III етап – політичної роздрібненості (кінець XI – середина XIII ст.).

– посилення чвар та міжусобиць (після смерті Ярослава Мудрого протистояння та суперечки за Київський стіл набули загрозливого характеру);

– втрата політичної єдності, посилення відцентрових тенденцій,

– зародження індивідуальної земельної власності;

– спроба відновлення державної єдності (князювання Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.); після смерті Мономаха його синові Мстиславу лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель);

– прогресуюче наростання зовнішньої загрози, що врешті-решт призвело до встановлення монголо-татарського іга.

2.Національно – визвольний рух південних словян в XIX ст.

Болгарія Одноасно з поширенням культурно-просвітницької діяльності в першій половині XIX ст. в Болгарії тривали збройні виступи проти османського володіння. Активізуються гайдуки. Однією з форм боротьби стала уасть болгарських добровольців у вйнах проти Туреини на боці християнських країн. Запровадження автокефалії у 1870р.стало першим великим успіхом болгарського національного руху. Характерною рисою його нового етапу, що розпоався після Кримської війни, було створення й активна діяльність впливових революційних груп. Їх уасники вбачали свою кінцеву мету в їх національному визволенні з-під османського іга. 1875р. в Боснії та Герцоговині спалахнуло потужне анти османське повстання, що знайшло відгук і в Болгарії який вилився у квітневе повстання що розпоалось 20 квітня 1875р. Квітневе повстання не вирішило свого основного завдання – нац.. визволення Болгарії. Зробити це власними силами було практично неможливо. Тоді болгари почали сподіватись на збройну допомогу Росії. 27 квітня 1877 року Олександр 2-й пдписав маніфест про оголошення війни Османській імперії. Фіналом якої стало перемиря 31 сіня 1878р. , а 3 березня у містеку Сан-Стефано за 12 км від Стамбула було укладено мирний договір за яким Болгарія відновлювала власну державність і проголошувалась автономною в складі Порти. Але під тиском Англії і А-Угорщини 13 липня 1878р. був підписаний Берлінський трактат за яким Болгарії надавалась автономія лише її півніній час тині. Вона оголошувалась князівством, глава якого признаався Портою, але його особа узгоджувалась з великими державами. Формально князь був васалом Порти. Македонія залишилась в складі Порти.

Македонія. В середині 90-х 19ст. на балканській полтиній арені зявилась Внутрішня Мак. Революційна Організація створена 1893р в Салоніках незабаром перейменовано в Таємну Мак. Одринську рев. Організацію (ТМОРО).У Софії в березні 1895р на Першому Мак. конгресі еміграції було засновано (ВМК) Верховний Мак. комітет. Однак хоч ці організації виступали за автономії, проте займали різн позиції і між ними виникали непорозуміння які переростали у сутички.

Сербія. Після "різні князів " перебіг подій прискорився, і вже в середині лютого 1804 р. було сформовано перший повстанський загін. Його очолив Георгій Петрович на прізвисько Карагеоргій. Повстанці зберігали лояльність султану, всіляко підкреслюючи той факт,що б'ються не проти нього, а тільки проти султанських зрадників — дахіїв та яничарів, і прагнуть лише повернення пільг та привілеїв, наданих фірманами 1793-1794 рр.У зв'язку з докорінною зміною співвідношення сил та загальної ситуації серби в цей час переосмислюють головну мету й завдання антиосманського виступу: з локального бунту проти свавілля дахіїв він переростає в широке повстання, спрямоване на визволення Сербії з-під турецького панування та відновлення державності 21 вересня 1813 р. керівники Першого сербського повстання, в тому числі й Карагеоргій, проголошений у 1811 р. "верховним вождем сербського народу", залишили Белград і втекли до Австрії, кинувши країну й народ напризволяще. Порта відновила повний контроль над сербськими територіями

У квітні 1815 р. сербське населення, яке перебувало під османською зверхністю, знову взялося до зброї. Розпочалося Друге сербське повстання. Як і в 1804 р., перші виступи мали стихійний характер, повстанці виступали не проти султана й турецької влади взагалі, а протиутисків, що їх чинив призначений Портою правитель елградського пашаликуСулейман-паша. Друге сербське повстання очолив Мілош Обренович,

Ураховуючи досвід першого повстання, коли за столом переговорів сербивтрачали багато з того, що перед тим здобували на полі бою, Мілош Обренович більше уваги приділяв саме переговорам. Незважаючи на певні труднощі й відверте небажання Порти обговорювати проблему сербської автономії, переговори завершилися успішно. Основним досягненням сербів було встановлення миру, який давав їм можливість узятися за відновлення того, що було зруйновано й знищено під час обох повстань. Спочатку всі полегшення, які Порта погоджувалася зробити для райї, не закріплювалися документально, а існували у вигляді усних домовленостей. У 1816—1820 рр. ці домовленості було розширено і потверджено фірманами султана.

До кінця 1820-х років Мілош Обренович завдяки мудрій політиці всередині країни, де остаточно утвердилося його одноосібне правління та вдалому маневруванню у відносинах з Портою і провідними європейськими державами домігся розширення сербської автономії.