законодавством України¹.

Закон України «Про загальний військовий обов'язок і військову агужбу* від 25 березня 1992р. складається з дев'яти глав (44 статей)².

Глава І. Загальні положення. Загальний військовий обов'я­зок означає: підготовку громадян до військової служби; припис­ку до призовних дільниць; призов на військову службу; про­ходження служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку. Щодо загального військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники — особи, які проходять допризовну підготовку; призовники — особи, які приписані до призовних дільниць; військовослужбовці — особи, які проходять військову службу; службовці, які проходять альтернативну службу; військовозобов'язані, які перебувають у запасі.

Існують такі види військової служби: строкова та військова служба за контрактом.

Глава II. Підготовка громадян до військової служби. Вона включає: допризовну підготовку юнаків; підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей; підготовку до вступу до військово-навчальних закладів; військову підготовку студентів вищих навчальних закладів; фізичну підготовку; лікувально-оздоровчу роботу; підвищення рівня загальноосвітньої підготов­ки; вивчення державної мови; патріотичне виховання.

Глава НІ. Приписка громадян до призовних дільниць. Має на меті взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби тощо. її проводять районні (міські) військові комісаріати за місцем проживання громадян, яким у рік приписки виповнюється 17 років. Громадяни, приписані до призовних дільниць, вважаються призовниками.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров'я і віком громадяни, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років. Призов проводиться на підставі Указу Президента двічі на рік.

' Докладніше див.: Хрестоматія з правознавства. - С. 111-119.

² В Україні прийнято Закон «Про альтернативну (невійськову) служ бу», за яким виконання військового обов'язку має бути здійснене, якщо це не суперечить релігійним переконанням громадянина.

242

Глава 7

Основи конституційного права України

243

Глава IV. Проходження військової служби. Строки військової служби: для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які прохо­дять строкову службу, — 24 місяці (для осіб, які мають вищу освіту — 12 місяців), за контрактом — 3 роки; для прапорщиків і мічманів — не менш як 5 років; для офіцерів від 5 до 10 років за першим контрактом; для офіцерів, призваних із запасу, — 2 роки, а для тих, які добровільно вступили на службу із запасу, — не менш як 3 роки.

Звільнення з військової служби здійснюється: в запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі та за станом здоров'я придатні до військової служби; у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані непридатними за станом здо­ров'я до військової служби. Глава V. Служба в запасі.

Глава VI. Військовий облік військовозобов'язаних і призов­ників. Військовий облік провадиться за місцем проживання і поділяється на загальний і спеціальний (військовозобов'язані, які бронюються за організаціями на період мобілізації), персо­нально-якісний (покладається на військові комісаріати) та пер­сонально-первинний (покладається на органи місцевого само­врядування, де немає військових комісаріатів).

Глава VII. Призов у разі мобілізації. Демобілізація. Загальна або часткова мобілізація оголошується Президентом України з метою запобігання воєнному нападу. Демобілізація провадить­ся за Указом Президента.

Глава VIII. Відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу. Посадові особи державних органів та громадяни, винні в порушенні за конодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу, несуть установлену Законом відповідальність.

Глава IX. Заключні положення. Фінансове і матеріальне за безпечення військового обов'язку і проходження військової служби здійснюється за кошти державного бюджету. Виконав­чо-розпорядчі органи зобов'язані забезпечити військові комі' саріати необхідними засобами для призову¹.

' Докладніше див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 136—150.

Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. набрав чинності від дня його опублікування. Він складається з преамбули і 19 статей. У преамбулі зазначається: « Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів україн­ської нації та всіх національностей у справі розбудови незалеж­ної демократичної держави, визначаючи нерозривність прав людини і прав національностей України, дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо національних меншин, приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам пра­ва на їх вільний розвиток».

Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економіч­ні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.

Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

У забезпеченні прав осіб, які належать до національних мен­шин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини.

Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності* від 15 вересня 1999 р. складається із шести розділів (46 статей). Він визначає особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок. При цьому встановлює, що професійна спілка (проф­спілка) — добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Професійні спілки створюються з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Діяльність профспілок будується на принципах законності та гласності. Інформація щодо їх ста­тутних і програмних документів є загальнодоступною.

Законодавство про профспілки складається з Конституції України, Закону України «Про об'єднання громадян», Закону, що розглядається, Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів, прийнятих щодо них. Якщо міжнародними договорами, угодами, конвенціями, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, перед­бачено більш високий рівень гарантій щодо забезпечення

244