5.2 Нове бачення світу та його пізнання (б. Спіноза, т.Гоббс,г. Лейбніц, д.Локк)

У ХVІІ ст. виникло одне з матріалістичних вчень Б. Спінози (1632-1677). Йому належать дві великі праці: «Богословсько-політичний трактат» та «Етика». Як математик, зразок достовірності і суворої доказовості він бачив у геометрії з її аксіомами та в суворій дедукції теорем.

Б. Спіноза - голандський вчений єврейського походження, народився у заможній сім’ї, але відмова від іудаїзму привела до відлучення його від єврейської громади і позбавлення родинної спадщини. Засоби на життя філософ здобував, шліфуючи лінзи для телескопів. Злидні привели до захворювання туберкульозом і смерті його у 45 років. Написав великі праці «Богословсько-політичний трактат (1670), «Етика» (1675). «Свобода есть осознанная необходимость» «Истина открывает саму себя и ложь» «Не смеяться, не плакать, не проклинать, а понимать!» [Спиркин А.Г. Философия: Учебник.-2-е изд.- М.: Гардарики, 2002.-С.119]

Б.Спіноза розробив вчення про природу, яке має в собі такі основні положення:

1) існує лише одна субстанція - природа, яка є причиною самої себе, тобто не потребує для свого існування ніщо інше;

2) природа, з одного боку, є творцем, з іншого боку, є створеною. Як творець, природа є субстанцією (богом), тобто ототожнюється бог і природа (бог=природа);

3) природа вічна і безкінечна, вона причина, і слідство; сутність і існування;

4) від субстанції необхідно відокремити світ одиничних, кінцевих речей (сукупність модусів). Модус – це те, що існує не саме по собі, а в іншому. Якщо субстанція єдина, то кількість модусів безкінечна. Але вони належать до однієї субстанції, подібно тому, як точки, які лежать на прямій, відносяться до самої прямої;

5) людський розсудок не безкінечний, тому він осягає сутність субстанції як безкінечну лише в двох відношеннях: протяжність і мислення (атрибути мислення). Людина є істота, в якій модусу протяжності відповідає тіло, а модусу мислення - душа.

Теорія пізнання Б. Спінози має матеріалістичний та раціоналістичний характер і складається з таких основних положень:

1. знання чуттєве - найнища ступінь знання, яке спирається на уявлення, що виникають із чуттєвого сприйняття і хаотичні;

2. знання інтелектуальне - більш висока ступінь знань, які грунтуються на розумі, шляхом доведення, вони більш достовірні, чіткі і зрозумілі;

3. найвищий рід знання, що спирається на розум, але не опосередковане доведенням, це істини, які містяться в інтуїції, безпосередньому спогляданні розуму.

Таким чином, філософ принижує роль чуттєвого знання та досвіду, а перевагу надає інтелектуальним здібностям людини.

Т. Гоббс (1588-1679 ) - видатний представник англійського матеріалізму і сенсуалізму (філософська течія, яка виводить увесь зміст знань з діяльності органів почуттів). Т. Гоббс розробив вчення про природу, про пізнання, про державу і право.

Сутність вчення т. Гоббса про природу

1) світ - це сукупність тіл (субстанцій), бо нічого безтілесного не існує;

2) не можна відокремити мислення від матерії, яка мислить, матерія є суб’єктом усіх змін;

3) всі тіла, їхні якості та зміни утворюються рухом матеріальних тіл та їх елементів;

4) рух тіл проходить за механічними законами (через повштовх та зусилля, що приводить до руху);

5) духовне життя людини складається з відчуттів, які впливають на рух і зусилля, тобто вони цілком залежать від зовнішніх факторів;

6) живі істоти мають здібність порівнювати нові враження з колишніми, що створює умови для виникнення свідомості;

7) душа, як особлива субстанція, не існує, а віра в бога є тільки продуктом людської фантазії.

Розробляючи вчення про пізнання, Т. Гоббс вважав, що знання формуються за допомогою ідей. Джерелом ідей є чуттєві сприйняття зовнішнього світу. Заперечуючи Декарту, який вважав, що ідеї вроджені, філософ вважає, що жодна ідея не може бути природженою, бо її не можна бачити наочно. Зовнішні відчуття – це джерело не тільки ідей, але й всього нашого пізнання. Початкові ідеї переробляються розумом трьома засобами: порівнянням, сполученням та розподілом ідей.

Т. Гоббс: « Под словом дух мы понимаем естественное тело, до того тонкое, что оно не действует на наши чувства, но заполняет пространство» [Гоббс Т. Избранные произведения: В 2 т.-М., 1965.-Т.1.-С.498 ] «Есть предписание или найденное разумом общее правило, согласно которому человеку запрещается делать то, что пагубно для его жизни или что лишает его средств к ее сохранению, и упускать то, что он считает наилучшим средством для сохранения жизни» [Гоббс Т. Избранные произведения: В 2 т.-М.,1964.-Т.1.-С.149]

Д . Локк (1632-1704) – представник емпіричної філософії, у праці «Досвід про людський розум»(1690 р.) виклав наступні ідеї:

1) єдине джерело усіх ідей є тільки досвід;

2)ідеї поділяються на три класи:

- реальні (або фантастичні)- мають основу у природі (або її не мають)

- адекватні (або неадекватні) - повністю представляють ті зразки, з яких вони виведені (або не представляють)

- істинні ( або хибні)

3) ідеї відчуттів людина сприймає як якості речей, що бувають двох видів:

Ідеі первинних якостей, які постійні при всіх змінах -плотність -протяжність -фігура -число

ідеї вторинних якостей, які нам здаються як якості -колір -звук -смак

Вчення Д. Локка про різницю між первинними і вторинними якостями є подальшим розвитком ідей давньогрецького атоміста Демокріта, які відродили Р.Декарт і Галілей. Побудувавши вчення про знання та його види, Д. Локк виділив два види знання:

- знання достовірне, точне, яке надається через розгляд у думці наших уявлень і відношень між ними. Це знання може бути інтуїтивне (споглядальне), демонстративне або засноване на переконанні у існуванні зовнішніх предметів;

- знання ймовірне або думка, погляд, що отримується через досвід, у якому судження доводяться шляхом посилання на факти досвіду, які ці знання підтверджують. Знайомство з окремими фактами не можуть надати повної впевненості у тому, що визначене поєднання фактів або якостей предметів має всезагальний характер.

Виходячи з цих положень, Д. Локк стверджував, що задача людини – знати не все, а тільки те, що важливе для її поведінки.

Д. Локк: «Хотя Бог не дал нам врожденных идей о себе, хотя Он не запечатлел в нашем уме никаких первоначальных знаков, по которым можно было бы прочесть о Его бытии, однако Он дал нам способности, которыми наделен наш ум, и тем оставил о себе свидетельство… Бог в изобилии снабдил нас средствами открывать и познавать Его, насколько это необходимо для цели нашего бытия и для нашего счастья» [Локк Дж. Избранные философские произведения: В 2 т.- М.,1967.-Т.1.-С.600]

Г. В. Лейбніц (1646-1716) – представник німецького об’єктивного ідеалізму, намагався поєднати теорію з практикою, розвинув вчення про буття (про субстанцію)

С уть вчення

1) з протяжності можна вивести лише геометричні, але не фізичні властивості тіл (рух, дія, інерція та ін.);

2) субстанція має такі властивості, з котрих можна вивести основні фізичні характеристики тіла;

3) всі речі - це певні сили, певна субстанція - «монада», яка не матеріальна, а духовна одиниця буття, своєрідний духовний атом;

4) кожна окрема монада є разом і душею, і тілом, вона самостійна і самодіяльна;

5) завдяки монадам матерія має здібність вічного саморуху;

6) кожна монада є одночасно і основа усіх своїх дій, і їхня ціль;

7) душа – це ціль тіла, тому відношення між душею і тілом є «визначеною гармонією», яку раз і назавжди встановив Бог;

8) монади незалежні одна від одної, але вони не ізольовані, бо в кожній з них відображається увесь світовий устрій, вся сукупність монад («живе дзеркало» Всесвіту).

Г. Лейбніц приділив увагу такому поняттю, як розвиток. Він стверджував, що в природі все знаходиться у розвитку, причому ніщо не виникає, ані знищується, тому що розвиток – це лише зміна первісних форм за рухунок безкінечно малих змін.

Безкінечне розмаїття моментів, які розкриваються у розвитку монади – це сила уявлення (перцепція). Свідомість притаманна усім монадам, тому вся природа одухотворена. Монада - це мікроорганізм, «малий світ», «зжатий Всесвіт».