3.Охарактеризуйте методи навчання історії у школах Російської імперії наприкінці XIX - початку XX ст.

Школа й освіта цього періоду не могли задовольнити потреб народу й через те, що фактично вони були станово-класовими У Росії не було закону про загальну обов'язкову початкову освіту, хоча європейські країни його мали.

В Україні діяло понад 20 типів шкіл. Серед них — державні і приватні, жіночі й чоловічі, конфесійні й світські з різними строками навчан-ня. Багатоманітність типів шкіл не вирішувала питання поліпшення освіти малоімущих верств.

Доступ жінкам до середньої і вищої освіти був обмежений. Вищі навчальні заклади діяли лише в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі. В жіночих середніх навчальних закладах рівень освіти був нижчим, ніж в аналогічних закладах для чоловіків.

Народною освітою керували реакційно налаштовані представники самодержавства та духівництва, вони будь-який свіжий сучасний напрям обмежували указами й циркулярами. Народні вчителі були безправними, вони перебували під постійним поліцейським наглядом, за свою працю отримували мізерну платню. І без того недосконала система освіти зазнавала сильного впливу церкви та русифікаторської імперської політики. Українська мова вважалася «діалектом», «наріччям» російської. Російськомовне навчання української дитини гальмувало її природний розвиток, відривало від рідної культури і водночас неспроможне було залучити її повною мірою в лоно російської мови й культури. На шкідливість такого шляху вказували провідні громадсько-просвітницькі діячі Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Микола Корф, Костянтин Ушинський, Костянтин Вентцель та інші. Та великодержавна політика царського уряду була вагоміша за освіту.

Навчальна робота в школах здійснювалась на низькому організаційно-методичному рівні. Не було достатньої матеріальної бази. Навчання було книжним, не пов'язаним з життям. Моральне виховання часто зводилось до релігійного. Не надавалось належного значення фізичному й розумовому розвитку дитини. Натомість практикувалося бездумне заучування. Узаконене було фізичне покарання. Випускники малинизький рівень знань навіть з програмних дисциплін — художньої літератури, хімії, фізики, математики. У школах працювали недостат-ньо підготовлені учителі. Більшість із них не мала вищої, а дехто — й середньої освіти.

Білет №28

1. Український нац-визвольний рух друга пол. XIX ст- поч XX ст.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-визвольний рух.

У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині: / тут активізувалася діяльність політичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові знаходилася партійна друкарня Революційної української партії, було видано роботу М.Міхновського “Самостійна Україна”;

- діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. У 1914 р. товариство “Просвіта” мало 78 філій, 2944 читалень, курси для неписьменних. Кращі твори української літератури друкувалися на сторінках редагованого М.Грушевським та І.Франком журналу “Літературно-науковий вісник”. Упродовж 1899-1917 рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову, так і Українську літературу;

- зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах;

- розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації Сокіл , “Січ”, які розвивали в української молоді почуття патріотизму, Дисциплінованість, знання;

широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості. Розвитку кооперативного руху сприяли “Просвіта” та уніатська церква.

Різноманітні кооперативні організації вчили селян сучасним методам господарювання, перетворювали їх на господарів власної долі сприяли розвитку тісних взаємин між селянством та інтелігенцією чого не було в Наддніпрянській Україні.

У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух проявився у:

- процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій. РУП, утворена в 1900 p., розкололася і дала початок трьом партіям:

   1) Народній українській партії (НУП, 1902 р.) на чолі з М.Міхновським. З націоналістичних позицій під лозунгом “Україна для українців” вона виступала за утворення незалежної української держави. Орієнтувалася на національну інтелігенцію;

2) Українській соціал-демократичній спілці (“Спілка”, 1904 р.) на чолі з М.Меленевським. Відстоювала марксистські позиції, прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх національності. У 1905 р. влилася у меншовицьку фракцію РСДРП;

3) Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРГІ, 1905 р.) на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою. Прагнула поєднати марксизм із націоналізмом. Орієнтувалася на селян і робітників, вимагала автономії для України;

- У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії — Українська радикальна партія (Б.Грінченко, С.Єфремов) та Українська демократична партія (А.Лотоцький, Є.Чикаленко). Основні їх вимоги — конституційна монархія, земельні реформи, автономія України в складі Росії;

- активізації культурно-просвітницької діяльності прогресивної української інтелігенції. Найбільш масовими її акціями на початку XX ст. було відкриття пам’ятника І.Котляревському у Полтаві в 1903 p., куди з’їхалися тисячі представників, у тому числі із Західної України, і де, не дивлячись на заборону, лунала українська мова, а також святкування у цьому ж році 35-річчя музичної діяльності композитора М.В.Лисенка.

Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набув масового характеру. У ньому брала участь, в основному, ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все, за свої класові інтереси.