1. Українське національне відродження кін. XVIII – почат. XX ст.

Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух.. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики - єпископа Михайла Левицького згуртувалося невелике коло представників національне свідомої інтелігенції - Шогильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, А.Добрянський, та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.

Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала після призначення в 1818 р. перемишльським єпископом Івана Снігурського До 1832 р. під його покровительством відкрилось бл. 400 шкіл, У 1817-1821 рр. було видано декілька підручників. Автором більшості з них був Іван Могильницький.

Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т.Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіанізму українського народу. М.Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т.Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М.Костомарова це були єдність і братерство слов'ян. Т.Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т.Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграла творчість основоположників новоукраїнськоі літератури 1.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича, Т.Шевченка. Зачинателем нової української літератури став (Котляревський (1769-1838), автор «Енеїди».

Українська інтелігенція була виразником національної самосвідомості. Насамперед це Т.Шевченко, у творчості якого найяскравіше відобразилися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури і які стали найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини XIX ст Його «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1841) та Інші твори стали епохальним явищем.

Суперечливість і неоднозначність духовного і літературного життя в Україні тих років можна простежити й на творчості визначного письменника, мовознавця, історика, критика і публіциста П.Куліша (1819-1897), який прагнув активізувати українське культурно-національне відродження, що знайшло своє відображення як в наукових, так і в літературних творах, серед яких особливої уваги заслуговує двотомна збірка історичних і фольклорно-етнографічних творів матеріалів «Записки о Южной Руси» та соціально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року

2.Інтеграційні процеси в Європі у другій половині XX - на початку XXI ст.

Друга світова війна стала відправним пунктом у розробці нових проектів “об ’єднаної Європи ”.У вересні 1946 р.В.Черчилль у своїй промові в університеті Цюриха вперше після війни заговорив про “Сполучені Штати Європи ”,федералістської моделі об ’єднання Європи дотримувався і К.Аденауер.Відроджувався “пан ’європейський рух ”на чолі з Куденхове-Калергі.Позиції країн: Англія мала найбільш міцні економічні позиції в післявоєнній Європі.Крім того “особливі стосунки ”з США давали Англії всі надії на керівну роль серед інших західноєвропейських держав.

Але навіть і при цих умовах, Лондон не передбачав можливості якого-небудь обмеження національного суверенітету та урівноваження Англії іншими європейськими державами;

Франція, на відміну від Англії,наполягала на утворенні наднаціональної “європейської федерації ”з французьким лідерством і цим самим зайняти на континенті місце першого партнера США;

Німеччина поступово перетворювалась із суб ’єкта на об ’єкт міжнародних відносин з атлантичними преференціями; США були основними реалізаторами проекту “об ’єднання Європи ”.

Сам термін “інтеграція ”був вперше вжитий П.Гофманом та втілений в життя в 1949 р.,коли утворилася Організація

Європейського економічного співробітництва,покликана реалізувати “план Маршалла ”.

Першим кроком до європейської інтеграції став підтриманий США “план Шумана ”,що передбачав утворення в 1951 р. Європейського Об ’єднання вугілля та сталі (ЄОВС)на основі зближення Франції та Німеччини.В основі ЄОВС був закладений Францією принцип наднаціональності.

У червні 1955 р.відбулась перша після трьохрічної перерви зустріч голів МЗС країн “малої Європи ”,на якій було прийнято історичне рішення про об ’єднання Європи в сфері економіки.25 березня 1957 р.у Римі шість країн (Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург)підписали угоди про утворення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства по атомній енергії (Євроатому).

Згідно з рішеннями саміту в Гаазі, з 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Англія, Данія та Ірландія. У жовтні 1972 р. на саміті в Парижі країни ЄЕС приймають широку програму спільних дій по поглибленню інтеграційних процесів: утворення економічного та монетарного союзу не пізніше кінця 1980 року; утворення фондів регіонального розвитку; активізація соціальних програм; формування наукової, технологічної та індустріальної політики; вироблення спільної енергетичної політики; формування спільної позиції на майбутніх переговорах в рамках ГАТТ (раунд Ніксона); формування до кінця десятиріччя політичного союзу.

Реальним кроком до політичного об’єднання Європи стало підписання Маастрихтського (1992 р.)та Амстердамського договорів (1997 р.).Власне за Маастрихтською угодою і було створено Європейський Союз (ЄС).У документі визначено такі ключові аспекти, на яких повинен триматися ЄС: економічна інтеграція; співпраця у сфері правосуддя та внутрішніх справ; спільна зовнішня політика і політика безпеки, з обов’язковим схваленням Радою Міністрів, якій у такий спосіб відводилася ключова роль.

У межах становлення європейських інтеграційних процесів у ХХ столітті відпрацьовувалися й різні стратегії об’єднання Європи: “економічне через політичне ”,“політичне через економічне ”, “економічне та політичне ”.У цілому перша активно реалізовувалася у 50-70-х рр.,хоча були й інші спроби переформатувати концепт інтеграції (зокрема,у межах плану Р.Плевена),друга відпрацьовувалася з 1981 до 1992,третя бере свій початок з укладання Маастрихтського договору. Однак, самий Маастрихтський та більше Амстердамський договори винесли на порядок денний “європейського будівництва ”нові акценти: “поглиблення чи розширення ”,“неолібералізм ”чи “соціальний оптимум ”у європейській економіці. Тож, кінець ХХ століття як відкрив нові горизонти для Європейського Союзу, так і поставив перед необхідністю вибору нової альтернативи. Який би шлях не було обрано, головним завданням залишається “вписати ”європейські традиції у контури нового світового порядку з його перспективами та викликами.